Мати свою державу - природне прагнення кожної нації, бо тільки за такої умови вона здатна творити свою власну долю.
Туга за власною Державою, якою пройнята "Маруся Чурай", передавалась читачеві застійних 80-х років, допомагала йому ствердитись у праведному прагненні жити в незалежній, вільній Україні.
Нині ми є господарями своєї долі, свого майбутнього. Яким воно буде - залежить від нас самих.
Образ Марусі Чурай
Візьмемо до уваги одне принципове вихідне положення, без урахування якого неможливо точно інтерпретувати образ героїні роману. Йдеться про те, що Ліна Костенко трактує Марусю Чурай як дівчину, обдаровану геніальним мистецьким талантом, що означає надзвичайно тонку і багато в чому специфічну, не таку як в інших, духовну організацію. Талант, особливо ж видатний, зустрічається рідко. Людина, що наділена ним, потребує особливого розуміння, і до неї не можна підходити зі звичайними мірками. Треба сказати, що образи високообдарованих митців доволі часто зустрічаються в художній літературі, проте далеко не завжди письменникам вдасться з адекватною повнотою та глибиною відтворити їх. Справа в тому, що образ талановитого митця може бути створений тільки письменником, що володіє адекватним талантом. У нашій літературі це завдання під силу було Тарасові Шевченку ("Перебендя", твори автобіографічної тематики, з яких постає образ власне автора як митця). Серед інших українських письменників чи не найбільшу зацікавленість темою митця виявила Леся Українка. Образи талановитих митців вона творила "із себе", грунтуючись на самоспостереженнях, на самоосмисленні.
Осягнення проблеми митця, психології його творчості, стосунків митця із суспільством відбувається як на художньому, так і на науковому рівнях. Вже давно виділився окремий науковий напрям - "психологія художньої творчості", який зосереджений на осмисленні як специфіки художнього (мистецького) обдарування, так і закономірностей процесів художньої творчості. Учені, які досліджують психологічні особливості художньо талановитих людей, відзначають їх загострену здатність емоційно сприймати світ. Тому їх почуття тонкі і глибокі, і самі вони є людьми вразливими. У них прекрасно розвинута уява. Через все це вони здатні до співпереживання, тобто глибоко проймаються болями і радощами інших людей. Вони чутливі до краси - уміють її побачити і захопитися нею. Це може бути краса природи, краса людини, її душі, краса людських стосунків. У такій же мірі вони чутливі і до всього потворного, що є у цьому світі. Саме тому вони здатні і на високу любов, і на глибоку ненависть.
Інтенсивне внутрішнє життя, високий "тиск" почуттів, що переживаються ними, обумовлюють у них загострену потребу у творчому самовираженні. Почуття і думки настільки переповнюють їх, що потребують виходу "назовні". І якщо ті почуття і думки вдається втілити у художнє слово, музику, малярську картину чи в якийсь інший вид художнього самовираження, то в такому випадку митці немовби звільняються від їх "тиску", який часом може бути просто нестерпним.
Все сказане сприятиме кращому розумінню Марусі Чурай як людини, наділеної геніальним піснетворним даром.
Портрет. Спочатку, як і належить, звернемо увагу на зовнішність Марусі. У якій мірі портрет відображає внутрішній світ героїні, її характер? Як про це вже йшлося, Ліна Костенко принципово не деталізує зовнішність Чураївни. Проте її мистецтво як видатного майстра словесного зображення якраз і полягає в тому, що вона уміло активізує уяву читача на створення зорового образу дівчини. При цьому цей образ естетично впливовий - він буквально випромінює чуттєвість, якою в даний момент пройнята героїня. Ми вже говорили про те душевне заніміння, що оволоділо Марусею під час суду і яке невидимими каналами передається читачеві. Причому, поетеса не назвала жодної портретної деталі. Ми не побачили ні рис її обличчя, ні деталей одягу. Просто бачимо її на лаві підсудних із похиленою головою - геть відстороненою, украй зніченою. У нас, читачів, зараз нема інтересу до її зовнішності. Ми зайняті іншим - найуважнішим чином стежимо за ходом судового процесу, намагаємося разом із суддями, із райцями (судовими радниками), із свідками, із усіма присутніми розібратись, чи винна Маруся у смерті Гриця Бобренка, чині. Зважуємо різні точки зору, стежимо за реакцією суддів, прислухаємося до реплік, що йдуть із залу. Відбувається активне проникнення в суть справи.
А потім - в'язнична камера, грати, збитий околот соломи в кутку та старий кожух, що служитиме Марусі за постіль. І знову жодної портретної деталі. Проте, як багато ми дізналися про неї за ті три дні і ночі, що були їй відведені перед стратою! 1 ці знання про життя Марусі, про її внутрішній світ формують наше уявлення про її зовнішність. Поетеса немовби дала волю читацькій уяві: мовляв, уявляйте її якою хочете, моє ж завдання в тому, щоб якомога глибше розкрити її характер, передати вам її світорозуміння, зробити вас співпереживачами її почуттів...Може здатись, що в такій ситуації кожен читач витворить образ своєї Марусі. І цих образів буде стільки, скільки читачів. Якась доля правди в цьому є. Кожен читач і справді бачить свою Марусю. Проте нема сумніву в тому, що уява читача при створенні зорового бачення Марусі все ж таки скеровується поетесою у певному напрямі. Читач бачить світ очима Марусі, співпереживає з нею, відчуває інтонацію її монологів, уловлює її жести і т. д. і т. п. - і на цій основі витворює її зовнішній вигляд. Постає портрет тендітної, чутливої до всього молодої жінки. У неї зболений погляд. Душевне страждання затуманює її очі, але в якісь моменти, коли спогади на мить притлумлюють душевний біль, її погляд стає розумним і проникливим. Вона вся ніжно-трепетна, наскрізь пройнята почуттям.
