Уже в дітей порожевіли личка.
Уже дощем надихалася рілля.
І скрізь трава, травиченька, травичка!
І сонце сипле квіти, як з бриля.
Вже онде щось і сіють у долині.
Вже долітає пісня з далини.
Вже горлиця врукує в бруслині,
Стоять в заплавах золоті лини.
Тут коло нас така зелена балочка
Там озеро, не видно йому дна.
Вже прилетіла голуба рибалочка,
Ніс в неї довгий, довший ніж вона.
Вже й дикі гуси в небі пролітали,
Вже й лебеді кричали крізь туман.
Вже ходять в болотах біля Полтави
Ходунчик, крохаль і турухтан.
Зовсім не випадково поетеса завершує роман “весняним” розділом. На перший погляд, це не відповідає настрою, який виникає від розуміння, що Маруся Чурай доживає останні дні. Здавалося б, все повинно бути навпаки – треба щоб природа “плакала” над смертю героїні, а не розцвітала по-весняному. Та Ліна Костенко вдається до іншого, набагато складнішого за смисловим вирішенням художнього прийому. У поезії Бориса Олійника “Похорон вчителя” йдеться про те, що прекрасну людину, яку глибоко поважає кожен житель селища, ховають весною, у травні. У поезії прозвучав докір ліричного героя вчителю, і відповідь, звичайно ж, умовна:
Як могли ви, учителю, вмерти коли
Мені й так до нестями прикро?
Я ж вірив, як богу. Мені ви були
За отця, і Духа, і... приклад.
Та коли б на вітрища ламали кущі
Чи осіння осмута висла,
Та коли б нас лили традосеретні дощі, -
А то ж май зацвіла, як пісня!
Він сказав: - Не вдавалася до само биття
Не стіни головою з кручі.
Я тому саме в травні лишаю життя,
Щоб його цінували учні.
В оповідання Григорія Тютюнника “Три плачі над вчителем” зображено похорони прекрасної людини, колгоспного шефа Дерев’янка – вони теж відбуваються в пору весняного буяння природи. І все це, зрозуміло, не випадково.
Так, Маруся Чурай помирає від сухот, а точніше, - від пережитих душевних страждань. Але у цьому світі залишаються надовго, можливо, й назавжди, її пісні. Життя продовжується, воно прагне кращого майбуття...
Отже, приходимо до висновку, що зображена в романі природа є органічним складником образу України. Природа ця власне українська – і Овна є одним із чинників того національного духу, яким пройнятий весь твір. Окрім того він є одним із виразників художніх смислі роману.
Люди. Проте, віддаючи належне змальованій у романі природі як складовій образу України, ми повинні знати, що головними чинниками цього образу все-таки є дія сукупність показаних у творі людей. Так не можна зводити образ якоїсь країни тільки до його краєвидів. Будь-яка країна – це у першу чергу її народ. Тільки пізнавши його, можемо створити у власній уяві цілісний образ країни.
Як відомо, вірнопіддані того чинному комуністичному режиму чиновники від літератури намагалися затримати вихід у світ історичного роману Ліни Костенко. Одна з тих причин такого страх перед цим романом полягала у тому, що в ньому Україна була показана державою. Це серйозно суперечило тогочасній офіційній історичній концепції, яка прагнула у своїх описах доби Хмельниччини всіляко затушувати державницькі устремління повсталого українського народу, а самого Богдана Хмельницького показувати як політичного лідера, що понад усе домагався тільки одного – приєднання України до Московщини.
Об’єктивна історична наука засвідчує, що визвольна війна українського народу під проводом Б. Хмельницького була потужною спробою утворити свою державу. Хмельницького і його соратників така держава у головних своїх засадах була утворена – був свій уряд, своє військо, свій суд, своя дипломатія. Хмельницький назвав себе “самовладцем і самодержцем руським (укр.)”, та й іноземці величали його князем Руси (України).
Передісторія Хмельниччини – це майже безперервна боротьба українського народу за свою волю. Повстання Наливайка, Сулими, Павлюка. Все менш стихійною, все більш організованою стає визвольна війна. І ось її епогей – Хмельниччина...
Полтава зайнята людською службою – судять знану у місті дівчину. Цікавих багато. Усі втягнуті у судовий конфлікт, усі намагаються з’ясувати, чи винна Маруся Чурай у смерті козака Григорія Бобрика, чи ні. І тут з’являється представник із Січі. Він обвітрений у дорозі, у нього хриплий глос. Він із світу військових походів і битв. Він із тих, хто зараз зайнятий справою, за яку не може бути нічого важливішого – відстоює волю і Незалежність України. Його повідомлення про останні події по-військовому короткі і точні:
Обступає ворога.
Богдан козацтво стягує під Білу.
Потрібна поміч. І потрібен порох.
Потоцький йде назустріч Радзивілу.
Відчувається що посланець із Січі є і завжди був вільною людиною – у нього чітко виявляється мораль чесної, прямої, рішучої людини. Понад усе він ставить волю і незалежність своєї Батьківщини. Він не просто лицар – він лицар України. Вникнувши у суть судової справи, він пропонує своє вирішення, яке говорить про нього як про людину з добре розвинутим почуттям честі:
Ця дівчина... Обличчя, як з ікон.
