Версії виникнення міжнародного права. Обгрунутвати найбільш прийнятну версію (стр. 8 )

Найбільш часта держава відповідає за дії або бездіяльність своїх виконавчих органів: міністерств і відомств, армійських і поліцейських підрозділів, прикордонних і спеціальних служб, аж до нижчої ланки виконавчої влади.

Відповідальність держави може мати місце й внаслідок порушення його міжнародних зобов'язань діями або бездіяльністю національних судів. Звичайно, суди при відправленні правосуддя не повинні залежати від інших галузей влади й підкорятися тільки закону, але при цьому суди є органами держави. Тому їхнє поводження розглядається в міжнародній практиці як поводження самої держави.

Державі також ставиться поводження його адміністративно-територіальних одиниць і організацій, уповноважених виконувати державно-владні функції, зокрема при перевищенні ними своїх повноважень, установлених внутрішньодержавним правом, або порушенні інструкцій, що ставляться до їхньої діяльності (ст. 11 проекту статей). Держава не може ухилитися від відповідальності, посилаючись на та обставина, що відповідно до внутрішнього законодавства ці дії не випливало робити або випливало робити іншим способом. У Віденській конвенції про право міжнародних договорів 1969 р. установлено, що держава «не може посилатися на положення свого внутрішнього права як виправдання для невиконання їм договору».

Тільки у випадку, якщо особа діяла або не діяла не в якості посадового особи або органа держави, його поводження не ставиться державі. Однак, якщо фізична особа, що не володіє офіційним державним статусом, своїми діями зазіхає на охоронювані міжнародним правом праваі й інтереси іншої держави, держава, що не забезпечила захист цих прав і інтересів, буде нести міжнародно-правову відповідальність. Найчастіше ці дії фізичних осіб зводяться до замаху на честь і достоїнство іноземної держави, образа його прапора й герба, замаху на честь і достоїнство, життя й здоров'я представників іноземних держав і т. п. Зрозуміло, за самі дії приватних осіб держава не несе відповідальності. Воно відповідає за невиконання своїх зобов'язань по забезпеченню прав і законних інтересів іноземного государства на своїй території, що виразилося в бездіяльності державних органів, покликаних захищати ці права й інтереси.

Те або інше діяння органів держави і його посадових осіб може вважатися підставою для міжнародно-правової відповідальності тільки в тому випадку, якщо в наявності буде сукупність наступних ознак, що утворять склад міжнародного правопорушення: 1) протиправний характер поводження держави, що виразився в дії або бездіяльності його органів і посадових осіб; 2) наявність шкоди як результату протиправного поводження держави; 3) причинно-наслідковий зв'язок між поводженням держави й шкідливим результатом, що наступив.

Шкідливий результат або збиток, заподіяний протиправним поводженням держави, може бути двоякого роду: матеріальним (збиток, заподіяний життя й здоров'ю людей, майну, фінансам держави) і нематеріальним (наприклад, порушення державного суверенітету, замах на честь і достоїнство держави й т. п.). Іноді протиправним поводженням держави заподіюється одночасно як матеріальний, так і нематеріальний збиток.

Відносно провини як підстави міжнародно-правової відповідальності держави єдиної думки в науці міжнародного права немає. У міжнародній практиці й доктрині вважається, що будь-яке международно-протиправне поводження держави винне.

Разом з тим при здійсненні міжнародних деліктів (простих правопорушень) держава-порушник має право доводити свою невинність, наприклад при порушенні режиму територіального моря, виняткової економічної зони й континентального шельфу, прикордонних інцидентах і т. д., і посилатися при цьому на форс-мажорні обставини, непередбачений випадок або нещастя (ст. 31 проекту статей). Здійснення ж міжнародних злочинів у силу специфіки цих протиправних діянь може бути тільки винним.

Слід зазначити, що загальні зміни, що происшли в міжнародному праві в сучасну епоху, наклали відбиток і на інститут міжнародно-правової відповідальності. Так, відбулися істотні зміни в підставах міжнародно-правової відповідальності; з'явилися нові склади міжнародних правопорушень, яких не було в класичному міжнародному праві; перетерпіли зміни способи реализации міжнародно-правової відповідальності. У міру розвитку й удосконалювання міжнародного права в цілому буде вдосконалюватися й інститут міжнародно-правової відповідальності. Відповідальність держави - порушника міжнародного зобов"язання реалізується в конкретних видах і формах. У міжнародному праві розрізняють два види відповідальності: нематеріальну і матеріальну.

У міжнародно-правовій доктрині для позначення нематеріальної відповідальності використовуються також три інших терміни: моральна, політична, морально-політична відповідальність.

Від специфіки міжнародного правопорушення залежить, який вид відповідальності буде нести держава-порушник. За деякі правопорушення можуть застосовуватися обидва види відповідальності одночасно.

Форми відповідальності відбивають конкретні способи здійснення для держави-порушника несприятливих для нього наслідків за невиконання міжнародного зобов"язання.

У рамках нематеріального виду відповідальності виділяються такі форми: репресалії, реторсії, сатисфакції й санкції.

