Все, чим живе душа (стр. 9 )

Психологічна точність, правдивість і тонкість у передачі кожної ситуації і людського переживання, принципове «ні!» будь-яким спрощенням і натяжкам у цій площині, коротше кажучи, висока культура реалістичного психологізму — це питомий знак зрілої прози Первомайського. Бачимо його і в новелістиці письменника, і особливо в творах великої форми, написаних у 60-х роках, повісті «Чорний брід» і романі «Дикий мед».

7

У повісті «Чорний брід» бринить щось «незнайомо-знайоме»: згадуються то давні образи світських красунь, які, вдосталь нагрішивши, ховалися від свого минулого в монастирських келіях, то поширені в белетристиці 20-х років мотиви досить драматичної зустрічі комуніста з жінкою з чужого світу. Але все це остільки ж «знайоме», оскільки й «незнайома» - повість Первомайського за своїм ідейно-образним наповненням є цілком оригінальним і сучасним твором.

Історія про те, як молодий радянський офіцер в шуканні нічного притулку і склянки гарячого чаю потрапляє до жіночого монастиря (дія відбувається в часи війни десь на Західній Україні), могла б заінтригувати своєю незвичністю, але не про те йдеться авторові. Довга нічна розмова з ігуменею, «матір'ю Іраїдою», розповідь черниці про своє поплутане минуле, мовчазні згадки капітана Бере-стовця про власне дитинство і літа юності — створюють для цього сюжету напружений психологічний та ідейний контекст. Різноманітними засобами психологічного аналізу письменник «розгадує» не такий уже простий сенс цієї зустрічі двох людей з разюче несхожими долями.

Вів і справді непростий, бо йдеться про ту чн іншу міру звичайного людського взаєморозуміння між співбесідниками і водночас — про світоглядну, соціальну колізію, яка з розвитком сюжету дедалі більше загострюється. Герой повісті не страждав иростолінійнвю упередженістю. «Берестовець не почував ворожості до черниці. Вій не сміявся над нею, не ненавидів і не жалів її, а швидше істотою своєю, ніж розумом, збагнув у цю мить, що, незважаючи на дивовижний одяг і незвичне місце проживання, на лампаду в кутку, молитви, поети і каяття і отой не зрозумілий йому ладаи, до нього щойно поривалося живе життя і що воно, хоч і не було схоже на його, капітана Берестовця, життя, все ж залишалося життям і вимагало розуміння».

А в той же час він ні на мить не забував, що перед ним — людина чужого світу (а «мати Іраїда» таки лишалась нею), що їй, фольксдойче з походження, «було зовсім легко» з окупантами і що в часи фашистських лшсодійетв вона напевне належала — не могла не належати — до святош, «що вміють заплющувати очі на жорстокість, страждання, кров». Так, без шор на очах, але й без сентиментальної забудькуватості про закови соціального буття побачив свою співбесідницю радянський воїн-гуманіст, так діалектичне поєднались у його свідомості дві начебто рівні, навіть протилежні, але взаємонеобхідні точки зору на людину. В обставинах жвавих дискусій 60-х років, у яких інколи розривались між собою «класове» і «загальнолюдське» в єдиному і цілісному понятті соціалістичного гуманізму, повість Первомайського була значущою художньою реплікою за справді діалектичну єдність цих тісно вв'язаних між собою сторін — і проти будь-яких їх «розривів» та «відривів»...

А втім, можна гадати, для автора мав неабияке вивчення і сам наголос на загальнолюдському — на противагу верідкому його аа-буттю в літературі (і, особливо, критиці) попередніх часів.

Роман «Дикий мед» (1963), названий в підзаголовку «сучасно баладою», це, без сумніву, «Головна книга» Первомайського-прозаї ка. Перед нами мир ведикомасштабний, капітальний — і тому, що осердям його сюжету стала така визначна подія, як початок битви на Курській дузі (а в ретроспекції — оборона Києва і катастрофа під Борисполем), і тому, що від центрального хронологічного масиву — часів війни — в ньому йдуть містки в недавнє минуле і більш віддалене майбутнє (60-і роки), і тому, що в романі щільно й майстерно переплетено низку окремих, художньо дуже істотних сюжетних ліній, кожна з яких тягне за собою цілий ланцюжок персонажів-характерів.

