Неси мене, коню...
коли б хоч не пізно...
Шляхи перекриті...
і варта не снить
Якщо я впаду -
не врятована пісня,
задушена пісня в петлі захранить!
Ні, недарма Богдан Хмельницький так високо цінував цього розумного, душевно тонкого та мужнього юнака!
Треба відзначити, що всі персонажі роману немовби поділені на дві групи за одним критерієм. Цей критерій - ставлення до Марусі Чурай. Прибулий запорожець поставився до неї дуже прихильно. Полковник Пушкар, використавши свій авторитет і владу, не дозволив, щоб дівчину віддали на тортури. Проставлення Івана Іскри до Марусі ми вже добре знаємо. У цьому ряду прихильників Чураївни виділяється Лесько Черкес - дуже симпатичний молодий козак, можливо, дещо гарячкуватий, але чесний, прямий, швидкий і рішучий у діях. Він хороший товариш для стриманого, заглибленого в себе Івана Іскри. Разом з ним побував у багатьох бойових походах. Його ставлення до Марусі - це ставлення справжнього чоловіка, який відчуває органічну потребу стати на оборону беззахисної дівчини. Думка, що Марусю можуть піддати тортурам, була для нього нестерпною, він ніяк не міг допустити цього і, прорвавшись крізь охорону до суддів, з усієї сили ударив шаблею по столу. Полковник Пушкар повністю довіряє Леськові Черкесу. Він не взяв його у похід, залишив у Полтаві, де мала відбутися страта Марусі, сказавши: "Тут теж потрібна шабля й голова".
Завершує цей ряд портретів справжніх лицарів України образ самого Богдана Хмельницького. Два поетичні рядки Ліни Костенко дуже виразно характеризують ту величезну організаційну роль Богдана Хмельницького у визвольній боротьбі українського народу:
Усі до Богдана і всі од Богдана
і з тьми виростають і в тьмі розстають.
Невидимі ниті протягнулись від Богдана до усіх куточків України. Його розум і його воля скеровувала величезну енергію повсталого народу.
, Ліна Костенко приділила значну увагу розмаїтим деталям його похідного побуту. Похідний стіл, мідний свічник, липова лава, на якій сиділи посли, німецький фотель з набивною шкірою, килими, образ Спаса, каламар з гусиним пером, ковані залізом подорожні шкатулки - все це ми побачили, зайшовши разом з Іваном Іскрою до гетьманського шатра. Навіщо, запитаємо, такі подробиці? Справа ж у тому, що в зображенні такої відомої історичної особи як Богдан Хмельницький, легко збитися на створення стандартного, покритого "хрестоматійним глянцем" портрета. Щоб уникнути цього, показати знаменитого гетьмана як живу людину, Ліна Костенко деталізує його побутове оточення, добивається, щоб читач побачив його серед таких, наприклад, дрібниць як ковані залізом похідні шкатулки. На такому детально конкретизованому тлі і сам образ Богдана сприймається живішим. Він втомлений, у нього червоні від безсоння очі, він весь у невідкладних справах. Проте знаходить час вислухати Іскру і навіть власноручно написати указ про помилування полтавської піснетворки. Пізніше, у наступному розділі, цей універсал буде прочитано вголос і, слухаючи його, ми відчуємо мудрість Богдана як державного мужа. Він, подібно до Івана Іскри, був здатний зрозуміти громадську значимість пісенної творчості Марусі Чурай:
“її пісні - як перло многоцінне,
як дивом скарб серед чемних марнот.
Тим паче зараз, як така розруха.
Тим паче зараз, при такій війні, -
то помагає не вгашати духа,
як не співцями створені пісні?
Про наші битви - на папері голо.
Лише в піснях вогонь отой пашить.
Таку співачку покарать на горло. –
та це ж не що, а пісню задушить!"
Мудрість Богдана і в тому, що він фактично виправдовує Марусю, вважаючи, що "вчинивши зло, вона не є злочинна, бо тільки зрада є тому причина". Таким чином Богдан виявляє себе людиною із загостреним - лицарським! - розумінням честі, коли зрада сприймається як важкий моральний злочин.
Запорожець, Мартин Пушкар, Іван Іскра, Лесько Черкес, Богдан Хмельницький - усі ці образи виписані поетесою з любов'ю, їх об'єднує синівське ставлення до України, вони - її бійці, її захисники. Усі вони є людьми високої моралі, гострого розуму, їх породила епоха, позначена могутнім устремлінням українського народу до волі, до власної держави.
Світ, зображений у романі немовби освітлений загравою далеких повстань. Полтавський полк вже не перший раз виступає в похід. Народ воює. Він весь у напрузі. І тому особливо помітні ті, кого ця напруга не торкнулася, хто цілком свідомо залишився стояти осторонь від доленосних для народу змагань. Один із них - Вишняк, полтавський багач, чоловік обережний та хитруватий, головне життєве кредо якого полягало тільки в одному - якомога більше прибрати до рук.
Йому добро саме іде у двір.
І сад рясний, і нива хлібодарна.
Він не який визискувач чи звір.
він просто вніс взяти запівдарма
Він посідає греблі і поля.
у церкву ходить майже щосуботи.
Хто - за Богдана, хто - за короля.
