Версії виникнення міжнародного права. Обгрунутвати найбільш прийнятну версію (стр. 13 )

Право международных организаций - это совокупность норм, регулирующих правовое положение, деятельность международных организаций, их взаимодей­ствие как между собой, так и с другими субъектами международного права, а также их участие в международном правотворчестве.

Правовые принципы и нормы, касающиеся международных организаций, зафиксированы в весьма широком круге источников. Главные из них - учреди­тельные акты международных организаций или соглашения об их создании. Эти акты, конституирующие международные организации, содержат основу права международных организаций. Вопросы, связанные с правовым статусом и дея­тельностью международных организаций, регламентируются в ряде многосто­ронних конвенций: в Венской конвенции о праве договоров между государствами и международными организациями или между международными организациями 1986 г., Конвенции о привилегиях и иммунитетах ООН 1946 г., Венской конвенции о представительстве государств в их отношениях с международными организа­циями универсального характера 1975 г. В числе других источников - регла­менты, акты, устанавливающие статус персонала; соглашения с государствами по различным юридическим вопросам; соглашения с другими международными организациями; некоторые решения самих организаций и т. д.

В правовом положении международных организаций различаются три группы юридических норм:

· нормы, составляющие “внутреннее право” международных организаций;

· нормы, составляющие “внешнее право” международных организаций;

· нормы, касающиеся деятельности международных организаций в про­цессе международного нормотворчества.

Нормы “внутреннего права” определяют структуру, компетенцию органов, их функции, а также деятельность в международных вопросах, связанных с ре­жимом и трудовыми отношениями различных категорий персонала, разрешением имущественных, финансовых и иных проблем.

Внутриорганизационные нормы создаются самой организацией, ее реше­нием. Обладая всеми при признаками юридических норм, внутриорганизацион­ные нормы отличаются от правовых норм общего характера: их применение ограничено рамками данной международной организации, они “привязаны” к ее компонентам, если рассматривать международную организацию как систему, то - к органам, членам, персоналу организации. Они имеют конкретный предмет ре­гулирования - функционирование международной организации, закреплены в специальных актах - резолюциях ее органов, правилах процедуры, регламентах. Внутриорганизационные нормы устанавливаются на основе устава, представ­ляют собой начальную ступень в иерархии норм права, международных органи­заций.

“Внешнее право” международных организаций обозначает арсенал право­вых средств, с помощью которых международные организации обеспечивают свой статус в конкретных условиях их местопребывания, свои связи с госу­дарствами или другими (в том числе и неправительственными) организациями и т. п.

Отношения между организациями основываются на заключенных между ними международно-правовых договорах. Их характер может быть различным - в одних случаях речь идет об отношениях равенства, в других - субординации, особенно когда существует система подчинения вспомогательных органов глав­ным.

Другим компонентом внешнего права являются соглашения, предусматри­вающие режим пребывания и деятельности штаб-квартиры в том или ином госу­дарстве, привилегии и иммунитеты как самой организации, так и определенных категорий ее должностных лиц (например, соглашения между ООН и США, Швейцарией и Австрией, между ЮНЕСКО и Францией, МОТ и ВОЗ и Швейца­рией и т. д.). В соответствии с подобными соглашениями международные органи­зации могут издавать свои правила внутреннего распорядка, необходимые для успешного выполнения функций организации.

Наряду с международно-правовыми договорами международные органи­зации заключают соглашения гражданско-правовые, в том числе и о приобрете­нии недвижимости, включая случаев земли, а также движимого имущества, за­ключают контракты на производство работ, арендуют суда, заключают кон­тракты о перевозке и т. д. 

Особую группу составляют нормы, касающиеся деятельности международ­ных организаций в процессе международного правотворчества. Формы подобной деятельности чрезвычайно разнообразны, но среди них выделяются две: вспомо­гательная роль резолюций международных организаций и подготовка многосто­ронних конвенций. В первом случае речь идет прежде всего о тех резолюциях, которые выражают мнение мирового сообщества в целом, а не какой-то отдель­ной группы стран. Важной представляется роль Комиссии международного права, подготавливающая проекты многосторонних соглашений, которые впо­следствии заключаются на международных форумах.

26.  Територія в міжнародному праві.

У широкому значенні слова, під територією в міжнародному праві розуміються різноманітні простори земної кулі з її сухопутною і водною поверхнею, надрами і повітряними просторами, а також космічний простір і небесні тіла, що знаходяться в ньому.

Таким чином, термін «територія» використовується в міжнародному праві для позначення земного, а також позаземного простору, відмежованого від інших просторів певними межами, і такого, що має визначений юридичний статус (наприклад, статус державної території) і відповідний йому правовий режим.

