Повість-преамбула до роману-балади «Дім на горі» (стр. 61 )

Дрож пройшов по тілу Іллі Торського, ігумена Густинського. Неспокій та ураза, роздратування, а разом з тим безсилля — все це обвинуло його з голови до ніг тронами й поворозами; здалося йому, що звідти, з глибини цього зеленого світла, притяглася рука чи звір дивачний на п'ять голів. Пальці оті довгі з головами на кінцях пройшли крізь нього і прошили, наче п'ять голок з п'ятьма нитками...

Труснув головою, намагаючись позбутися цього навадження. «Щось тут справді відбулося, — подумав він, — нещастя якесь!» Повернувся, щоб гукнути-таки на Гервазія — стояв у майже темній келії. Підійшов до столу й викресав вогню. Припалив скіпку, і трійник на його столі захитав вогниками. Кудлаті тіні засновигали покоєм, Ілля сів на лаву й понурився.

У сінях загупало, перемерзлі у дерево чоботи голосно затупотіли: ішов із дровами грубник Самійло. Хрипко кашлянув за дверима, Ілля наче побачив його через завісу дверей: широкий, лахматий, з величезною в'язкою перед собою, із заіненою бородою і з бровами, що нависали над очима, — давав знати про себе тим кашлем, а що Ілля не обізвався, забухикав, наче у тимпан ударив.

— Заходь! — гукнув йому Ілля.

Тонкий запах дров, морозу всуміш із важким духом кожуха — Самійло стояв у дверях, як привид. Ілля здригнувся: здалося йому, що це його батько стоїть у дверях і дивиться з-під острішкуватих брів. Чорне світло лилося з тих очей, а біла борода обклеювала зморшкувате, але ще гарне обличчя.

— Слава Йсу!

— Во віки віків! — відгукнувся Ілля.

— Чи дозволите, отче ігумене, грубу затопити? Ілля кивнув, і кудлата постать з тим величезним оберемком відступилася назад у сінці. Гримнули дрова об землю — Самійло вдарив кілька разів руками собі під пахви. Ілля взяв свічник і став на порозі.

— Візьми, Самійле, вогню від свічки, — сказав м'яко. — А що, тут і справді велике нещастя сталося?

— Велике, отче ігумене, — буркнув грубник. — Не на ніч таке й оповідати...

Взяв скіпку й підійшов запалити від свічки. Жовте світло впало на його бороду й на острішкуваті брови — Ілля ледве не згукнув: перед ним віч-на-віч стояв його батько.

«Блюди, ієрею, — читав Ілля слова із «Застороги», — щоб не був ти незадоволений із того, що є; щоразу роздивляйся свою совість: чи не согрішив ти чого супроти заповіту? Найгірший-бо переступ — батьківські заповіді занедбати, впасти у непослух і в невиконання належного тобі діла. Про такий прогріх повинен ти зі скрутою сердечною жаліти і взяти дбале старання, щоб поправити те, — сповідь треба сотворити, що занедбав ти діло оте, і вседушно каятися тобі треба. Запам'ятай ці слова: нічого в житті своєму не досягнеш, коли не втямиш і не вкладеш у серце цю науку...»

Ілля загорнув книгу: холодний піт висіявся йому на чолі. Вдарив кулаком тричі по палітурці і трохи отямився. Простяглася йому нитка тонка й бліда в далекий час ще перед чернецтвом: луг він побачив заквітчаний, білу стежку, річку, що синьо лягла поміж верболози; він крадеться ще зовсім юним хлопчаком між трави й верболози, лізе по стовбурі старої верби, що видається над водою, звішується з тої верби і, майже торкаючись води, дивиться далеко вперед. Був тоді вечір, вже й смерк плив над плесом та кущами, вода від того ледь-ледь димувала й відсвічувала темно-синім. Верболози стали круглими; здавалося, якийсь велетень прикотив ці кулі й порозкидав граючись. У тому синьому димі й поміж розкиданих куль, побачив він, купалися дівчата: голі й мокрі тіла їхні блищали й світилися, вони порозпускали волосся й химерно бавилися. Йому здалося, що то русалки справляють своє свято, а може, то й були русалки; Ілля тремтів на вербовому стовбурі, наче трясцею битий, — поймав його великий і незбагнений страх. Блідий і немічний, з тремкими руками й послаблими ногами, він ледве вибрався з того диму і від тих верболозів. Ішов, похитуючись, по луговій стежці, ззаду дзвенів дівочий сміх, а він став немов сновида: губи змерзли, а очі заплющилися. Хитався, наче тятий хворобою, а в заростях терну впав на землю й поранив долоні, і кілька яскравих червоних краплин упало тоді на зелену траву. Світилися вони у смарагді, як вогники чи квітки червонопелюсткові; обличчя змокло, адже плакав він тоді тяжко. Не міг нікому розказати про цей свій переступ, не міг пояснити, що відбувалося, й батькові рідному, ба й брату! Ніхто не поспівчував йому, та й він сам не співчував собі. Уздрів над головою місяць зовсім такої ж барви, як та квітка перед очима, і вуста його торкнула бліда, змучена всмішка.

