Одним із суттєвих складових естетичного кредо народної піснетворки є щирість. У пісні вона просто не здатна лукавити: "Я зроду не співала на два криласи".
Помітно, що з часом Маруся ставиться до своєї творчості більш усвідомлено. Вона еволюціонує від співачки стихійно-природної, для якої піснетворчість є інстинктивним за своєю природою способом самовираження, до творця, який уже задумується над призначенням пісенного слова, здогадується про його нетлінність у часі. Перший поштовх до такого осмисленого ставлення до слова вона отримала, слухаючи виконувані кобзарем невольницькі пісні, у яких раптом почула ім'я свого батька.
Все думала: хоч би ж було спитати,
хто склав слова про нього, про той край.
І ції був же він ріднесенький мій тато,
а от тепер він - орлик, він Чурай.
Тепер він і нами в радості і в сумі.
Збагнули серце вражене моє пішов у смерть –
і повернувся в думі, і вже тепер ніхто його не вб'є.
І десь в ті дні, несміло, випадково,
хоч я вже й пісню склала не одну,
печаль моя торкнула вперше слово,
як той кобзар торкав свою струну.
Процес осмисленого ставлення до слова продовжився під впливом мандрівного дяка, який не раз ділився з Марусею думками про словесну творчість. Врешті-решт Маруся і сама почала простежувати долю своїх пісень. Чи ж співає, йдучи у похід, полтавський полк її пісень? А якщо співає - то які? У цьому ревному стеженні за популярністю своїх творів, вона уже цілком подібна до сучасних поетів.
Ліна Костенко настільки повно показує Марусю Чурай як піснярку, що охарактеризувала навіть її творчу "техніку", природу її версифікаційного таланту. Маруся володіла імпровізаційним даром:
А я піснями біль тамую
Увечері, бувало, сидимо, -
задумаюсь, затихну, засумую.
Пряду печаль... Співається само:
"Повій, впре буйнесенький, звідкіль тебе прошу.
Розвій, вітре, мою тугу, то на серпі ношу!"
Особливо наочно продемонстровано Марусину здатність до експромту в розділі "Проща", в епізоді, коли під впливом роздумів мандрівного дяка про зрадництво Яреми Вишневецького, у Марусі раптом "слова самі на голос навернулись" і вона без всякої попередньої підготовки почала імпровізувати пісню на цю тему.
Патріотизм. На перший погляд може здатися, що Маруся, як глибоко лірична, сповнена любовними переживаннями дівчина, повністю позбавлена громадянської свідомості. Проте це не так, навіть зовсім не так.
Туту тонкому конструюванні образу героїні треба побачити одне принципово творче вирішення, до якого вдалася Ліна Костенко, її Маруся Чурай - уособлення жіночності. Цим образом поетеса, можливо навіть підсвідомо, протестувала проти поширеної в радянську добу тенденції зображати жінку як "героїню праці". Громадянськість радянської жінки виявлялася в тому, що вона, "відповідаючи на заклики партії", їхала на "комсомольські будови комунізму" або ж сідала на трактор. Низька продуктивність праці, характерна для соціалістичного способу виробництва, була причиною постійного дефіциту "робочої сили", що і обумовлювало заклики до жінок оволодівати суто чоловічими професіями. Ось і вважалися справжніми патріотками саме ті, хто сідав за кермо трактора або ж брав до рук кельму будівельника.
У романі показано український народ як народ воюючий, такий, що у безперервних битвах відстоює свою волю. Зображення полку, що вирушає у похід, є наскрізним у романі. Це хвилюючі, сповнені високого патріотичного смислу картини. Маруся завжди була учасницею цих проводів. Навіть перебуваючи ув'язненою, вона подумки була з полком, що черговий раз вирушав у похід. Жіночність Марусі ніби відтінює мужність воїнів. Жіночність Марусі - це жіночність Ярославни, яка величезною силою свого кохання оберігала мужа-воїна від ворожих стріл. Маруся не бере безпосередню участь у війні - це все-таки не її справа. Проте її пісні були дуже потрібна борцям за волю українського народу. Про це сказано словами Івана Іскри:
Коли в похід виходила батава, -
її піснями плакала Полтава.
Що нам було потрібно на війні
Шаблі, знамена і її пісні
Звитяги наші, муки і руїни
безсмертні будуть у її словах.
Вона ж була як голос України,
що клекотів у наших корогвах!
Як донька патріота-воїна, що загинув за Україну, Маруся перш за все цінувала в мужчині здатність захищати Батьківщину. Те, що її коханий Гриць брав участь у визвольній війні, викликало у неї гордість:
А я все жду. Та й не така бідненька.
Не думай. Грицю, справді не така.
Бо я чекаю не кого, а месника,
я ж лицаря чекаю, кошка.
І взагалі Маруся оцінює чоловіків за тим, наскільки вони є патріотами України і здатні для її захисту тримати у руках зброю. З великою зневагою вона думає про Ромашка Струка, який "зброї і не брав до рук":
Десь перебув, десь нишком пересидів
на пасіці чи, може, в лободі.
Ніхто його в походах і не видів...
