Все, чим живе душа (стр. 2 )

Була в ній і своя, особливо характерна для Первомайського нота, а саме — гостре відчуття драматичної конфліктності життя, його емоційної поліфонії, в якій діалектичне переплітаються любов і ненависть, радість і біль, «година й негода». Він романтик, і його романтизм весь забарвлений цією емоційною двоєдністю, весь перейнятий її напругою:

За щастя й смуток в боротьбі

Я дякую тобі,—

………………………………

Весела молодість моя,

З бідою пополам!

Весела молодість моя,

Вітрам зрідні й орлам!

У своїх нових віршах він писав про фронти революції («Ми тобі ляжемо, ми тобі покажемо, Цар православний, щоб ти загиб»,— «Лютий») і фронти напруженої всенародної праці («Все було в ній, в цій вірній, розпеченій сталі: Труд, надія на щастя, і меч, і орало...» — «З фронту»), про похорон старого червоноармійця і про навчання зенітників, що ловлять у приціл «ворожий літак». Його темами в «Героїчних баладах» стали похорон В. І. Леніна в січневу стужу 1924 року, подвиг «залізного виконроба» на будівництві Харківського тракторного, напруга класової боротьби в охопленому кризою капіталістичному світі — «Балада Нового року».

Свої поетичні задуми автор вирішував переважно в ключі публіцистичному. «Сідайте, Хлєбников! Сідайте, Маяковський!» — читаємо в одній з балад, і друге ім'я особливо промовисто говорить про школу, на яку орієнтувався поет (згадувались, правда, ще «бельгієць» — Верхарн і «янкі» — Уїтмен). В його кращих віршах справді відчувався драматичний нерв доби, її вольовий пафос, але все це нерідко ледь-ледь пробивалось крізь кору лозунгової риторики і занадто гучної патетики, а також крізь той «набір гуркочучих звуків» (за висловом Є. Прісовеького), який деким вважався «найсучаснішою» музикою вірша. Естетика такої поезії вимагала, крім усього, найбільш штучних, найбільш «технізованих» раціоналістичних тропів (вірш, мовляв, не родиться, він робиться, і тільки «робиться») —і Первомайський намагався довести, що він теж «так може», пишучи, приміром, що «ночі казан сто клепалів клепле і капле кожний удар» (далі йшло пояснення: «Грім і блискавка 8 хмар»), або говорячи про намір своїх героїв-будівників «знову волі вірний трос Жбурнути в ніч і закріпити туго».

Підступи до вищої класом майстерності можна бачити в найпомітнішій з тогочасних книг поета — «Пролозі до гори». Починався новий етап історії радянської літератури, відкритий постановою ЦК ВКП(б) «Про перебудову літературно-художніх організацій» (1932) і Першим з'їздом письменників СРСР (1934). В художньому письменстві заходили значні зміни — штурмовий пафос недавніх років дедалі виразніше заступався пафосом освоєння, обживання оновленого рідного дому. Відчуття «перших радощів» після недавньої!. бойової напруги і лютої боротьби з труднощами струмує, скажімо, з рядків «Прологу до епопеї», кардинально змінюючи і всю кольорову гаму поета, яка досі — в «Героїчних баладах», збірці «З фронту» тощо — виглядала доволі аскетичною:

Скільки сонця налито в зелені полумиски нив,

Скільки вітру в гарячі берез та яворів глеки!

Це була поезія молодості першого радянського покоління — молодості, повної сил, зухвалої в своїх дерзаннях і певної своєї мети («...Ти — гора, Ти буваєш один лиш раз на віку. І я не прошу полегшень. Я буду йти і вийду На самісінький твій вершечок, Чого б не хотіла ти»). Тут уже пробивалась, при всій символічності образів і надмірності патетичних звучань, поезія конкретної особистості, живого ліричного «я». Дедалі відчутнішим ставав також темпераментний ліризм Первомайського — і не тільки в романтичних екстазах «Океану» та «Імпровізації», де наче відлунюють могутні вигрими «Імпровізації» А. Міцкеввча, але і в багатьох інших речах — «Поїзд відходить», «Рух», «Пісня», «Горобій», «Моя весела молодість» та ін.

Серед ліро-епічних спроб і фрагментів цього часу критика і цізніші дослідники відзначили невелику поему «Несподівана мати». Зважмо, що в одному з своїх ранніх віршів — «Матері» — поет з неусвідомленою жорстокістю писав: «Я не твій, моя сива мамо, І шляху мені не змінить» (оскільки мати, мовляв, репрезентує «стару, второвану путь»). Для декого це була справді серйозна колізія, підсилювана до того ж наївно-радикальними поглядами на «нове» й «старе», а отже й на віковічну проблему батьків і дітей. От і в комсомольській комуні, 1920 чи 1921 року, засідає комітет і вирішує поховати померлого товариша поруч з полеглими бійцями революції. «Але мати прийшла — несподівана мати — і сказала: — Ти мій! — І в чеканні стоїть край вікна. Чикалевко Михайло! Таян же могли ми не знати, Що у тебе є мати, І в кожного з вас — одна!» Зрештою, в присутності «позапартійних — смерті й матері» комітет ухвалює: віддати Михайлові останні почесті, «а потому — Ти мате рий». Так комсомол Первомайського подає руку матері, так починають приходити до злагоди — після нелегких зіткнень — громадське і особисте, родинне начала. А взагалі — колізія, що їй могли б позаздрити і деякі з класиків романтизму XIX віку!

2

В одному із своїх газетних виступів 1937 року, говорячи про завдання й перспективи радянської поезії, Л. Первомайський рішуче обстоював повноту її емоційного й художнього спектру: «Правильно буде, коли ми всю нашу многогравчу творчу душу будемо виявляти в нашій творчості, не боячись нічого, жодного жанру: ні лірики, ні політичної поезії, ні епічного полотна, ні епіграми...» * (* Літературна газета, 1937, 15 квітня).

