Все, чим живе душа (стр. 8 )

В поетичний світ п'єси «Олекса Довбуш» (1940—1946) входимо, як у світ легенди, хоч тут чимало і достеменних історичних реалій. З перших рядків пізнаємо Первомайського — чудового знавця й інтерпретатора народної творчості, майстра, пцо добре вмів «вживатися» в локальну мовно-поетичну стихію.

. .Філософське зерно п'єси (народної драми, за авторським визначенням)— в заповіті Старого Опришка, з рук якого Довбуш, месник за кривди народні, приймає чародійне посвячення, на боротьбу. Він, цей заповіт, містить у собі умову і попереджання: перша ж крапля крові, пролитої не за правду, позбавить, героя дарованої йому сили й несмертельності. А кривда, на бій з якою має вийте Олекса,— рясна й багатолика, вона не тільки на поверхні, а й «попідземна», її він має стерегтися не лише в чужих душах, а і в собі самому...

В п'єсі постав мальовничий образ народного середовища, яке піднесло Довбуша як свого героя й захисника, шле до нього своїх найкращих синів. Згадуючи відомі слова К. Маркса з приводу п'єся Ф. Лассаяя «Франц фон Зікінгеи», можна сказати, що автор «Олек­си Довбуша» в цілому «шілларизував» цей образ (для порівняння нагадаймо, що в Шевченкових «Гайдамаках», наприклад, переважав протилежна тенденція — «шекспіризація») — і здійснив це на високому рівні мистецької досконалості. В численнях сценах, де Довбуш показаний серед своїх бойових друзів або в селянському гурті,— поетична душа п'єси, що голосно промовляв, про волвдюб-ство, мужність і духовну силу народу. Майстерно виписані контрастні образи двох жінок — Марічки і Ксенії, що змагаються за прихильність героя, своєрідно доповнюють цей колоритний загальний образ.

Менш пощастило авторові, на наш погляд, з трагедійним фіналом. «Трагічна провина» героя, в загальному сенсі провіщена вже в першій сцені з Старим Опришком, з належною ясністю тут не вмотивована, так само як і почуття приреченості, що охоплює ватажка гірських войовннків. Все це призводить, кінець кінцем, до певного зниження ідейного пафосу п'єси в останніх двох актах. Можливо, саме тому вона свого часу й не побачила світла рампи.

В цілому ж Первомайський сказав своїми п'єсами досить вагоме слово в драматургії 30—40-х років, давши цікаві зразки української поетичної (і романтичної) драми радянського часу. Поруч в ним на цьому полі працював тільки І. Кочерга, але його класичні п'єси «Алмазне жорно», «Свіччине весілля», «Ярослав Мудрий» —те вже зовсім інший «тембр», інший тематичний та художній напрям.

Як уже говорилось, на час виходу своєї першої збірки віршів письменник був уже автором цілої низки прозових книжок (щоправда, здебільшого тоненьких). Усі вони — «Комса», «День новий», «Земля обітована», «В дев'ятнадцятий рік», «Оповідання», «В палітурні», «Плями на сонці», «Околиці», «Блокнот блукань» — вийшли між 1926 і 1929 роками. Потім буяй книжки повістей і опо­відань: «В повітовому масштабі», «Романтична зустріч», «Мандрівник», «Оповідання» (1930—1934 рр.), були також кілька оповідань, датованих 1935—1937 роками. Після цього його праця в прозових жанрах якось враз обривається, щоб частково відродитися в часи війни, а головне — в кінці 50-х і в 60-х роках.

Він досить швидко визначив свою манеру і свій напрям у художній прозі: не «сюжетний», не «побутовіст», не епік, хоч би і в «середньому» повістевому масштабі,— прихильних нростих загалом фабул із щоденного, звичайного життя (пізніше буватимуть і непрості...), але майже вавжди з точною психологічною проробкою і дуже активним ліричним струменем. Реаліст із досить звичним для української прози —але самостійно інтонованим — лірико-романтичним забарвленням.

Його найбільш ранні оповідання і маленькі повісті — здебільшого нро молодь, частково про ту, що вже вийшла на новий, свідомий шлях, а головним чином — про ту, що лише пробивається до нього. Становлення нової, революційної і соціалістичної свідомості, а отже і рух, еволюція, певні злами в розвитку характерів — це те, що серйозно цікавило письменника вже в часи його творчої молодості («В палітурні», «Парасолька Пінхуса-Мотю, «Земля обі-тована»).

Героїку й подвижництво перших комсомольців, бійців громадянської війни і будівників нового ладу Первомайський умів бачити — це вже доказ'безумовного художнього змужніння такого реалістаромантика, оповідача-лірика, яким він був,—і в їхніх високих, драматичних («Григор»), і в простих, звичайних виявах, де часто з'являється й відповідна до типажу та сюжету гумористична, ласкаво-усміхнена іятонація («Смерть Шекспіра», «Історія людства», «Джааія Урувдв і сараяа» та ін,), А трохи пізніші оповідання, позначені відчутною автобіографічністю — «З Пісні Пісень (Рапсодія)» та «Одна ніч з дитинства Іллюші»,— стоять на рівні справді зрілої, мистецькії бездоганної прози.

Слідів початківства, явної простоліншності я художньої виїв-, новті вже порівняно небагато і в трьох повістях письменника, створених у 1929—1930 роках.

