Повість-преамбула до роману-балади «Дім на горі» (стр. 48 )

Сотниківна сиділа на лавці й дивилася, як стара порядкує біля печі. Нарешті повернулася й кинула на стіл пучечок квітів. Квіти розсипалися на дошках золотими монетами.

— Чіт чи лишка? — спитала ворожка.

— Лишка, — прошепотіла сотниківна.

Звела погляд на стару, і мороз пробіг їй поза спиною. Перед нею стояла суха, зморщена, височенна баба. Волосся вибивалося з-під очіпка сивими пасмами, а очі... жахнулася чудернацького полум'я, що хлюпало з них. Від печі бухнув густий клубень диму.

— Плесни в долоні! — наказала ворожка.

Сотниківна сплеснула: в димі зблиснув, наче золота смужка, вуж, впав на підлогу й зойкнув, шалено викручуючись.

— Наступи! — скрикнула ворожка.

Сотниківна скочила, заплющилась і вдарила підбором. Відчула, як провалюється її нога в щось липке та м'яке, й кинулась убік. їй стало легше дихати, тоді вона звела очі й помолилася, шепчучи пересохлими вустами молитву. Перед нею розгорнувся такий ясний блават, наче не стояла вона в хаті, а в просторому степу. На вікні не було перехрестя рами — зяяла в простір голуба пройма, з кутка, де мали б висіти образи, всміхалося до неї обличчя. За мить на його місці з'явилося друге, а тоді третє — вона впізнала всіх трьох своїх гостей: студента, козака і міщуха.

— Вони? — спитала гостро ворожка. Сотниківна хитнула.

— Не думай про них, і покинуть тебе.

— Я боюся, — прошепотіла сотниківна.

— Саме тому треба про них забути, — повторила ворожка. — А забути — це значить спровадити.

— А потім?

— Потім звільнення дістанеш. Купайся щодня у рум'янку й чебреці. — їй терпко запахло сухими травами.

— Бабусю моя мила, — сказала вона. — Ви такі добрі...

— Таке вже моє ремесло, — мовила стара. Вони сиділи в порожній хаті між білих стін, заклечаних сохлим зіллям. З жерел печі пахло сосновою глицею, а стара ворожка знову стала пухленькою добросердною бабусею.

— Нелегка моя праця, — зашамотіла вона. — Живу, донечко, між зілля і мушу знаходити серед нього лад. Пристосовую до людини — мусять поєднуватися. Кожна людина теж як зілля, і до неї треба ключа. Твій ключ, твоє зілля — рум'янок та чебрець. Спершу гадала, що м'ята, але м'ята відштовхнулась од тебе. Світла в тебе душа, доню, — сказала стара, а на світло завше нетля летить. Не пускай її в душу, щоб не очорнила...

Сотниківна злякано зойкнула.

— Серед зілля, як і серед людей, змагання йде, — сказала ворожка. — Дня й ночі, темного і світлого. Але щось у твоїй долі чудне прозирається...

Дівчина глянула у вікно: рами стояли на місці. Тоді вона поцілувала ворожці руку й пішла через залиту сонцем стежку туди, де розливали біле молоко цвіту вишні.

Опинившись на землі, юний чорт став веселий і розбишакуватий. Як тільки запалювалася край неба зоря, вже хотілося йому розгулятися, вдарити об землю лихом і сколошматити світ. Може, тому так нетерпляче чекав вечора, а коли спадали сутінки, крався до мосту: тут біля води завжди можна було перепинити й полякати подорожнього. Любив він і посидіти у легкому смерку, слухаючи мелодійний дзюркіт води, аж забував часом про замислені пустощі. У легкому димі, коли так любо дзюркоче, йому ставало затишно й добре. Мріялося про далеке й несподіване, але був він ще юний, тож і мріяти не вмів. Тоді знову виникав бешкетливий настрій, і з нетерпінням очікував на подорожнього.

