Версії виникнення міжнародного права. Обгрунутвати найбільш прийнятну версію (стр. 6 )

Кожен член Ради має один голос. Для прийняття рішень з пи­тань діяльності ООН потрібно дев'ять голосів, включаючи голоси всіх п'яти постійних членів Ради. Це і є так зване правило одно­стайності великих держав, або право вето. Всі п'ять постійних членів вдавалися в різні часи до права вето. Якщо постійний член не підтримує рішення, але не хоче блокувати його прийняття, він не голосує проти, а утримується при голосуванні.

На відміну від інших органів ООН, тільки Рада Безпеки має право приймати рішення, обов'язкові для виконання всіма чле­нами ООН.

Рада Безпеки проводить свої засідання у Нью-Йорку, коли в цьому виникає необхідність.

Економічна і Соціальна Рада (ЕКОСОР)

Економічна і Соціальна Рада (ЕКОСОР) — головний орган з координації економічної діяльності ООН та спеціалізованих установ, пов'язаних з ООН. Важливість цього органу засвідчує той факт, що на нього припадає майже 70 % всіх бюджетних ре­сурсів, а також персоналу ООН. У 1965 р. кількість членів Еко­номічної і Соціальної Ради було збільшено з 18 до 27 і в 1973 р. — до 54 членів (друга і четверта поправки до Статуту). По регіонах представництво розподіляється так: 14 місць — квота Африки, 10 — Латинської Америки, 11 — Азії, ІЗ — Західної Європи й інших країн і 6 — країн Східної Європи. Членів ЕКОСОР обира­ють строком на три роки, щорічно по 18 членів. Кожен член Ради має один голос, рішення приймаються простою більшістю голосів.

ЕКОСОР проводить щорічно дві сесії тривалістю в один місяць: у Нью-Йорку і в Женеві. Як один із шести головних органів ООН Економічна і Соціальна Рада має такі функції і повноваження:

—обговорює міжнародні економічні й соціальні проблеми глобального і міжгалузевого характеру і розробляє рекомендації щодо політики з цих проблем для країн-членів і для системи ООН;

— проводить дослідження, складає доповіді, розробляє реко­мендації з міжнародних проблем в економічній і соціальній сфе­рах Генеральній Асамблеї, членам Організації та зацікавленим спеціалізованим установам;

— заохочує держави до дотримання прав людини і основних свобод для всіх;

—скликає міжнародні конференції і розробляє для подання Генеральній Асамблеї проекти конвенцій з питань, що входять до її компетенції;

—веде переговори зі спеціалізованими установами відносно домовленостей, угод, що стосуються взаємовідносин цих установ з ООН;

— погоджує діяльність спеціалізованих установ через кон­сультації з ними і надання рекомендацій;

— надає послуги і допомогу (за ухвалою Генеральної Асамб­леї) членам ООН, а також спеціалізованим установам на прохан­ня останніх;

— консультує відповідні неурядові організації з питань, які входять до її компетенції.

Протягом року робота ЕКОСОР провадиться в її допоміжних органах: комісіях і комітетах, які регулярно збираються, і пода­ють доповіді і звіти.

Механізм допоміжних органів ЕКОСОР складається з функціо­нальних комісій, постійних комітетів, регіональних комісій, пос­тійних експертних органів. Організаційна структура ЕКОСОР по­дана на рис. 5.2. Крім того, сімнадцять спеціалізованих установ, пов'язаних з ООН спеціальними угодами про співробітництво і координацію, взаємодіють з нею і одна з одною через коорди­нуючий апарат ЕКОСОР. Це самостійні міжнародні організації, створені на основі міжурядових угод, які мають широку компе­тенцію і працюють у співробітництві з ООН. Спеціалізовані установи користуються самостійністю і мають повну юридичну правоспроможність. ЕКОСОР координує їхню діяльність.

Рада з Опіки ООН

Рада з Опіки — один із шести головних органів 0014, на який покладено завдання спостереження за управлінням підопічними територіями (територіями, що були колоніями). Рада уповноваже­на вимагати і розглядати звіти держав, що управляють цими тери­торіями відносно політичного, економічного, соціального прогре­су підопічних територій, розглядати (консультуючись з місцевою владою) петиції з підопічних територій і направляти туди спеці­альні місії. Остання з 11 таких територій, над якими була встанов­лена опіка, — Палаї (група островів у Мікронезії), отримала не­залежність у листопаді 1994 р. і наступного місяця стала країною — членом ООН. З цього часу Рада з Опіки формально припинила своє існування.

Змінивши свої правила процедури, вона буде тепер проводити засідання тоді і там, коли і де того вимагатимуть обставини.

Міжнародний Суд

Міжнародний Суд — головний судовий орган ООН, до юрис­дикції якого входять усі питання, що передаються йому держава­ми, і всі питання, передбачені Статутом ООН і чинними договора­ми і конвенціями. Цей орган складається з 15 суддів, яких окремо обирають Генеральна Асамблея і Рада Безпеки на дев'ять років. Судді обираються за рівнем кваліфікації, а не за національною ознакою. Проте не може бути обрано двоє суддів з однієї країни. Місцезнаходження суду — Гаага (Нідерланди). Країни-члени мо­жуть передавати на розгляд Міжнародного Суду справи про при­кордонні суперечки, право на рибну ловлю, право на корисні ко­палини та інші спірні питання. Генеральна Асамблея або Рада Безпеки можуть консультуватися з Міжнародним Судом з будь-якого питання.