Маруся - національний тип. Ні, вона не з тих жіночих типів, що представлені відомою Одаркою із "Запорожця за Дунаєм" чи бабою Палажкою І. Нечуя-Левицького. Вона - інша. Жіночна, ніжна, лірична. У неї пісенна душа, що так відповідає пісенній душі її народу.
Поетика. Ми вже не раз говорили про поетичну майстерність, з якою написано роман. Вона довершена. І ця довершеність стосується усіх складових поетики твору - його мови, композиції, ритміки, прийомів характеротворення. Не повторюючи уже сказаного, розглянемо в загальному плані кожний із цих складових.
Мова. Жанр історичного роману потребує епічних форм зображення - тобто читач, сприймаючи твір, повинен бачити зображувану епоху - бачити природу, людей, події... І що яскравіше все це постає перед його внутрішнім зором, то вищою є майстерність автора у володінні словом як виражально-зображувальним матеріалом художньої літератури.
Треба врахувати важливу жанрову особливість твору Ліни Костенко - маємо справу з романом у віршах. Тобто, він написаний поетичною мовою, яка суттєво відрізняється від мови прозової, - відрізняється своєю сконденсованістю, здатністю містити в кожній "одиниці тексту", тобто у слові, фразі, періоді, у кожному розділі досить щільну художню інформацію. Такою щільною поетичною мовою Ліна Костенко володіє блискуче, у вищій мірі бездоганно. Що б ми зараз для прикладу не взяли - чи пейзажний малюнок, чи портрет персонажа, чи зображення якоїсь події - то легко помітили б, як поетеса з допомогою мінімуму слів досягає максимально можливого виражально-зображувального ефекту. Ілюстрацією такої тези може служити будь-яка частина тексту, бо в ньому немає невикінчених місць. То ж беремо перші-ліпші рядки:
Навпомацки і підлоги піднялася.
Не розчесавши коси, заплелася.
Все так, як є. Приречена Одна.
Стіна. Стіна. І грати. І стіна
Маруся у темній в'язничній камері - з підлоги піднімалась навпомацки. Був ранок, і як завжди вранці вона заплела коси. Не розчісувалася, бо тут, у в'язниці, не було чим. Камера була пустою - одні стіни та віконце у фатах. Все це - зоровий ряд. Але висока художня інформативність фрагменту, ось та його смислова щільність, полягає не тільки у виразному зоровому малюнку, а й у тому, що текст буквально заряджає читача тим емоційним станом, що володіє Марусею у даний момент. Хіба ж ми, вдумливо читаючи ці рядки, не проймаємося фізичною та моральною втомою дівчини, яка щойно пережила і смерть Гриця, і неймовірно важкий для чутливої і порядної дівчини сором суду та ув'язнення. А ще - відчуття самотності та жахливої приреченості на смерть. Зорове зображення сугерує (навіює) відповідну емоційну настроєвість. У синтезі зорового зображення та емоційного смислу і полягає те, що називається художньою інформативністю.
Блискуча майстерність виявлена поетесою в імітуванні стилю ділового письма (судових протоколів) XVII століття (розділ "Якби знайшлась неопалима книга"). Імітація не така вже й достеменна, але й чи потрібно "буква в букву" копіювати тогочасну канцелярську мову?! Головне - Ліна Костенко передала мовний колорит тогочасного судочинства, що допомогло нам відчути атмосферу зображуваної доби, - для історичного роману створення такої атмосфери є важливим творчим завданням. Тонко стилізованою, пересипаною церковнослов'янізмами є мова мандрівного дяка (розділ "Проща").
Композиція. Вище ми вже не раз звертали увагу і на майстерність у зображенні пейзажу, і на тонкий психологізм портретів. Майже не йшла мова про композицію роману, а вона, з огляду на функціональну значимість цього виражального компоненту, потребує окремого розгляду. Спочатку звернемо увагу на принципи розташування усіх дев'яти розділів.
Перший розділ, у якому йдеться про суд над Чураївною, зразу ж вводить нас у змістову суть роману. Ми енергійно "втягнуті" у його сюжет, познайомлені майже з усіма персонажами, що діятимуть у творі. Започатковані головні сюжетні та смислові лінії. Почалосяь досить активне розкриття характерів персонажів, яке буде продовжене в наступних розділах.
Другий розділ "Полтавський полк виходить на зорі" немовби ілюструє одну з найвідоміших пісень Чураївни "Засвіт встали козаченьки". Але в цьому полягає тільки одна ледь відчутна функція розділу. Головне ж його завдання - у створенні важливого для роману художнього враження воюючого за свою волю українського народу. Зображення полтавського полку, що вирушає у похід, є наскрізним у романі - це свого роду постійний смисловий мотив. Він вирішений надзвичайно тонко - немовби на музичному рівні - і є одним із прихованих чинників цілісності твору.
Безперечно, центральним у романі є розділ "Сповідь". Поданий у формі спогадів ("внутрішніх монологів", "потоку свідомості", "потоку почуттів"), він несе основне навантаження у розкритті образу головної героїні твору. Із спогадів Марусі Чурай дізнаємось про історію її нещасливого кохання. Але при цьому не створюється враження якоїсь тематичної вузькості, бо та історія подана на досить широкому соціально-побутовому та етнографічному тлі полтавського життя XVII століття.
|
Из за большого объема этот материал размещен на нескольких страницах:
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 |
