Повість-преамбула до роману-балади «Дім на горі» (стр. 52 )

Він стояв серед голого поля, малий, зігнутий, у простій полотняній одежі, його босі ноги були темні, неголене обличчя обросло густіше, під кущастими бровами світилися насторожені очі. Вже не міг нести на плечах той горб — знав, що не вступить із ним у жодне село. Згадував знайомі обличчя, і дивна лютість поймала його.

— То оце б я мав піддатися! — гукнув він, намагаючись обхопити себе руками за спину.

Ляпав по спині долонями, тоді упав на стерню й почав качатися: бився горбом об землю, дряпався об колючки, аж сорочка подерлася, ковзав спиною, намагаючись зчесати той проклятущий горб, але тільки-но зводився, тягар знову клався йому на спину.

Лютість торсала його дрібне тіло, вовняні клубені забивали мозок, він біг і падав, знову качався по стерні, а тоді знову біг, кричав, аж кривавилися йому вуста, очі палали болем та жахом, сорочка вже висіла на ньому клаптями. Але тягар не спадав: відчував його усім своїм збуреним єством, хоч не знав: була то жива істота чи мара? Часом йому здавалося, що зшуровує з себе ту бридоту, але це була омана.

Тоді він побачив палицю. Лежала на стерні, жовта й довга. Схопив її і люто вдарив себе по спині. Бив і гатив себе, — палиця вже горіла червоним вогнем, — аж доки стратив усю силу і впав обличчям на сиру прохолодну землю.

Лежав долілиць, розкинувши руки й ноги, поклав підборіддя на траву й дивився. Вже перейшов поле й був біля верболозу. Шуміло листя, він побачив між гілля синю смужку води — торкнулася її швидка синя пташка.

Він подумав: «Воно перемогло!» Вже не мав сили боротися, а важкий горб, як раніше, давив його. Обливався холодним потом і намагався не згадувати про нову дорогу й про нове село. Бачив знову людей, з якими прожив усе життя, яких чепурив та лікував. «Ці люди приймуть мене, — подумав він. — Воно знає, що ці люди приймуть мене!»

Дивився на верболози, на смужку води, і в ньому знову закипала лютість. «То оце б я мав піддатися?» — подумав він.

Тоді нова сила влилась у його змучене тіло, молода й мужня. Він аж скрикнув, як звір, що викликає ворога на герць.

— І ти, і я! — проказав крізь стиснуті зуби й, напружившись, поповз по траві, тягнучи своє тіло й тягар, що сидів на ньому.

— І ти, і я! — бурмотів він, помалу вповзаючи у воду. Повз по дну річки, відчуваючи, як тіло його заливає водою, і знаючи, що разом з ним порине й воно. Вхопився руками за водорості й ковтнув води. Пив з дивною насолодою й пожадністю, аж доки розчинилося перед ним каламутне марево. Тоді відчув, як вода перетворилася на вогонь, що обхопив його голову й тіло. Вогонь спалював і зілля, за яке цупко тримався руками. Підхопила його хвиля й понесла. Він побачив, як розкришився пекучий біль і заблищало голубе, червоне й жовте скло — в цю мить над ним оглушливо вибухнула глупа темрява, і він покотився в її неозорість.

ВІДЬМА

Князь Долинський часом мав дивні забаганки. Коли йшлося про надзвичайних людей або й узагалі про страшне й таємниче, завжди відчував хвилювання. Без цього його заїдала нудьга — намагався покинути в таку хвилю товариство й відійти до себе, щоб віддатися химерним та рожевим маренням. Врешті, жив самотньо: жінка вмерла, дітей не було, тож дозволяв собі й химери. Маєтків у нього також не густо, що не зовсім пасувало до його високого титулу князя, але він знав князів ще убогіших. У глибині душі мав сподіванку на майбутнє вивищення, але на те в пана Долинського не було ні сили, ні хисту. Проте яка то втіха сісти біля вогню й помріяти! Щоб відступився від тебе будень з його незмінними клопотами (гей, як не любив отих клопотів!) і почалося щось таке дивне й цікаве, від чого аж голова крутиться. Під таку хвилю закликав до себе старенького, давно зубожілого пана Твардовського, що вмів чудово оповідати небилиці, й садовив проти себе.

— От ви, — казав глибокодумно, посмоктуючи цибушок, — усе розказуєте про упирів, відьом та чортів. А теє-то, — пан Долинський хихикнув, — чи бачили насправді хоч одного?

Пан Твардовський, звісно, бачив їх не одного, він із ними всіма запанібрата, але князь не слухав того патякання. Дивився просто себе невеличкими чіпкими очима й бачив, що над головою в пана Твардовського виростає якесь чудне обличчя. У ньому все навиворіт: очі — де рот, а рот — де очі, і воно сміється навзаводи й підморгує. Звісно, пан Долинський вигадував те обличчя, йому самому ставало смішно на простуваті брехні Твардовського, але що, коли любив і брехні, й тихий розважливий голос того-таки Твардовського.

— Такий ви всесильний, пане Твардовський, — сказав якось, — то привели б мені до маєтку хоч яку відьму!

Сказав це і зомлів, настільки сподобалася йому власна думка.

Твардовський примовк. Подивився на князя темним, мудрим поглядом і мовчав.

— То я питаю, — сказав Долинський, — чи не змогли б ви привести якоїсь відьми до мого двору?

В очах Твардовського мигнули лукаві іскри.

— Я міг би, — мовив він обережно, — але...

— Ну що «але», пане Твардовський. Коли можете, то приведіть.

Твардовський мовчав ще довше, він дивився під ноги, наче набивав собі ціну, а коли звів погляд, очі його палали.

—  Я б зміг, — сказав він, — але чи, пане, не боїтеся того?

