План-конспект лекційного заняття з теми № 1. Теорія держави (стр. 3 )

Формально-юридичний аналіз наведених підходів щодо типологізації держав свідчить, що жоден з них не може претендувати на універсальність, не дає максимально достовірні дані про історичні типи держав, а лише удосконалює марксистську типологію. Вирішити слабкі сторони наведених типологій держав напевне можливо шляхом синтетичного використання їх позитивних сторін та врахування недоліків. На такій ідеологічній основі, у новітній період розвитку людства (початок ХХ ст.), англійський історик Арнольд Джозеф Тойнбі розробив цивілізаційний підхід до типології держав, поклавши в основу типології категорію «цивілізація», як соціокультурну систему, що спирається не тільки на соціально-економічні, а й етнічні, географічні, культурні, психологічні, релігійні засади суспільства, ступінь гармонізації людини і природи, а також рівень економічної, політичної, соціальної і духовної свободи особистості. Розкриваючи поняття «цивілізація», Тойнбі пише про те, що кожна цивілізація являє собою локальне утворення, яке володіє тільки йому притаманними рисами і характеристиками і жодним чином не нагадує за своїми ознаками інші цивілізації. Єдиної цивілізації як такої немає. Є ряд цивілізацій, які вельми відрізняються за своїми соціальними і політичними цінностями, державно-правовими формами, типами культурно-творчої діяльності, спрямованості історичного розвитку і, звичайно, розвиненістю матеріально-технічного базису. Загалом Тойнбі виділяє 21 цивілізаційну систему. У це число він включає західну цивілізацію, православну (візантійську ортодоксальну), російську православну, перську, арабську (ісламську), індійську, далекосхідну, античну (Греко-Римську), сирійську, китайську, японо-корейську, мінойську, шумерську, хетську, вавілонську, єгипетську, андскую, мексиканську, юкатанську, а також цивілізацію майя. З яких збереглися лише ті, які змогли розвинути духовний початок у всіх видах людської діяльності, освоїти життєве середовище.

Вважаємо, найбільш плідним для розвитку наукових знань в аспекті побудови класифікаційних схем типологізації держав є цивілізаційний підхід, коли під цивілізацією розуміють певну епоху людської культури у сфері взаємодії суспільства і природи. Поняттям цивілізаційний тип держави при такому підході позначається сукупність ознак держави, що відображають рівень та особливості культури у сфері взаємодії суспільства з природою. Особливості взаємодії держави (суспільства) із природою визначаються релігійними (ідеологічними), географічними, етнічними та техніко-економічними факторами. Кожен із перелічених факторів по-особливому впливає на цивілізаційні характеристики держави, на його інституційно-владну та функціональну організацію. Разом з тим, з усіх перелічених факторів визначальними є ті, що визначають рівень розвитку матеріальної культури (яка піддається об’єктивним критеріям дослідження і, як наслідок типологізації держав), тобто техніко-економічні фактори. На підставі техніко-економічних показників, беручи за основу існуючі класифікації держав у межах окремих галузей соціальних наук, пропонуємо наступний варіант цивілізаційної типології держав: 1) за ставленням до релігійних організацій: деідеологізовані (світські, атеїстичні) держави, ідеологізовані (не світські, теократичні); 2) за географічним розташуванням: держави Середземномор’я, Східні, Західні тощо; 3) за етнічним складом: арабські, китайські, індійські держави тощо; 4) за техніко-економічними факторами: аграрні, індустріальні, постіндустріальні держави.

ПЛАН-конспект лекційного заняття

З ТЕМИ № 2. ТЕОРІЯ ПРАВА (4 год.)

НАВЧАЛЬНІ ПИТАННЯ (2 год.):

1.  Підходи до праворозуміння.

2.  Поняття та ознаки об'єктивного права.

3.  Система об'єктивного права права та система законодавства.

Питання 1. Підходи до праворозуміння

праворозуміння – це теорії (доктрини, концепції, вчення) зміст яких відображає процеси і результати цілеспрямованої розумової діяльності людства відносно пізнання права, його оцінки та ставлення до права як до цілісного соціального явища.

Серед науковців, як вітчизняних так і зарубіжних всі підходи до праворозуміння прийнято поділяти на групи.

вузьке праворозуміння (моністичне, легістське (від Lex – закон)), де право розуміють як систему примусово-владних наказів встановлених державою. Домінує в соціальних системах, що характеризуються відносною стабільністю й стійкістю соціальних відносин

широке праворозуміння (плюралістичне, юридичне (від Jus – право)), де право розглядають, як щось відмінне від правил поведінки держави, наприклад, свободу особистості, емоції суб'єкта тощо. Домінує в періоди трансформацій або в соціально-динамічних суспільствах

До основних теорій, які можна віднести до вузького (легістського) розуміння права, слід назвати:

1.  ЮРИДИЧНИЙ ПОЗИТИВІЗМ (Д. Остін — Англія, М. Берг — Німеччина, , — Росія та інші). Одна із найпоширеніших теорій юридичної науки другої половини XIX - початку XX ст. Став основою формально-догматичної юриспруденції, завданням якої є опис і систематизація норм права, їх формально-логічний аналіз, відмова від пізнання сутності права. Право з позитивістської точки зору — це норма, що існує об'єктивно і не потребує свого обґрунтування іншими факторами, крім самого факту існування. Джерелом права визнавалася державна влада, яка володіє примусовими заходами. Перетворився в теорію неоюридичного позитивізму.

