План-конспект лекційного заняття з теми № 1. Теорія держави (стр. 6 )

Класифікація правомірної поведінки проводиться за різними підставами:

1. За об'єктивною стороною діяння: діяльність та бездіяльність

2. За формами реалізації норм права: у формі дотримання (додержання); у формі виконання; у формі використання; у формі застосування.

3. За суб'єктивною стороною: принципова поведінка (зумовлюється особистим внутрішнім переконанням у необхідності поводитися правомірно); конформістська (пристосувальна) (зумовлюється прагненням не відрізнятися від інших суб'єктів, які поводяться правомірно ("робити так, як роблять інші"); та маргінальна (зумовлюється загрозою юридичної відповідальності в разі вчинення правопорушення).

4. За ступенем активності: пасивна (суб'єкти свідомо не використовують права, що їм належать), звичайна (зумовлюється особистою звичкою без роздумів і сумнівів виконувати будь-який державний припис) та активна (пов'язана з додатковими витратами часу, енергії тощо.)

Здійснюючи правомірну поведінку, суб'єкт вступає у сферу дії права і виявляє свій вибір між різними варіантами вчинків (правових і не правових). Вибір правового варіанта забезпечує йому низку переваг: інші суб'єкти зобов'язані сприяти його діям або не втручатися в них; у разі невиконання ними своїх обов'язків держава в правовій формі примусу забезпечує відновлення порушеного права і виконання зобов'язаним суб'єктом відповідних обов'язків.

Поняття та види правопорушень. Протиправна поведінка як вид правової поведінки є антиподом правомірної поведінки. Але, на відміну від правомірної, протиправна поведінка с не формою свободи, а формою несвободи чи свавілля.

Правопорушення ~ це суспільно небезпечне або суспільно шкідливе протиправне винне діяння деліктоздатної особи, яке тягне за собою юридичну відповідальність.

Ознаки правопорушення:

•  це завжди діяння (дія або бездіяльність), тобто фактичне протиправне діяння чи протиправне нездійснення регламентованої законом поведінки;

•  суспільна небезпечність (шкідливість) діяння. Це діяння здатне здійснити такі зміни у функціонуванні суспільних відносин, які не відповідають соціальному прогресу, нормальним умовам існування людини і суспільства (порушення суб'єктивних прав та юридичних обов'язків, завдання матеріальної чи моральної шкоди та ін.);

•  протиправність діяння, тобто порушення вимог норм права, невиконання юридичних обов'язків, закріплених у нормативно-правових документах;

•  винне діяння, тобто відображає внутрішнє негативне ставлення суб'єкта до інтересів людей та суспільства, що виявляється у формі умислу або необережності. Про винність говорять тоді, коли особа повинна була обрати варіант поведінка, але вчинила всупереч праву;

•  свідомо-вольовий характер діяння - воно залежить від волі та свідомості суб'єкта, перебуває під його контролем, тобто діяння деліктоздатної особи. Для цього потрібно, щоб суб'єкт правопорушення досяг певного віку, визначеного законом, розумів свої дії та був здатний ними керувати;

•  караність діяння - проявляється в тому, що за вчинення правопорушення повинна бути передбачена юридична відповідальність.

Класифікувати правопорушення можна за такими критеріями:

1. За ступенем суспільної небезпеки: злочини (передбачені кримінальним законодавством суспільно небезпечні діяння) та проступки (передбачені законодавством суспільно шкідливі діяння (адміністративні, цивільні, дисциплінарні, конституційні)

2. За сферами суспільного життя: в економіці, в політиці, в соціально-побутовій сфері та ін.

3. За формами вини: скоєні з умислом та скоєні з необережності.

ПЛАН-конспект лекційного заняття

З ТЕМИ № 3. ОСНОВИ КОНСТИТУЦІЙНОГО ЛАДУ. КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВИЙ СТАТУС ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА В УКРАЇНІ

НАВЧАЛЬНІ ПИТАННЯ:

1.  Загальні засади конституційного ладу України.

2.  Правовий статус особи: поняття, структура, види.

3.  Класифікація основних прав, свобод людини і громадянина.

Питання 1. Загальні засади конституційного ладу України

Конституційний лад — це встановлений Основним Законом порядок організації і функціонування інститутів держави і суспільства, система суспільних відносин, що гарантуються, забезпечуються і регулюються законами, прийнятими відповідно до Конституції.

За своїм змістом конституційний лад постає як системне політико-правове явище, складовими якого є державний і суспільний лад. До основ державного ладу юридична наука відносить вихідні принципи організації і діяльності держави та її інститутів.

