Повість-преамбула до роману-балади «Дім на горі» (стр. 36 )

Поклав обережно на стіл олівця, загорнув зошита і подивився в сад. Той був залитий білим, чистим світлом, дерева майже розчинились у ньому, пливали тільки тугі, лискучі клубки яблук, груш та слив. Ішло в тому світлі п'ятеро юнаків, темнооких, темноволосих, з золотими тілами і з крильми за плечима. Ішли повільно й обережно, неначе пливли. Старший із них потягся до найбільшого яблука, зняв і ввігнав у плід лискучі зуби. Бризнуло навсібіч соком, — всі п'ятеро юнаків ішли через сад і їли на повний рот яблука.

Старий подивився й униз, на дахи. Побачив прозорі стіни, прозорих людей і тварин — вже попрокидалися майже всі. Вагітна жінка пішла через вулицю, несучи перед собою могутнього живота. Очі в неї були великі й темні, як у мадонни. Скручене у ній хлопченя завзято гамселило її у живіт рожевенькою п'яточкою, від того на вуста жінці лягав усміх. Вся вулиця була залита тим-таки світлом, в якому розчинялося каміння й паркани; плавився, стаючи монолітною брилою золота, пісок біля річки, а сама річка лягла покладом твердої бірюзи. В скелях, що нависали над водою, заграли ясні топази й аметисти, а сам камінь, розтоплюючись, почав спливати долі лискучим молоком.

П'ятеро юнаків стояло перед Іваном біля веранди й доїдали свої яблука. Були непомірне гарні, а обличчями схожі на Марію й Івана водночас. Стояв коло них крилатий кінь і нетерпляче постукував об кам'яну плиту копитом.

— Мені вже пора? — спитав він у юнаків, і вони, кивнувши погідно, повикидали через плече недогризки. Стали двоє по один бік сходів, а двоє по другий. П'ятий, найстарший, подав йому, схилившись, руку.

— Що можу я звідси забрати? — спитав Іван, але відповіді не почув.

Тоді він звівся. Рипнуло лозове крісло і продерло підлогу, відсуваючись. Велике світло захиталося над його головою — об'ємна куля, повна сліпучого етеру, повільно спускалася до землі. Заіржав тонко й тривожно крилатий кінь і звів до Івана великі, прегарні, майже людські очі.

Він подав руку найстаршому з юнаків і спокійно, розважно, не кваплячись, зійшов долі.

Розділ шостий

ПТАХ ПЕРЕЛІТНИЙ

Ясний місяцю!

Тінь моя зі мною йде,

Аж додому йде.

Содо. XVII ст.

1

Хлопець побачив той краєвид, як тільки зійшов на Чуднівську. Лягли перед ним золотоволосі покаті лоби, оточені кучерявими заростями ліщини й грабчаків; з правої руки витиналися скелі, трохи збоку, між низьких хат Павлюківки, вивишався білий дах школи. Не міг іти, бо схопило його зажма за горло: саме цей краєвид примарювався йому, коли міряв він голу сопку в Заполяр'ї, зрештою й ускрізь, де кидала його доля. Часом промальовувалися вони в уяві, і тиха туга починала звільна колисати його. Останнім часом це стало як наслання, отож покинув усе й подався сюди. Все було відчужено знайоме, притихле й несміливе, чи, може, став він такий перед лицем оцього рідного й таки забутого світу. Сама Чуднівська змінилася невпізнанне: було висипано по ній насип і прокладено через Кам'янку новий, удвічі виший від попереднього міст. Стара дорога спускалася з лівого боку, лишився відтак лівий бік, а хати з садами з правої руки, так само й гайок на місці колишньої яйцебази, зникли без сліду.

Назустріч Хлопцю підіймалася по старій дорозі жінка із напрочуд знайомим обличчям, він миттю впізнав її — жила неподалік колишньої 12-ї школи. На Хлопця вона уваги не звернула, але це перше знайоме обличчя в рідному місті схвилювало його.