Але найголовніше, звичайно,— внутрішня масштабність роману— зосереджена філософічність і проникливий психологізм, який із свого боку підводять героїв і читачів до великих питань етичного і світоглядного значення. Найбільш близькі авторові герої наділені благородним, хоч і болючим даром обдумувати все, що робиться з ними і навколо них, вони — люди свідомого ставлення до життя, і де сповнює сторінка твору напругою мислі, гостротою етичних колізій. Звичайно, вовн воюють, а не філософствують,— але саме війна з її нещадними ситуаціями до краю оголює перед ними людську суть багатьох питань, які треба так чи так вирішувати. Генерал Савичев, фотокореспондент Варвара Княжич, полковник Лажечников, письменник — воєнний журналіст Берестовський, голова трибуналу каштан Сербів і його підсудний рядовий Федяк, з яким вони потім разом гинуть в одному окопі,— це, справді, герої не просто воєнного, а й філософсько-психологічного роману, настільки напружене й глибоке їхнє духовне життя на війні, в ході щоденного сповнення своїх нелегких обов'язків.

Майже з перших сторінок легко вгадується традиція, яку автор, здається, навіть акцентує, одверто підкреслює своєю стилістикою,— звичайно ж, це традиція Л. Толстого, передусім естетична, але разом з тим і етична. Велике коло принципів та ідей геніального правдолюбця виявилось дуже близьким сучасному письменникові. Хіба не в дусі автора «Воскресіння» завершується, скажімо, лінія Сербів — Федяк (останньому було дозволено змити кров'ю свою провину): «Сербів ішов сюди для того, щоб дати Федякові бадьорості й стійкості неред смертним іспитом, а вийшло так, що сам тепер не тільки підкорявся Федяковій спокійній силі, але й черпав у ній ту саму бадьорість і стійкість, яких, як йому раніше здавалося, Федякові бракувало». Перемога того внутрішнього осяяння, підказаного загостреним чуттям справедливості, що так знайоме нам із сторінок Толстого!

І хай, наприклад, роздуми Берестовського про сенс життя в трагічній ситуації оточення, коли до смерті залишалося менше, ніж чотири кроки, нагадують прозріння пораненого Андрія Волконського на полі під Аустерліцем, а невдатний журналіст Уповай ченков споглядав бій над річною таким-же наївним оком, як П'єр Безухов битву під Бородіно (додаючи, правда, до цієї наївності ще. велику..дозу, .самовдевненоеті),-^ми догадаємось, иро це, мабуть, в якусь,:десяту. чергу (або й не догадаємося - зовсім), бо роман Цервомайського захоплює й половить своєю самосильною худож-, нию. логікою, власною. правдою зображеная подій і людей, Автор. «Дикого меду» показав себе в повному блиску як першокласний художник прози. Звичайно, це, як. говориться, проза поета (особливо в її ліричних, метафоричних злетах), але письменник водночас, уміє, ретельно, крок за кроком виконувати всю ту «буденну» зображувальну і композиційно-сюжетву будівничу роботу, яку повинен виконати справжній майстер прози. Здається, ніколи й ніде Первомайський не був такий щедрий: у своєму предметному живописі, в достеменно конкретному зображенні подій, людей, пейзажів, у користуванні художньою деталлю і. в передачі мовної манери персонажів. (здебільшого, звичайно, другорядних.— якого-вебудь Кукудєчного чи Васькова, Аниськи чи Уповайченкова),— як у цьому своєму єдиному романі. В зображувальній пластиці, в тому числі портретній (Люда, Дниська, Миня та ін.), в особливою силою проявилося приховане життєлюбство письменника — при всій трагічності ситуацій твору. Герої його змальовані, залежно від обставин, військових обов'язків тощо, і в гострих бойових 'сутичках, і в порівняно спокійні, роздумливі години, в подвижницьких зверщевнях і в побутовому «дріб'язку», але кожного разу — у всій цілісності і. єдності «зовнішніх» дій, внутрішніх станів і навколишнього життєво-предметного. фону. Ось. через що в цьому філософському і психологічному романі мя можемо бачити високохудожні описи, сцени, і картини, які майже з повною історичною точністю передають зміст .і дух деяких пам'ятних подій і моментів Великої Вітчизняної війни (остання ніч обложеного Києва, бої оточених підрозділів і груп у Борщівських болотах, перший вал танкового бою на Курській дузі в липні 1943 р.). .

