Все, чим живе душа (стр. 5 )

У книжці «Щастя для всіх» (1955) до нього ніби повертається стереоскопічне й «кольорове» бачення світу, яке в віршах мирного часу досі було порівняно маловідчутне. Дійсність знову постає перед поетом-ліриком у живій теплоті барв і багатстві звучань, недарма вступний вірш збірки завершувався рядками: «Дарую вам, люди, цю книгу кохання і світла, Щоб душі бриніли і радість в серцях ваших квітла». Він жвве в доброму, гуманному світі, і людям цього світу присвячені чи не найкращі вірші в книжці — то замиловано-віжні («Ткаля»), то освітлені лагідною посмішкою («Господар»), то близькі до якої-небудь сучасної легенди («Скрипка»). Ліричною безпосередністю й щирістю позначені автобіографічні фрагменти — «Початок», «Верба», «Перша зустріч з Маяковським», «Повість без назви». Давній і «непоправний» романтик, поет у свої зрілі роки пильно остерігається всякої нарочитої театралізованої «романтизації», тим більш — сентиментальності, і це йому здебільшого вдається. Прикладом може бути вірш «Охоронець музею» з його разючим сюжетом і суворою, навмисною «знебарвленістю» розповіді.

Однаково прикметні в книжці «Щастя для всіх» і в різних формах «реалізований» фольклоризм, що знову став принадним для поета («Варіації на теми трьох українських пісень» та ін.), і особливо — давно назріваюча, але тільки тепер художньо явлена, сказати б, філологічність поетичного мислення автора, заглиблення в образну філософію слова. В чомусь вона близька до Тичининого «Чуття єдиної родини», така ж інтернаціоналістична, але ще більш залюблена в «чари слова», в його кольори, запахи, внутрішні форми і нескінченні семантичні взаємопереливи. Ідеться, звичайно, про вірш «Слово», в якому так виразно звучить подив перед бездонним змістом людського слова і його споріднюючою комунікативною силою. Поет не тільки образно оживляє первісні корені і внутрішню форму слова, перекидаючи містки від мови до мови («А жечь, як і жить,—означає горіння І також з одного походить коріння, Г о р а - по-словацькому — ліс; що палав, Горить —тут і горе свій відгомін має», і т. д.). У вірші є й інший, внутрішній смисловий ряд, що з'єднує слово з найбільшими категоріями людського життя: пісня—мати — рід — народ—велика сім'я народів («Я слухав, як слово бринить між народом, Як лучить навіки людину до роду І як від народу іде до народу»), Залюбленість поета в слово наскрізь життєва, а відтак і соціальна.

Заворожлива поетична «магія» цього вірша підказує, між іншим, внутрішні витоки однієї з оригінальних праць Первомайського — книги «З глибини».Це — книга балад народів світу в перекладах і переспівах українського поета, закоханого в сувору, драматичну, а інколи і ядерно-життелюбну поезію «сюжетних» пісень різних народів. Ступаючи в сліди М. Старицького, І. Франка, М. Рильського, що здійснювали в чомусь подібні антологічні праці, автор цієї книги набагато, проте, розширив часові й географічні межі корпусу своїх перекладів: від російських, слов'янських балад — до відповідних зразків з фольклору майже всіх країн Західної Європи, від витворів сивої давнини —до «Вірменської дума про Леніна» і пісень іспанських, негритянських, японських борців за свободу.

Художні якості цієї унікальної антології — першорядні. В рецензії на перше видання книги (точніше, частини її) — «Слов'янські балади» академік АН УРСР ій писав, що переклади в ній, «зроблені рукою справжнього майстра, стоять на великій художній височині. Перекладачеві вдалося передати національний колорит оригіналів і разом з тим настільки наблизити їх до стихії українського поетичного слова, що, читаючи його переклади, часом сприймаєш їх як оригінальні твори української народної творчості»*. (* Гудзій М. К. Цінний вклад у справу слов'янського єднання;—Радянська Україна, 1946, 13 грудня).

Принагідно треба згадати інші переклади автора — з російської поетичної класики (Пушкін, Лєрмонтов, Маяковський та ін.), зГейне («Німеччина», лірика), Петефі, Нізамі («Лейлаі Меджнун») тощо. Що ж до книги «З глибини», то вона (зокрема й вибір зразків, здійснений для неї поетом) дозволяє чимало чого глибше зрозуміти в самій його художній свідомості, такій чуйній до Голосів народної душі, втіленої у фольклорі, в певних особливостях його світобачення загалом.

У першій половині 50-х років головні зусилля поета, можна гадати, були віддані ліро-епічним жанрам (лірики з-під пера цього на диво продуктивного автора виходить в цей час порівняно мало). Протягом 1953—1956 рр. з'являються друком дві великі поеми Первомайського — «Узмінь» та «Мій батько» і завершується робота над романом у віршах «Молодість Брата».

Обидві поеми належали перу досвідченого митця, відзначалися актуальністю змісту, вправністю1 розповіді, досконалістю вірша — в українському ліроеносі свого часу вони становили певне явище, і критика справедливо віднесла їх до активу тодішньої літератури. Зараз, однак, видно, що при безсумнівних позитивних якостях вени були не позбавлені й значних вад, властивих не одній з тогочасних поем,— не подолана, скажімо, ілюстративність авторського задуму в «Узміні», що зробила твір внутрішньо статичним, позбавленим дійового начала, і надмірна описовість, перенасиченість розповіді малоістотними подробицями — в поемі «Мій батько». (Хоч її драматичний сюжет, за більш напруженої і емоційної в«редачі, міг би дати в поезії Первомайського нову «Лісничиху»}.

