Повість-преамбула до роману-балади «Дім на горі» (стр. 31 )

Ці хвилі ослабу й вичерпаності минали поки що швидко — клопотів у неї була повна голова, руки не встигали переробити всієї роботи, але тоді, коли на неї находило, мимоволі згадувала, що їй тридцять сім, і бачила увіч той рубіж, ступати за який брали острашки...

У таку хвилину до неї і зайшов літній уже чоловік у білому парусиновому костюмі і в солом'яному капелюсі. Цей чоловік був чисто виголений, мав утомлені очі й тихий, лагідний голос. Самітно сиділи вони в хаті, дітей було спроваджено надвір, чоловік поклав темні спрацьовані руки на коліна, дивився на ті руки й тихим голосом оповідав, як виходили вони разом із Миколою з оточення, як він був тяжко поранений, той чоловік, і німці прийняли його за вбитого. Його виходили селяни, і після того йому довелося випити не один ківш лиха. В нього випадково збереглася адреса, яку дав був Микола, і от тільки зараз довелося прийти до Олександри Панасівни, щоб розповісти про те, що знав. Селяни оповідали йому, що з тої пастки не вийшов ніхто живий; він сам, той чоловік, не бачив на свої очі, як загинув Микола, але коли не подав досі про себе звістки, значить, він уже не живе.

Чоловік подивився на Олександру Панасівну, і вона зчудувалася, які зморені й глибокі в нього очі. Дивився на жінку тепло й проникливе, і в тому погляді було щось більше за співчуття. Олександра Панасівна заплакала, чоловік наклав на її руку свою, і його голос набрав тремких інтонацій:

— Ви не повинні плакати, жіночко, — сказав він. — У мене-от вийшла гірша історія. Була в мене дружина отака гарна, як ви, були в мене отакі гарні, як у вас, дітки. Я-от повернувся, а їх не стало, жіночко. Коли б на те воля моя, — голос у чоловіка погучнішав, а очі блиснули гнівно, — я б хотів би поділити долю вашого Миколи, а вони б хай жили!

Сказавши це, він весь затремтів, запалав і до хрускоту стис кулаки. Олександра Панасівна й справді перестала плакати: горе цього чоловіка було вище за її — мимоволі перейнялася ним і почала співчувати.

Чоловік устав. Тримав капелюха в руці, стиснувши криси, весь виструнчився й витягся, але голос його зазвучав так само тихо й лагідно:

— Може, я зробив вам боляче своєю розповіддю, вибачте, — сказав він. — Мені хотілося віддати шану своєму товаришеві й вам.

Він похилив голову й поривався йти, але вона кинулася до нього, затримуючи, щоб він переїв і випив чарку. Чоловік, однак, тільки всміхнувся печально й подякував.

Він вийшов із хати, а вона припала до вікна, щоб зирнути на цього смутного вісника ще раз. Побачила, що стоїть він у дворі, витягує з кишень цукерки й наділяє ними дітей. її діти обступили чоловіка з ґелґотом, простягаючи наввипередки руки, навіть та поважна старша дочка, а він, тицькаючи навсібіч цукерки, тихо й без сліз плаче. Вона хотіла вискочити й нагримати на малих, щоб не надокучали, але її ноги прикипіли до підлоги, а руки вклеїлись у підвіконня. Вона плакала й сама разом із тим чоловіком, доки роздав він усі цукерки й рушив з її двору геть. Тоді знайшла силу вийти з хати собі й побачила, як неймовірно швидко він іде, не озираючись і неприродно випроставшись, її наче теплий вітер обвіяв: здивувалася на себе, на свою тимчасову слабкість і на дивні й химерні свої забаганки. Діти стояли перед нею всі з цукеркою за щокою, і вона швидко наділила кожного дорученням: одному по воду, другому по гас, третьому піч розтопити, четвертому взяти за руку найменшу і піти по березі з відром, щоб нашукати трісок та хмизу. Вони миттю розсипалися кожен за своїм ділом, а вона на мить спинилася серед двору й прийняла на обличчя тихий легіт.

9

Стара й справді після тієї події з Володимиром змінювалася на очах. Несподівано помолоділа, вона почала сама пересуватися по хаті, голос її став добродушний — зробилася стара незвично говірка.

— Все це й справді пішло мені на користь, — казала вона, коли Галя застеляла постелі. — Ніколи не гадала, що стану на ноги. Можеш вірити, а можеш і ні, але вони й справді дуже подібні до себе, ці чоловіки, що лишають нам дочок. Подивися в альбом на свого діда й батька — всі вони наче рідня між собою.