Первомайський неабиякий майстер деталі. Деталь у нього може бути ліричносю (голуб, у землянці під час лютого артобстрілу), глузливою (ноги повзучого Кукурєчного, які «свідчили про те, що душі його тим спокійніше, чим далі він від небезпеки»), психологічною (світляки на нічній лісовій стежці, що завжди в'язатимуться в думках Варвари з пам'яттю про Лажечникова), символічною («дикий мед завжди гірчить»), характеристичною (гарні, але наскрізь бездумні очі «фотолейтенанта» Мив і), сатиричною (шурхотливий і тріскучий, «як наелектризований», плащ Уповайченкова, в якому, він прибув на передову),— але завжди свіжою, точною і доречною. Тут, у цих деталях,— чи не добра половина здорового реалістичного повнокрів'я твору.

А в сполуці з усім цим — психологізм роману, який виповнює, зрештою, всі його образи і складну систему співвідношень та взаемоаалежностей між ними. Автор по-толстовському може «синхронізувати» в одному моменті переживання кількох персонажів, передаючи думки, скажімо; Варвари, Петрйченка, Савичева, може показати, яка різноголосиця думок і оцінок панує, наприклад, в свідомості капітана Сербіна, бо відбувається в ній вимоглива самоперевірка, продиктована «необхідністю бути справедливий», а' поруч з цими; відносно логіаованими формами психологічного аналізу цікаво змалювати майже підсвідоме явище «подвоєння» свідомості Варвари в найбільш напружений і небезпечний момент фотографування підбитого «тигра» на нічийній смузі. («У цьому Варвариному. подвоєнні було багато дивного, але це було'саме подвоєнням, тобто збагаченням її життя, а не роздвоєнням, яке рівнозначне роздрібненню, тобто збідненню існування»). Що ж, прийоми, вироблені автором, а частково й запозичені в класики, допомогли відкрити чимало нового й цікавого у внутрішньому світі зображених ним людей.

«Про що» ж 'цей роман в розумінні ідейно-проблемному, філософському? Докладний аналіз роздумів, суперечок, моральних контроверз, що містяться в ньому, міг би стати основою змістовного дослідження. Тут же можна відповісти коротко: самою логікою колізій твору більшість його героїв виявляються втягнутими, крім ділових, професійних воєнних турбот (і, безумовно, головввї а них —бити ворога і, якщо треба,—а честю віддати власне життя), у вирішення й таких загальних питань, «на дні» яких неодмінно знаходимо поняття — сенс життя, правда, справедливість, обов'язок, щастя, честь, совість. Про дотичність до всього цього чутли­вої й не дуже щасливої жіночої душі Варвари Княжич і говорити не доводиться. (Треба «зробити своє щастя власним серцем,— підсумовує вена 'все пережите,—тільки тоді це щастя для нас дороге»...) Але хіба не в колі цих питань обертаються болісні думки і генерала Савичева (міг взяти єдиного сина Володю ад'ютантом до себе — не поступився совістю, а "Володя невдовзі загинув,— і все ж: «Людина не може бути щасливою аа рахунок чужого страждання. Власним щастям можна вбити душу так, як не вб'в її спільне горе»), і Сербіна, який теперішньою Своєю справедливістю прагне спокутувати колишню несправедливість, учасником якої він був, і Берестовського, який органічно не приймає будь-якого прикрашування, припудрювання дійсності («Якщо ми не на­вчимося говорити правду собі й усім іншим»...) і зневажає тих, для кого правда про війну — це щось «чистеньке, підгримоваве, гарно освітлене, схоже на дійсність і далеке від неї, як далекий від рваної рани акуратний білувато-рожевий шрам». І навпаки — якщо ніяким подібним думкам немає доступу в свідомість загадам хороброго, здібного, «перспективного» Пасекова, колишнього друга Берестовеького, то—-раніше чи пізніше виявиться його моральна, духовна ущербність, а може, й термін створяться для такого неоднозначного явища — пасековщина...