Пішов униз, широко вимахуючи майже порожнім чемоданом, вуста його мимохіть склались у дудочку, і засвистів він, як любив у дитинстві. З розчиненого вікна на свист визирнула кругла, як колесо, фізіономія, волосся її було позатягувано в бігуді — антена невідомого ще зразка. Очі її стали так само геометричне круглі, як і лице, а коли Хлопець підморгнув тій голові-антені, ліва її брова стала схожа на перекинуту галочку, що її люблять ставити у своїх звітах бюрократи.

Дощі вже встигли порозмивати бруківку, і Хлопець ступав по хиткому камінні, як колись по річкових греблях; внизу, біля зарослого травою насипу, стояв дід, у правиці якого була звернена набік паличка, а за кілька кроків скубало травинки, складаючи в пучок, пузате й замацьорене дитя.

Хлопець пішов по колишній Чуднівській, що стала тепер завулком, і по дорозі траплялося йому все більше знайомих облич. Хати тут були ті ж таки, зате Просиновська гора зовсім розмилася водою. Сиділа на своєму камені ряба Катька, тільки була вона невимірне старша й грубша. Подивилася на Хлопця примруженими очима, і йому здалося, що ті очі клацнули, як фотоапарат, навіки запам'ятавши його обличчя. Та жінка, подумалося Хлопцеві, справжній фотоархів цієї вулиці, — зберігалися там негативи всіх облич, що тут проходили.

Його погляд, однак, потягся далі, в кінець вулиці. Перебігала дорогу кішка, ген віддаля, біля Дядюків, лежав у пилюці чорний пес, ішла з порожніми відрами одноока Василенчиха. Серце Хлопцеві забилося прискорено — втягало його в той отвір вулиці, наче могутнім насосом. Захотілося побігти в цю бліду порожнечу; ні, ні, подумав він, не варто так перейматися! Здавалося, невідома сила піднімає його над землею, на око вибилася непрохана сльоза — пішов він швидко-швидко, навіки здивувавши рябу Катьку, яка розкаже сьогодні кумасям про дивака, який не йшов по їхній вулиці, а летів, а може, й плив.

Але в цей момент Хлопцеві було байдуже до рябої Катьки, він і справді летів! Навколо незвично посріблилося повітря, з'явився над головою чорногуз: били, плескали його крила — летів і не міг перелетіти простору вулиці: блиснули гостро шибки колишньої школи; на одну із лавочок біля хвіртки сіла сива, як молоко, стара; ні, йому нема чого аж надто поспішати!

Біля Олександри Панасівни притишив ходу і крадькома зирнув через паркан. У дворі було охайно підметено, аж знати було на землі віника, літню піч уже розібрали, а на столі біля стіни світліла велика миска з падалицями. Яблуні, які колись допомагав садити й він, були великі й розложисті, віття їхнє гнулося від щедрого плоду.

Тут, біля цього обійстя, він став раптом обережний. Щось густе й світле сколихнулось у його душі, щось підзабуте, але сокровенне. Відступив од паркану і вже звідси побачив гору і рідний на ній дім. Серце майже зупинилось у нього в грудях, стояв закам'янілий, наче постало перед його очима чудовне марево. Сонце падало навкісно і застеляло гору синюватим серпанком; здалося, мигнула біля дому ясно-синя постать, — він мимоволі забув за ті десять років, що тут не був. Здалося йому, що повертається зі своїх хлопчачих цілоденних мандрівок і його очікує, як завше, ота ясно-синя материна постать. Зморений і заболочений, бреде він під гору, і йому солодко й любо стає бачити матір, яка приклала дашком долоню до лоба і дивиться-виглядає його зі світу широкого.