Галя в цей ранок набурмосилася, що з нею рідко й бувало. Сонця не було, кімнати видавалися наче павутиною заткані — ходила від ліжка й до ліжка, змахувала простирадлами й ковдрами в наковдрениках, виходила струснути їх на подвір'я. Збивала подушки, і від цього руху починали за нею літати легкі білі пір'їни — спокійно пливали в сірому повітрі, і хвилі, що їх знімала Галя, підкидували їх вряди-годи до стелі. Між цього пір'я, хапаючись за бильце ліжка чи за спинку стільця, важко повзала стара, і її рот невмовкно молов, а очі гарячкове, молодо й радісно світилися.

— Мені зараз так покращало, — вже вкотре повторила вона, — що й начудуватися годі. Уже тиждень я сплю спокійно, і мені не приснився, ласочко, жоден сон. Так, чого доброго, я почну не старіти, а молодшати. Молодій мені ніколи не снилися сни, бо коли людина здорова й спокійна, навіщо їй ті сни? Ми тим, Галочко, й визначались у цьому домі, що жили спокійно й уміли чекати. Чекати, ласочко моя, це така складна й велика наука! Нам, жінкам, не дано вибирати й владарювати, нам дано чекати й підлягати, і то не такий уже лихий жеребок, повір ти мені. Ми майже завжди невдоволені, а це через те, що надто часто залишаємося на самоті. Ми бунтівники, які не повинні перемагати, інакше втратимо ми свою красу й силу.

— Ох, і думки в тебе, бабцю! — сказала Галя, застеляючи ковдру. — Це якісь старомодні думки...

— Я сама старомодна, — казала стара не без пихи, — але це не значить, що думки мої неправильні. Ми хочемо владарювати й підлягати водночас, а коли ми самотні, тужимо й за найгіршим підляганням. Підлягаючи і владарюючи, ласочко, ми не задовольняємо себе, наше справжнє задоволення — любов, тобто задоволення інших. Ми буваємо дурні, егоїстичні, язикаті й опришкуваті, але ми все-таки вміємо любити. Чоловіки не вміють так любити, бо наша любов куди вища їхнього тваринного схотінку...

— Ох, бабцю! — сплеснула руками Галя, і в неї поступово почало змивати з душі отой сірий ранковий накип. — Ніколи не думала, що ти в мене такий філософ!

— Я не філософ, — різко сказала стара, і від обурення в неї аж риси обличчя загострилися. — Я багато років жила самотньо, і в мене був час подумати. Жінки цього дому, ласочко, не прості жінки, і це ти зрозумієш, коли тобі поверне до шістдесяти. Твоя дочка народить тобі хлопця чи дівчину, і ти здивуєшся з тої закономірності: хлопець той звідси піде, а дочка твоя й онука будуть тої ж крові, що й ти. Тоді ти їм товкмачитимеш те, що товкмачу тобі зараз я, і вони з тебе сміятимуться, як із вижилої з розуму баби.

— Я ніколи про тебе погано не думала! — вигукнула вражено Галя.

— Ти не завжди була відкрита до мене душею, — сказала тим-таки тоном стара. — Виконувала щодо мене свій обов'язок, цього я не заперечую, але часом забувала, що я все бачу й чую. І серце твоє бувало до мене глухе. Не дорікаю тобі й не дуже з того вражаюся, — застережливо зносила руку, бо Галя вже й рота розтулила, щоб заперечити, — інакше воно й бути не може. Ті, що вгорі, знають і відчувають тих, котрі внизу, ті ж бо, що внизу, можуть тільки заперечувати тих, котрі на вищій драбині часу, — приходять-бо на їхнє місце. Це закон природи, ласочко, не ми його настановили, не можемо ми його й одмінити. Наша великість може бути тут тільки у тому, що ми відповідаємо й на те любов'ю!

— Ти мене зовсім приголомшила, бабцю! — сказала Галя, заквітаючи своїм чудовим рум'янцем. — Але чому ти говориш мені про це саме зараз?

— Ти була блудна дитина, — гостро сказала стара, і Галя здивувалася, скільки величі було в її немічній поставі, — і я не могла мати до тебе цілком відчиненого серця.

— Вже щось змінилося?

— Звісна річ, змінилося, — мовила стара безапеляційно. — Відтоді, коли переступив наш поріг той «директор»...