А він - за тих, которії не проти.
Бути прихильником Богдана - це стояти за вільну від шляхетського панування Україну, підтримувати ж короля це, навпаки, погоджуватися з її колоніальним, підлеглим станом. Вишняк же з тих. "которії не проти", що характеризує його як людину у вищій мірі безпринципну, здатну пристосовуватися до будь-яких обставин, аби вони тільки були вигідні особисто йому.
Доля Батьківщини його не хвилює, він навіть здатний поживитися на її б і дах:
Як він уміг красно говорить!
Які у нього займища і луки!
Вся Україна полум'ям горить,
він і на ньому теж нагріє руки
У художньому плані прекрасно виписаний тип чиновника Семена Горбаня. Ліна Костенко досить ретельно виявляє його характер. Він розумний, точніше, хитрий. Швидко орієнтується в перебігу судового процесу і вміє вплинути на нього. При цьому демонструє свою непохитність у дотримуванні закону. Але це позірна непохитність. Тут, під час суду, він спрямовує її проти Марусі Чурай, бо не має ні поваги до неї як до людини рідкісного дару, ні звичайної людської співчутливості. Причина цієї неприязні втому, що чиновники і творці - вічні антиподи. Вони, Горбані, інтуїтивно відчувають духовну вищість людей типу Марусі Чурай і тому ненавидять їх. Вона для них як докір совісті, як постійне нагадування про власну моральну нікчемність, що не прикривається ні чинами, ні багатством.
Поетеса одним штрихом розвінчує удавану повагу до закону, що нею так хизується чиновник. Насправді ж Горбань нечистий на руку, бо, як виявиться пізніше, він "з комори мєской потай дьоготь крав". Під час облоги Полтави Вишняк і Горбань були готові до зради: перший, злякавшись, умовляв відкрити загарбникам ворота міста, тобто здатись, другий таємно приміряв жупан - "іти послом до шляхти пропонує".
Важливим для повноти і цілісності образу України доби Хмельниччини є розділ "Проща", який не тільки суттєво розширює просторове зображення нашої землі, а й виражає складну гаму думок, пов'язаних з осмисленням історії народу. Тут Ліна Костенко вводить досить поширений у нашій літературі тип мандрівного дяка. Багато студентів, що через різні причини не змогли завершити багаторічне навчання в Києво-Могилянській школі чи в іншому тогочасному закладі, шукаючи засобів для прожиття, вибирали мандрівне життя, подорожуючи по Україні та й навіть за її межами. На деякий час могли пристати до церкви, де виконували дяківські функції, найматися вчителями прицерковних шкіл, яких чимало було на Україні. У тогочасному українському суспільстві вони складали досить освічену верству людей, яка володіла знаннями не тільки релігійного, а й світського характеру. Здобуте в школах знайомство з риторикою та поетикою підштовхувало їх до літературної творчості - мандрівним дякам належить досить цікава сторінка в історії нашої літератури.
Тип мандрівного дяка цікавив багатьох письменників, починаючи від Миколи Гоголя ("Вій") і закінчуючи Валерієм Шевчуком ("Три листки за вікном"). Увівши в роман образ мандрівного дяка, Ліна Костенко отримала змогу показати тогочасну Україну очима людини освіченої, думаючої, схильної до осмислення як тогочасних реалій, так і нашої історії на вищому, сказати б. духовному рівні. Письменниця зовсім недаремно звела на одній дорозі мандрівного дяка і Марусю Чурай. Це була зустріч двох творчих, духовно багатих людей, між якими виникла взаємна приязнь, їхні думки з приводу побаченого немовби взаємодоповнюються. Дяк. обійшовши мало чи не пів Європи, має набагато більший життєвий досвід, та й загальна освіченість у нього вища, ніж у Марусі. Ллє й Маруся не тільки вдячна слухачка - її бачення і розуміння дійсності є художньо-емоційним, сказати б, тонко естетичним, а тому й глибоким і точним в оцінювальному плані. Очима і душами цього тандема ми й бачимо та емоційно переживаємо українську дійсність XVII століття.
А вона важка, дуже важка. Одна за одною постають картини поруйнованих, голодних та холодних "удовиних сіл", що зустрічаються по дорозі від Лубен до Києва.
Мандрівний дяк розповідає Чураївні, що на цій землі ніколи не було спокою, що "тут споконвіку скрізь лилася кров". Йшли по місцях, де постійно спалахували повстання доведеного до відчаю народу. - ось тут. показує дяк, "відступало військо Острянині", а тут "скрутили Наливайка і віддали на мученицьку смерть". Найбільшого лиха цій землі завдав польський магнат Ярема Вишневецький, якому належала Лубенщина. Це був страшний "руйнатор України", "упир з холодними очима, пихатий словом і чолом".
Бенкетував, сідав на шию хлопу,
пускав дівчат по світу без коси.
Стріляв козуль, возив пшоно в Європу
І на поташ випалював ліси.
Загарбав край, неначе відумерщину
І брав за все – живе і неживе.
За дим, за торг, ставщину, сухомельщину
Спасне, гребельне, з воза рогове.
Обклав податком вулики, броварні,
степи, луги, левади запосів.
|
Из за большого объема этот материал размещен на нескольких страницах:
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 |
