План-конспект лекційного заняття з теми № 1. Теорія держави (стр. 7 )

До структури правового статусу інколи включають:

4.  правосуб'єктність;

5.  громадянство, або вважають їх передумовами правового статусу.

6.  юридична відповідальність, або вважають її вторинним елементом правового статусу. Вторинним по відношенню до обов'язків, бо реалізується вона в результаті вчинення правопорушення або у зв'язку з невиконанням компетенції, або перевищенням її обсягу. В останньому випадку мова йде про правовий статус посадової особи.

7.  законні інтереси, або вважають їх категорією „доправовою”, що виходить за межі правового статусу, бо закріплюється не тільки в нормах права, а й у загальних принципах права.

8.  гарантії прав, свобод і обов'язків людини і громадянина - це система соціально-економічних, моральних, політичних, юридичних умов, засобів і способів, що забезпечують їхню фактичну реалізацію, охорону і надійний захист.

9.  правові норми, що встановлюють правовий статус.

10.правові принципи.

11.правовідносини загального (статусного) типу

Види правових статусів особи:

1.  Загальний — статус особи як громадянина держави, що закріплений у конституції і конституційних законах. Однаковий для всіх незалежно від національності, релігійних переконань, соціального стану; характеризується стабільністю і визначеністю; передбачає рівність прав і обов'язків громадян, рівність їх перед законом; є базовим для інших видів правового статусу; є основою для придбання конкретних суб'єктивних прав, покладання обов'язків і несення відповідальності. До загального правового статусу не включають родинний стан, стан здоров'я, посаду, пільги тощо.

2.  Спеціальний - статус особи як представника певної соціальної групи, відокремленої за юридично-значимою ознакою (рід діяльності, вік тощо), що наділена відповідно до нормативних актів спеціальними, додатковими правами й обов'язками. Обумовлений особливостями положення особи і потребами його функціональної спеціальної активності (студент, пенсіонер, військовослужбовець, посадова особа й ін.). Спеціальний статус доповнює (статус депутата) чи обмежує (статус рецидивіста) загальний правовий статус, тобто корегує його. На відміну від загального статусу, що є постійним, спеціальний статус має тимчасовий характер.

3.  Індивідуальний — статус особи як індивідуума, який наділений персоніфікованими правами та обов'язками, враховуючи стать, вік, родинний стан, стан здоров'я, посаду, стаж роботи, релігійні переконання тощо. Відрізняється рухливістю: змінюється відповідно до тих змін, що відбуваються в житті людини.

Правове статус конкретної фізичної особи може розглядатися як сума загального, спеціального й індивідуального статусів, співвідношення яких варіюється в залежності від конкретних ситуацій.

Спеціальні статуси можуть знаходитися в рамках однієї галузі права (наприклад, державно-правовий статус депутата, цивільно-правовий статус підприємця, трудовий статус пенсіонера, процесуально-правові статуси експерта-криміналіста, обвинувачуваного й ін.) чи мати комплексний характер (статус посадової особи, неповнолітнього, військовослужбовця й ін.).

Види правових статусів особи за суб'єктами:

1.  статус громадян; іноземців; осіб без громадянства; осіб з подвійним громадянством; біженців; українських громадян, що знаходяться за кордоном;

2.  статус службових і посадових осіб (депутата, міністра, судді, прокурора, глави обласної державної адміністрації й ін.);

3.  статус осіб, що працюють в екстремальних умовах (оборонних об'єктів, секретних виробництв) і ін.

Види правових статусів особи за галузями права:

1.  цивільно-правовий;

2.  адміністративно-правовий тощо.

Питання 3. Класифікація основних прав, свобод людини і громадянина.

1. За роллю держави у реалізації прав людини і громадянина:

а) негативні – права, що охороняють особу від впливу влади (зловживання нею) шляхом її обмеження. Передбачають право індивіда на захист від будь-якого втручання, у тому числі і державного, у здійсненні особистих і політичних прав. Це історична перша, основоположна група прав на незалежність від влади (свобода слова, преси, релігії, пересування, вибору професії, право на недоторканність приватної власності; таємниця і недоторканність листування; право на недоторканність житла і т. д.);

б) позитивні – права, що вимагають від держави захисту особи, забезпечуються державою, передбачають „позитивне втручання” з боку держави у їх здійснення. Це — економічні, соціальні і культурні права, що характеризують правову державу новітнього періоду розвитку. До них відносяться: право на освіту, свобода будь-якої творчої діяльності, право на інтелектуальну власність, право на вільне використання своїх здібностей і майна, право на соціальну безпеку і захист в умовах безробіття, право на сприятливе навколишнє середовище, право на охорону здоров'я і медичну допомогу, право на гідне життя і т. п.