Одного вечора він застав біля себе жабу. Лупила на нього баньки, намагаючись збагнути, що це за проява залізла під міст, а коли зрозуміла, вирішила, що краще сховатися під воду. Майнула перед чортом зеленим кажаном і вже досягла в леті води, коли якась сила повернула її, і жаба плеснулася на те ж таки місце, де сиділа передоцім. Чорт засміявся — йому те сподобалося. Жаба, проте, занепокоїлася. Вдруге метнулася зеленим вихором до води, але вдруге плеснулася на старе місце. Від цього вона вмерла, бо не витримало такого страху серце, і чортові на хвильку стало її жаль. В цей час через міст загуркотів віз, і він миттю забув про жабу. Вискочив на дорогу білим хортом і помчав за возом. Дядько, що сидів на передку, побачив білого хорта і вдарив по конях. Це була шалена гонитва: стугоніла земля, іржали коні, кричав дядько, куріла пилюка, кінські копита гупали по дорозі, наче хотіли пробити її наскрізь, — чорт повів воза вбік на забутий путівець, а звідти погнав його через поле. Коні мчали по ріллі, як по дорозі, трощили молодий хліб — навколо котилися зелені хвилі. Коні швидко втомилися і вже брели по коліна в зеленій воді, інколи й по круп, і голосно іржали, злякано озираючись. Дядько впав на воза і хрестив небо, а воно осипало на нього зелені краплі. Тоді дядько признався богові в усіх гріхах, а коли й це не помогло, забився під передок — коні наче через бурхливе море пливли. Роздимали ніздрі й хапали губами повітря — очі аж з орбіт вилазили...

Чортові дивно стало на цей страх. Він зіскочив з підводи, і та викотилася на дорогу. Спинилася; розкуйовджений і наляканий, зліз із воза дядько, перехрестився широко й роззирнувся. Місця йому були незнайомі, і він зачухмарив роздумливо потилицю...

«Чого мене бояться? — думав чорт, бредучи через хліб. — Адже я тільки бавлюся!» Йому самому захотілося стати отаким дядьком на возі, отож покотився дорогою, повільно впливаючи в кучеряві задимлені сутінки. Минав сади, що квітли, минав тихі, сонні села, переїздив мости.

«Ото було б любо, — блиснуло йому в голові, — коли і мене хтось полякав!»

Озирнувся, і серце його радісно тьохнуло — за ним таки помчав білий хорт. Ударили копитами коні, закрутився, замиготів довкола світ. Наче в каруселю потрапили й він, і хорт — помчали, ламаючи зілля й кущі, блакитні сутінки плеснули на них такою потужною хвилею, що юний чорті сп'янів, перекрутився кумельгом і сам ударив копитами — помчав конем, а хорт іззаду вже вивалив язика, втомився і знесилів. Тоді стрибнув угору юний чорт, зчухрав з тополі листя й вичавив сік із того зела над хортовою головою. Хорт заскавучав, облитий зеленою фарбою, приклеївся до дороги і обернувся старим як світ дідом. Відтак скочив юний чорт дідові на спину, але той знесилів до решти, упав і закотив очі.

— Ти чого? — засміявся юний чорт. — Умирати задумав?

— Тьху на твою голову! — втомлено звівся старий. - Думав, хтось із людей вичворяє.

Витер рукавом піт і сумно похилив голову.

— Заганяв я тебе, діду! — співчутливо сказав юний чорт. Опівночі, коли найяскравіше загорівся місяць, стара ворожка вибралась у ліс по таємниче зілля. Крадькома пробралася через стежку, щоб її не побачив сусіда, теж характерник, який уже кілька місяців її висліджував, і з полегшею зітхнула, коли ступила на білу під місяцем дорогу. Ішла повільно, ніч була місячна й тепла, а вона виспалась удень і бурмотіла заклинання супроти лихого наслання. Думала про свої домашні клопоти й про сусіда, який заповзявся проти неї, і спершу не помітила, що її залило яскраве світло. Але розгорялося все дужче і нарешті стало таке яскраве, що вона спинилася, підвела голову і сторопіла. Але зметикувала кинутися відразу ж під тин, бо повз неї промчав з шаленою швидкістю вогняний смерч. Забилась у бур'ян і злякано звідти зорила: світло розливалося все більше, місяць розрісся на півнеба і кипів, наче молоко. Ворожка приплющилася, боячись, що осліпне від цього сяйва, але цікавість перемогла, і вона знову розплющилася. І здалося їй, наче йде землею величезний білий чоловік. Вимахує велетенськими чобітьми, аж нічого, крім них, не видно. Стара ворожка тричі перехрестилася і знепритомніла.

