Повість-преамбула до роману-балади «Дім на горі» (стр. 40 )

— Ще не спиш? — спитала трохи здивовано Неоніла, — було їй трохи соромно показувати своє зворушення.

— Та от заклопоталася, — невинно відказала Олександра Панасівна, а що вони обоє раків пекли, незграбно звернула на інше: — Глянь, уже й глина сиплеться зі стелі, чи не підмастити?..

Неоніла всміхнулася.

— Пішли спати, мамо, — сказала тепло.

— У тебе все гаразд? — так само тихо спитала мати.

— Здається, я виходжу заміж, — засміялася дівчина, і в її сміхові було стільки щастя, що Олександра Панасівна зітхнула.

— Так зразу?

— Виходить, що зразу.

— Ой, ці скоротічні шлюби!

— Це не скоротічний шлюб, мамо, — сказала Неоніла, — обличчя її м'яко й ніжно сяяло. — Це скоріше запізнілий шлюб.

— Дай вам боже щастя, — зітхнула знову мати. — Коли подаватимете заяву?

— Завтра. Маю відпроситися з роботи. Тепер треба місяць чекати, поки розпишуть.

— Ну що ж, — сказала мати, і сльоза блиснула в неї на оці. — Готуватимемо весілля.

— Але ми не хочемо весілля, мамо. Мені вже не дев'ятнадцять, щоб про те кричати на увесь світ.

— Та й сорому в тому нема.

— Але він… Знаєш, мамо, він не терпить ніяких церемоній!

9

Він підіймався в цей час по сходах ганку. Дім був темний, і, перш ніж зайти, він сів на приступці й запалив люльку. Темрява була така глибока, що не бачив він ні річки, ні супротилежних горбів. Витинався тільки неподалік кострубатий каштан, і вогко білів серед двору емальований умивальник. Відчував Хлопець на серці мир, дим хвилями розходився від нього, і цей дим, заповзши в розчинене вікно, розбудив Галю. Вона встала, накинула халата й обережно пішла до виходу: мигнула їй думка, чи не зачинила часом Оксана дверей на засув.

Намацала залізо, засув був і справді засунутий. Галя якнайтихіше спробувала його відчинити, але брязкнула клямкою, тож коли виросла на порозі. Хлопець повернув до неї обличчя.

— Ти стукав? — тихо спитала Галя, сідаючи коло нього.

— Ще не встиг. Хочу покурити, — так само тихо відповів він. — Це чудова річ, отак сісти на ґанку й покурити: світ тоді такий умиротворений!

— Вже прагнеш умиротвореності?

— Уяви собі. Останні місяці тільки й думав, що про цей дам на горі.

— Чому ж не приїхав раніше?

— Ще не був готовий. Я, як той плід, що важко й довго зріє.

— Готуєш себе до якоїсь роботи? Повернувся до неї і засвітив усмішкою:

— Чому ти так подумала?

— Мабуть, тому, що трохи вірю в ті казки, що їх розповідала твоя прабаба. Прийшлі чоловіки цього дому шукали спокою, чоловіки ж, тут народжені, навпаки...

— Чому дід Іван не жив у цьому домі? — спитав Хлопець. — Тут вистачило б місця і йому, і його дружині.

— Цей дім — жіноче царство, — просто сказала Галя. — Він же хотів збудувати царство своє. Навідаєш Марію Яківну?

— Обов'язково. Але хочу трохи обчухатись.

— Як тебе зустріла Неоніла?

— Ми завтра подаємо заяву на одруження.

— Ну, та я тебе вітаю!

— Це все має відбутися тихо, мамо. Зовсім тихо!

— Щодо нас, то в тебе тільки й родичів, що я, Оксана й Марія Яківна. Що ж до неї...

— Там усе буде, як треба, — сказав він і випустив такий клубень диму, що той заголубів навіть у темряві.