І ви її збираєтесь карати?!
А що, як інший вибрати закон
Не з боку вбивства, а із збоку зради?
Ну, є ж про зраду там які статті?
Не всяка ж кара має буть незбожна.
Що ж це виходить? Зрадити в житті
Державу – злочин, а людину – можна?!
Своєю моральною суттю ця пропозиція виявилася для суддів надто високою – вони просто не досягли її.
звернувся до прибулого запорожця дуже тепло: “Спочить з дороги, брате”. І це дружне та довірливе “брате” зразу ж породжує думку, що Мартин Пушкар і запорожець поєднанні спільною справою. Вони є немовби членами одного братства – братства патріотів України. Вони не говорять високих патріотичних фраз, бо час зараз не для них. Зараз час діяти – і діяти рішуче Україна в неймовірні напрузі. Усі свої сили вона набуде гідності, стане господаркою своєї долі, буде поважати себе сама і відчує шанобливе ставлення до себе з боку інших.
Полковник Пушкар – представник тогочасної української політичної та військової еліти. Він теж лицар України, проте не такий гарячий і відкритий як прибулий запорожець. Йому, як людині державній, треба враховувати безліч факторів, мати і узгоджувати справи з багатьма різними за характером людьми, - ну, хоча б і з такими, як надто гарячковий Лесько Черкес чи як хитруватий, корисливий, уміло наряджений в одежу правоблюстителя полтавський війт Семен Горбань, який, з усього видно, є опозиційною до полковника особою. Пушкар "ще не старий. І славу мав і силу". Поважний у рухах ("Зірвав полковник повагом печатку"), мав представницький вигляд:
І встав Пушкар. Обвів людей очима
Хустки, очіпки, снитки, жупани
І голова у нього над плечима
була як вежа в шанці сивими
Говорить переконливо, виважено. Справжній державний муж. До когорти істинних українських патріотів належить і козацький старшина Іван Іскра. Він представляє молоде покоління української державницької еліти, що вирізняється своєю духовною витонченістю, проникливим інтелектуалізмом. Ці риси Івана Іскри є цілком очевидними, хоч ми нічого не знаємо про його освіченість, не бачимо його ні в інтелектуальних дискусіях, ні при виконанні суто державних справ. Духовна витонченість, надзвичайна розумова проникливість молодого тогочасного інтелектуала з усією повнотою виявилась у його промові на захист Марусі Чурай. Його відмінність від інших у тому, що він розуміє Марусю Чурай як митця-піснетворку. Якщо для одних вона с просто дівчиною Марусею, що уміє гарно співати, для інших -"відьмою", то для нього вона - виразник народної душі, її голос:
Ця дівчина не просто так, Маруся.
Це - голос наш Це - пісня Це - душа.
Але Іван Іскра думає ще ширше, ще глибше. По суті, його пристрасний монолог на захист Марусі Чурай є висловленням цілісної, прекрасно аргументованої думки про виняткову роль талановитого митця в долі народу, про моральний обов'язок суспільства в оберіганні і в шануванні своїх духовних виразників. Одночасно, у своєму виступі Іван Іскра постає людиною, що мислить державницькими категоріями "народ", "Україна". Він зовсім не кабінетний мислитель, у його молодій долі вже було багато походів і битв.
Коли в похід виходила батава. –
її піснями плакала Полтава.
Що нам було потрібно на війні
Шаблі, знамена і її пісні.
Звитяги наші, муки і руїни
безсмертні будуть у її словах.
Вона ж була як голос України,
що клекотів у наших корогвах!
А ви тепер шукаєте їй кару.
Вона ж стоїть німа од самоти.
Людей такого рідкісного дару
хоч трохи, люди, треба берегти!
Важкий закон. І я його не зрушу.
До нього болю то іще додам?
Вона піснями виспівала душу.
Вона пісні ці залишає нам.
Іван Іскра красивий своєю любов'ю до Чураївни, це по-справжньому глибока любов, любов назавжди, бо викликана вона не тільки дівочою красою Марусі, її принадною жіночністю, а й рідкісними щедротами її пісенної душі, які відкрилися йому і які він зумів так високо оцінити. Нам зрозумілий нестримний порив Івана Іскри, що вдень і вночі мчав до Богдана Хмельницького з надією домогтись помилування. Дорога від Полтави до Білої Церкви і назад досить довга, і він, наражаючись не на одну небезпеку, мав промчати її за три дні - рівно стільки часу залишалося до страти. Глибоко хвилюючим є внутрішній монолог Івана:
Я зроду ненавидів тих обережних
Сьогодні, тепер, обережний і сам
Уперше в житті, за весь вік, за це літо,
уперше в роду, де не шали страху,
я вижити мушу, я мушу вціліти,
я мушу об'їхати смерть па шляху
Прости мені, земле, простіть мені, трави
Не дбав я про славу, не дбав про майно. –
я мушу вернутись живий до Полтави,
а там хоч і вмерти, мені все одно
|
Из за большого объема этот материал размещен на нескольких страницах:
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 |
