Повість-преамбула до роману-балади «Дім на горі» (стр. 72 )

— Стривай, стара, — озвався густим басом господар. — Я розповім про те сам...

І побачив попик перед собою гарну хату й наймита, що молотить хліб, і дівчину, котра принесла наймиту молока: тук-тук-тук, — вистукує ціп, і розприскується навсібіч зерно; тук-тук-тук, — стукотить дівоче серце, і з обличчя її розприскується сміх; тукотить серце і в наймита, він повертає веселе, пітне й закурене обличчя, а ціп у його руках ходить і ходить, і лупить той ціп по землі; б'ються серця їхні у такт тому стукоту, а очі дивляться — розвестися не можуть.

Жінка втерла сльози і захитала сумовито головою.

— Еге-ге! Так воно було, так!..

Побачив попик, як вискочила та розпашіла дівчина з кухні, як схопила притьма відра з коромислом і пішла якось боком-боком, схвильована така і розчервоніла. Тоді перестрів її по дорозі Іван Доломан...

Червона опанча звисала йому з плеча, підбита хутром, а очі з-під дорогої шапки дивились, як у сокола. Стерялася раптом дівчина, бо парубок стояв, розставивши ноги, і мав зведене вгору підборіддя. І цвів у нього на грудях вишневий каптан, а сині штани натікали на чоботи. Простяг руку до дівчини, був-бо певний, що це до нього зацвіла вона такими рум'янцями, але ті рум'янці погасли раптом на щоках. Зирнула вона на Івана Доломана широкими й чорними очима, й погасли ті її очі. Іван Доломан зробив крок їй назустріч, і зуби його перлисто блиснули, а очі засвітилися невимовною ласкою...

— Ох Іване, Іване, — захиталася на стільці почорніла від років жінка. — Ой, дурна я була, дурна!

На неї дивилися важкі, банькуваті очі господаря, і вона знову втерла сльози. Випросталася й сіла рівно, а її темне обличчя просвітліло раптом, і засвітили з нього чорні очі — на коротесеньку мить повернулася її давня краса. Маленькі попикові очиці пили ту красу й напитися не могли, і виповзла з краєчку його ока сльоза, засвітилася й зацвіла на виблідому обличчі: вже через неї дивився попик на жінку...

Оминула вона Івана Доломана, і, коли набирала воду, рум'янці повернулися на її обличчя й заквітли, як маки, бо зазирнула дівчина в криницю й побачила там обличчя молотника-наймита, що невтомно цокотів ціпом. Знову її серце закалатало в такт із ударами того ціпа, і, коли проходила вона з повними відрами повз Івана Доломана, то й не помітила його — став він, мов вода, прозірчастий і, мов вода, пролився і стік з тої дороги, адже кликав і кликав її постук серця найдорожчого, адже саме для того другого розцвітила на щоках отакі великі й червоні маки...

Господар похитував головою, як робила це нещодавно його жінка, було його обличчя смутне, хоч про такі чудові речі розповіли оті темні й зів'ялі жіночі вуста. Знову простягла руку до попика і затремтіла, зависла, безсила втримати те короткочасне й неймовірне видиво, що засвітила вона його своїми словами.

— Гей-гей! — хитала головою...

Сиділа тоді в такому-от кутку, як сидить зараз, і так само густа темрява обливала її, бо думки, які думала, були чорні і рум'янці на її щоках з'їла темрява; світив місяць, але не проникав до неї під повітку. Вона чекала на нього й боялася, і тахкотіло в її грудях серце, хоч там, у клуні, давно затих ціп і навколо тільки й чути було, що сухий шелест зілля. Лопотіла шажками-листям грушня, і падали вряди-годи грушки, шелестячи в прижухлу зелень городу.

Він став у прочілі повітки, загородивши його весь, просвічувалося тільки біля голови, а вона, хоч і чекала на нього, відчула, що збивається в грудку, що холонуть у неї коліна і язик. І стала вона там, у кутку, шпакуватим їжаком, бо від чорних своїх думок так дивно змаліла супроти того великого й волохатого, що заступив увесь прочіл.

— Надіє! — сказав він так ніжно, що серце її почало розтавати. Виклюнулася з нього стеблинка мала, затремтіла й завмерла.

— Надіє! — повторив він тим-таки голосом. — Чи ж станеш моєю жінкою?

її серце знову скрижаніло, і той паросток, що так тонко бринів на вершечку його, зів'яв і скинув напіврозпущені листки. Сухий холодний вітер провіявся по повітці.

— Я знаю, про що ти думаєш, — печально й ніжно говорив парубок. — Ти багата, а я бідний, ти хазяйська дочка, а я наймит.

— Я про це думаю, — прошелестіла вона самими вустами. — Не віддадуть мене за тебе.

— Давай утечемо, — прошепотів він. — Я тебе, голубко, на руках носитиму, пестуватиму незгірш, як мама...

Тоді вона простягла до нього руки. Місяць став якраз за спиною наймита, облив його голову і впав на ті простягнені руки. І дивно запалали ті білі руки, тонкі й випещені, які не знали важкої роботи, та й не хотіли її знати. І дивилися вони обоє на ті руки: вона із жалем, а він із любов'ю.

І підігнулись у нього коліна, укляк він перед тими руками, а звільнене світло притьма линуло у повітку й обілляло закоханих густим зеленим світлом. Зойкнув він тихесенько — такою несусвітною красою запалало дівоче обличчя і так яскраво блиснули напіввідслонені її зуби.

— Надіє-зозулько, — пролебенів він. — Не бери того до серця. Я багатий!.. Я, золотце моє, куди багатший за твого вітця, я, пташечко, все тобі віддам, я дуже багатий, серденько!..

