Все, чим живе душа (стр. 4 )

При всій щедрості суб'єктивного ліричного елемента, тобто свободі й щирості, з яками виговорювалося «все, чим живе душа», в воєнних віршах Первомайського бачимо чимало реальних, об'єктивно відтворених людських постатей і доль. Так само, як і відгомонів багатьох подій і епізодів дійсного фронтового життя.

6 тут і постаті гранично узагальнені, своєрідні поетичні «типи», змальовані, до речі, в віршах, що відзначаються не зовсім звичним для Первомайського розповідним ладом, витриманим в інтонаціях бравого солдатського «професіоналізму». Це вірші майже баладного характеру — «Солдат», «Сапер і смерть», «Люлька». Читаючи рядки— «Солдат! Солдат! Сам чорт йому не брат! У пекло піде — і назад Живим повернеться солдат»,— можна, звичайно, припустити деякий переклик з десятками відомих рядків Р. Кіплінга. Але в той же час розумієш, що солдат у Кіплінга ніколи не був і не міг бути такою гуманною, свідомою, здатною на пронизливі почуття людиною, Людиною з великої літери, якою він постає в цьому своєрідному — і блискучому — «солдатському плакаті» радянського поета.

В солдата доля е — в бою

Він смерть подолує свою,

Він бачить світлу даль,

В ній воскресають день і час,

Коли осяє радість нас,—

За це життя не жаль!

Душа в солдата й серце є,

Він їх Вітчизні віддає,

Як найвірнішу сталь!

(«Солдат»)

Але люди в віршах Первомайського — це здебільшого конкретні постаті, часто особисто знані поетові — від полеглого товариша, чия доля так легко могла випасти і йому («Товариш»), до секретаря полкового партбюро, який чотири рази водив полк в атаку і на повернувся з п'ятої («Микола Шляховий»), від убитого фашистами літнього фотографа в Лубнах («Старий фотограф») до «Дівчини без імені» — першої віршованої звістки про малинську підпільницю Ніну Сосніну. Його ліричному героєві властива хороша душевна контактність, уміння спілкуватися з людьми, тим-то і вірші поета, присвячені різним фронтовим зустрічам, мають добрий присмак справжності, аутентичності. Читаючи їх, думаєш про те, як у часи війни на фронтових вітрах збагатилась і поглибилась народність поезії Первомайського — та народність, що виявляється, крім усього іншого, в конкретному знанні свого народу, у глибокому відчутті своєї реально-життевої, а не лише духовної, злитності з ним.

Народність — це й правда, глибока, об'ємна художня правда про дійсність, правда її зображення і осмислення. Первомайському була дорога правда народної героїки, стійкості й благородства духу радянських патріотів—і про неї на повний голос говорила його поезія. Але ця правда не дозволяла йому заплющувати очі і на трагічну сторону війни, на незмірну тяжкість лиха, принесеного нею народові. В розпалі бою не кричать про жертви, не рахують ран,— цей закон природно спрямовував у тогочасних обставинах і слово радянських письменників, але навіть при цьому воно, вірне правді життя і правді серця, не затаювало того пронизливого людського болю, з якого, в кінцевому підсумку, народжувалася воля до боротьби і перемоги. Бачимо це в «Похороні друга» П. Тичини, «Сині» П. Антокольського, «Лютневому щоденнику» О. Верггольц, бачимо і в знаменитій «Пісеньці» Первомайського, в самій зменшувальній назві якої звучить трагічна іронія, що виникає з невідповідності майже «легковажного» слова масштабам народної біди. Все тут начебто знайоме з старовинних народних пісень—і все сповнене болючим сучасним змістом: розсідланий кінь, що біжить по дорозі «від Сану до Дону», плачуча дівчина, «ночі суворі і дні бойові! І чоло козацьке, і груди в крові»... 6 тут і катарсис — очищення, воно нагадує про цілющу силу життя, але далеке від «утішання» будь-яким коштом:

Не треба, не треба, не треба тужить!

У світі зостанеться дівчина жить,

Та дальня дорога,

Та в серці тривога,

Та тиха сльоза, що на віях дрижить...

Поет знає, що печаль, смуток, біль за людину не тільки ранять серце, але й покріпляють його, або навіть насталюють, коротше — дають «спромогу жити», як мовиться з цього приводу в «Дикому меді»,—і тому не боїться сумних і трагічних мотивів, які, зреш-•тбю, є тільки одним з діалектичних складників його спокійної, зваженої мужності.

Пізніше він напише без міри скорбні (і водночас цнотливо стримані в своїй скорботі) рядки про Бабин яр, Освенцім і Майда-нек, але весь жах того, що творив озвірілий фашизм, не похитне в ньому віри в людину, в доконечність перемоги людяності над моральним варварством і звироднінням — цими страшними породженнями сучасного буржуазного світу. «Повз біль і смерть, повз полум'я заграв Несла дитину несповиту мати... Так ось чий голос у мені лунав!»—так згодом буде сказано про вічний символ невмирущості життя в його філософській притчі «Прозріння».

Читаючи й перечитуючи «Солдатські пісні», вдумуючись у їхній ідейний пафос, вслухаючись у багатство емоційних тонів і відтінків цієї поезії, суворої й ніжної, гнівної і сумовитої, але у всіх своїх мотивах незмінно щирої й мужньої, з гордістю думаєш про активний, історично найбільш повний і послідовний гуманізм радянської літератури, ще виявляє вее благородство євс«ї людяної душі навіть у таких обставинах, як обставини небувале жорстокої війна. Фронтову поезію Первомайського маємо праве назвати, поруч з віршами інших визначних шетів — співців всенародного подвигу, одним з яскравих і жезабутиіх художніх втілень цього великого гуманізму вашої епохи.

