Все, чим живе душа (стр. 6 )

Що й казати, він таки близький до давньої романтичної поетики, коли пише про серця полеглих на полі бою, з яких виросли квіти:

Синій цвіт шаленів, обплітаючи схили,

Він палав і тремтів між іржавих дротів,

Повний дикої туги і ніжної сили,

І безсмертя не знав, і вмирать не хотів.

(«Синій цвіт»)

Правда, читаючи ці сильні, наелектризовані складним почуттям рядки, можна забути про всяке бажання дошукуватись «джерел» і «впливів». Та головне полягає в тому, що романтизм Первомайського — романтизм цілком сучасний, надиханий високою етичною пристрастю, ідеєю «щастя для всіх», що здобувається в нелегкій боротьбі, яка й сама, з своїми перемогами, труднощами, поразками, радощами і стражданнями, коли добре придивитися, є найважливішою складовою того щастя... Зовсім не слід також забувати, що поет, про якого йдеться, завжди був не просто романтиком, а ро мантиком-реалістом, митцем з міцним життєвим коренем,—останні його книги доводять це з особливою наочністю.

Можна взагалі відзначити ряд позірно парадоксальних поєднань у його стилі, обумовлених, крім чисто індивідуальних властивостей творчої психології, і цим злиттям романтичних та реалістичних начал. Ось, наприклад, те, що вже зафіксоване в спостереженнях дослідників: поет, який любить і вміє відтворювати в слові блискавичне враження, вміє тонко «не завершувати» вислів думки, почуття, він разом з тим не терпить ніякого «ліричного безладдя», імпресіоністичної хисткості значень, уміючи закувати емоційне переживання в чіткі образні поняття, в металево міцні строфи, в пластичні ритми, остільки ж традиційні, оскільки й індивідуальні. При всій вазі в його віршах медитації, прямої авторської сповіді й проповіді, він може блиснути й цілком «об'єктивним», багатим на свіжі деталі малюнком, як от у вірші «На баржі»: переправа через Волгу під Сталінградом, канонада і бомби, багато предметних та інших подробиць і — психологічний нерв усього — мотив летючої павутинки, яку спочатку помічає на плечі в жінки поет, а потім, в усій цій смертній веремії, обережно знімає з жіночого рукава солдат («Ти бачив цей солдатський спокій? Твоєму болю —гріш ціна...»). Зовні проста й традиційна, поетика Первомайського насправді виявляється дуже змістовною й щедрою па подібні мудрі «таємниці».

Здається, ніхто в поетів 60-х років не присвятив стільки віршів роздумам про поезію, про мистецтво загалом, як автор «Уроків поезії» і «Древа пізнання». Це були часи, коли всім було ясно, що і суспільство, і мистецтво ступили на поріг нового історичного етапу, звідси — пекучість питання про те, в якому напрямі має йти оновлення й всебічна життєва актуалізація художнього слова. Для Первомайського воно було невіддільне, передусім, від проблем соціально-етичних: як п и с а т й і як ж й т и — це був для нього єдиний і животрепетний вузол питань. Романтичний максималізм лише загострював зважені, виношені думки поета, і слова власного вірша для поета й справді наче набували здатності «палати й палити» — передусім його самого («Біжиш рядком, неначе мінним полем, Щоб їх вогонь скоріш тебе спалив»). Художня і людська істинність слова для нього починалася передусім з його вистраж-даності:

Вірш починається не з великої літери,

А з великого болю, якого й не зміриш.

(«Вірш починається не з звучання,..»)

В часи гострих літературних дискусій 60-х років, вемале місце в яких посідали питання художньої форми, він не стомлювався нагадувати про глибинну душу поезії, чия «субстанція незрима Палахкотить поміж рядків»,— її людський, соціальний, етичний зміст. У нескінченну низку поезій про поезію — вони творитимуться доти, доки будуть на світі поети,— пізній Первомайський вніс свій домінантний, провідний мотив: творчість як етичний пошук і подвиг, який оплачується кров'ю, нервами, всім життям митця. Хай тут, можливо, бринить відгомін давньої романтичної теми про поета-пророка, який спалює себе на духовному вогні, але ми забуваємо про нього, слухаючи живий голос нашого сучасника а його щирою сповіддю (точніше — і сповіддю, і повчанням) про те, якої етичної висоти і яких зусиль, мук, постійної й повної самовіддачі вимагає від митця справжня творчість про людей і для людей, «Стережіться, поети, глибинного слова, Для якого не треба блиску­чих прикрас. Гіркота його вічна і ніжність раптова Мають силу цілющу і спалюють нас»,— в цих словах легко впізнати, зрештою, транспоновану на сферу мистецтва філософію,, трудного щастя, щастя, яке виборюється власним серцем,— в творах поета вона ще багато разів повертатиметься різними гранями. Але і в своєму безпосередньому значенні як нагадування про соціальну та етичну серйозність заняття поезією, мистецтвом взагалі («Поезія — це справа совісна»,— сказав у ті ж часи А. Малишко, поет, багато в чому не схожий на Первомайського) — вони сповнені глибокої і завжди актуальної правди. Завжди —це говориться, зрозуміло, з особливою проекцією на сучасність, коли «ентеерівський» раціоналізм, ба навіть прагматизм починають подекуди пробиватися і в поезії — передусім у формі відриву естетичної сутності її від етичної основи.