Секретаріат ООН

Секретаріат — адміністративний орган ООН, який обслуго­вує інші органи, виконує програми і втілює в життя політику, розроблену ними. Робота Секретаріату включає: керівництво операціями з підтримування миру; організацію міжнародних кон­ференцій з проблем світового значення; підготовку оглядів сві­тових економічних та соціальних тенденцій і проблем; здійс­нення досліджень; перекладання виступів, документів; забезпе­чення світових засобів масової інформації відомостями про діяльність ООН.

Міжнародний персонал Секретаріату налічує 15 тисяч співро­бітників з більш ніж 170 країн, що працюють як у центральних установах у Нью-Йорку, так і у відділеннях по всьому світові.

Секретаріат очолює Генеральний секретар, якого призначає Ге­неральна Асамблея за рекомендацією Ради Безпеки. Першим Ге­неральним секретарем був Трюгве Лі (Норвегія), який обіймав цю посаду до 1953 року. Даг Хаммаршельд (Швеція) був Генеральним секретарем з 1953 по 1961 рік. У Тан (Бірма, нині Мьянма) очолю­вав ООН до 1971 р., його змінив Курт Вальдхайм (Австрія), який перебував на цій посаді з 1972 по 1981 рік. Хав'єр Перес де Куе-льяр (Перу) вступив на посаду 1 січня 1982 року. 31992 р. Гене­ральним секретарем ООН був єгиптянин Бутрос Бутрос Галі. У грудні 1996 р. Секретаріат очолив представник Африканського континенту, дипломат з Гани Кофі Аннан. Нині – Пан Гі Мун.

15. Мирне врегулювання міждержавних спорів.

Тривалий час загальне міжнародне право не покладало на держав обов’язку вирішення будь-яких спорів виключ­но мирними засобами, який вважався державами занадто обтяжливим для свого суверенітету.

Таке зобов’язання держави брали на себе лише в рамках двосторонніх договорів з окремих питань. Значно рідше укладалися угоди про вирішення конкретних суперечок або певних типів спорів. Серед них особливе значення мав До­говір між США та Великобританією про дружні відносини, комерцію та навігацію, укладений 1794 р. (відомий як До­говір Джея). Арбітражна процедура, передбачена цим до­говором, не тільки дозволила вирішити велику кількість спорів між двома державами, а й стала взірцем при ство­ренні інших міждержавних арбітражів, яких у 1795—1914 роках було більше двохсот.

Із другої половини ХІХ ст. до початку Другої світової війни відбувається становлення норми про обмеження пра­ва держав використовувати немирні засоби для врегулюван­ня міжнародних спорів, а згодом — і про повну заборону таких засобів. Інші напрями розвитку міжнародного права цього часу — регламентація на універсальному рівні окре­мих мирних засобів вирішення спорів, а також створення всесвітнього міжнародного судового органу.

На І Гаазькій мирній конференції 1899 р. було укладено Конвенцію про мирне врегулювання міжнародних спорів, яка на ІІ Гаазькій конференції 1907 р. була викладена в новій редакції1. За цими конвенціями держави-учасниці по­годилися забезпечувати мирне залагодження своїх міжна­родних суперечок та уникати, наскільки це можливо, звер­нення до сили у стосунках між собою. Конвенції детально регламентували деякі мирні засоби вирішення спорів (добрі послуги, посередництво, слідчі комісії) і передбачили ство­рення Постійного третейського суду.

Статут Ліги Націй, укладений 1918 р., наклав на держав – членів цієї організації більш жорсткі зобов’язання: не роз­починати війну, допоки не мине три місяці від дня ухвален­ня рішення щодо певного спору міжнародним арбітражем, судом або Лігою Націй. 1920 р. вперше був створений все­світній судовий орган – Постійна палата міжнародного пра­восуддя (ППМП).

Першим багатостороннім договором, що заборонив вда­ватися до війни, став Пакт про відмову від війни як знаряд­дя національної політики, укладений 27 серпня 1928 р. в Парижі (Пакт Бріана — Келлога). Держави – учасниці Пак­ту постановили, що «врегулювання або вирішення всіх спорів, що можуть виникнути між ними, якого б характеру чи якого б походження вони не були, повинні завжди здійснюватися тільки мирними засобами», а також засуди­ли звернення до війни для врегулювання міжнародних спорів і відмовилися у своїх взаємовідносинах від війни як знаряддя національної політики. До Пакту приєдналася абсолютна більшість держав світу, тобто напередодні Дру­гої світової війни договірне зобов’язання мирного вирішен­ня міжнародних спорів набуло універсального характеру. Утім численні порушення Пакту звели його практичне зна­чення нанівець.

Остаточне закріплення цього зобов’язання на всесвітньо­му рівні було здійснене у Статуті ООН — міжнародної орга­нізації, створеної з метою мирними засобами, відповідно до принципів справедливості та міжнародного права, вирішу­вати міжнародні спори чи ситуації, що можуть призвести до порушення миру (ст. 1). Статут закріплює принцип, згідно з яким ООН і всі її держави-члени «вирішують свої міжнародні спори мирними засобами так, щоб не піддава­ти загрозі міжнародний мир, безпеку та справедливість» (п. 3 ст. 2). Також був створений Міжнародний Суд як головний судовий орган ООН, який замінив ППМП.

У Гельсінському Заключному акті НБСЄ 1975 р. євро­пейські держави підтвердили, що у своїх стосунках керу­ватимуться принципом мирного врегулювання спорів. Ус­тановчі документи впливових регіональних організацій, створених після Другої світової війни (ОАД, ОАЄ, ОБСЄ, НАТО, СНД та ін.), закріпили обов’язок держав-членів ви­рішувати свої міжнародні спори мирними засобами.