Основи суспільного ладу розглядаються як система гарантованих і забезпечених конституцією і законами можливостей функціонування інститутів громадянського суспільства, врегульованих правом суспільних відносин у політичній, економічній та соціальній сферах суспільного життя.

Конституційний лад кожної країни має свої особливості, які залежать від розвитку суспільства, держави і права; законодавчо встановленого співвідношення суспільства і держави, змісту її діяльності; рівня політичної і правової культури, форми державного правління і політичного режиму, які безпосередньо впливають на рівень демократичності суспільного життя і правової системи, повноту законодавчого закріплення прав і свобод людини і громадянина, ефективність механізму їх забезпечення і захисту.

У свою чергу, конституційний лад здійснює безпосередній вплив на стан та розвиток суспільства. Визначаючи вихідні принципи законодавства, правовий статус органів держави, засади організації суспільного життя, він може стимулювати або стримувати його розвиток, тобто може бути прогресивним або консервативним, демократичним або тоталітарним тощо.

З урахуванням цього в Конституції України, з одного боку, затверджені принципи будови, юридичний статус та основні функції органів держави, засади суспільного життя, визначені межі впливу на нього з боку держави, щоб цей вплив не міг завдати шкоди інститутам і механізмам саморегуляції громадянського суспільства. З іншого боку, в Основному Законі закріплені юридичні засади забезпечення правового порядку і законності, гарантії захисту від ринкової стихії.

У цьому аспекті розділ І Конституції України «Загальні засади» є провідним у структурі Основного Закону і має особливе значення не тільки для галузі конституційного права, а й всієї системи національного законодавства і правової системи в цілому. В ньому закріплюються основи конституційного ладу, Україна стверджується як демократична, соціальна і правова, тобто конституційна (обмежена правом) держава, в якій людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю.

Єдиним джерелом влади в Україні і носієм суверенітету є народ. Він здійснює владу як безпосередньо — шляхом участі у виборах, референдумах, так і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. В Україні визнається і діє принцип верховенства права. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції і мають їй відповідати. Всі владні органи держави обмежені правом і повинні здійснювати свої повноваження тільки в межах, визначених Конституцією і законами.

Суттєвими аспектами конституційного ладу є республіканська форма правління, а також здійснення влади на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову.

Основний закон встановлює механізм стримувань і противаг, який унеможливлює узурпування влади однією з гілок влади або посадовою особою, запроваджує особливу процедуру призначення посадових осіб органів держави, забезпечує прозорість функціонування владних інститутів і можливість контролю їх діяльності. Суспільне жит­тя в Україні ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності. Конституцією гарантується можливість фун­кціонування інститутів громадянського суспільства, свобода політичної діяльності, право громадян на об’єднання у політичні партії та громадські об’єднання для задоволення своїх потреб і захисту прав.

Стабільність конституційного ладу гарантується самою Конституцією України та прийнятими відповідно до неї законами, а також чітким механізмом забезпечення передбачених гарантій. Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами.

Питання 2. Правовий статус особи: поняття, структура, види

Правовий статус особи - система закріплених у нормативно-правових актах і гарантованих державою прав, свобод, обов'язків суб'єкта права. Правовий статус особи відображає юридично закріплений рівень розвитку суспільства (свободи особи), обумовлений соціально-економічними, політичними духовними умовами його буття. Орієнтиром розвитку правового статусу особи для законодавця є принципи і норми загальносоціального (природного) права. Базується на сучасному вченні про свободу, в основі якого покладені ідеї:

1.  Усі люди вільні від народження, і ніхто не вправі відчужувати їхні природні права. Забезпечення й охорона цих прав є головним обов'язком держави.

2.  Свобода особи полягає в можливості робити усе, що не приносить шкоди іншій особі.

3.  Межі свободи можуть бути визначені законом, що відповідає праву, а право є міра свободи.

4.  Обмеження прав можливо як виняток з метою сприяння досягненню загального добробуту в демократичному суспільстві.

Структурні елементи правового статусу особи.

Основні елементи, що становлять ядро правового статусу і не викликають суперечок серед науковців:

1.  права - це права людини, закріплені у законодавстві держави, громадянином якої він є.

2.  свободи - це права людини, але з мінімально регламентованою законодавством поведінкою особи, забезпечені з боку держави, перш за все, невтручанням будь-яких соціальних суб’єктів у процес їх реалізації (наприклад, свобода совісті – це право людини сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, розповсюджувати релігійні, нерелігійні або інші переконання, діяти відповідно до них).

3.  обов'язки - гарантована законом міра суспільне необхідної поведінки особи, об'єктивно обумовлена потребами існування і розвитку інших осіб, соціальних груп, націй, людства.