План-конспект лекційного заняття з теми № 1. Теорія держави (стр. 4 )

3)  ПСИХОЛОГІЧНА ШКОЛА ПРАВА виникла й набула найбільшого впливу в кінці XIX – на початку XX ст. У Росії найвидатнішим її представником був Л. Петражицький. Психологічний напрям відкидає обумовленість права матеріальними умовами життя суспільства і визначає головними факторами суспільного розвитку психологічні властивості характеру, інстинкти людей, їх почуття та переживання. Всі люди поділяються на групи «лідерів» (психологія яких пристосована до керівництва іншими) і групи виконавців (що повністю пристосовані психологічно до підкорення «лідерам»). Психологічні вчення вбачають джерело права у психіці людей. Всі правові явища – продукт свідомості людини і існують не об’єктивно, а лише тією мірою, у якій людина їх усвідомлює для себе. Поняття і сутність права з’являються не у зв’язку з діяльністю законодавця, а через психічні закономірності – правові емоції людей, які носять імперативно-атрибутивний характер, тобто представляють собою почуття правомочності будь-чого (атрибутивна норма) і обов’язок зробити будь-що (імперативна норма). Усі правові переживання поділяються на два види – емоції позитивного (встановленого державою) і інтуїтивного (особистого, автономного) права.

ІНТЕГРАТИВНИЙ ПІДХІД ДО ПРАВОРОЗУМІННЯ (Д. Холл) полягає у спробі інтегрувати окремі концепції природного права, юридичний позитивізм з соціологічним праворозумінням.

З точки зору Дж. Холла, слід виділяти юридичну та динамічну структуру права. Перша - нормативний аспект права - це система норм, яка установлює права та обов'язки суб'єктів права, друга - норми, що реалізуються - процес реалізації юридичних норм. Якщо юридична структура стабільна та стала, то динамічна структура, навпаки має характер, який постійно змінюється, та розвивається. Динамічна структура права проявляється (а відповідно, і може бути зрозуміла) у правовому досвіді.

Право визначав, як сукупність визнаних у даному суспільстві і забезпечених офіційним захистом нормативів рівності і справедливості, які регулюють конкуренцію і злагоду різної волі у їх взаємовідносинах одне з одним.

Серед підходів, що можуть бути віднесені до інтегративних, можна назвати: марксистську концепцію права; неонормативну, комунікативну теорії.

Марксистська теорія права (К. Маркс і Ф. Енгельс). Марксизм виник у 40-х pp. XIX ст. У ньому поєднані вузький, соціологічний та психологічний підходи до права. Право визначали, як волю пануючого класу, яка зведена у закон. Тобто, ототожнювали право і закон, що відповідає вузькому праворозумінню; право і волю (психологічна теорія), а також вважали, що право визначає панівний клас (соціологічне розуміння права).

Специфіку підходу марксизму складає аналіз держави та права як взаємопов’язаних складових класової суспільно-економічної формації; де держава і право є похідними (надбудовними) від економічних відносин (базис), класової структури і співвідношення класових сил у суспільстві. Однак, хоча держава й право визначаються системою економічних відносин, вони у свою чергу впливають на ці відносини, тобто на базис.

Головне в праві, з погляду основоположників марксизму - його класова сутність. Взагалі в усіх надбудовних явищах (культура, наука, право, держава і т. д.) ця класова сутність присутня, але особливо вона проявляється саме в державі та праві. Право – це такі норми, що встановлюються та охороняються державою.

До недоліків даного підходу відносять перебільшену роль класової основи в праві на шкоду загальнолюдським цінностям, а також те, що життя права обмежене історичною межею класового суспільства. Крім того, слід також наголосити на занадто жорсткому зв’язку права з матеріальним факторами та економічним детермінізмом.

Неонормативне розуміння права (М. Байтін) розглядав право з класових та загальносоціальних позицій. Вважав, що будь-яке визначення права є неповним, відносним, тому що не може охопити всього різноманіття окремих його властивостей, рис, характеристик, зв'язків. Коротке визначення покликане відобразити лише найбільш загальні, основні, головні ознаки цього складного явища.

Пропонував наступне «загальне визначення поняття права. Право є система загальнообов'язкових, формально-визначених норм, які виражають державну волю суспільства, її загальнолюдський і класовий характер; видаються або санкціонуються державою й охороняються від порушень, поряд з мірами виховання й переконання, можливістю державного примусу; є владним-офіційним регулятором суспільних відносин».

Комунікативна концепція права (учений із Санкт- Поляков). Намагався сполучити нормативну теорію із соціологічним праворозумінням. Право обґрунтовується як особлива форма комунікації, що виникає як функціонуючий комплекс нормативних правовідносин і має свою специфіку порівняно з іншими варіантами комунікативної дії.

Питання 2. Поняття та ознаки об'єктивного права

Щоб мати більш повне і глибоке уявлення про право як специфічну систему соціальних норм, необхідно розглянути ознаки (властивості, визначальні риси), що його характеризують:

1. Регулятивний характер права.