4

Епіграфом до його поезії, створюваної в перші повоєнні роки,, можна взяти рядки з вірша, що ввійшов до циклу «Після боїв»:

Я й досі себе почуваю солдатом,

Н тим, що ходжу ще в солдатській шинелі,

А досвідам серця, надміру багатим,

Що б'є, мов потік у розколинах скелі.

Духовний досвід, здобутий у часи грізних іспитів, кликав до неспокою — неспокою трудівників, які, скинувши гімнастерки, виходили на фронти відбудови, і неспокою борців, солдатів тепер уже мирної, але не менш напруженої битви за мир і безпеку народів.

Пошуки поета в ці перші роки «після боїв» нелегкі і не завжди приводять до успіху, гідного його попередніх звершень. Він щиро декларував: «Я у полі за плугом піду борозною. Хто не звик до спокою — той піде во мною». Він і спробував малювати велетенську, майже символічну постать орача: «На полі тім, де відгула війна, Солдат пройшов за плугом борозною» («На волі тік»),— але, чесно кажучи, так і ие знайшов ключа до цієї «відбудовної» тематики, хоч вона і вважалась найактуальнішою для тогочасної поезії. Поруч з кількома цікавішими віршами-малюнками (дещо з циклу «Заповідний степ», «В дні осені», «Моїй землі») бачимо серед творів на згадані теми такі досить поверхові й надто бравурні речі, як «Яготинськнн шлях», «Балада про колгоспне весілля» чи «Голубар» («Поблизу Нових Санжар Всіх дівчат кидав в жар: В того хлопця-тракториста, що завдав їм всім турбот, трудоднів не те щоб триста, І не те щоб вісімсот,— Словом, як їх не учили, Не зуміли, не злічили...»). Все це речі з внутрішньою музикою на один мотив — в даному разі такий собі споглядально-величальний,— чи треба казати, як «не вкладався» в нього Первомайський. Небагато додавала до зазначеної тематики й поема 1953 року «Узмінь»: хліборобські труди і дні недавнього солдата Матвія Горбенка, так само, як і чекання-виглядання ним бойового побратима з міста над Волгою, тут служать, по суті, лише рамкою для спогадів про фронтове минуле.

Природно, що йому більше вдаються ліричні згадки про пережите в недавній війні, освітлені радістю вибореного миру і водночас перевиті світлою печаллю («Старий хутір», «Другові», «Одшуміла, пройшла...» «Машенька» та ін.). А серед них — балада «Солдат на зверхстрочній», вірш, який міг написати лише Первомайський, одне з найбільших досягнень його тогочасної поезії. Солдата Великої Вітчизняної, що «залишився на зверхстрочній», справді єднає жива духовна спорідненість з героями нового дня — тема невгасимої історичної пам'яті народу здобула в цьому образі найвиразніше поетичне втіленая:

У вигорілій гімнастерці

Іде по вулиці солдат,

У нього тлів куля в серці,

Здобута десь біля Карпат,

А він живий, він невмирущий,

Він день минулий і грядущий

В собі з'єднав, отой солдат.

За спільністю основного прийому «Солдат на зверхстрочній» близький до славнозвісного «Я убит подо Ржевом...» О. Твардавського,— але в усіх істотних художніх складниках цілком самостійний.

Ідея людського щастя та його можливостей, відвойованих у найкривавіщій з воєн («Ми вірили в щастя — аж ось воно з вами») став тепер в центрі поетичних задумів Первомайського. (І не тільки поетичних — ще буде мова про роман «Дикий мед», філософський «шар» якого в значній мірі насичений саме нею). Але в художньому світі поета, винятково неспокійному і драматичному, де все, кажучи давніми словами М. Бажана, бачиться «в живодайних грозах протиріч», безхмарного щастя не існує —біля нього завжди стоїть тривога за людину, стоїть усвідомлена потреба боротьби за найвищі гуманістичні ціль Ліричному героєві Первомайського мало весни, що буішуе на просторах відродженої країни,— він прагне радощів «вічної весни» для всього людства; «Мені мого щастя мало, коли воно не для всіх, Хто любить, живе і плаче...» («Балада про вічну весну»). Цей етичний максималізм не затуляв поетові очей на все світле й радісне в навколишньому житті, але він зобов'язує до звеличення і уславлення активного діяння — боротьби з усім анти-гуманним і лиховісним, що загрожує людині в нинішньому світі: «Впритул до твого вікна Весь біль і тривога світу — і кров, і вогонь війни...»

«Сучасні балади», написані автором у 1950—1951 рр. (до них за тематично-жанровами ознаками можна приєднати трохи пізніші «Баладу» і «Квітку Нікоса Белоянніса»)—наче новий виток по спіралі, порівнюючи з «Героїчними баладами» початку 30-х років.

Той же жар благородної героїки і те ж єдиноборство, двох ідеологій, двох світів,— але незмірно глибше виявлений гуманістичний пафос і широта інтернаціонального кругозору, не кажучи вже про грунтовно випрозорену, тепер уже справді власну • образну систему. Поет — в борцями за мир і справедливість у цілому світі: з грецьким комуністом Белоянкісом, що йде на страту з червоною квіткою в руці, з уславленим співаком, якому не дозволяють виступати в «театрі для білих» («Балада про негра, що співав у чистому. полі»), в безвинними жертвами американського расизму {«Семеро негрів Мартінсвілла»), з Пабло Нерудою і Назимом Хікметом, яким шле слова братньої любові і бойової солідарності («Де тече Ла-Плата», «Назим Хікмет»).