Вони сиділи й мовчали. І відчули, раптом, що то було дивне й химерне непорозуміння, що вони так довго були без зв'язку одне з одним. Відчув він, що, коли б не було тут оцієї жінки, котра може вгадати його думки із натяку, білої оцієї королеви з її палацом і теплою всмішкою, загубився б він навіки на несходимих своїх шляхах. «Добра мати й добра дружина, — подумав він, — ось два первні, що повертають заблуклих до рідного дому. Батько зустрічає, а мати пригріває, коли ж нема батька, дім отній — вона!» Гадя думала щось подібне: десь далеко й довго блукав оцей Хлопець, частина єства її і тіла її. Не могла не відчувати його як себе, бо й був він частиною її. Те чуже й навіяне, незнайомі пласти, нарощені на ньому, розпадалися перед нею, як кожушки каштанів. Золототілий хлопчик прийшов раптом із ночі і сів отут, біля її ніг. Тіло його світиться й грає жовтими переливами, він наче золота статуя, тільки зуби його — слонова кістка, а очі — аметист. Прилетів до неї, як прилітає до дітей жар-птиця, і вежа не могла не віддарувати йому ласкою. Сиділа коло нього, і йшло від неї до нього тепло. Знала: він прийме його, як приймав колись із її грудей молоко. І хоч йому вже двадцять сім років, він так само для неї той, кого треба нагодувати.

— Я мамо, — сказав він сокровенна, — почну відзавтра читати книжки, які є в нашій бібліотеці. Вже зараз маю в собі особливе наповнення... Не знаю, що в мене із того вийде, але, мені здається, чекає мене попереду велика радість.»

— Це буде радість і для мене, — сказала Галя, і її голос став під цю хвилю трепетний.

10

З ранку до ночі сидів він у бібліотеці, часом лягав, а часом ходив по кімнаті, тримаючи перед очима книжку. В році в нього незмінна куріла люлька, дим стояв такий, що можна було б і сокиру вішати, — випливав із вікна, як із комина, просочувався крізь дверні шпарки і тік через коридор до інших кімнат. Цей дим будив Оксану, дівчина розплющувала очі і стиха проказувала супроти брата прокляття. Тоді вставала, розбита й повільна, ішла до дзеркала і сердито душила на лобі чи підборідді поодинокі прищі. Спиняла кров ваткою з одеколоном, тоді роздягалася зовсім і холодно й пильно вивчала своє тіло. Груди в неї були невеликі, але в стегнах була широка, — понуро милувалася на своє тіло і тихо ненавиділа його. Робила перед тим-таки дзеркалом зарядку і, збуджена, розтривожена, накидала на голе тіло халата.

Хлопець у бібліотеці свистів. Свист був різкий і неприємний, і Оксана затикала вуха пальцями. Так заходила вона до матері, що вже заходжувалася біля сніданку і з розмаху плюхалася на стільця.

Хлопець ходив по бібліотеці, і його чавунні кроки відбивались у найдальшому кутку дому.

— Смердить, свистить і тупає, — казала крізь зуби Оксана. — Доведеться мені таки йти з дому.

— Куди ж бо то? — сміялася Галя, дивлячись на насуплене дівоче обличчя.

— Світ за очі. Мої нерви — як напнута гума.

— А ти їх не напинай.

— Господи! — схопилася за голову Оксана. — Коли це кінчиться, господи! А він що, приведе сюди й жінку?

— Це ще не вирішено, — казала Галя, чистячи картоплю. — Може, вони захочуть жити в Олександри Панасівни, там теж досить місця. Але коли йому захочеться жити тут, я не перечитиму. Мені було б це догідніше, бо ти не такий дотепний співбесідник.

Оксана сиділа понура, як предковічна богиня.

— Ну, то хай би вже женився скоріше, — сказала вона. — Мене це так утяжує. Мусиш вдягатися й роздягатися, зачиняючи двері, не можеш поблукати в нічному по домі, та й мало чого? А ми не могли б його випровадити назад у ті мандри? Хай би ще подивився світу, — Оксана по-змовницькому підморгувала матері.

— Отак глянути збоку, — засміялася Галя, — то подумати можна, що ти, нівроку, лиха. Добре, що я знаю: це напускне у тебе...

— Як так напускне? — вставала обурено Оксана. — Скільки мені коштує нервів здаватися при ньому отакою ґречною, — вона присіла, розвівши поли халата, — і отакою чарівною, — вона скорчила страшну фізіономію. — Я при цьому як позавчорашній борщ. Всі оті ваші розумуваннямання, пфе!

— А все-таки він непоганий співбесідник.