Репресалії - це правомірні примусові дії держави, що мають метою відновлення своїх прав, порушених іншою державою. По сучасному міжнародному праву в якості репрессалий неприпустиме застосування сили або погрози силою. Репресалії можуть виражатися в заморожуванні або арешті банківських авуарів, затримці або арешті рибальських судів (за порушення режиму рибальства) і т. п. Міри, прийняті потерпілою державою в якості репрессалий, повинні бути пропорційні їхньому правопорушенню, що викликало, і припиняються з моменту відновлення status quo (положення речей до зміни ситуації).

Реторсії являють собою правомірні примусові дії держави у відповідь на недружній акт із боку іншої держави, за допомогою якого посадові, фізичні або юридичні особи першої держави були поставлені в дискримінаційні умови. Реторсії націлені на відновлення принципу взаємності у взаєминах відповідних держав. Міри, використовувані в якості реторсий, повинні бути розмірні їхньому акту, що викликав, і припинятися з моменту відновлення колишнього положення. Як реторсія не можна використовувати збройну силу.

Сатисфакція виражається в наданні державою-порушником задоволення постраждалій державі. Сатисфакція може здійснюватися у вираженні жалю й завіренні постраждалої сторони в недопущенні повторення правопорушення, у публічному вибаченні, у покаранні винних, у наданні особливих почестей постраждалій державі й т. п. Застосування конкретної форми сатисфакції залежить від прилагоджені збитки й політичні взаємини між державами.

Після другої світової війни норми міжнародного права про репарацію одержали подальший розвиток. Вони були втілені в тексти мирних договорів і інших угод і домовленостей. У зв'язку з тим що матеріальний збиток, заподіяний Німеччиною державам антигітлерівської коаліції, склав більше 200 млрд доларів США, що перевищувало все національне надбання переможеної Німеччини, було ухвалене рішення про відшкодування збитку не в повному обсязі. У всіх мирних договорах установлювалося, що право на одержання репарації поширювалося не на всі держави, що брали участь у війні проти Німеччини й понесшие збитки, а лише на ті з них, на території яких велися воєнні дії й територія яких піддалася окупації. З 1 січня 1954 р. СРСР в однобічному порядку відмовився від стягнення репарацій із ГДР у кожній формі.

Історично репарації передувала контрибуція, тобто виплачування грошових сум переможеною державою переможцеві після закінчення війни. Основу контрибуції становило «право переможця», незалежно тому, справедливу або загарбницьку війну вело перемігшу державу. Розмір, порядок і форми виплати контрибуції визначалися винятково державою-переможцем

Реституція - одна з форм матеріальної відповідальності, що полягає в поверненні в натурі майна, неправомірно вилученого й вивезеного воюючою державою з території супротивника. Наприклад, повернення автотранспорту, залізничного транспорту, річкових і морських суден і т. д., які були неправомірно вилучені в супротивника й викрадені воюючою державою. При цьому реституції підлягає майно, що перебуває не тільки під контролем воюючої сторони, але й оказавшееся під контролем будь-якої третьої держави.

Різновидом реституції є субституція, тобто повернення майна аналогічного роду й приблизно равноценного тому, що було неправомірно вилучене й вивезено воюючою стороною з території супротивника. Відповідно до мирного договору з Італією 1947 р. дана держава зобов'язалася повернути все монетне золото, награбоване й незаконно вивезене в Італію, або передати кількість золота, рівне по вазі й пробі вивезеному

Перераховані форми матеріальної відповідальності пов'язані зі здійсненням міжнародного злочину - агресії. Однак матеріальний збиток може заподіюватися міжнародними деліктами й навіть у результаті правомірної діяльності держав при використанні джерел підвищеної небезпеки (авіації, космічних об'єктів, атомної енергії й т. п.). У цих випадках компенсації підлягає дійсний матеріальний збиток (прямій і непрямий); упущена ж вигода, як правило, не відшкодовується. Міжнародні угоди звичайно передбачають обмеження абсолютної матеріальної відповідальності, тобто відповідальності за правомірну діяльність. У таких договорах вказується максимальна сума, що може бути виплачена постраждалій стороні як компенсація за заподіяний збиток. Таке положення втримується, зокрема, у Віденській конвенції про громадянську відповідальність за ядерний збиток 1963 г.

При заподіянні такого роду збитку потерпіла сторона не може вимагати одержання суми понад установлену межу, навіть якщо фактичний збиток перевищує цю межу.

Установлення договірних обмежень на суму компенсації при реалізації абсолютної відповідальності є своєрідним стимулятором держав до використання техніки, що представляє підвищену небезпеку, однак виконує важливі функції в життєдіяльності людей. При цьому відбувається як би перерозподіл ваги матеріальних збитків між експлуатуюче джерело підвищеної небезпеки державою й постраждалою стороною.

При реалізації абсолютної відповідальності постраждала сторона в кожному разі одержить компенсацію, навіть якщо держава, що заподіяла збиток, буде доводити, що всієї його дії були зовсім правомірними.