Поезія для автора «Древа пізнання», як і саме людське життя,— це й невсипуще, здебільшого нелегке й драматичне пізнання правди про світ і людину. Мужність, безкомпромісність митця в процесі цього пізнання як одна з запорук його істинності — давній девіз поета, і він став особливо владним в останні роки. Бачити «життя живого грізний вид», спізнати «світу радість і страждання», зберігши при цьому ясність духу і енергію для боротьби,— ось заповідь, яку вія стверджує в апокрифі «Прозріння», присвяченому пам'яті Каменяра, і вірність якій прагне зберегти в усій своїй творчості.

Це треба пам'ятати для того, щоб скласти правдиву думку про загальний емоційний колорит поезії Первомайського в останніх його книгах. Він оптиміст, але його не уявиш з безтурботною посмішкою на вустах, він — суворий співець і проголошувач того оптимізму, який в більшості ліричних ситуацій утверджується як наслідок напруженої роботи розуму і серця. Майже постійний внутрішній драматизм зумовлює й певну тональність його поезії. В окремих віршах вона може видатись досить похмурою, а драма тизм — надто форсованим, але впевненість у вінцевому торжестві позитивних, добротворних начал життя загалом не залишає автора і в його смутних, болючих замисленостях. І якщо, скажімо, моторошна нічна гроза у вірші «Ніч у серпні» (пейзажі в Первомайського навіть різкіше, ніж у багатьох інших ліриків, «проявляють» людські настрої та переживання) породжує в його свідомості далеко не благовісний «біль, що випалює серце й від смерті врятовує душу», то в вірші, який стоїть поруч — «Дощ восени»,— та ж «дощова» безпросвітність викликає в ліричного героя вже інші думки — про негоду, яка насправді сіє «для весни неблизької насіння». Саме таке розв'язання болісних психологічних колізій і в найбільш характерним для поета.

Мужність і стійкість у злигоднях, стриманість в радощах і звитягах— це можна визнати психологічним девізом його поезії. (Надзвичайно характерні а цього погляду «по-лермонтовеькому» контрастні епітети і присудки в деяких його віршах — «Горем вщасливлені, в туги веселі», «Не лякатися щастя, не зрікатись біди», хоч в останньому випадку, здавалося б, дієслова явно слід було поміняти місцями). І це пом'якшує, просвітлює, дає можливість катарсису в тих психологічних моментах, які викликаються «осінніми» думами про конечність людського існування, про те, що «наближається срібний автобус» («Спідометр», «Ранковий час прозорості й спокою», «Срібний автобус», «Дихання», «Останній подих мій, останній порух...»). А ще виразніше в цьому розумінні домальовують психологічний портрет поета його вірші про дитинство — «Карусель», «Незмовчний світ», «Факір» — такі добрі, усміхнені і такі перейняті світлою печаллю, тихим жалем за простими дитячими радощами, за «святою» — бо вона первинне людяна й щнра — дитячою вірою в нескінченні дива світу.

Пропливає мимо побратимство,

Чуть іржання з далини гаряче,

Карусель кружляє, а дитинство

Осторонь стоїть моє — і плаче.

(«Карусель»)

А разом з тим — і це найкраще говорить про глибинний захват життям у Первомайського — він по-молодому дзвінкий і бадьорий у тих сплесках душевного піднесення, які, хай не часто, бачимо в його ліриці, коли його поймає зачарованість блиском і шумом навколишнього світу («Знову весна, і я знову радію...», «Вийду в степ», «Осінь», «Міжміське сполучення», «Липневий дощ»). Знову й знову згадуючи про «грізний бій» різноспрямованих і діалектйчно взаємозв'язаних сил у власній душі, поет, проте, рішуче проголошує:

Геть все хвилинне, все передчасне,

За 'сивиною скронь

Він ще палав, він ще не гасне,

Вічних бажань вогонь!

(«Звартноц»)

Суворий етичний пафос, властивий поезії пізнього Первомайського, міг би обернутись моралізаторством, настирливим проповідництвом. Міг, але не обернувся. Всі ті етичні, психологічні проблеми, про які пише цей рідкісне одвертий лірик,— то його власні питання, власні душевні болі і контроверзи. Це він, як небагато хто в нашій поезії, мучиться питанням —уже навіть це етичним, а онтологічним — про суть і призначення людини в масштабах космосу і вічності, не знаходячи, природно, остаточної відповіді, але взке силою свого духовного боління стверджуючи, що він, дитя людського роду,— не «живородний робот» і не порошина темна в безмежних потоках часу («Ранковий час прозорості й спокою...»). І це він може вразити пронизливою сповіддю про те, як болять ночами рани — не ті, що ти їх зазнав сам, а ті, що завдав іншим («Рани»), Ця сповідальвість, сердечна відкритість, при незмінно високій етичній точці зору на себе й на оточення, поза всяким сумнівом, особливо зближують поета з читачем. А говорячи про великі рани, рани народу і цілого людства, що їх завдав у порівняно недавні роки гітлерівський фашизм, він умів знайти моторошно прості слова, які діють дужче, ніж найголосніший крик (як це важко, знав кожний митець). Ось як у нього написано про фашистський табір смерті в Майданеку: дітям, які в осінню сльоту возили попіл на капустяне поле, «добрий капо» дозволив погрітись біля печі: «Теплом у затишку дихала топка, І ми не знали, що це востаннє Тілом своїм нас зогрівають Наші тато й мама». Справді, дорого мають коштувати серцеві поета-гуманіста такі сюжети...