— Сумнівної якості. Знаєш, — Оксана раптом примружилася, — коли б він пішов жити до Олександри Панасівни, я б не ставилася до нього так беззастережно.

— А як би ти ставилася?

— Ніяк, — сказала Оксана, задираючи носика, і йшла у двір витягати з криниці воду.

Досі вона роздягалася тут, у дворі, догола і виливала на себе відро криничної води. Зараз брала те відро і, бурмочучи під ніс прокльони, волочила його в сарай. Зачиняла на защібку двері, тоді роздягалася і повільно зливала на груди й спину льодяні струмені. Це її влагіднювало, і виходила вона з сарая із обличчям янгола. В цей момент і з'являвся на порозі розхристаний і зачумілий брат. Збігав зі сходів, не помічаючи янгольської подоби сестри, і біг до вмивальника. Кидав нашвидкуруч кілька пригорщ води в лице і хапався за рушника.

— Доброго ранку, братику, — співала за спиною Оксана.

— Доброго ранку, ласочко, — вигулькував з-під рушника Хлопець. — Ти, я бачу, рання пташка...

— Мене збудив твій тютюновий дим, — церемонно підтискала губи дівчина.

— Він мене будить також, — засміявся Хлопець. — Щоразу під ранок сниться мені, що я закурюю, і це будить мене.

Оксана розширювала очі на такі братові резони, тоді знову задирала носика і дефілювала повз нього в дім.

— Алло, Оксано! — кинув якось він їй. — Скажи, ти читаєш книжки з нашої бібліотеки?

— Я? — повернулася Оксана. — До вашого відома, я взагалі не читаю книжок.

— А що ж ти читаєш?

— Я? А чи обов'язково щось читати? Я не читаю, — сказала вона, гордо зносячи підборіддя. — Я живу!

11

Він же читав. Жадібно, ненастанно, перериваючись тільки, коли кликала Галя його їсти чи ж коли заскакував до неї сам перекинутися кількома словами. Вечорами він спускався вниз, де чекала його наречена, і вони рушали тоді в безконечні свої мандрівки, безперервно балакаючи і заповнюючи отак прірву часу, що їх розділяла. Потім вони поверталися з пощемленими вустами і з гарячими очима. Оксана раз підстерегла такий прихід: вона вийшла, щоб відчинити братові двері, які сама ж зачинила, а коли переступив він поріг, клацнула вмикачем. Побачила вона тоді дивне обличчя, ніжне якесь і несамовите, братові очі палали синім полум'ям, а губи червоне цвіли. Дівчина закусила легенько губу, бо це його обличчя викликало їй у душі незрозумілий трем. Він пішов до своєї бібліотеки, дошки важко рипіли в нього під ногами, широка спина похитувалася, вона зорила йому вслід широко розплющеними очима, і щось несподівано тепле увійшло їй у душу. Здалося їй, що десь бачила вона таку важку, широку спину, від якої теж струмувала велика, загадкова сила; їй захотілося тоді якнайшвидше повернутись у свою кімнату і, закутавшись із головою в ковдру, замріяти, вигадуючи бозна-які фантасмагоричні пригоди. Можливо, вона допустить сьогодні туди й брата, але дозволить тільки підніжково прислужувати собі і якнайпокірливіше перед нею схилятися. Вона вимкнула світло, як тільки переступив він поріг бібліотеки, і прокралась у темряві до своїх дверей. Ще чула, як кашляє він у себе, як тре сірника й закурює своє огидне кадило; ступала отак навшпиньках і підійшла до вікна. Побачила залиту місяцем долину, повну тріпотливих драглів, синю дорогу річки і на тій річці самотню постать, що начебто на воді стояла. Здалось їй, що та постать змахнула раптом крильми і злетіла над річкою: велика, сіра й кудлата. Оксана заплющилася, а коли розплющилася, вже не було ні постаті, ні птаха, цвіла тільки безлюдно синя долина, і поблискував на хвильках, що їх зворушив набіглий легіт, місяць. Похитувався серед неба, великий та круглий, і, подивившись на нього, Оксана раптом втратила свій мрійливий настрій, вуста її стали тонкі й з'їхали набік — подумала вона, що ось-ось закінчаться канікули і їй треба буде йти до школи. Знайома нехіть прокинулася в її серці, і вона аж зубками скреготнула.