Право має регулятивний характер, оскільки впливає на поведінку людей. Цс засіб регулювання суспільних відносин. У цьому полягає одна з його функцій, його соціальне призначення, а отже, й соціальна цінність.

2. Нормативність (нормативний характер) права.

Свою регулятивну роль право може виконувати оскільки містить норми права, тобто встановлює правила поведінки для соціальних суб'єктів. Право моделює у своїх нормах правомірну поведінку цих суб'єктів. Це має місце в ситуаціях, що передбачаються нормами права, що вносять у життя людей, суспільне буття певну впорядкованість і визначеність.

Право впливає на суспільні відносини трояким шляхом — в залежності від характеру правил поведінки, що закріплені в диспозиціях правових норм. Одна група норм надає учасникам суспільних відносин право на здійснення позитивних дій, вказує на можливу поведінку суб'єктів, себто містить дозвіл. Друга - встановлює обов'язки фізичних та юридичних осіб чинити будь-які активні дії, себто містить приписи. Третя група норм вказує на необхідність утримуватись від певної поведінки, яка визнається противоправною, або інакше кажучи, містить заборони.

3. Системність права.

Право становить не розрізнену суму норм, а систему взаємопов'язаних, взаємопогоджених і взаємодіючих правил. Система простежується не тільки на рівні внутрішньогалузевому, коли взаємопов'язані норми, що регулюють однорідні суспільні відносини (скажімо, кримінальне право, сімейне право і т. ін.), але й між нормами різних галузей права. Право наділене властивостями цілісних систем. Неузгодженість окремих положень правових норм — аномальне явище, свідчення їх недосконалості, яка має бути якнайшвидше усунута шляхом зміни чи скасування правил, що суперечать закону. Це є можливим завдяки інституту різної юридичної сили правових актів, згідно чого акт, що прийнятий будь яким державним органом, має цілковито відповідати акту вищестоящого органу, деталізуючи й конкретизуючи його. Цей останній акт, у свою чергу, не повинен суперечити закону як акту вищої юридичної сили, а всі вони разом — Конституції як Основному Закону держави.

4. Загальнообов'язковість правових приписів. Завдяки цій властивості .забезпечується реальна регулятивна роль права. Вимоги прана однаково обов'язкові для всіх учасників правовідносин. Абсолютність цього постулату не підтримується тим можливим застереженням, що йдеться про адресати, до яких ці вимоги звернені. У зв'язку з цим можна сказати так: вимоги права обов'язкові для всіх тих, хто опиняється в ситуації, що регулюється правом. Винятки можуть мати місце, коли вони передбачені самим законом.

5. Формально визначений характер. Ефективна дія, реалізація норм права, їх однакове застосування можливі за однієї неодмінної умови, а саме: якщо вони зафіксовані, чітко визначені у відповідних джерелах. Цьому служить надання їм певної форми закону, указу, постанови тощо. Формальна визначеність правових вимог дозволяє кожному суб'єктові права звернутися до тексту акта, в якому закріплені відповідні норми права, і застосовувати їх адекватно вираженій у них волі законодавця чи іншого органу, який повноважне представляє державу.

6. Встановлення (рідше санкціонування) державою. Право як система норм виходить від держави, а конкретно — від відповідних її органів. Такими є насамперед законодавчі органи, які приймають акти найвищої юридичної сили — закони. Але не тільки вони. Нормативно-правові приписи встановлюються та­кож багатьма іншими державними органами, діяльність яких має підзаконний, виконавчий характер. Зрозуміло, правовстановлсння, нормотворчість держави на сучасному етапі розвитку правових систем можуть бути продуктивними за умови додержання демократичних процедур. В особливих випадках держава вдається до всенародного опитування населення — референдуму як безпосереднього волевиявлення народу країни. Щодо санкціонування раніше діючих правил як правових норм, то цей спосіб створення права державою в сучасному житті застосовується відносно рідко.

7. Можливість забезпечення реалізації правових приписів не лише засобами організаційного характеру та переконання, але й державного примусу.

Норми права, як й інші види соціальних норм, виконуються, як правило, добровільно, насамперед, під впливом: 1) усвідомлення необхідності приписуваної поведінки, що формується переконанням у різних його формах, а також 2) заходів організаційного характеру. Лише право підтримується державою, що надає якісно нові можливості спонукання до дотримання вимог права.

Питання 3. Система права та система законодавства

Система права - це об'єктивно обумовлена системою суспіль­них відносин внутрішня структура права, що полягає в єдності та узгодженості правових норм, зосереджених у відносно самостійних їх комплексах - галузях, підгалузях та інститутах. Тобто, це система всіх чинних юридичних норм певної держави.

Структурні елементи системи права:

норма права - це загальнообов'язкове, формально визначене правило поведінки, що у встановленому порядку приймається, змінюється, відміняється та забезпечується державою, спрямоване на регулювання типових суспільних відносин шляхом встановлення юридичних прав і обов'язків їх учасників;