Гриць - вихованець Марусі. Вона піднімала його до себе, до свого духовного рівня. 1 багато чого їй вдалося досягти у цій справі. Врешті-решт Гриць Бобренко став усіма шанованим козаком, хорунжим, свідомим воїном - захисником Батьківщини. Маруся гордилася цим і навіть в один час прирівнювала його до свого героїчного батька:
- Та він же в світі отакий один.
Він. мамо, гордий Він юнак. Він лицар.
Так, Маруся високо, навіть дуже високо підняла Гриця, проте стати нарівні з нею він не міг. У них була різна генетична закодованість. Він любив Марусю, але любов його була аж надто звичайною - для любові, яку не змогли б зруйнувати жодні обставини, він просто не був здатний. Для такої любові треба було глибше, сказати б, адекватніше розуміти Марусю, а Гриць на це не був спроможний. Навіть у пору розквіту їх взаємної любові відчувалась очевидна несумісність їх душ:
Біднесенький, намучився зі мною.
Веселий був, а я була сумною.
Ласкавий був, розгублений і добрий.
Зайшов за мене, як за чорний обрій.
Любити Марусю дуже не просто. У неї глибинна, вразлива душа. Вона надто піддасться настроям, як правило, мінорним. Вона, як сказала Бобренчиха, "пасмурниця", а для декого й "чаклунка". Характерна ситуація для неординарної особистості, яка через своє особливе обдарування змушено (так, змушено!) піднята над середовищем, стоїть вище нього, і від цього постійно карається одинокістю, відсутністю зріднених душ, чужими заздрощами та несправедливими намовами. Лак, одвічна внутрішньо-конфліктна проблема "поет і натовп" є суттєвою для Марусі, хоч, треба бачити, що вона не настільки загострена, як це часто буває у подібних випадках - все-таки зовні Маруся звичайна дівчина і у неї самої, швидше всього, навіть гадки немає ставити себе вище інших. Свою вищість вона просто не усвідомлює.
Маруся - Іван Іскра. Ліна Костенко приділила багато уваги показу зусиль, що їх покладала Бобренчиха на відлучення Грицька од Марусі. І не не випадково. Вплив Марусі на Гриця був настільки сильним, що його розрив з нею заради одруження на Галі Вишняківні потребував переконливого вмотивування. Слабохарактерний Гриць піддається умовлянням матері, яка так хотіла одружити його на багатстві Вишняка. Гриць карався своєю зрадою. Ненавидів Вишняківну, відчував, що втрата Марусі зробить його назавжди нещасним. Повертався до неї, намагався виправдатись. І тут у Марусі виявилась риса, яку можна назвати етичним максималізмом. Як людина із загостреним чуттям, вона булаЪросто не в змозі пробачити зраду, яка завжди розділятиме її і Гриця, сповнюючи гіркотою все їх життя. Для Марусі, з її природним потягом до всього красивого і гармонійного, таке життя було б просто неможливим:
- А я за тебе, Грицю, не піду
Це ж цілий вік стоятиме між нами.
А з чого ж, Грицю, пісню я складу?!
Але глибока душа Марусі вже надто була пройнята любов'ю і тому не могла так легко і безболісно позбавитись її. Зраджена любов спопеляла душу, приводила до такого розпачливого емоційного стану, коли "найважча кара звалася життям". До всього цього додалось інше горе - смерть матері, яка, здається, на Марусю вплинула важче, ніж зрада Грицька. Сповідуючись
перед стратою. Маруся не назвала своїм гріхом смерть Грицька, бо вважала себе невинною в ній. У смерті ж матері, яка не змогла пережити нещастя своєї доньки, почувала себе винною. Любов Івана Іскри до Марусі немовби відтінює любов Гриця, допомагає розуміти її недостатню глибинність. В одну із хвилин "пекучого прозріння" Маруся дійшла до думки про "нерівність душ" - своєї та Гриця. Іван же був їй рівнею, бо, як ніхто інший, розумів і цінував винятковість її особистості. Він - аристократ не тільки за походженням (син гетьмана Остряниці), а й, що набагато важливіше, - аристократ духу. І якщо Маруся піднімала до себе, ошляхетнювала Гриця, то з Іваном була зовсім інша ситуація - їй самій багато в чому треба було підніматися до нього. Іванова промова на захист Марусі, як про це вже йшлося, засвідчила рідкісну глибину і масштабність його мислення - він дуже точно розумів значення талановитого митця для суспільства, і цим різко виділився з-посеред інших. Чесно кажучи, у трактуванні образу Івана Іскри Ліна Костенко виявила певне "забігання вперед" - Іван мислить не як людина XVII століття, хай навіть і виняткова для свого часу, а як непересічний інтелектуал XIX, а то й XX століття. Через свою неординарність, Іван почуває себе дещо чужим у полтавському середовищі. "Я, може, божевільним тут здаюся. Ми з вами люди різного коша", - заявляє кін усім присутнім на суді, то чинився понад Марусею. І нічого дивного немає в тому, що Івана недолюблювали всілякі посередності, у тому числі і Гриць:
А Гриць, було, і сердиться, й зітхає.
- Він, - каже, - хитрий, - каже, - потайний
В нас на кутку його не люблять наші.
Шляхетний дуже і чолом не б’є.
Він, - каже, - гордий. 3 ним не звариш каші.
Він і мовчить, бо дума щось своє.