В «Молодості Брата» автор, здається, прагнув поетично синтезувати все, що він писав раніше про комсомольську юність свого покоління — в поемах «Трипільська трагедія», «Несподівана маті», «Маузер Фіногена Борового», повісті «В повітовому масштабі», п'єсі «Печаток життя» тощо. Долі молодих героїв тепер осмислюються автором з великої часової відстані, з висоти набутого суспільством (і, зрозуміло, самим автором) історичного досвіду.

Поет любить своїх героїв, він захоплений їхнім колективізмом, відданістю ленінській справі, готовністю до самопожертви, відвагою й рішучістю, хай часом вони межують з гарячковою простолінійністю. Головним досягненням автора в романі і слід, очевидно, вважати сукупний образ дружного, злютованого єдністю ідеалів, сповненого віри в майбутнє колективу молодих комуністів. Усі вони — і Брат, і Люба Завірюха, і Заволока, й Бурчисько, і Курочка Хвеня — художньо так само існують лише в ансамблі, в своїй багатоликій (психологічно, правда, недостатньо індивідуалізованій) єдності.

Однак, і в «Молодості Брата» дає себе знати екстенсивність розповіді і її загальниковий подекуди характер. Роман, можна сказати, переобтяжений словами, в ньому постійно превалює розиаз, а не показ. Ліроегііка Первомайського в 50-і роки була взагалі витримана в тій розлого-описовій, часом дидактичній манері, яку в ті часи можна було зустріти в багатьох авторів, але зужитість якої саме тоді почала гостро відчуватися. «Автори здійснюють панорамні зйомки, тоді як поетичне слово, по суті, е кардіограмою,— писав про поеми такого типу відомий литовський літературознавець В. Кубілюс.— Сюжет будується на однолінійній розповіді, тоді як поетичний образ насправді е схрещуванням багатьох смислових планів, несподіваних «стрибків» у розвитку думки... Я гадаю, що мав рацію О. Михайлов, коли стверджує, що часи розповідної поеми минули»*. (* Кубілюс В. Передмова.—В кн.; Современная советская позма. Рига, 1982, с. 5.)

В цьому криється не остання з причин того, що згадані поеми і віршований роман не стали в творчості Л. Первомайського таким помітним здобутком як його лірика, а пізніше — роман прозовий.

А ось у невеликій поемі тих же часів «Дужче смерті», переповідаючи абсолютно реальну життєву історію, поет дав волю своєму романтичному баченню «звичайних» речей («О два світи, о життя і смерть, Чому ви так затялись...»), своєму гуманістичному болеві, своїм жалям і прозрінням —і а дивною силою вдаряє нас по серцю, і ми вже до самих себе відносимо слова автора:

Що з того, що я поетом став,

Писав по ночах книжки.

Я не знав, що кохання дужче за смерть,

Що дужча від смерті — любов.

Що з того, що я топтав траву

І дихав повітрям весни,

А не знав, не відав, що вічна весна

У людськім серці живе.

І варто ще згадати написану 1939 року поему для дітей — «Казка про Івана Голика». Цю поему-казку будуть, напевне, і в майбутньому з заздрістю перечитувати наші казкарі —така вона дотепна й винахідлива в своїх сюжетних ходах, повна іскрометної фантазії в описах різних казкових див і так віє від неї глибоким відчуттям «душі» українського фольклору, а разом з тим і поетичної мудрості казок Пушкіна. А щодо стилістики, то, здається, і найперший за часом український письмак не міг написати в такому натуральному «народному» ладі, без слідів будь-якої стилізації: «Всяк живе, працює, дише — Дяк читає, писар пише, Тесля теше, шиє швець...»

5

Книги «Спомин про блискавку», «Уроки поезії», «Древо пізнання», «Вчора і завтра» — це останні збірки віршів Первомайського і це, після «Солдатських пісень», найвище «форте» в його ціложиттевому поетичному виспіві.

Всупереч прожитим літам і відстояному в ник тверезому досвідові, його романтизм у це останнє десятиріччя наче повертається на свої юнацькі кола, хоча й стає зовні стриманішйм, навіть суворіший у вислові. Воно вже назавжди ввійшло в його духовну натуру—оте невідступне поривання до далекого, прекрасного, знадливого, якому й точного імені поет не прибере, але яке в суті своїй завжди зв'язане з ідеалом, з тугою за ним:

Йшов я по кручах, йшов по долинах,

В нетрях зникав, потопав у глибинах,

Буря шуміла в вихорі й шалі,

В полі згинала берези опалі,

Кликала ніч мене до спочину,

Очі вкривала, немов габою,—

Може, і спав я якусь хвилину,

А серце було з тобою...

(«Бачив я гори і сосни сині..»)

З ким — з тобою? Предмет поривань і шукань не названо, як цс було і в пам'ятному вірші воєнних часів («Ходить, бродить він за мною, Не відступить ні на крок, Повен туги й неспокою Півдитячий голосок»), і буде в трохи пізнішій «Казці» («Я шукав її всюди, Я ходив поміж люди,— Мов німе запитання, Серце билося в груди»),— але чи й потрібне таке «розкопування»? Без цього вічного пориву до мрії, ідеалу, краси немає поета, а поета-романтика й поготів, Первомайський лише сміливо відродив стилістичну традицію класичного романтизму XIX століття, не позбавлену певних умовностей і «загадковостей», за що йому не раз перепадало від поверхової критики (як з приводу тієї ж «Казки»), хоч її обвинувачення й присуди в даному разі були безпідставними.