2. За часом проголошення, права:

а) першого покоління – проголошені буржуазними революціями (ХVІІ-ХVІІІ ст. ст.) громадянські і політичні права, так звані „негативні”;

б) другого покоління – утвердилися у середині ХХ ст.. внаслідок боротьби народів за покращення свого соціально-економічного, культурного статусу, під впливом соціалістичних ідей та держав, так звані „позитивні” права;

в) третього покоління – виникнули після ІІ світової війни внаслідок поглиблення екологічних та гуманітарних проблем людства, викликані глобальними проблемами. Це колективні або солідарні права. Належать не окремому індивіду, а націям, народам. До них відносяться: право на мир, навколишнє середовище, самовизначення, інформацію, соціальний та економічний розвиток тощо.

3. В залежності від приналежності особи до певної держави, права:

а) громадян;

б) іноземців;

в) осіб без громадянства;

г) осіб з подвійним громадянством.

4. За ступенем розповсюдження, права:

а) загальні – притаманні всім громадянам;

б) спеціальні – залежать від соціального, службового положення, статі, віку тощо. Це права службовців, неповнолітніх, жінок, біженців, ветеранів тощо.

5. За кількістю суб’єктів, що реалізують, права:

а) індивідуальні (право на життя, труд);

б) колективні (право на мітинги, страйки).

6.За сферами реалізації в суспільному житті, права:

а) громадянські або особисті – це природні, основні, невід'ємні права людини, що мають, в основному, характер негативного права. Це можливості людини, необхідні для забезпечення її фізичної і духовної індивідуальності. Відповідно до цього особисті права поділяють на фізичні і духовні. Фізичні права: на життя, особисту недоторканність, свободу пересування, вибір місця проживання, безпечне навколишнє середовище, житло і т. д. Духовні права: на ім'я, честь і гідність, на справедливий, незалежний і публічний суд (у Конституції України 1996 р. — це статті 27, 28, 29 і ін.).

б) політичні права — можливості (свободи) громадянина активно брати участь в управлінні державою й у суспільному житті, впливати на діяльність різних державних органів, а також громадських організацій політичної спрямованості. Це — право обирати і бути обраним у представницькі органи державної влади і місцевого самоврядування, право створювати громадські об'єднання і брати участь у їхній діяльності, свобода демонстрацій і зборів, право на інформацію, свобода слова, думок, у тому числі свобода друку, радіо, телебачення й ін. (у Конституції України 1996 р. — статті 38, 39, 40 і ін.).

в) економічні права — можливості (свободи) людини і громадянина розпоряджатися предметами споживання й засобами виробництва. Особливе місце серед економічних прав займає право на приватну власність. У країнах Заходу, та й в Україні до жовтня 1917 року (у конституційних документах гетьмана Павла Скоропадського — у 1918 р.), це право розглядалося як одне з основних прав людини, без якого неможливі громадянське суспільство й індивідуальна свобода. У Конституції України 1996 р. закріплено, що кожний має право володіти, користуватися і розпоряджатися власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності... Ніхто не може бути протиправне позбавлений права власності. Право власності є непорушним. Використання власності не може здійснюватись на шкоду правам, свободам і гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі (ст. 41).

Конституція України 1996 р. проголосила право кожного на підприємницьку діяльність, не заборонену законом (ст. 42). Обмежена тільки підприємницька діяльність депутатів, посадових і службових осіб органів державної влади й органів місцевого само­врядування. Відповідно до Конституції України забезпечується не тільки рівність усіх форм власності — державної, приватної, кому­нальної, але і їх рівний юридичний захист.

г) соціальні права — можливості (свободи) особи вільно розпоряджатися своєю робочою силою, використовувати її самостійно чи за трудовим договором, тобто право на вільну працю (вибір виду діяльності, безпечні умови праці, гарантовані мінімальні розміри її оплати і т. п.), право на соціальне забезпечення, відпочинок, освіту, гідний рівень життя й ін.

Право на працю чітко проводить межу між так званими першим і другим поколіннями прав людини. Перше покоління прав включає права особисті, політичні й економічні. Вони носять характер переважно негативного права. Протягом майже двох століть конституції демократичних держав Заходу обмежувалися правами першого покоління. Життя показало недостатність такого підходу для створення кожній людині гідних умов існування, рівноправної участі в справах суспільства і держави. У XX столітті під впливом робітничого руху, соціалістичних (лівих і правих) партій, а також діяльності соціалістичних держав (у тому числі СРСР) було поставлене питання про поглиблення розуміння економічних прав, про соціальні і культурні права людини і громадянина. Найважливіші з них були включені в Загальну декларацію прав людини 1948 р. і Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права від 16.12.1966 р. Повинно бути забезпечене право кожної людини на достатній життєвий рівень для неї і її родини. Соціальні, культурні і деякі економічні права, що розуміються в позитивному значенні, визначають обов'язок держави забезпечити кожному нужденному мінімум засобів існування, соціальну безпеку, без якої неможлива підтримка людської гідності, нормальне задоволення первинних потреб і духовного розвитку (у Конституції України 1996 р. — статті 43, 45, 46, 48 і ін.).