Під правовим статусом території слід розуміти її базисну правову характеристику, визначення її основної приналежності відповідно до міжнародно-правової класифікації територій (наприклад, державна територія, міжнародна територія й ін.). Правовий режим виступає у виді визнаних у міжнародному праві й у законодавстві держав специфічних рис і характеристик певної території, що в сукупності визначають і обумовлюють певний, відмінний від інших, порядок її використання.

Більшість авторів сходяться в тому, що територія в міжнародному праві відіграє важливу роль із позицій її приналежності або неприналежності визначеному територіальному суверену (державі) або можливості її використання всіма державами — членами світового співтовариства. Звідси виділяють два види територій: а) державну; б) міжнародну. Деякі автори виділяють ще території зі змішаним і з особливим режимом.

Державна територія — це територія, що правомірно знаходиться під суверенітетом конкретної держави, над якою нею здійснюється територіальне верховенство.

Міжнародна територія — це територія, на яку не поширюється суверенітет якоїсь держави. Таких територій небагато: відкрите море; міжнародний район морського дна — морське дно і його надра за межами континентального шельфу прибережних держав (за межами національної юрисдикції); повітряний простір за межами державних територій; Антарктика; космічний простір, Місяць та інші небесні тіла. На цій території, що знаходиться в загальному користуванні держав, діють загальновизнані принципи і норми міжнародного права.

Територія зі змішаним режимом — це територія, на якій діють одночасно як норми міжнародного права, так і норми національного законодавства прибережних держав.

Території зі змішаним режимом умовно можна розділити на дві групи:

1) ті, що прилягають, і виняткові економічні зони і континентальний шельф прибережних держав, що не входять до складу державної території прибережних держав;

2) міжнародні ріки, міжнародні протоки, що перекриваються територіальними водами прибережних держав, і міжнародні канали, що входять до складу територій прибережних держав.

Своєрідним різновидом територій є території з особливим міжнародним режимом — це демілітаризовані і нейтралізовані зони і зони миру (у разі їхнього встановлення). Виділення таких територій носить суто функціональний характер із метою визначення ступеня їхньої мілітаризації. До складу цих територій можуть входити державні території або державні, міжнародні території і території зі змішаним режимом одночасно: наприклад, архіпелаг Шпіцберген, Аландські острови, Панамський і Суецький канали, Місяць та інші небесні тіла та ін.

27.  Україна як суб’єкт міжнародного права (документи)

Щоб бути тим або іншим суб'єктом міжнародного права, необхідно мати певні ознаки. Для деяких суб'єктів ці обов'язкові ознаки закріплені в міжнародно-правових актах. Так, відповідно до положення Міжамериканської конвенції 1933 р. "Про права й обов'язки держав", критеріями держави, як суб'єкта міжнародного права, закріплені наявність постійного населення, наявність певної території і наявність влади.

Україна стала повноправним членом міжнародного співтовариства і володіє в повному обсязі міжнародною правосуб'єктністю. Володіння повною міжнародною правосуб'єктністю розкриває перед Україною широкі можливості для активної участі у всіх сферах міжнародного життя. І Україна дуже широко використовує ці можливості. Для підтвердження цього достатньо сказати, що на сьогоднішній день Україна є членом близько 30 міжнародних організацій, бере участь у близько 250 міжнародних договорах, має дипломатичні відносини більш ніж із 150 державами і бере активну участь у роботі ООН та її робочих органів.

Найважливіші напрямки і завдання міжнародної діяльності України, і тим самим - реалізація її міжнародної правосуб'єктності, були сформульовані в Постанові Верховної Ради України "Про основні напрямки зовнішньої політики України" від 1993 року.

Вивчаючи питання про національні правові основи міжнародної правосуб'єктності України, необхідно розглянути такі нормативні акти:

·  Декларацію про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р.;

·  Акт проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 p.;

·  Закон України "Про правонаступництво України" від 12 вересня 1991 p.;

·  Декларацію прав національностей України від 1 листопада 1991 p.;

·  До парламентів і народів світу від 5 грудня 1991 р.

·  Закон України "Про міжнародні договори України" 2004р. (1991,1993).;

·  Конституцію України від 28 червня 1996 p.;

Першим документом, що заклав фундамент для утвердження України як нового суб'єкта міжнародного права, як за часом прийняття, так і за значенням, стала Декларація про державний суверенітет України, ухвалена Верховною Радою УРСР 16 липня 1990 року. Декларація проголошувала державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території і рівноправність у зовнішніх відносинах. Це був перший крок до міжнародного визнання, визнання як держави, і отже, суб'єкта міжнародного права.