Повість-преамбула до роману-балади «Дім на горі» (стр. 63 )

На нього віється сіренький дощик, засипає очі, загортає в сиву свитку дня, яка поверх його свитки як зайвий тягар. Але попереду бовваніє ліс, там далі дорога, мокра і вся в калюжах. Лісник, певне, спить, думає швець, бо й мені цілий ранок хотілося спати. Ну, звісно, коли б не потреба і не крик — кричало дев'ятеро душ, голодні пташенята, що розкривають роти, — не виткнувся б з хати. Правда, понатикали вже в ті дзьоби сякої-такої їжі, — кричали вони, як ворони зимового дня, коли тим воронам холодно й самотньо. Тож не зміг улежати, гой, не зміг; йому сказав тоді Микола: «Піди врубай березу!» «Я думав про це й сам, — спогадав швець, — ось і йду рубати цю березу».

Але чого в нього така м'яка й квола душа? Так важко рухаються в голові думки. Він зважив: не треба над цим застановлятися; онде ліс, треба вийняти сокиру — білі віти падають прямо з неба; здається, це вони струшують дощ; білі тіні, тужливий спогад про далеке марево; воно — таки пляма, холоднувато-біла, як і ці віти.

Тоді він вийняв сокиру і вдарив. І на нього градом посипалися краплі, наче заплакало над ним небо і сама береза. Однак він не зважав, бив і рубав, хоч відчулося: дивиться хтось. «Ну, хай, бо все одно почав», — думав швець, вмиваючись чи тими березовими слізьми, чи власним потом.

Але навколо було порожньо. Це він побачив, коли береза впала. Шамотів дощик, струшувалося драглисте змерзле небо, а вгорі спокійно кричала ворона. Підважив ту березу й закинув на спину стовбур. Гілки зашаруділи над ним, наче засичала гадюка, але він не обернувся.

Отоді й вийшов з лісу злий дух. Зрештою, швець не розібрав до ладу, чи був то злий дух, чи лісник, але той усівся йому на березу, і швець упрів, волочачи його через поле. Сипався дощик, але, здається, вони обидва не зважали — швець тягнув, а лісник їхав на березі.

— Ну от, ти зрубав її, — сказав лісник, — то як будемо розщитуватися?

— Береза сухостійна, — сказав швець, — і не вчинив я злочину.

— Ти її все-таки даремно зрубав, — відповів лісник. Тоді швець уже зовсім розсердився.

— Гей, пане, — сердито скрикнув він, — мені й так важко нести, а пан сів верхи, щоб я його тягнув?

Лісник засміявся.

— Хочеш, щоб я засадив тебе?

Швець тягнув дерево, аж піт вибивався йому на лобі й під пахвами, він майже не зрозумів, що сказав йому лісничий — отой, бачте, пан, що розсівся на березі.

— Куди це засадите? — повернувсь у пісниковий бік.

— А в буцегарню, — спокійно сказав лісник. — Хіба не знаєш за що, хе-хе?

— А мої дев'ятеро душ? — не стерпів, щоб не розсердитися швець. — Ви їх мені годуватимете?

— Мені яке діло? — позіхнув лісник. — Моє діло засадити тебе, а ти вже сам думай про свої душі.

Швець волочив дерево, а той пан наче й не думав злазити.

— Ви чогось хочете від мене, — сказав по мовчанці швець. — Чого?

— Хе-хе, — не дуже голосно засміявся лісник. — Ти здогадливий. Хочу, щоб бомагу підписав.

Швець спинився. Дощик сипав на них, і чи від нього, чи від поту він зовсім змокрів. Навіть у ногах було мокро.

— На себе? — спитав, повертаючись упівбока до лісника.

— Хе, — лісник уже пихкав люлькою, — чому на себе? І на ті дев'ятеро душ, хе, для мене то лагоминка.

Швець удруге завдав собі на спину дерево, лісник навіть пособив, а тоді знову скочив на березу.

— Гей, пане, злазьте, нема в мене сили тягти! — згукнув швець, але потяг.

— А я від тебе відповіді чекаю!