Князь зареготав. Так весело, що Твардовський в догоду за ласку, виказану князем, підхихикнув.

— Але це коштуватиме немало труда, — поважно сказав Твардовський, і, як завжди, коли ходило про гроші, Долинський скривився.

— Я обіцяю вам свою ласку, — сказав він бундючно й позіхнув: не було про що говорити більше.

Але виспатися йому сьогодні не пощастило. Власне, завжди, коли находила на нього нудьга, його починали зморювати снища. В цю ніч борсався серед пісків, над ним горіло спечне сонце, а в небі кричали великі чорні птахи. Довкола палали багаття, і князь побачив проти себе те саме обличчя, що з'явилося було над головою Твардовського. Те обличчя покривалося язиками полум'я й начебто втіху від того відчувало. «Дивіться, дивіться, — шепотіло воно, — ви бачите, я горю. Це так чудово — горіти!» Вогонь уже підповзав до князя, і він з жахом побачив, як починає тліти одежа. «Згинь! — закричав він. — Згинь, пропади, нечиста сило!» Тоді він уздрів, як тікає од нього, лукаво озираючись, пан Твардовський. Вишкірився до нього й показав здоровенні, наче в кабана, ікла.

Долинський прокинувся. Ще миготіли в очах вогні, ще дивилося на нього страшне обличчя, а він, мокрий і переляканий, лежав на своєму ложі й бубонів задублими губами молитву. Потім важко встав і підійшов до вікна, за яким холодно палав місяць. Круглий і легкий, він тремтів, розсипаючи довкола холодне срібло. Князеві захотілося ковтнути свіжого повітря, і він потьопав у сіни. Поруччя ганку були мокрі від роси, і пан Долинський солодко позіхнув. Сів на лавицю й кресонув вогню. Сидів на ганку, смалячи люлечку, і нудьга покривала його душу. Попри все, його думки крутилися навколо вчорашньої розмови з Твардовським, і він поволі почав віддаватися солодкому мрінню. Сидів, огорнений прохолодою, наповнений, як глек, місячним промінням, і уявляв, як переступає поріг справжня відьма і як починається в нього казкове й незрозуміле життя...

Князь вибив попіл зі своєї люлечки. Йому стало ще сумніше, бо місяць сьогодні царював. Дерева тяглися до нього з безнадійною тугою, витягували гілля й листки, немов хотіли відірватися від землі й полинути вгору, де вільно гуляє той чарівник. Князь навіть уявив собі, як з тріском рветься їхнє коріння і як починають підійматися вони, немов бульбахи, зі своїм витягнутим догори гіллям та листям, з розчепіреним корінням, з якого осипається земля, і повільно пливуть у небо, меншаючи й меншаючи, доки не згинуть зовсім.

Вранці він довго лежав, доки дійшов сяк-так тями. Встав і, важко позіхаючи, поплентав зі спальні. Йому назустріч уже біг слуга з мисою та втиральниками, але він відсторонив його.

— Пане Твардовський! — загукав він. — Пане Твардовський!

Йому ніхто не відповів, і Долинський невдоволено почухмарився. Тоді до нього підскочив покоєвий і, вклонившись, почав щось швидко торохкотіти. Але Долинському зі сну позакладало вуха, тож він покрутив головою:

— Га?

— Просив передати... Встав рано й поїхав, як велів ваша милість...

— Хто поїхав? Куди?

— Прошу ласкаво, як велів ваша милість. Поїхав пан Твардовський разом зі слугою...

— Так скоро? — буркнув князь і сів на услона.

— Зволив сповістити вашій милості, що так велів ваша милість!

— Гаразд! — буркнув князь, і йому раптом все зрожевіло навкруги. Здивовано й зачудовано звів брови, розтулив рота, тоді замотав головою і задоволене, щасливо прорік:

— А хай йому чорт!

Князь, здається, довго пам'ятатиме той момент, коли пан Твардовський привіз йому Меланку. Бо коли вона ступила до нього у двір, він аж закляк на ганку — на нього зоріли темні, морочні очі й біля них зарубеніли чудові вуста. Волосся розсипалося по плечах, хоч за мить побачив, що воно заплетене; вся її постать наче виринула з-під землі. Меланка всміхнулася, і князь раптом відчув, що всі його роки змиваються з нього, як пісок, що він і досі молодий та моторний, а над його головою — дивне небо, чудове сонце й палахкотющі срібні хмари. Його обплутувало недовідомим чаром, а може, це від того, що дівчина невідривне на нього дивилася. У неї було добре намисто на грудях, а з голови спускалося на спину кілька стрічок. За Меланкою стовбичив задоволений пан Твардовський — враження, яке справила Меланка на князя, його тішило.

— Вона справдешня відьма, — сказав він. — Ми напитали її аж у Барському старостві.

— Ти справді відьма? — спитав суворо Долинський. Вона хвацько мотнула головою, і він помилувався відчайдушними вогниками, що спалахнули в її зорі.

— А що вмієш робити?

— Все, ваша милосте, — сміливо відказала дівчина, і пан Твардовський задоволене засміявся. — Можу напустити мор, позбавити ваших корів молока, я вчена й можу бути від корів, гусей, кіз, риби, гаддя, бджіл та грибів. Можу наслати град, що виб'є панові посіви, й наслати на пана жаб. А ще можу попортити ваші коні, корови, кури й пси, — вона раптом усміхнулася до князя радісно й просто. Він не витримав тої всмішки й відповів їй такою ж.

— Ти відважна дівка! — сказав лагідно. — А чому тебе досі не спалили?

Вона струснула волоссям (панові Долинському здалося, що воно знову розсипалося по плечах) і засміялася:

— Бо не вчинила нікому зла!