Версії виникнення міжнародного права. Обгрунутвати найбільш прийнятну версію (стр. 12 )

Прикладом тому є формування великого комплексу звичаїв ведення морської війни.

20-е століття стало переломним у цьому плані. У 1928 р. в Гавані на Конференції міжамериканських держав, хоча й у регіональному масштабі, але з більш широким значенням, був прийнятий один із перших міжнародних документів, мета якого полягала в тому, щоб узагальнити наявні численні звичайні норми міжнародного права у сфері права міжнародних договорів і закріпити їх у правовому акті договірного характеру.

Після Другої світової війни питанням розвитку і кодифікації права міжнародних договорів займалася Комісія міжнародного права ООН. Ця робота ознаменувалася прийняттям у 1969 р. у Відні спеціальної Конвенції про право міжнародних договорів. Дана Конвенція набула чинності у 1980 р. і до нинішнього часу є найважливішим міжнародно-правовим документом, що докладно регламентує порядок укладання, дії і припинення дії міжнародних договорів, укладених між державами.

З огляду на деякий пробіл у сфері правонаступництва держав щодо міжнародних договорів, Комісія міжнародного права ООН розробила текст Конвенції про правонаступництво держав стосовно міжнародних договорів. Ця Конвенція була прийнята у Відні у 1978 р.

У зв'язку з бурхливим післявоєнним розвитком міжнародних відносин і істотним розширенням кола суб'єктів міжнародного права за рахунок значного росту різних міжнародних організацій і з огляду на специфіку й обсяг їхньої міжнародної правосуб'єктності, а також беручи до уваги зростання їхньої ролі й активності в міжнародних відносинах, виникла необхідність у спеціальному міжнародно-правовому документі, що регламентує участь цих організацій у договірному процесі. Тому, за поданням Комісії міжнародного права ООН, у Відні в 1986 р. була прийнята Конвенція про право міжнародних договорів між державами "і міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями.

Резюмуючи питання про джерела права міжнародних договорів, слід зазначити:

Суб'єктна сфера дії зазначених джерел чітко визначена в їхніх назвах і в зв'язку з цим суворо обмежена. Отже, дія Віденської конвенції 1969 р. поширюється тільки на міжнародні договори, укладені державами, тоді як дія Віденської конвенції 1986 р. поширюється на договори за участю міжнародних організацій і не поширюється на договори, укладені тільки між державами.

Віденські конвенції 1969 р. і 1986 р. не мають універсальної регламентації права міжнародних договорів, і деякі питання в цьому праві поки що продовжують регулюватися нормами звичайного міжнародного права (наприклад, дія міжнародних договорів у період воєнних конфліктів).

У питаннях про джерела права, особливо у питанні реалізації цього права, велике значення мають національні правові акти держави, що демонструють політику кожної держави, її ставлення до вимог міжнародного права у цій сфері. Зокрема в Україні в 1991 р. прийнято Закон "Про право міжнародних договорів України", в якому знайшли відбиток основні положення Віденської конвенції 1969 р.

Суб'єктами права міжнародних договорів можуть бути тільки суб'єкти міжнародного права (держави, нації і народи, що борються за свою незалежність, міжнародні організації, державоподібні утворення).

Суб'єктами права міжнародних договорів є учасники конкретних міжнародних договорів, що виступають як їхні сторони.

Міжнародна правосуб'єктність держав визначається положеннями Міжамериканської конвенції 1933 p., що сформулювала основні ознаки держави як суб'єкта міжнародного права (наявність території, населення, суверенітету).

У ст. 6 Конвенції про право міжнародних договорів 1969 р. підкреслюється, що кожна держава має правосуб'єктність укладати договори.

Державу, як учасника і сторону, при укладанні міжнародного договору можуть представляти: глава держави, глава уряду, міністр закордонних справ, інші спеціально уповноважені особи.

Згідно з одним із найважливіших принципів сучасного міжнародного права - про право націй на самовизначення, нації та народи, що борються за своє визволення, визнаються суб'єктами міжнародного права і, отже, є повноправними суб'єктами права міжнародних договорів. При укладанні міжнародних договорів за їхньою участю їх, як правило, представляють їхні лідери (Організація визволення Палестини - Ясер Арафат). Можуть уповноважуватися й інші особи.

Віденська конвенція 1986 р. регламентує право і процедури участі міжнародних організацій, зареєстрованих в ООН як похідні суб'єкти міжнародного права, у різних міжнародних договорах. Однак необхідно враховувати, що міжнародні право і дієздатність міжнародних організацій суворо обмежені їхніми статутами, за рамки яких вони не мають права виходити. При укладанні міжнародних договорів ці організації представляють їхні керівники і спеціально уповноважені на те особи.

24. Міжнародне право та збройні конфлікти.

Согласно положениям Устава ООН и в соответствии с основными принципами международного права государства должны решать международные споры мирными средствами. Однако современное международное право допускает возможность правомерного применения вооруженных сил (самооборона от агрессии, применение вооруженных сил ООН, реализация права на самоопределение).

