Повість-преамбула до роману-балади «Дім на горі» (стр. 69 )

— Я вже приніс! — почув він над собою голосок. Йому всовувалася в руки палиця, і він, спираючись на неї, звівся.

— То куди ж іти? — несміливо й наче ніяково спитав.

— А просто! — хлопченя важко дихало від бігу. Він перекинув палицю в праву руку і ступив перший крок. Його замлоїло, і закрутилася під ним земля. Але стиснув губу й пішов. Сонце гріло на них ззаду — йшло дві чудернацькі постаті: одна величезна, розкарячена й важка, що налягала на палицю й ледве волочила ноги, а друга мала, що стрибала біля великої, як пташеня. Вони похитувалися в теплому жовтому світлі, наче гойдав їх ранок і наче пливли вони по зеленому неозорому морю...

Відтоді почали ходити по Орільщині нові жебраки. Мале метке хлопченя водило величезного сліпця з пошрамленим обличчям — він був такий великий, а хлопченя таке мале, що хто бачив їх, не міг стримати жалю. Бо від здорованя віяло дивною силою, що примушувало забувати про його каліцтво, а від хлопченяти — самою печаллю. Кволе й тендітне, мов дівчинка, з худим, виснаженим личком, воно підскакувало до якогось двору, залишивши свого велетня на вулиці, й починало виспівувати, танцювати а чи жалібно співати. І люди виходили з дому, щоб послухати малого й подивитися на чудного сліпця, що немічно стояв серед вулиці й покірно чекав, доки зробить хлопченя своє діло. А воно заливалося, і люди, слухаючи чудовий голосок, витирали сльози, що самі напливали на очі.

— Біда ж мені на чужині, — співало мале, — не так же тій сиротині, як бідній головоньці, що не маю я з ким приязні, туги розлучити, тільки звик я безпрестанку на чужині жити. Ходжу, блуджу по юлоньці, тяженько зітхаю, що на чужині я, бідний, родини не маю...

Він співав таким високим та ясним голоском, так чисто й гарно світилося його личко, що люди не жаліли милостині.

Вони звертали від села в поле, а тоді йшли, доки зморювалося хлопченя. Тоді Іван брав малого на руки, і вони знову йшли — малий підказував, де баюрина, а де яма, куди повертати і де йти обережно, — в тому їхньому ході було щось таке, що забували про своє жебрацтво.

Вибирали затишне місце й сідали розкласти вогонь. Їли, що бог послав, а тоді знову йшли. На ніч спинялися на якомусь хуторі чи просто в полі; тоді Іван розповідав малому казки, і той, скулившись під рукою у свого велетня, слухав з такою цікавістю, що велика, кострубата рука сліпця клалася йому на голову й починала тихенько гладити.

Так він і засинав. Тоді відчував Іван, що йому стає затишно на душі. Бо решту часу він жив самою напругою. Бачив звірів, що наступали на нього й хапали розчепіреними лапами, — думав про це так багато, що почав забувати справжні обличчя, які колись знав, — ставав лихий. Гризла його ураза, спалахував біль — в такі хвилі розмотував голову й обмацував: заростала повільно, але все ж заростала. В Новий Оріль вони відтоді не заходили, і він намагався не думати про те. Так само, як не думав про свою хату й про Мотрю. Хіба інколи запалювався смуток, приходили до нього веселі, залиті сонцем поля і золотий лев, з яким змагався. Тоді клалася йому на вуста усмішка, обличчя губило замкненість, і хлопченя, бачачи це, раділо. Воно співало в такі дні веселіших пісень, веселіше пританцьовувало й удавалося до довших віршів, які залюбки слухав й Іван, та й люди сміялися, аж за боки бралися. Потім вони знову йшли, і знову брав Іван на руки свого проводиря, а той, обхопивши його за шию тоненькою рукою, мудро показував шлях.

Але прийшла ця осінь, коли Іван прокинувся одного ранку й довго слухав щімкий біль, що раптом озвавсь у ньому.