З властивим йому чуттям нового він «вгадав» історичний поворот, що відбувався в радянській літературі,— до повнішого вияву людських переживань у їхньому широкому регістрі, до розмаїття мистецьких форм (в цілому орієнтованих тепер на принципи класичної ясності, змістовності, дохідливості).

Як поет, митець слова, Первомайський в ті часи віби перероджується — точніше, знаходить сам себе.

Тільки тепер стає вочевидь помітним, що автор «Терпких яблук», який встиг віддати данину (хай помірну й нетривалу) віянням різноманітних шкіл сучасної поезії, по суті, виростав з міцного грунту класики світової і вітчизняної. Лєрмонтов, Гейне, Леся Українка — ось хто згадується передусім при читанні його віршів, згадується, звичайно, як глибоке живильне джерело, сховане під земною товщею, а не як прямий «зразок», перед яким покірно вилякає епігон. Ці ж поети, можна гадати, мали вплив і на вироблення певних рис світосприймання письменника — його романтичної забарвленості передусім.

Поруч з наново усвідомленими традиціями класики в його поезії тепер голосно, здебільшого по-пісенному, «заговорив» фольклор. Органічність і плідність цього елементу в творчості поета цілком ясна, і він лише підтверджував її власним признанням, коли в передмові до книги «Слов'янські балади» писав: «Мати моя навчила мене любити пісню... Вона охоче і добре співала і знала безліч зворушливих старовинних пісень, яких я потім ні від кого не чув». До тієї, з дитинства винесеної, схильності додався загаль інтерес до фольклорних джерел, який надзвичайно посилився саме в 30-х роках, знайшовши для себе й належна теоретичне обгрунтування;, передусім у доповіді М. Горького на Першому з'їзді письменників.

І ось — книжка «Нова лірика», в якій зібрані вірші 1934— 1937 років, а за нею, через три роки,—«Барвінковий світ». Нову естетичну якість видно тут у більшості віршів. Найзагальніша сутність її — заглиблення в духовний, емоційний світ особистості і перехід від лірики «однолінійної», подекуди навіть ілюстративної, до багатогранного вираження ліричного переживання в його динаміці, розвитку, діалектичній конфліктності. Основою ліричного сюжету, як уже відзначалося в критиці, у нього тепер стає здебільшого зіткнення, боротьба почуттів і настроїв, складний внутрішній «спіралеподібний» розвиток поетичної ідеї.

Доказовими прикладами, що стверджують цю думку, можуть бути вірші на різні теми, різного структурного типу.

Скажімо, психологічний настроєвий ліризм вірша «Блакитна Рось, душі жива волога» заснований на тонкому розвитку почуттів, які переливаються одне в одне, щоб через мотив злиття з ми-лкм серцю пейзажем, через мотиви пам'яті, пісні, радості й смутку, вустрічеи і прощань з іншими краями прийти до скропленої блаженною сльозою хвали життю, хвали його нестримній течії, завжди наповненій несказанно багатим людським змістом...

Такої лірики чимало в обох книгах (цикл «Вірші без назви»), помітне місце належатиме їй і в деяких повоєнних збірках поета, де вони теж «ітимуть» здебільшого циклами («Зелений дім», «Лісовий вогонь» тощо). Часом кожна помітити в ній серпанок певної загадковості, свідомої «недопроясненості» почуття, чи не з школи О. Блока винесеної (йдеться передусім про любовні вірші), але загалом Первомайський не дуже був схильний до поезії тремтливо-невизначених, мінливих настроїв, його вабили більш окреслені думки і сильніші, палкіші почуття — слова, в яких «є кров», які «мають силу цілющу і спалюють нас».

Інший характерний зразок його лірики, який тут хочеться агадати,— саме такого роду. Три різні часові площини перетинаються між собою у вірші «Остання зустріч», присвяченому пам'яті Мате Залка,— найбільшому, може, поетичному досягненні Первомайського в ці роки. Тут уже йдеться не про ледь вловиму вібрацію почуття, тут людина й історія, політика й боротьба,— але той же глибокий і напружений психологічний ліризм. Вчорашній день, проведений поетом і його героєм, угорським письменником-комуністом, на спокійних берегах Дніпра, сьогоднішній день — війна в Іспанії і загибель героя — генерала Лукача, завтрашній день, коли повинна збутися мрія полеглого: «Ми ще зустрінемося в Будапешті...» Три палахкотючі на своїх «стиках» моменти, що мимоволі сприймаються в поширеному значенні,— як картина цілої епохи і як єдина, цілісна людська доля, доля борця, передової людини віку, що все своє життя йшла метафоричною Дорогою Війська (так зветься по-угорському Чумацький Шлях) — дорогою боротьби за свободу. Звернімо увагу, до речі, на те, як а свого беку «висвітлює» цю прекрасну людську долю образ «веселого древнього воїна», підказаний тією ж центральною метафорою вірша:

Скрадався тихий ранок над водою,

Дорога Війська мерхла я небесах,

І йшов по ній веселий древній воїн

Боротися за щастя на землі

У нових віршах Первомайський дав певну свободу вияву тему романтичному струменю в своєму світовідчуванні, який «наказує» йому підносити події навколишньої дійсності до рівня віковічних категорій добра і зла, правди і кривди, краси й неповторності, одягаючи героїв поетичної розповіді в високі, у віках вивірені художні шати. (Тут, у «Новій ліриці» та «Барвінковому світі», одним з найглибших естетичних джерел для автора стає народна пісня — і її поетика, і сам її дух, висота й краса етичних ідеалів).