В международном праве имеется большое число норм, регламентирующих общественные отношения в период вооруженных конфликтов. Объем и качество регулирования этих отношений позволяют говорить о существовании самостоятельной отрасли международного права, которая определяет допустимость средств и методов ведения войны, обеспечивает защиту жертв вооруженных конфликтов, устанавливает взаимоотношения между воюющими и невоюющими государствами и т. д. Эта отрасль получила название — право вооруженных конфликтов.

Традиционно до конца XIX в. основную роль в регламентации права вооруженных конфликтов играли международные обычаи; само это право обычно именовалось — «законы и обычаи войны». Международные обычаи сохранили определенное значение для данной отрасли международного права и сегодня. Однако в настоящее время основной массив норм права вооруженных конфликтов составляют нормы международных договоров. В их числе:

-  Санкт-Петербургская декларация об отмене употребления взрывчатых и зажигательных пуль 1888 г.;

-  Гаагские конвенции 1899 г. и 1907 г. «Об открытии военных действий», «О законах и обычаях сухопутной войны», «О правах и обязанностях нейтральных держав и лиц в случае сухопутной и морской войны» и др.;

-  Женевский протокол о запрещении применения на войне удушливых, ядовитых или других подобных газов 1925 г.;

-  Конвенция об улучшении участи раненых и больных в действующих армиях 1949 г., Конвенция об улучшении участи раненых, больных и лиц, потерпевших кораблекрушение, из состава вооруженных сил на море 1949 г., Конвенция об обращении с военнопленными 1949 г., Конвенция о защите гражданского населения во время войны

-  1949 г.;

-  Дополнительный протокол I к Женевским конвенциям от 12 августа 1949 г., касающимся защиты жертв международных вооруженных конфликтов, 1977 г. и Дополнительный протокол II к Женевским конвенциям от 01.01.01 г., касающимся защиты жертв вооруженных конфликтов немеждународного характера, 1977 г.

Международное сотрудничество в сфере вооруженных конфликтов развивается в настоящее время по следующим основным направлениям:

-  предотвращение вооруженных конфликтов;

-  правовое положение участвующих и не участвующих в конфликте государств;

-  ограничение средств и методов ведения войны;

-  защита прав человека в период вооруженных конфликтов;

-  обеспечение ответственности за нарушение норм международного права.

Различают международные вооруженные конфликты и вооруженные конфликты немеждународного характера.

Согласно положениям Женевских конвенций 1949 г. международными вооруженными конфликтами признаются такие конфликты, когда один субъект международного права применяет вооруженную силу против другого субъекта. Таким образом, сторонами в международном вооруженном конфликте могут являться государства, нации и народности, борющиеся за свою независимость, международные организации, осуществляющие коллективные вооруженные меры по поддержанию мира и международного правопорядка.

Согласно ст. 1 Дополнительного протокола I международными являются также вооруженные конфликты, в которых народы ведут борьбу против колониального господства и иностранной оккупации и против расистских режимов в осуществление своего права на самоопределение.

Вооруженный конфликт между повстанцами и центральным правительством является, как правило, внутренним конфликтом. Однако повстанцы могут быть признаны «воюющей стороной», когда они: имеют свою организацию; имеют во главе ответственные за их поведение органы;

установили свою власть на части территории;

соблюдают в своих действиях «законы и обычаи войны».

Признание повстанцев «воюющей стороной» исключает применение к ним национального уголовного законодательства об ответственности за массовые беспорядки и т. п.

Вооруженные конфликты немеждународного характера — это все не подпадающие под действие ст. 1 Дополнительного протокола I вооруженные конфликты, происходящие на территории какого-либо государства «между его вооруженными силами или другими организованными вооруженными группами, которые, находясь под ответственным командованием, осуществляют такой контроль над частью его территории, который позволяет им осуществлять непрерывные и согласованные военные действия и применять положения Протокола II».

В соответствии с Гаагской конвенцией об открытии военных действий 1907 г. (Россия участвует) государства признают, что военные действия между ними не должны начинаться без предварительного и недвусмысленного предупреждения, которое будет иметь или форму мотивированного объявления войны, или форму ультиматума с условным объявлением войны. Состояние войны должно быть без замедления оповещено нейтральным странам и будет иметь для них действительную силу лишь после получения оповещения.

Объявление войны, даже если за этим актом не следуют собственно военные действия, означает начало юридического состояния войны.

25.  Право міжнародних організацій.

 Первые международные организации появились в XIX в. как одна из форм многосторонней дипломатии. Начиная с создания в 1815 г. Центральной комиссии навигации по Рейну международные организации стали достаточно автономными образованиями, наделенными собственными полномочиями. Во второй половине XIX в. появились первые универсальные международные орга­низации - Всемирный телеграфный союз (1865 г.) и Всемирный почтовый союз (1874 г.). В настоящее время в мире насчитывается более 4 тыс. международных организаций, более 300 из которых имеют межправительственный характер.