— Це ж яка пора? — спитав він, і хлопченя, яке вилізло з копиці сіна, де ночували, сказало, що вже ранок.

— Я не про те, — Іван сів на сіні й пошукав обличчям сонця в небі. Але сонця не було, і він зрозумів, що має піти дощ. Ще настороженіше витяг до неба обличчя:

— Я питаю, чи вже осінь, чи ще літо?

— Вересень, — сказало хлопченя.

Тоді він зрозумів, що його тривожило. На нього повіяло тліном леглого листя, холодним продувом і мертвим духом порожнього поля.

— Тобі не холодно? — спитав він, але хлопченя не відповіло йому. — Так, тобі холодно! — сказав він. — Може, повернешся в школу?

— Не проганяйте мене, — жалібно сказало хлопченя. — Я не хочу повертатись у школу.

— Та от бачиш! — понуро сказав Іван. — Не можу я бути жебраком.

— Це я проситиму, — так само жалібно сказало хлопченя. — Ви стоятимете на вулиці, а я проситиму.

— Чи є тут близько ліс? — спитав він.

— Близько, — дихнуло на нього хлопченя.

— Ми підемо в ліс.

Він звівся, струснув одежу, і хлопченя раптом злякалося його. Бо від нього заструмувало такою силою, якої він не знав.

— Що ви хочете зробити? — спитав він, але Іван уже рушив. — Ви не туди ідете, — крикнуло хлопченя, все ще сидячи на сіні, — треба праворуч!

Він повернув праворуч, а хлопченя побігло слідом. Взялося за шворку, прив'язану до Іванового очкура, й повело його.

На них дихнув сумний ліс, легле листя, холодок осіннього ранку, прив'яле де-не-де зілля. Зашумів вітер, і хлопченя почало стрибати, щоб зігрітися.

Іван ішов швидко й упевнено. Його тягло до себе накописько дерев, ліс кликав його дивним голосом, і він зрозумів, що то знову виходить на дорогу лев. Вже міг його побачити, почув його дихання й тепло його шкіри. Лев ішов разом із ним, вони мали увійти між жовті соснові стовбури, і велетень почав пригадувати, який то жовтий колір. «Колір тепла», — подумалося йому, і він усміхнувся своєму левові.

Лев був смутний. Добре бачив, що той був смутний і невеселий, що йому гірко так само, що гірко на душі й хлопченяті, бо тягло за шворку, наче вола. Але він знав, що не може зупинити цього ходу і не зможе позбавити хлопченя його гіркоти. Там, де почнуться дерева, він знову візьметься з левом уручки.

— Бачиш того лева? — спитав він, і хлопченя заплакало.

— Я не бачу ніякого лева, — сказало воно.

— Ліс далеко? — запитав він.

— Вже поруч.

Врешті, знав це й сам, бо полем уже не пахло. Тільки жовтими стовбурами й жовтою шкірою лева. Він згадав раптом про мед, що його їв із лев'ячої голови, й подумав, що йому вже не їсти такого меду — восени може бути тільки гіркий мед. Гіркий запах, гіркі стовбури і гіркий лев.

Той ішов попереду, вихляв тілом і начебто тікав. Іван пришвидшив ходу — не хотів, щоб той утік.

Над ним уже зашуміли дерева. Тоді він зупинився.

— Листя вже впало? — запитав, і хлопченя вже зовсім розревілося.

— Тут немає листя, — сказало воно. — Тут сосна. Але він не відчував сосни, а тільки запах леглого листя. Врешті, він згадав той жовтий колір — запах листя, цих дерев і лева.

Лев повернув до нього голову. Його морда була все ще сумна. Сумна й добра, бо він сам був сумний і добрий. Але не міг бути добрий зараз, бо навколо затанцювали звірині морди. Всі вони занявчали, загарчали й загалакали. Всі вони наче показилися, і він відчув добрячого стусана.