Швець довго мовчав, довго тяг березу, вже містечко з'явилося, вже й люди виднілися, а береза стала важка, як каменюка. Тоді швець зупинився. Піт цебенів йому поза вуха й на очі, але він все-таки дивився на того лісника: сіре одутле обличчя, сірі одутлі очі, сіра роздута одежа, а замість чобіт...

Він здригнувся й відвів очі — цього він сподівався й не сподівався. «Таки злий дух», — подумав сумовито, але спокійно.

Лісник засовав ратицями, його била нетерплячка.

— Дуже ти гарячий, — буркнув швець, роздивляючись його пильніше. — Але хай буде по-твоєму!

— Я тобі ще й грошей дам, — сказав лісник, — і ти цілий рік не бідуватимеш.

Швець позирнув на лісника, і в його очах спалахнув легенький лукавий вогник.

— Кажеш, гроші даси?

— А дам!

— Ну, коли гроші, то це ще куди не йшло! Лісник виставив великі білі зуби, а швець йому підморгнув. Лісник підморгнув шевцеві й простяг папір. Папір був білий і чистий, як і лісникові зуби. Швець зітхнув, покрутив шиєю, наче звільняючись од липкого коміра, й узяв незграбними пальцями той папір у руки.

Лісник забрав папір, склав його учетверо і засунув до кишені. І зовсім не було у нього ратиць — звичайні собі чоботи. По-звичайному він і попрощався.

— Я за рік прийду до тебе, щоб не відпирався.

Швець засміявся. Лісничий показав зуби й собі, і вони підморгнули один одному. В кишені у шевця лежали гроші, а береза була його також.

— То до побачення! — сказав весело, і той лісник відразу ж перестав бути йому цікавий. «Хай його грім б'є! — думав швець, — Мені ще треба доволочити цю березу!»

Він раптом згадав Миколу — той мав задумане й сумне обличчя. У веселій хаті, вирішив він, і тобі веселіше буде! Бо що то за веселощі в порожній і холодній хаті?

Відтак перестав і дощ. І шевцеві зовсім злагідніло на серці. Та й піт не так уже цебенів — той лобуряка був важчий за саму березу.

Онде й містечко, а біля хати — жінка. Коло неї всі восьмеро діток — як горох при дорозі: менші, менші й менші — геть-но тобі як горох! Він озирнувся. Лісника вже й слід прохолов, тяглася тільки, як сухий віник, береза.

Жінка вже йшла йому допомогти, за нею посипалися, наче горох, усі діти, а серед них — Марійка. Така ладна та дитина: обличчя біле, тепле, м'яке, волосся темне, м'яке, а очі — начебто джерельця. Вона щось гукає чи, може, гукають вони всі разом? Ого, поміч яка!

— Яка поміч! — каже він жінці. — А я втіху маю душевну.

Жінка дивиться на нього заширокими очима: вона не розуміє.

— Га?

— Кажу, втіху маю душевну!

— Що ти зробив?

— Що я зробив? Підписався ліснику, а той мені ще й грошей дав...

Жінка дивиться на нього, а він на неї. І діти за нею — як віяло.

— Щось не втямлю я нічого, — сказала жінка, а він задивився на свою Марійку: чиста й біла. І м'яка.

— Ге, що тут говорити? — сказав він. — Пусті балачки! Записався, а він мені — грошей. Тепер я його!

— Це добре, — всміхнулася нарешті жінка, — ми підемо відробимо. Всі підемо.

Зчуміло стояв серед дороги зі своєю березою. Навпроти нього — жінка, за якою, як курчата на вигоні, — малі.

— Ге, ні, — сказав морщащись. — Не будемо ми робити, нічого не будемо!

Сказав це і відчув жаль. Ще маленький, але беручкий...

Тягли березу вже всі разом, попереду він з жінкою, а ззаду хапалися за гілляччя його діти. І чудне було враження, таке чудне, як дерево: вони — стовбур, а діти — гіллячки. Бо вони й були деревом, росли з одного кореня, а це гілляччя вже ген високо — такі білі й чисті, — і тягнуться в небо, а воно високе й синє. «Це моє дерево, — думав гордо швець, тягнучи березу. — Добре мати таке собі дерево. А коли бряжчать у кишені гроші! І-і-і! Бог ти мій! Яка це втіха мати оце дерево і щоб бряжчали гроші!»

