В монастирях, обладнаних під псарні,
святі ченці удержували псів
Тримав усе оружною рукою
Був кам'яніший од своїх твердинь
Горіли села, кров лилась рікою,
коли тікав степами па Волинь
У "Прощі" багато йдеться про Єремію Вишневецького, і це не випадково. Показ цього польського магната дає змогу поетесі не тільки унаочнити лихо, яке терпів український народ від чужоземних колонізаторів, а й виразити тему національної зради - одну з найважливіших у її творчості. Вишняк і Горбань - типи українців, яким фактично чужі національні інтереси. Поки що це внутрішні, доволі приховані зрадники, які при певних обставинах можуть стати зрадниками явними.
Ярема Вишневецький був онуком Дмитра. Вишневецького, який представляв галузь українського княжого роду і був першим відомим в історії козацьким отаманом, що згуртовував козаків на захист України від татар і турків. Потрапив у турецьку неволю і був страчений у Царгороді. У народі він був знаний як Байда. Це про нього йдеться у відомій думі. Його внук Ярема уже був полонізованим, вважав себе поляком і став, як говориться в романі, "мучителем власного народу", його "кривавим катом". З Лубенщини був вигнаний повстанцями Богдана Хмельницького:
Тікав по трунах Єремія звідси
Та все карав, карав, карав призвідців.
Рубав їм руки, вішав, розпинав,
садив на палі, голови стинав
Страшний по ньому залишався
слід козацьких тіл кривавий живопліт.
Усі тут гибли, винні і невинні.
Лишились тільки села удовині.
На жаль, Єремія Вишневецький - далеко не одинокий в українській історії випадок зрадництва - багато українських родовитих шляхтичів залишили свою віру, прийняли католицтво і вірою-правдою служили польським королям. Але в історії добре відомо, що тільки Богдану Хмельницькому вдалося побудувати державу, як багато хто з колонізованих українських шляхтичів згадував свої походження і йшов на службу до Богдана. "Він широко відкрив двері спольщеній українській шляхті,, і після перемоги на Жовтих Водах ця шляхта почала вертатися на Україну, де гетьман давав їм керівні посади".
Перегук із сучасністю. І тут ми повинні вдатися до відступу, потреба у якому вже достатньо визріла. Повернемося до питання про сучасне звучання історичного роману Ліни Костенко. При цьому треба обов'язково врахувати особливості часу, коли творилась "Маруся Чурай".
Жорстокість Яреми Вишневецького дуже нагадує яничарську жорстокість багатьох "рідних" україножерів, яких чимало було вже в нашій новітній історії:
Чи не тому такий Ярема й лютий,
ладен цю землю трупами змостить,
що кожна тут осичинка над шляхом
йому про Юду листям шелестить?..
Атмосферою застійних років була породжена й інша тема, що виразно зазвучала в "Прощі" - йдеться про свідому втечу багатьох тогочасних митців від "гарячих" проблем власне національного життя.
Усе комусь щось пишуть на догоду,
та чечевиці хочуть, як Ісав.
А хто напише, або написав,
велику книгу нашого народу?!
Той, хто знає літературну ситуацію на Україні в 70-80-х роках, відчує у цих рядках серйозний докір, кинутий багатьом письменникам, що не знаходили у собі сил для опору тоталітарній системі і ставали на шлях угодництва, випрошуючи взамін "чечевицю" - тобто матеріальні блага. (Тут поетеса використала біблійну розповідь про Ісава, котрий відмовився від свого перворідства за тарілку сочевичного варива).
Ліна Костенко не полишає тему історичної пам'яті, варіює, повертає врізнобіч, заглиблюється в неї, немовби намагається вичерпати її - настільки відчуває її важливість. Привід для нової варіації теми знайшовся при описі відвідин дяком і Марусею печер, де вони споглядали святі мощі. По-різному характеризує мандрівний дяк святих Києво-Печерської лаври. Дуже прихильний до знаменитого лікаря Агапіта і особливо до "найславетнішого з дідів" Нестора-літописця. До інших же, наприклад, до Нестора-Некнижного, подвиг якого у тому, "що завжди був на всіх богослужіннях, а й разу, ти скажи, не воздрімав" чи ж до Сисоя, "що хіть свою презміг, щодня ходив до річки у веретгі і роздягався з голови до ніг, щоб комарі кусали в очереті", ставиться іронічно. При цьому висловлює вельми єретичну як для релігійної людини думку:
- Немає у нас ліри.
Та й розум за бодягу зачепивсь.
Сисой, Мардарій - мученики віри.
А Байда що, від віри одступивсь?
Аби слова, хоч бред второзаконія.
А що сильніше підпирає твердь –
молитва преподобного Антонія
чи Наливайка мученицька смерть?
Для нас, теперішніх, у цих рядках є глибокий смисл. Чи ж справді наша історична пам'ять буде повноцінною, коли ми не заповнимо її образам и багатьох істинних героїв нашої національної історії. Бо ж через відомі причини їх так мало у нашій пам'яті... А якщо і знаємо їх імена, то до самих образів цих істинних страдників нашої національної ідеї ми недостатньо наближені. Для багатьох з нас вони ще не святі, хоч заслуговують на таку високу пам'ять.
Вислуховуючи роздуми дяка про негаразди нашої історичної пам'яті, Маруся цілком резонно порадила йому самому описати те, що знає і бачить. На що дяк відповів:
- Я написав, так торбу в мене вкрали,
і всі мої папіруси тю-тю.