Уперше про зовнішність Марусі Чурай сказано тільки в п'ятому розділі, що має назву "Страта". Уся Полтава зібралася дивитись, як буде здійснюватись вирок суду. Ліна Костенко досить довго готує появу Марусі Чурай. Спочатку серед натовпу прошелестіла чутка: "- Везуть Марусю, людоньки, везуть!". Процесія, у якій вели Марусю до місця страти, нагадувала хресний хід. Вона зупинялась, і піп читав Євангеліє. Бачимо Леська Черкеса, який "мало що не плаче", - він гарячково шукає бодай якусь можливість порятувати Чураївну. Бачимо окремих людей, які вперто пропихаються крізь натовп,
щоб краще спостерігати момент страти. Поява Марусі Чурай подібна до появи королеви. Юрма, перед якою вона раптом з'явилася, була вражена її красою. Щоб передати красу Чураївни, Ліна Костенко скористалася творчим прийомом, що був сформульований нею самою у таких знаменитих рядках:
Якщо не можна вітер змалювати,
прозорий вітер на ясному тлі, -
змалюй дуби могутні і крислаті
котрі од вітру гнуться до землі.
Як і раніше, поетеса майже не описує зовнішність Марусі. Проте вона майстерно передає враження від її краси, що охопило і захвилювало юрму:
І прокотилось натовпом строкатим:
'Ведуть!"
Тітки - біліші наміток
Проноза швець шепочеться із катом,
щоб потім дав мотузочки шматок
Замовкли всі.
ніхто й не ворухнеться.
Лиш дві куми, сусідки Вишняка:
- Диви яка. іде і не споткнеться!
Іде під зашморг, а диви яка!
На матір схожа, тільки трохи вища.
Ті ж самі очі і така ж коса.
- Ну, от скажіте, людоньки, навіщо
такій убивці та така краса?
- А це як хто. Я маю іншу гадку
Якась вона не схожа на убивць
Злочинниця, - а так би й зняв би шапку
На смерть іде, - а так би й поклонивсь.
- Во ти такий вже, чоловіче, зроду,
все б тільки очі й витріщав на вроду. –
сказала жінка з усміхом терпким. –
Знімати шапку?! Себто перед ким?
Перед цією? Себто отакою,
що отруїла власною рукою?
Та щоб над нею обвалилась твердь!
- Побійся Бога, вона йде на смерть!
Усі ці голоси із натовпу прекрасно передають враження від Краси Марусі. Подібного художнього ефекту неможливо було б досягнути, якби поетеса описувала зовнішність дівчини. А втім Ліна Костенко все-таки кидає кілька скупих, але виразних портретних штрихів:
... Вона ішла. А хмари як подерті.
І сизий степ ще звечора в росі.
І з кожним кроком до своєї смерті
була усім видніша звідусіль.
Стояли люди злякані, притихлі.
Вона ішла туди, як до вершин.
Були вже риси мертві і застиглі,
і тільки вітер коси ворушив
І тільки якось страшно, не до речі,
на тлі тих хмар і зашморгу була
ота голівка точена, ті плечі,
той гордий обрис чистого чола.
І в тиші смертній, вже такій, аж дивній,
коли вона цілує образок, -
на тій високій шиї лебединій
того намиста доброго разок.
Після суду та помилування, що прийшло від Богдана Хмельницького, життя для Марусі немовби втратило сенс. Усі нещастя - зрада Гриця, його смерть, страшна потрощеність її огромної любові, втрата матері - склалися в один безперервний біль, який вона не в силі була вгамувати і поступово танула, згорала, мов свічка. Мандрівний дяк побачив Марусю украй вимученою тим постійним пекельним болем:
"... Ти ще молода.
Ллє чогось така вже, як обвуглена.
Якась така, мов знята із хреста"
А ще він помітив характерну для Марусі рису: на її обличчі дуже виразно відбивались душевні стани:
От я й дивлюсь. Ідо в тебе ж таке личко,
що в ньому наскрізь світиться душа
Це, сказати б, фізіологічна властивість людей, наділених винятковою емоційністю. До речі, помічена дяком особливість с одним із важливих штрихів портретної характеристики Марусі.
Обвугленість її душі стає причиною повільного згасання молодої жінки. В останніх розділах роману Ліна Костенко акцентує на цьому згасанні. У Марусі "сухотний кашель надриває груди". Іван узяв її руку "мов крижину". Сама Маруся говорить про себе: "Вся облітаю, як осінній лист". Відчуває себе "понівеченою", "гіркою". У неї:
|
Из за большого объема этот материал размещен на нескольких страницах:
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 |