Коли зайшли в хату, побачили Миколу. Був сумний і думний — швець розгубився трохи. Перехрестився, а за ним жінка й діти. Але Микола був сумний, навіть не дивився. Тоді швець нахилився до Марійки (така вона чиста й м'яка) і прошепотів їй, щоб перебалакала з Миколою. Вони знову перехрестилися й вийшли.

Швець узяв сокиру й почав обтісувати гілля. Діти бігали з пруттям по двору, шмагаючи одне одного по литках і весело регочучи, — йому ж ставало смутно. Знав і чого: чекав Марії. Повинна була вийти і щось сказати. Отож цюпав собі сокирою, а жаль його ставав великий, білий — як зима чи крижана річка. Йому стало жаль і дерева, хай воно сухе, — гілляччя його вже не стримітиме у небо і вже не поцілує його вітер. Але думав про те мало, — була то, може, півдумка, — аж тік туди, за двері, де лишилася Марійка: ніколи, скільки бачив, не був Микола такий сумний.

Нарешті рипнули двері, на порозі стала Марійка. Обличчя в неї бліде, а очі такі чисті, що витиснулася йому сльоза. Помітив: жінка теж перестала поратися, та й усі діти примовкли і втишилися. Підійшли до ганку, підійшов і він, — Марійка ледве губами рухнула:

— Він сказав, що як тато робитимуть чоботи, а той прийде, то аби не вставав зі стільця. Поки не скаже...

Його Марійка вже шестилітка, а він сидить і шиє чоботи. Вечір довгий і темний, бо сьогодні натислося йому в душу якогось сірого попелу, і той попіл розсіявся і засмітив його. Чоботи шилися пиняво, думки кружляли десь далеко, часом позирав на вікно, а воно — чорне й неживе. Чогось боявся, наче заповз у серце тонкий, вузький хробачок і пив його, висмоктував. «Ге, ні, — подумав швець, — це я, напевне, хорий». Але він не був хворий, знав то сам — лукавив, бо оте чорне вікно, отой довгий вечір, оці діти, що так незвично тихо повсідалися на лаві, оцей смутний Микола!..

— Ге, чого це ви всі попримовкали?

Але йому ніхто не відповів, начебто нікого й не було в хаті.

— Це тому, — почув він знайомий голос, — що я прийшов.

— Ага! — схаменувся швець. — Таки прийшов.

— Збирайся, — сказав той, — бо нам уже пора йти. Швець сидів на своєму стільці з плетених пасів і мовчав. Тільки надточував ножа, щоб зрізати шкіру.

— Ну, то що?

— А нічого, — відповів нарешті швець. — Мені треба кінчити ці чоботи. З них я й живу, а ти глянь, скільки їх у мене, тра й на дорогу.

— Хе-хе, — сказав той, — не треба тобі на дорогу. Я таку карету підкочу, що хе-хе!

Але швець не дивився на нього, навіть не хотів бачити, чи той у лісничій одежі, а чи у своїй.

По тому обізвався Микола, сидів доти мовчки в кутку:

— Коли він устане, хай посадить на своє місце й закляне його.

Швець повернувсь у бік Миколи, той дивився на нього співчутливо. Відтак побачив Марійку, котра йшла переказати йому Миколині слова, дівча всміхалося сумовитою, блідою усмішкою. Посеред хати стояв лісник (таки він), на лаві — жінка, а коло неї, як дріб, діти. Швець схилився до чобіт, які шив, і довго коло них возився. Риштував, чистив, шив — в нього за спиною стояла Марійка, вона вже сказала те, що почув і він, і не хотіла відходити. Лавка була зайнята, шевський стілець — під ним, тож лісник переминався з ноги на ногу.

— Ге, втомилися, бачу, — сказав швець, скоса зирячи на непроханого гостя.