Вже перед тим, як іти в ченці, він ще раз відчув те саме. Прокинувся, коли ще тільки на світ благословлялося: спав на сіні в повітці і вийшов, збуджений неясним покликом, у двір. Тремтіло на сході перше світло, вже виблідло небо й лежало над селом зморене й півживе. Озвалися в садку птахи, велика роса лежала на траві, білі зорі, як яблука, дрижали в півсутінку. Був тоді чистий четвер, і, може, тому в сусідньому обійсті рипнули двері. Гола жінка стала в прочілі. Він завмер, несподівано змерзнувши й приклеївшись до стіни повітки. Жінка вийшла з віником і почала обмітати довкола будинку. Тихо шурхало помело, великі білі перса мотались в неї між рук, чорна прірва блимнула морочно: жінка збирала сміття в ряднину. Ішла через двір, залита тріпотливим і нервовим світлом ранку, йшла через город, лишаючи за собою голубу стежку збитої роси, мела босими ногами ту росу, в одній руці в неї — віник, а другій — біла ряднинка. Ілля не міг на все те дивитися, дзвонив біля тої повітки зубами, а тіло його при тому було мертве.

Жінка висипала сміття на чуже обійстя й поверталася назад по тій-таки голубій стежці, була вона ще зовсім молода, і тіло її співало про красу свою й ранок, що випивав ту красу. Ілля ж бевзем стояв у сховку і не міг стримати дурних сліз. Тоді вдарився лобом об дошки раз, другий і третій, а коли заспівали сусідські двері і коли ковтнув чорний рот тих дверей осяйне тіло, спустився він мимохіть на коліна й вилив до сонця, що вже починало повільно братись угору, одну зі своїх найгарячіших молитов.

Небо розквітало неквапно, наче стягнуто було з нього мережану заслону, погасли зірки, і незвідь-куди пропав блідий місяць. На сході вже чудовно грало: горіла несміливим сяйвом, схожа на жіночий торс, хмара; нижче, на самому видноколі, задрижало велике і ще не сліпуче світило; Ілля дивився на ту хмару й на те світило, безсилий і пальцем кивнути; лице його вже було сухе, очі наче в полиновій воді вмилися, а в роті стояв гострий смак кислиць. Знав, що вирішилася його доля: йому таки заказано те, що кожен має за річ узвичаєну, йому надійшла пора покинути батькове обійстя і взяти на плече мандрівницьку торбу...

«Вибач, батьку, — прошепотів він, все ще дивлячись у вікно, — що я не виконаю твого заповіту. Бог поклав мені на плечі цей тягар, і він нас розсудить!»

Йому приснилося, що горить церква. Могутній вогонь обхопив її від низу до бань, і вся вона стала як могутнє, велетенське вогняне дерево. Він стояв оддалік біля іншого дерева, цього разу справжнього, але всохлого, й дивився. Полум'я гоготіло, реготало, потріскувало, стріляло, наче кулями, — відлітали набік вогнисті стріли та іскри. Звіддалік із поля бігло до вогнища троє зовсім малих дітей, їхні босі ніжки рожево миготіли по снігу, на тільцях маяли сороченята з білого полотна, а руки стискались у кулачки.

— Дядьку, дядьку! — горлав один. — Загаси вогонь, загаси!

— Хай горить! — кричав другий. — Диви, яке високе-високе дерево!

Третій, найстарший, торкнув його пучкою, й Ілля здивувався: такий дорослий і поважний у нього погляд:

— А скажіть, чоловіче добрий, чому горять церкви?

— Вогонь їх бере, — відповів Ілля самими вустами, — а може, й гріхи наші!

— Це сухий вогонь, — задумливо промовив хлопчак, — і від нього й справді годі врятуватися.