На диво живими образами своїх героїв роман Первомайського стверджує свідоме ставлення до життя, високе чуття етичної відповідальності людини за кожний свій вчинок.

І хай, можливо, деякі розмірковування автора й героїв у романі ледь-ледь затягнуті, хай часом виглядав надто зануреним у свої рефлексії Берестовський,— роман і при цьому дихав й дихатиме глибокою психологічної» правдою про людей найсправедлнвішої в історії війни а фашизмом. І немає найменшої анахронічності в тому, що автор «навантажив» своїх героїв-воїнів такими складними переживаннями і такою розгалуженою етично-філософською проблематикою,— чи до цього, мовляв, було людям у грізній гарячці боїв, у тяжких і кривавих трудах! Але, не говорячи вже про те, що всі люди залишаються більшими чи меншими філософами в будь-яких обставинах свого життя, гострі колізії війни з особливою владністю ставали тих, хто в них опинявся, віч-на-віч з думками (хай «невпорядкованими», хай миттєвими) про найбільше і найсерйозніше — про Батьківщину, варод, батьків, дітей, про совість, і правду, і щастя, й красу, і справедливість! І так само, як мріялося, щоб ця війна була останньою, хотілося вірити, що люди після неї стануть мудріші й чистіші, щасливіші й духовно багатші, що заб'ються, принаймні, кудись у темні нора і зло, й неправда, й несправедливість...

Ця мрія, винесена з найтяжчих днів війни, і становить внутрішній пафос філософсько-пеихояогічного роману Л. Первомайського танк само, як надихає вона інший визначний твір української воєнної прози — поетичний епос О. Гончара «Прапороносці».

Л. Первомайський був з тих митців слова, які не тільки на повну силу працюють в улюбленому мистецтві, але й зосереджено обдумують різноманітні його проблеми, цікавляться його минувшиною і майбутністю. Інакше кажучи, він протягом майже всього життя — в повоєнні роки особливо — виступав як есеїст, критик, автор історико-літературних статей, як умілий і охочий наставник молодих. Він писав про свого улюбленця Ш. Петефі і , про Ф. Війона і Махтумкулі, залишив прецікаві студії про переклади з В. Гете, Г. Гейне, Я. Неруди, присвятив чимало портретних зарисовок і спогадів своїм сучасникам — П. Тичині, Р. Роллану, М. Залка, М. Рильському, А. Бучмі, І. Кулику, І. Ми ніяким подібним думкам немає доступу в свідомість загадам хороброго, здібного, «перспективного» Пасекова, колишнього друга Берестовеького, то—-раніше чи пізніше виявиться його моральна, духовна ущербність, а може, й термін створяться для такого неоднозначного явища — пасековщина...

На диво живими образами своїх героїв роман Первомайського стверджує свідоме ставлення до життя, високе чуття етичної відповідальності людини за кожний свій вчинок.