Маруся підсвідоме захищається від потужної енергетики Івана Іскри, від тих імпульсів, що йшли від глибокої душі, гострого розуму та могутнього почуття закоханого мужчини:
Та те й в очах такс щось незбагненне,
що в мене часом думка промайне:
чи, може, він щось має проти мене,
чи, може, він ненавидить мене?
То й хай собі. Мовчанки не порушу.
Вже й уникаю. А зустріну де –
так наче вдарить блискавкою в душу
і шов спокійно очі відведе.
Стосунки Марусі та Івана Іскри за своїм художнім смислом, за психологічною вирізьбленістю і за естетичною виписаністю - одна з найпрекрасніших сторінок не тільки роману, а й усієї української літератури. На жаль, художня лінія Маруся Чурай - Іван Іскра через недостатню літературно-критичну інтерпретованість ще не набула хрестоматійної канонізації, якої заслужено потребує, її складають блискуче виписані картини суду над Марусею (виступ на ньому Іскри), його шаленого лету на коні до Богдана Хмельницького за помилувальним універсалом, сповнена катарсиної емоційності сцена врятування Марусі від страти, розповідь про відвідування Іскрою згасаючої Марусі...
Художньо-смислове наповнення цієї лінії складає філософія взаємного пошуку та поступового зближення двох по суті близьких, народжених одне для одного, але фатально розділених душ, філософія сутності жіночого та! мужеського начал, нерозділеної любові.
І все-таки Маруся наблизилася до Івана. Для цього їй довелося пройти через пекельно пережиту зраду, через потрясіння суду, через подорож "від Лубен до Києва", яка розширила її світорозуміння.
Хвилюючими є її останні зустрічі з Іваном. Марусине життя згасає. Іван це розуміє. Проте його любов є настільки сильною, що він пропонує важко хворій Марусі стати його дружиною: "Як не полюбиш, в мене вистачає на двох любові. Якось проживем". Маруся рішуче відхиляє цю жертовну пропозицію Івана:
- Мене, Іване, - отаку понівечену?
Мене, Іване. - отаку гірку?
Хай Бог пошле тобі хорошу дівчину,
те будеш ти щасливий на віку.
На тому досить. І кінець розмові.
Не треба й говорити нам про те.
Moє життя - руйновище любові,
де вже ніякий цвіт не процвіте.
Треба відзначити, що ця розмова Марусі та Івана є розмовою двох рівних, навіть близьких людей - розмовою друзів, що глибоко поважають одне одного. Останнє прощання з Іваном, який вирушив у військовий похід, викликало у Марусі велику тугу - вона відчула в ньому по-справжньому близьку людину:
Не знала я, що сум такий огорне.
Вмирати буду, - пом'яну добром.
Кирея з вильотами чорна
в останній раз майнула за бугром.
І я, котрій давно вже все байдуже,
уже нічим я сльози не впиню.
Прощай, Іване, найвірніший дуже,
шляхетна іскро вічного вогню!
Вічний огонь - це любов, а Іван - його шляхетна іскра. Тільки хвороба і смерть Марусі зупинила цей процес зародження в ній нової, по-справжньому великої і, треба думати, щасливої любові.
Маруся як піснетворка. У деяких рецензіях, що з'явилися після виходу у світ роману, зустрічалися докори, що ніби то Маруся Чурай не показана безпосередньо як творець пісень. "У Ліни Костенко нема Марусі-піснярки... Жаль, що не бачимо в романі Марусі-піснярки. Жаль, що пісня Чураївни не посіла такого місця в романі, яке їй по праву належиться", - писав один із рецензентів. Але, думається, він помилявся. Справа у тому, що в суто кількісному плані про пісенну творчість Марусі йдеться не так і часто. Але є чимало деталей, якихось штрихових моментів, які у своїй сукупності складають вельми цілісну концепцію Марусиної піснетворчості, її важливою частиною є моменти, що висвітлюють психологію творчості. Творення пісні для Марусі є чи не головним способом самовираження. Багата, незвичайна інтенсивність емоційного життя Марусі - це той "тиск" почуттів, від яких вона звільнюється характерним для всіх обдарованих митців способом - через художню творчість.
В розмові я, сказати б, то не дуже.
А в пісні можу виспівати все.
признається Маруся. За словами Івана Іскри, Маруся навіть "думає піснями". Звичайно ж, найбільш радісні творчі миттєвості вона переживає, коли висловлює свої любовні почуття - в ту пору, коли любов у неї була щасливою.
Любились ми, не крилися. У мене
Душа, було, піснями аж бринить.
Якщо ж її переповнює душевний біль, творення пісні стає для неї порятунком. Це помітив навіть Грицько:
Тобі то добре, ти цього не знаєш
У тебе мука піде у пісні.
Маруся - співець природний, органічний. Вона не силує себе, не творить пісню заради пісні. При цьому, кажучи сучасною мовою, вона розділяє "естетичний" матеріал, тобто той матеріал, який вартий, на її думку, пісенного вираження, від матеріалу "неестетичного", що негідний бути втіленим у пісню. Подружнє життя, позначене зрадою, неможливе для неї, - у її розумінні воно позбавлене естетичного сенсу. Саме тому вона не згодилася на повернення Гриця до неї, вважаючи, що його зрада "цілий вік стоятиме між нами. А з чого ж, Грицю, пісню я складу?!"
|
Из за большого объема этот материал размещен на нескольких страницах:
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 |