Поетеса вклала у цю відповідь певний іронічний сенс: бачите, дяк виправдовує свою бездіяльність тим, що, мовляв, у нього торбу вкрали. Справа не в торбі, натякає поетеса. Справа у тому, що любителів просто поговорити, пожалітися, комусь про щось докоряти у нас вистачає. Замало людей, які, не дивлячись ні на що, роблять корисне діло, - тобто "пруть плуга".
Ні, небезпідставно "Марусю Чурай" називають енциклопедією українського життя XVII століття...
Туга за державністю. Ліна Костенко, зображаючи всезагальну зруйнованість, не заряджає нас песимістичним настроєм безвихідності. Усвідомлюючи драматизм української історії, вона бачить у своєму народі життєтворчу силу. Багато разів винищували Полтаву різні зайди - половецькі й татарські орди, війська литовських та польських князів, розпинав її все той же "власний кат", "виродок" Ярема Вишневецький...
І то лишилось від твоєї вроди?
Безлюдних дворищ виляглі типи,
між попелищ некопані городи,
де рили землю дикі кабани
Таке ось запустіння після чергової навали чужоземців.
А потім знов на тому потолоччі.
Несіяні, мов квіти і трава,
пробились люди і протерли очі, -
Полтавонько, ти все-таки жива!
Плакучі верби сплакали у воду
гірку пилюку одболілих літ
З підземних нір зацьковану свободу
попідруки ти вивела на сніг
Це добре, що народ щоразу знаходить сили для відродження. Але руїни XVII століття змінилися неодноразовими понищеннями української землі в наступні часи. Неволя кріпаччини, тьма бездержавності, тягар колоніального ярма з його Валуєвським та Емським указами, кровопролиття визвольних змагань 1917-1920 p. p., трагедія під Крутами, розстріляне Відродження 20-х років, голодомор 1933 року. Соловки 1937 року, винищувальний огненний вал другої світової війни, брежнєвські концтабори "застійних" років, Чорнобиль... Так не може продовжуватися вічно, бо генетичний запас міцності нації, яким би він потужним не був, все-таки вичерпується. То ж як бути, які шляхи шукати для виходу із цього безперервного ряду етноцитних ударів? Як зберегти себе як націю, як вийти до кращого життя? Чиж можна знайти відповідь на ці питання у "Марусі Чурай" - у цій розумній книзі? Безсумнівно, що митець такого потужного мислення як Ліна Костенко знала відповіді на них. Але сказати відкрито не могла. Вдалася до замаскованого способу вираження - ні, не до езопової мови, яку б легко зрозуміли вірнопіддані чиновники і нізащо не допустили б виходу роману, а до тонко вибудованого підтексту, який би навіював на свідомість, а може і на підсвідомість читача певні смислові заряди.
Що ж це за думка випромінювалась із підтекстових глибин твору?
Висококваліфікований читач здатний звернути увагу на одну, дещо парадоксальну, як на перший погляд, особливість, а саме: у розділі "Якби знайшлась неопалима книжка" Ліна Костенко зображує судовий процес над Чураївною із видимим задоволенням. Ні, вона глибоко співчуває підсудній. Не доброзичливі до Марусі персонажі їй антипатичні. Майже всі вони негідники. Але при всьому цьому иона з ледь прихованим задоволенням покачуг нам процес суду. Пояснення такого парадоксу в одному: наявність цього досить демократичного суду засвідчує реальну державність України, що її уже встиг витворити Богдан Хмельницький. Цей суд уже є атрибутом української Держави
Здається, ми вже достатньо пересвідчилися у тому, що Ліна Костенко зображувала тогочасну дійсність в драматичній або й трагічній тональності, і якихось ідилічних моментів у нашому минулому вона побачила мало. Це факт безперечний. Але чиновники від літератури, які знайомилися щез рукописом роману і мали вирішувати його долю (видавати цей твір чи ж ні), наголошували творі Ліни Костенко "знову ідеалізація козацтва, давнини, знову безкласове, солодке як мед, суспільство на Україніненьці, знову замилування тими часами, коли навіть глина була краща...". І на цій підставі приходили до висновку: "Ні, "Маруся Чурай" нічим не заслуговує на появу серед читачів". Ох, і сторожкі були ті охоронці ідеологічної "правильності" українськоїлітератури - інтуїцією або ж, точніше, нюхом відчували, що в романі Ліни Костенко с "щось не те"! Щоб не допустити роман до читачів, змушені були вдаватись до брехні, мовляв, життя на Україні в XVII ст. показано "солодким як мед", а це свідчить, що автор необ'єктивно відтворив історичну епоху.
Проте слово "замилування" у вище цитованому доносі було вжите досить точно. Звичайно ж, ні про замилування пограбованою польсько-шляхетськими колонізаторами, поруйнованою безперервними війнами Україною, мова йти не може. Але поетеса виявляла замилування абсолютно всім, що хоч у якійсь мірі стосувалось української державності. Вона естетизус державність, надає їй чуттєво-образної краси. Якщо спробувати кількома словами виразити художній смисл, що йде від підтексту, то його можна сформулювати як туга за українською державністю. Його витворюють безліч розмаїтих текстових моментів. Тут і образи персонажів, у яких уже сформоване відчуття власної Держави. Пушкар, Іван Іскра, Лесько Черкес та інші показані як її свідомі захисники. Полтавський полк виходить у похід на захист своєї Держави під урочистий дзвін усіх полтавських церков і всі люди проводжають його як на війну праведну, бо йдеться про захист Вітчизни. Народ вже відчуває повагу до козаків, як до захисників Держави. Поразка під Берестечком "душу всім пекла". Маруся Чурай сприймає Київ як столицю України. Відчутне замилування Богданом Хмельницьким як керівником Держави. »
|
Из за большого объема этот материал размещен на нескольких страницах:
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 |