Чорти сиділи в пустиці з забитими вікнами, дід палив люльку, було затишно, лагідна півтемрява голубила їх і заспокоювала. Дід пихнув димом і несподівано всміхнувся беззубим ротом.

— Нелегке наше життя, хлопче, — прошамрав він. — Але як ти мене, старого, підвів! І треба, щоб удалося таке капосне!

Юний чорт загорнувсь у сутінок і дрімав. За вікном плюскотів дощ, а тут було м'яко й сухо.

— Багато я бачив за своє життя, — сказав дід, посмоктуючи люльку, — а от не підводив мене так, як ти, ніхто. Був, правда, колись один чоловік...

— Розкажи, — попросив юний чорт, поринаючи в солодкі хвилі дрімоти. Після сьогоднішніх жартів тіло боліло, і він з насолодою відпочивав у сутінку, що його привіяв сюди знадвору дощ.

— А хто це там носом сопе! — скрикнув, аж підстрибнув юний чорт, дід. — Ану вилазь!

— Хто, хто! — забурмотіло з розваленого комина. — Розгалакалися тут…

Юний чорт здивовано помітив, як з-за цеглини висунулася чудернацька вусата голова, а за хвилю на долівку скочило, стукнувши ратицями, дивне розколошкане створіння.

— Прийшли в мою господу, ще й гарикають!

— Сідай до гурту, — мирно сказав дід.

— Домовик, — сунуло юному чортові лапу створіння. — Я тут хтозна-скільки, показалися мої господарі й покинули мешкання... Живеш, як собака! — Домовик зачухмарився.

Дід пихнув димом, а юний чорт знову заколивавсь у дрімоті.

— Дай тютюнцю, — сказав домовик. Дід дав йому торбинку, і домовик заклав у ніздрю здоровенну нюшку.

— Тільки не чхай! — сказав дід.

— Як то не чхати? — домовик розтулив рота і ловив повітря, вибалушивши очі. — Апчхи! — вибухнув він, і юний чорт знову здригнувся. — А в цього малого, — сказав домовик, — нерви!.. Вже, як нюхати, — повернувся до діда, — то й чхати...

— Не нерви, — сказав поважно дід, — а молодий ще... То от я й розказую. Наша доля незавидна: вірять у тебе — живеш, не вірять — умираєш. Скільки вже нашого брата переставилося ні за цапову душу...

— А мене дороги вабили, — сказав домовик. — Ну от і сталося: господар петлю собі накинув, а його жінка від того розумом розслабла. Отак і сиджу на пустиці...

Коливались у сутіні, й кожен думав про своє. Здалося тоді юному чортові, що десь на дні його єства щось пробудилося. Подумав, що варто розплющити очі — і світ заллє такими барвами, що не витримає його молоде серце. «Хочеться мені чогось незвичайного, — подумав він. — Що ці жарти мені, коли від них нема доброго задоволення!» Він довго сидів і думав, п'ючи солодкий сутінок. Грала в ньому кров, і це так приємно було!

— Малий твій? — спитав домовик.

— Та нє, — сказав старий. — Якийсь він трохи не теє... Спить, чи що?

— Спить.

Але юний чорт не спав. Коливало його в ласкавих хвилях, понесло через яри й долини, а на душі стало тривожно й смутно.

Тоді він і побачив перед собою панну. Стояла серед саду, а довкола цвіли, наче срібні, вишні. Стислося в юного чорта серце, й важко дихати йому стало. Завмер, вдивляючись до болю в очах у чарівне видіння. Панна була гарна, такої краси ще не зустрічав він на цій землі, тож, дивлячись на неї, відчув на душі смуток і щастя.