— Надаєш цьому стільки значення!

— Як і ти, — швидко проказала стара. — О, та вода, дитино, що він випив, не проста, — вона засміялася хрипко й навіть натхненно, — вона не дасть йому спокійно жити. Він ще поборсається, ласочко, як риба на гачку, але ти не турбуйся, ніде він не дінеться. Я більше ніж переконана — це той, котрий залишить тобі дочку. Знаєш, що мені потрібно, аби вмерти? — проказала стара й по-змовницькому підморгнула Галі.

— Перестань, бабцю! — вже зимно сказала Галя, щоки її однак палали пекучим вогнем. — Ти починаєш говорити такі речі...

Стара дивилася на неї, провисши між бильцем ліжка і стільцем, голова її від того увійшла в плечі, дивилася вона на онуку гарячим і трохи іронічним поглядом, а на вустах її грала всмішка.

— Нічого нерозумного я не кажу, — повільно проказала вона, так само по-таємничому всміхаючись. — Треба, щоб ти народила дочку, інакше я ще довго товктимусь у цьому світі. Моя мати теж спершу народила Івана, а тоді й мене. І баба моя мене дочекалася, ласочко, хоч була дуже вже ветха деньми...

10

Ці розмови розтривожували Галю, хотілося їй часто і з дому піти. Окрім того, вона вся палала від не зовсім збагненної роздвоєності: з одного боку, їй хотілося вдягнути на себе найкращу сукню, зацвісти красою на повну силу і зійти додолу, щоб пройтися повз школу й вікна, коло яких, вона напевне знала, стоїть зовсім зруйнований від туги Володимир. З другого боку, їй хотілося, щоб його ще більше з'їдала ота нуда, щоб блукав він і далі берегом, наче очманілий, і безнадійно поглядав угору, де вона стояла зачаєно в тіні кущів і з осолодою стежила за тим блуканням. Часом їй хотілося й іншого: сховатися, запечататися в будинку, принаймні доки не викличе він її в школу як директор. Знала: не для його ніг оця гора й круча, і це виповнювало її водночас і радістю й печаллю, співчуттям і недоброю втіхою. Попри все відчувалася в облозі, а відтак і оборонятися мусила — вона єдиний захисник цієї фортеці. Можна було б дотягти так до початку учбового року, там збільшиться клопотів, але щось спиняло Галю — хай буде, як буде!

Так вона думала вдень, а вечорами, коли вже зовсім звільнялась від клопотів, які вигадувала для себе з дивовижною винахідливістю, їй ставало тужно. Окрім того, допікала її своїми невгамованими теревенями стара. Здавалося, бабця збиралась утопити її в повені своїх безконечних розумувань: від тих розмов Галя тихо палала, і краса її знову розквітала; вже не намагалася гасити її нечупарними платтями, хустками та гримом. Коли б Володимир мав силу піднятися тепер на гору, хтозна, чи б так швидко спустився б він назад. Коли ж запалювала вона ввечері лампи, коли цвіркуни починали свій щоденний лемент і коли в шибках зацвітало жовте коло місяця, вона покидала стару і Хлопця у вітальні і, тримаючи лампу в руках, ішла до бібліотеки, знаючи, що там, за спиною, стара починає засипати безконечними потоками розповідей уже Хлопця; ішла назустріч дзвонові цвіркунів, щоб замкнутись у тій найдальній комірчині, де було ліжко, дзеркало й безліч книжок. Тут вона зупинялася, провертала в дверях ключем, ставила лампу на столик, спинялася перед відчиненим вікном і вдивлялась у залитий місячним сяйвом краєвид. Зачиняла вікно, щільно зашторювалася, підходила до дзеркала й так само пильно вдивлялась у пожовтіле зображення — бачила себе значно старшою, ніж була. Сідала на ліжко й раптом заломлювала руки. Плакала, схлипуючи, не можучи до решти збагнути й чого; була в цій довгій та сумирній кімнаті як черниця і виплакувала своє чернецтво так само, як виплакують за вікном закінчення літа цвіркуни. Від тих сліз омивались і очищалися її очі, виливалася тривога, а добре наплакавшись, вона починала раптом розуміти дивний резон слів старої про науку чекання. Заспокоювалася від того, очі її холодно запалювалися, брала лампу й поверталася назад у вітальню, де стара вже докінчувала розповідати Хлопцеві про дивне дерево їхнього роду.