2.  «ЧИСТУ» ТЕОРІЮ ПРАВА Г. КЕЛЬЗЕНА. Нова модернізована форма позитивізму, у праці «Чиста-теорія права». Виходячи з вчення І. Кельзен відриває право від реальної дійсності і вивчає як щось само по собі існуюче у дійсності, як норму про те, що (або як) повинно бути. Називаючи свою теорію «чистою», Г. Кельзен хотів підкреслити, що юридична наука займається лише аналізом позитивного права, а не психологічним чи економічним поясненням його походження та суті; вона не повинна займатися моральною чи політичною оцінкою права. Теорія права повинна відокремлюватися від філософії, соціології, аксіології тощо права. «Чистота» права, за Г. Кельзеном, досягається такою побудовою його системи, яка робить право незалежним від будь-якого неправового фактора (бога, держави, політичної влади, ідеології класу тощо). Єдність норм і цілісність системи забезпечує основна норма — всеохоплююча категорія пізнання, яка виводиться за допомогою людської свідомості і не має матеріального змісту. Система права має вигляд піраміди, де основна норма породжує конституційні норми, ті, в свою чергу - норми законів, далі - «загальні норми» (укази, розпорядження і т. д.), а закінчується ця піраміда (нижчий щабель) - індивідуальними нормами, створеними судом і органами управління, стосовно до конкретних правових ситуацій.

3.  ІСТОРИЧНУ ШКОЛУ ПРАВА (німецькі юристи Г. Гуго, К. Савін'ї, Г. Пухта). Ця течія виникла в першій чверті XIX ст., витіснивши пануючу на той час природну школу. Ними критикувалась та не визнавалась думка природно-правової течії про те, що існують загальне для усіх народів право, яке корениться в людському розумі. Вважали, що право кожного народу, як прояв цього народного духу, створюється поступово і самостійно, як і мова кожного народу. Найкращою формою права є звичаї і давні закони, що існують, витікаючи з народного духу. Акти законодавчої влади доповнюють діюче право, але «створити» його цілком вони не можуть. Історична школа права зробила значний вплив на розвиток психологічної й соціологічної теорії права.

Для широкого (юридичного) типу праворозуміння характерно:

·  розмежування права і закону (позитивного права).

·  під правом (в тій чи іншій формі) мають на увазі дещо об’єктивне, що не залежить від волі, розсуду чи свавілля законовстановлюючої (державної) влади, тобто право - це живий суспільний організм, що розвивається та відіграє самостійну роль у системі суспільних відносин.

·  відбувається ототожнення права і моралі (такі моральні цінності як справедливість, свобода, рівність складають ядро природного права, визначають собою правотворчу та правозастосовну діяльність).

Основні теорії широкого (юридичного) розуміння права такі:

1)  ПРИРОДНО-ПРАВОВА ТЕОРІЯ. Існує дві системи норм:

1)  норми позитивного права, це право, що виражене в законодавстві і звичаях прийнятих державою і які підтримуються державним авторитетом, є змінним, залежить від волі законодавця, історичних подій і т. д., може містити неправильні, несправедливі норми (закони тощо) та національна, правова система кожної країни має свої особливості

2)  норми природного права, витікають з людського розуму або надані людині Богом; вічне і незмінне, як незміні божі приписи і/або людська природа. При цьому природне право вище за позитивне, воно стоїть над ним, уособлюють у собі вищі початки справедливості, має загальнолюдський характер і притаманне для усіх народів. Саме природне право і є, власне, правом.

2)  СОЦІОЛОГІЧНИЙ ТИП ПРАВОРОЗУМІННЯ. Як певна наукова система ця школа склалася у кінці XIX - першій третині XX ст. в Європі, а потім отримала розвиток у США. Представники цієї течії, пронизаної філософією прагматизму, охоплюють поняттям «право» адміністративні акти, судові рішення і вироки, звичаї, правосвідомість суддів і інших посадових осіб, правовідносини, а також юридичні норми, при цьому їх значення серед названих правових засобів впливу на поведінку людей всіляко принижується.

Найбільш відомими теоріями соціологічного праворозуміння є школа вільного права (Є. Еріх, Г. Кантрович, Ф. Жені та ін.), гарвардська школа права (Р. Панд та його послідовники), реалістична школа права (К. Левеллін, Ф. Франк та ін.).

Представники цього напряму вважають, що правові відносини передують правовій нормі. Право розглядається не як система абстрактних і формальних норм, а як «живий» порядок, як система фактичних правовідносин. Право – це частина життя, яка змінюється разом із навколишньою дійсністю, тому право може існувати поза буквою закону. Прихильники цієї теорії закликають до гнучкості права і виступають проти чіткості правової термінології та юридичних конструкцій. Пов’язаність суддів та інших суб'єктів правозастосування твердими і чіткими нормами права вони називають кайданами, а «поступливість» і «м’якість» права – благодіянням для суспільства.