— Обережно, — сказало хлопченя. — Тут скрізь дерева. Він побачив, що навколо нього починає танцювати зілля. До нього поповзли хміль і березка, пішов, вигнувши груди, звіробій, а за ним стіною стала глуха кропива. Там, за нею, — оман і стародуб, а ще далі притулилося вонюче зіллячко. Він упізнав відразу те вонюче зіллячко — повіяло на нього трутизною й цвіллю. Кисло запахла шандра, і він здригнувся — зілля почало заплітати йому ноги.

На облитій сонцем галявині все ще стояв лев, біля нього лежала левиця й гралося кілька левенят. І він зрозумів, що йому вже не добратися до тієї галявини, адже тут стільки цього зілля й так пахне трутизною!

Тоді він розмотав свою голову, й волосся сипнуло йому на плечі — воно виросло! Вже зовсім виросло, хоч недавно були ще самі кущаки.

— Дивись, — сказав він, — волосся моє вже виросло. Хлопченя плакало.

— Ну, чого ти плачеш, дурне?

— Я не хочу цього, я хочу ходити з вами по дорогах і так здобувати хліб.

Він подивився на лева там, на галявині, й сумно всміхнувся.

— Тобі доведеться повернутися до школи, — сказав він. — Ти дуже славне хлопченя, але я не можу жебракувати. Хлопченя плакало, а він почав мацати довкола себе.

— Де тут дерево? — спитав він. Хлопченя взяло його за руку й підвело до молодої сосни. Він обмацав руками сосну й відштовхнувся.

— А більше дерево тут є? — спитав він, а коли хлопченя підвело його до більшого, сторожко обмацав його долонями.

— Стань за мною! — наказав він і раптом уперся об дерево. Над ними захиталася корона, і велетень упізнав це почуття: шелестить корона, врешті, він сам — дерево; зирнув на галявину, де все ще стояв лев.

Лев дивився на нього незмигно й сумно, а Йван повернувся до нього спиною.

— Тепер ми підемо туди, — сказав він. — Чи є зараз якісь свята?

— Здвиження, — пошепки сказало хлопченя.

— От і добре, — мовив Іван. — Я вже давно чекаю цього здвиження.

Ішли довго, хлопченя притомилося, і він узяв його на руки. Мале кволе тіло тулилося до нього, і він хвилювався, чуючи це тепло. Але над ним шуміли корони дерев, хай давно вони вийшли з лісу, і йшов за ними той-таки лев. Пізнавав його сторожку ходу, але не обертався. Кликала його дорога, і він поспішав. Кликав незнайомий голос, і вій піддався йому безоглядно — йшов усе швидше й швидше. Хлопченя втомилося плакати, вказувало втомленим голосом дорогу, і він м'яко пригортав його до себе.

— Там мене знову битимуть, — несподівано сказало хлопченя, і він ще ніжніше пригорнув його до себе.

Навколо пахло травами й зіллям; коли вони переходили порожні поля, пахтіло стернею й волошками. Він відчував: стерня — темна, а волошки — блідо-сині. Над ними таке ж небо: хмари, мов стерня, а небо волошкове. Він подумав, що блідо-синє — це відчуття цієї осені, її вогкий та привільний дух. Її тепло й павутиння, яке летить і летить. І обвиває волосся, як дороге прядиво. Волосся знову віється за ним, як хоругва, бо йде він швидко. І сила в нього знову така, як колись.

— Глянь-но, — сказав він. — За нами ніхто не йде?

За ними ніхто не йшов, але він вибачив хлопченяті його сліпоту. Бо виразно чув сквапні кроки, чув солодко-гіркий смак та запах: в душу йому все більше наливалося суму й нудьги. Був то майже той-таки сум, який відчував, коли ходив до Мотрі. І він уперше за довгий час подумав про Мотрю. Запахло йому конем-дівчиною, запахло теплим молоком, явилася боязка всмішка.

Але це був тільки спалах, зовсім кволий серед цієї гіркоти й смутку. Він повернув голову, хоч хлопченя обхопило йоголіию руками, і спробував зирнути назад. Позаду була чорна пустеля, по якій украдливо ступав золоторунний лев. Лев дивився на нього так само незмигно, і його добродушна морда ще більше нагадала йому про сонячну дорогу до Мотрі.