— Ти бага-тий? — протягла здивовано і трохи розчаровано дівчина. — А це ж бо звідки?

Тоді він погас перед нею, як гасне свічка. Став уже сам непроникне чорний і непроникне замкнутий. Не дивився на неї, а що обличчя його було в тіні, вона не змогла побачити, яка зажура запечатала йому очі й вуста.

— Чого ж мовчиш? — тихенько спитала вона.

— Бо важко про це говорити, душе моя! — сказав він зимно. — Я розбійник страшний. І гроші мої, й багатство з того-таки розбою зібрані.

Та жінка в кутку ридала не стримуючись. Її темне обличчя було мокре, губи зведені спазмою, хиталася вона з боку на бік, зчіплювала пальці рук, розпачливо змахувала руками і стискала ними коліна. Господар обережно взяв її опідруч, і вона покірно встала. Голова її трусилася, з-під очіпка вибилося сиве волосся, і стала вона, як баба столітня, — ветха й тремка. Господар примовляв лагідно, вряди-годи гладив її по голові, і стара вже тільки схлипувала, давлячись плачем.

Попик так само сидів серед кімнати, так само був облитий яскравим світлом; йому, певне, запекло в голову, бо надів раптом бриля. Сині метелики звилися над ним, не вилітаючи, однак, з-поза стяги, потріпотіли крильцями й плавко сіли на своє місце. Тінь од бриля сховала попикове лице, і тільки очі його покірливо синіли з того затінку, як два чисті, незамутнені джерельця.

Господар провів жінку, а за порогом її взяли опідруч два тілисті дядьки. Вона провисла між них, наче вже й плоті не мала — тільки одежа з тремкою головою. Прочіл був також освітлений сонцем, вели дядьки стару по кам'яному мощеному подвір'ю, їхні голі маківки рожево блищали, а коли позирали один на одного, то профілі їхні були цілком однакові.

Цю групу заступила господарева постать, іржаво зарипіли двері, і знову запала в мешканні півсутінь — світився тільки посередині білий, густо залитий сонцем дідок.

Господар важко опустився на ослін, захрумтіли йому кістки, а його смутне обличчя на мить закам'яніло.

Тоді прийшла до них тиша. Сиділи отак нерушно, наче на щось очікували, в сонячній стязі крутилася, срібно спалахуючи, курява, крізь просвіт проглядало напрочуд синє небо, а навколо німо стояли порожні ослони, стіл та ліжко. Стіни були завішані килимами, і в сутіні ті килими здавалися чорними. На них було зображено важкі кабанячі голови, і голови ті дивилися зі стін, наче живі...

— Вона, панотче, зараз сильно переживає, — сказав понуро господар. — Але тоді, коли ми зважилися побратися, саме вона зневолила мене згадати про забуті скарби і згублених мною людей. Видить бог, на той час я відійшов од страшного свого рукомесла...

З-під бриля дивилися на господаря ясно-сині, як у хлопчика, очі. Дивилися трохи здивовано й покірливо: не було в них ні осуду, ні схваленння. Жила хіба що оця тиша, яка висла навколо, і оце сонце зі срібними порошинками в ньому.

Місячне сяйво ворушилося на дорогах, спліталось у коронах дерев, ковзалось по солом'яних стріхах; розквітали нічні квіти й запаморочливо пахли. Дихала втомлена земля, сухий вітер ходив, наче парубок, порожніми вулицями й обтрушував стиглі сади. Глухо падали яблука та груші, й заливалися, аж навшпиньки ставали, цвіркуни; текла волога від рік, і плескав там весельцем рибалка. Чорний пес (ніч стояла чорна навколо) біг і біг, висолопивши язика (місяць червоний висів серед неба), й поблискував очима (зорі кришились і осипалися донизу); пахли бур'яни, готуючись розкрити коробочки з насінням і розсіяти їх по землі; чорний пес похитував хвостом — вітер-парубок зіскочив раптом з гілляки прирічкового дерева, вдарив навприсяди і до смерті зачарував великооку й геть-но недосвідчену русалку. Білі квіти приходили на розмову до квітів червоних, бралися тендітними рученятами й починали легесенький танок, ледь-ледь вихитуючи тонкими станами. Очі їхні розширялися, й круглі їхні личка пашіли, а розкришені зорі засівали їх і запліднювали. Звідти, звідкіля почав свій біг чорний лахман, позіхнула вже холоднорота Зневажниця квітів, і це осіннє дихання відчув на собі перш за все наймит, якого не брав сьогодні сон і який сидів просто неба, схиливши на руки голову.

Зашелестіло зовсім поруч, і то були найлегші з легких кроки. Стала перед парубком, запнута в темну хустку, дівчина. Не могла наблизитися, а похитувалася й чекала, поки зведе він обличчя й помітить її. Дівочі вуста були напіввідслонені — біла квітка прийшла до червоної, — очі її були повні нестійного зоряного трепету, що ним така багата була тодішня ніч.

Він справді був червонуватий у цьому сяйві, чи, мо', червонила його одежа, звів голову й дивився на дівчину, легенько закусивши вуста, а в грудях гуляв йому й гуляв холоднуватий продув — Зневажниця квітів поселилася там.

— Гей, Степа! — озвалася легенько дівчина. — Чи хочеш мене вислухати?

— Чого б то я не хотів? — так само обізвався він, і осінь почала вимиватися з його грудей.

— Була я у ворожки, Степа! — сказала вона тільки вустами. — То чи знаєш, що вона порадила?

Він похитав головою, а сам утопився в блискотливих очах, що так тепло світилися супроти нього.

— Піду я за тебе, Степа! — так само тихо сказала вона. — Але сходи у четвер до того лісу, де розбивав, і ночуй на гробах, що їх наробив. Слухай відтак, що учуєш…