Вони стояли на снігу, троє білих дітей і чорний він. Сніг топився під дитячими ноженятами, вони підтанцьовували, двоє менших позакладали пальці в рота.

— Біжіть-но додому, діти! — сказав Ілля. — Ноги застудите!

Вони повернулися до нього, звівши бліді личка.

— Ми й прийшли сюди, — сказав старший, — щоб погрітися. Там, — він хитнув кудись назад, у чисте, снігове й безмежне поле, — там нам куди холодніше!

Ілля озирнувся, несподіваний страх прийшов до нього: дивилася пустка необмежена — пара очей холодцюватих і крижаних.

— Наша церква в монастирі теж так горіла, — задумливо промовив ігумен. — Горіла тим-таки, кажу, вогнем...

— Давно вона отак пала? — спитав старший хлопчик.

В очах його грали червоні блискоти, а змерзле й синє рученя показувало туди, де гоготіло, танцювало, підскакувало і крутилося вогняне мотуззя і звивало гарячі стовпи.

Ілля зирнув собі під ноги. На снігу тупцювали, гріючись, три пари рожевих ноженят, і, де ступали ті ноженята, висихала земля й починали прокльовуватися тоненькі, несміливі травинки. Були вони червоного кольору, й Ілля здригнувся.

«Кров на снігу, — подумав він. — До чого б то воно?»

— Дивний сон, отче, приснився мені сьогодні, — казав ігумен, розчісуючи волосся. Від умивання в нього на бороді сивіли краплі, а на щоки лягли легкі рум'янці. — Привиділося мені троє дітей. Дуже нарікали і скаржилися. Були в самих сороченятах і кривавили босими ногами сніг. І не на холод вони скаржилися, отче, а на недбальство. Було в мене тоді відчуття, що це, господи прости, мої власні діти. Ми стояли з ними в чистому полі, і я не міг їм нічим допомогти. Хотів порвати свою одежу й загорнути їм ноженята, але одежа стала на мені як бляха. Я ранив руки, а зірвати її з себе не міг. Це якийсь неймовірний сон, отче Гервазію!

Отець Гервазій мав глибоко посаджені очі, грубі його й білі руки безживно лежали на чорних колінах.

— Може, й приснилися вам оті діти, — спокійно звідомив він.

— Які діти? — спинився Ілля вражено.

— Та була тут історія. Грубник Самійло приніс їх сюди. Ми вам учора всього й не розказали… Сидів серед келії важкий, барилкуватий. Помітно видавалося немале його черево, сиві пасма стирчали на голові вусебіч, а посеред голови ясніла широка, в долоню, лисина. В глибоко посаджених очах світліло по гострій іскрі, а вуста завмерли, піврозтулені. Зрештою, вони зарухалися, і потекла з них повільна розважна оповідь.

Ілля Торський дивився на свого замісника й не бачив його. Бачив він поле, вкрите снігом, зовсім таке ж, як і те, вві сні, і самотнє всохле дерево серед того поля. Побачив він і грубника Самійла — діда білого, що так нагадав Іллі батька; ішов через замети, не вибираючи дороги, його, Іллі Торського, батько, вітер віяв його непокритим волоссям, — весь простір застеляло сивими хвилями. На батьковому тілі світило дірами старе рубище, а простував він до того всохлого дерева. Іллин погляд також біжить до того дерева, летить над дорогою, й кладеться вона перед ним, як у книзі великій замальована. Сліди копит і темно-жовті плями кізяків; поламаний віз, а коло нього почорнілий сніг, так його збито. Грубник Самійло спинився біля воза й озирнувся: навколо ні душі! Позіхала мерзла пустка, стояв тихий мерзлий спокій. Грубник Самійло пішов по дорозі далі, зарипіли й заспівали його чоботи, але за мент знову затихли: побачив він на снігу білу сорочку. Лежала розкинувшись, світячи червоними латками, наче вбито тут не людину, а сорочку. Ілля почув свист нагаїв і жіночий крик: жмут волосся, втоптаний у сніг копитом, затемнів перед його очима. Жінка стояла на снігу навколішки: руки здіймала вгору, рвала волосся й била головою об сніг. Гола жінка на порожньому полі, де все вицвіло й умерло; крик у неї такий надсадний, стогін такий пекучий! Збив коло неї сніг бахматий кінь, блиснули хижі зуби, свиснув і завив чорним птахом аркан; плеснув, захлинувшись, на голих плечах; крикнув і люлюкнув розбишака; рвонув копитами сніг та землю бахматий — потяг за собою червоний слід.