Зараз він і справді повертавсь із того широкого світу, в руках у нього — майже порожній чемодан, а в грудях пустеля та суша, гуляють там безмежні вітри, що назбирав він їх під час своєї багаторічної блуканини. Вже не золототілий юнак брестиме зараз під гору, а втомлений, трохи огрядний чоловік, який зрозумів раптом неперехідну істину: тільки тоді по-справжньому відчувається втома, коли ось-ось маєш переступити поріг рідного обійстя. «Я син марно-травний, — думалося спроквола йому, — але я все-таки повернувся!»

Він ішов поволі під гору, жорства вилітала з-під підошов і котилася долі, можливо, він надмір поспішає і в нього надто калатає серце — важко йому йти і задуха чавить горло. Спрага висушила йому рота, сухий язик ледь-ледь провертається, сухі його очі течуть угору — майорить там і майорить ясно-синя постать. Щось не схожа вона на матір, думає він, вдивляючись; іде, однак, і йде, світ хитається перед очима: скільки ще потрібно часу, щоб дістатися нарешті на ту гору і щоб промовити тим своїм шарудявим язиком: «Доброго ранку тобі, мамо!» Небо над головою чисте й прозоре, тремтить у ньому яскраво-біле кружало єдиної хмари; стежку, що тече під гору, ледве втоптано; росте довкруг і пахтіє полин, перелітають з куща на кущ коники; десятки дзвінких голосів дзвонять у нього над головою; він озирається здивовано — кілька жайворонків зависло в синьому небі.

Спиняється, щоб перевести подих, хоч ніколи раніше не зупинявся, виходячи під цю гору, — вимахував під неї за раз; сьогодні він і справді втомлений та спустошений, тому відвертається від дому й дивиться на краєвид. Греблю біля електростанції збудували й підняли воду ще до його виїзду, але все одно: чужа йому ця збільшена штучно вода. Піску є тільки трохи біля острова, і там так густо насипано людських тіл, що здається йому звідси — пісок рухається й коливається. Очі йому болять дивитися на все це, він повертається, але вже не бачить ясно-синьої постаті біля будинку. Стоїть той безлюдний та байдужний, поблимуючи холодними шибами. Хлопець мимоволі стишує крок: трохи ніяково йому, а трохи боязко туди заходити.

Біля скелі сів, витягнув люльку й закурив, щоб погасити цей зрадливий трем рук, зуби його мимоволі вицокують на мундштуку. Дивиться на горби з того боку річки, по краю одного з них бреде чоловік із собакою — постаті ці здаються звідси силуетами. Десь далеко вуркотить трактор; дим із люльки наповнює Хлопця і помалу заспокоює його; очі мружаться і стають вузькі, а на вуста вибивається всміш-ка — кладеться йому перед очі широка синя дорога. Тихо заспівав поруч цвіркунець, наче голос випробовував; жайворонки над головою замовкли, лягла на горби сріблиста тиша, аж чути стало від далекого пляжу тонкі погуки. Вийшла на подвір'я Олександра Панасівна, так само висока й худа, як і колись, в руці в неї було порожнє відро. Серце застукало Хлопцеві в грудях, і він втомлено звівся.

Назустріч йому йшла легка юна дівчина в ясно-синьому платті. Обличчя її було трохи сонне, а очі голубі.

— Добрий день! — сказав він дівчинці. — Ти часом не з цього будинку?

— З цього, — відповіла трохи здивовано дівчина. — А вам кого?

— Галину Іванівну, — відказав Хлопець, кусаючи губу, щоб не розсміятися.

Сестра подивилася на нього холодно, в глибині її очей мигнула темна іскра, але відразу ж згасла.

— Вона вдома, — сказала і повернулася, щоб іти. Йому не захотілося її затримувати: сестра його не впізнала. Легкий посвист вирвався йому з вуст, і він пішов під той супровід до знайомої віддавен хвіртки. Каштан серед двору стояв незмінний, незмінний був і малинник. В густому шпориші, що ним обріс двір, стояв столик, а біля нього два старі стільці. На столику, як і в Олександри Панасівни, жовтіла миска з падалицями.