І хай, можливо, деякі розмірковування автора й героїв у романі ледь-ледь затягнуті, хай часом виглядав надто зануреним у свої рефлексії Берестовський,— роман і при цьому дихав й дихатиме глибокою психологічної» правдою про людей найсправедлнвішої в історії війни а фашизмом. І немає найменшої анахронічності в тому, що автор «навантажив» своїх героїв-воїнів такими складними переживаннями і такою розгалуженою етично-філософською проблематикою,— чи до цього, мовляв, було людям у грізній гарячці боїв, у тяжких і кривавих трудах! Але, не говорячи вже про те, що всі люди залишаються більшими чи меншими філософами в будь-яких обставинах свого життя, гострі колізії війни з особливою владністю ставали тих, хто в них опинявся, віч-на-віч з думками (хай «невпорядкованими», хай миттєвими) про найбільше і найсерйозніше — про Батьківщину, варод, батьків, дітей, про совість, і правду, і щастя, й красу, і справедливість! І так само, як мріялося, щоб ця війна була останньою, хотілося вірити, що люди після неї стануть мудріші й чистіші, щасливіші й духовно багатші, що заб'ються, принаймні, кудись у темні нора і зло, й неправда, й несправедливість...

Ця мрія, винесена з найтяжчих днів війни, і становить внутрішній пафос філософсько-пеихояогічного роману Л. Первомайського танк само, як надихає вона інший визначний твір української воєнної прози — поетичний епос О. Гончара «Прапороносці».

Л. Первомайський був з тих митців слова, які не тільки на повну силу працюють в улюбленому мистецтві, але й зосереджено обдумують різноманітні його проблеми, цікавляться його минувшиною і майбутністю. Інакше кажучи, він протягом майже всього життя — в повоєнні роки особливо — виступав як есеїст, критик, автор історико-літературних статей, як умілий і охочий наставник молодих. Він писав про свого улюбленця Ш. Петефі і , про Ф. Війона і Махтумкулі, залишив прецікаві студії про переклади з В. Гете, Г. Гейне, Я. Неруди, присвятив чимало портретних зарисовок і спогадів своїм сучасникам — П. Тичині, Р. Роллану, М. Залка, М. Рильському, А. Бучмі, І. Кулику, І. Микитенкові, О. Влизькові, А. Кошптейну, І. Муратову, виступав з статтями про мову й майстерність, а також з цілими циклами щоденникових записів-нотаток на ці теми. Своєю людиною він був і в образотворчому мистецтві — в низці його начерків «По майстернях художників» розглядається праця таких майстрів, як М. Глущенко, А. Петрицький, В. Костецький та ін.

Окрім усього цього, він любив епістолярний жанр і—рідкісне явище в наші часи — день крізь день вів широке, багате на думки й подробиці листування з друзями та знайомими. (Упорядники однієї з посмертних його книг—«Хай лишається вогонь» — зазначали, що в архіві письменника нараховується понад три тисячі чернеток і копій його листів, листівок, телеграм). Коротше кажучи, жив воістину повним творчим життям.

Серед недавно опублікованих віршів, написаних у порівняно пізні роки, особливо визначаються два — «Я одверто кажу вам: мене не цікавить...» і «Воскреси мене, майбутнє, для нового...»: в них така людська жага переступити за межу свого фізичного існування, таке прагнення творчого безсмертя, яке робить їх по-своєму унікальним в нашій сучасній поезії (навіть враховуючи певні переклики другого вірша з відомими строфами поеми «Про це» В. Маяковського). Взагалі, тут — ще і ще раз — увесь при­страсний, щирий, болюче тривожний у своєму імкненні до мрії, до ідеалу, до «тайнд», до «казки» Первомайськвй. Але виділимо з складних емоційних сполук, характерних для згаданих віршів, головний мотив, який, зрештою, завжди брав гору в його роздумах на ці теми,— віру в потрібність і неперебутність справжньої, чесної мистецької праці:

Разом з хлібом, диханням, теплом і водою

Ввійде в ващі уста назавжди моє слово,

Як вуглець входить в сталь, щоб робилась твердою,

І як в щогли вітрильника входить діброва.

(«Я одверто кажу вам,..»)

Він мав право на цю впевненість. Він був вірним і талановитим поетом своєї Радянської країни, свого народу — борця і будівника.

ЛЕОНІД НОВИЧЕВКО