Повість «У повітовому масштабі» можна не розглядати окремо після розмови про «Молодість Брата» і п'єсу «Початок життя», з якими вона щільно зв'язана, додавши лише, що вона може справити симпатичне враження і на нинішнього читача, як справляла на колишнього. А в «Плямах на сонці» і «Околицях» письменник вглядався вже в дійсність другої половини 20-х років, чуйно, але аж ніяк не розгублено відгукуючись на її суперечності, що виявлялись і в закономірній боротьбі нового з старим, і в певних труднощах зростання, а часом і в негативних явищах у середовищі самого нового. Автора непокоїли міщанські настрої серед частини молоді, втрата чітких ідейних орієнтирів окремими комсомольцями, нелегкі проблеми формування нового світогляду, щоб він був справді цілісним і органічним для особистості. Це — в першій з названих повістей, а в другій — перед нами вже зовсім глуха соціально-пскхологічна обочина доби. Мізерія обивательщини, власницько-егоїстичних інтересів тут характеризує не тільки дрібного крамаря Похжтуна з його дружиною «Дьяволіною Лицемірівною» (Ангеліною Любомирівною) чи старшого майстра на млині Гвоздика, алей майже зразкового члена профспілки робітника Тяхона Амосовича Скоруту, та і в самих громадських організаціях, що згадуються в повісті, чимало -«зовнішності», формалізму і казенщини. Обидві повісті внутрішньо полемічні — і полемічні подвійно: і щодо занепадницьких настроїв, які знайшли вияв у деяких творах тогочасної літератури, і щодо так званого бляшаного оптимізму, аматори якого взагалі заплющували очі на труднощі і суперечності розвитку. Девізом було (слова з останніх рядків «Плям..;») — «...Пройти крізь осінню мряку і схвильовану досвітню чвирю з рум'янцем молодості на щоках».

У військового кореспондента, яким став Первомайський у дні війни, був, отже, немалий досвід не тільки поета, але й прозаїка. Йому однаково добре вдавалася як газетні нариси, так і оповідання (жанрові межі між ними, природно, часом зникали). В загальному потоці тогочасної воєнної новелістики його твори відзначаються конденсованим драматизмом, трагічністю багатьох сюжетів і водночас — тією високістю почуття, людяною мудрістю кінцевого висновку, який озброює читача вірою в життя, волею до боротьби й перемоги. Як, скажімо, в оповіданні «Козачка», де жінка з обвугленою душею, розповідаючи про неймовірні страждання і втрати, пережиті в часи тимчасової окупації, попросилася в бій разом з солдатами,—і тут, можливо, перший світлий промінь торкнувся її свідомості: «...сиве волосся вибивалося з-під шапки, а молоді очі сміялися й плакали, сльози текли по її темному обличчю — вона не витирала їх». Щось подібне можна сказати й про такі оповідання, як «Лебедин», «Ціаністий калій», «В дорозі».

Новелістика Первомайського часом і філософічна, але її філософічність закорінена, так-би мовити; в самому поетичному баченні світу автором, у його проникненні в глибини людського духу. Ось вбитий, тяжко поранений льотчик Дзюба повзе донськими степами до, своїх, весь час наче марячи словом — поняттям — мрією «життя», і тільки в госпіталі, куди він, зрештою, потрапляв, йому вгадується «гіркий смак ранкової роси на степовому полині, смак життя, якого раніше не знав» («Життя»). Чи треба розтлумачувати весь об'ємний зміст цього поетичного уподібнення, такого характерного для Первомайеького загалом? Так і до старого солдата Федченка, який втратив усіх своїх сивів, приходить напівусвідомлене, але стійке відчуття, яке й спонукає його в слушний час здійснити подвиг в ім'я врятування інших, молодших бійців: «вів зненацька кидав погляд на довколишній світ: на ліси й - ниви, на хмари, що пливли в небі, на людей, що невтомно робили свою справу...,—і починав відчувати себе батьком цього сущого, в страждання і радість повинутого світу,— батьком, творцем і захисником...» («Батько»).

Уважним ^читачам пам'ятні назви збірок його оповідань, що виходили після війни,— «Невигадане життя», «Материн солодкий, хліб», «Замість віршів про кохання», «Оповідання не для розваги», та ін.

Справді; оповідання цього автора, якщо в них і трапляються, житейські міні-сюжети,— не для розваги: що-що, а серйозність погляду на речі, як і прагнення до вагомості художньої думки, його ніколи не' залишали. А невигадане життя, згідно а авторською естетикою, то не тільки життя достеменне й звичайне, яке знає кожен, але водночас і таке, в якому раптом можуть відкритися — і відкриваються насправді — н е в й г а д а н і глибини й несподіванки. І градація цих «несподіванок» у письменника теж цілком жніч тсва. Оповідання «Шенбрунн»— тут у випадковій розмові з випадковим зустрічним розкривається безодня людської, драми, в якій перед лицем фашистського лиходійства сплелися в десятиліттях тамована мука, доброта і самопожертва. В «Костромі» — теж незвичайний людський біль, який ховається під розв'язною самовпевненістю «ветерана автострад і грейдерів на заслуженій пенсії». А в милій новелі «Політ у Вінницю» — «момент пізнання» стосується особи пілота Кулябка, який, майже чудом врятувавши оповідача-пасажира й себе від наскоків «месершміта», виявляється... молоденькою дівчиною.

Людинознавство Первомайського багатогранне, він цінує розмаїття характерів і їх суверенність, заперечуючи всякі спрощені; грубо «типологізуючі» погляди на людську особистість. Під зовнішньою подобизною, часто неадекватною сутності людини, він прагне відкривати снравжнє і визначальне. Його герої:—люди активної життєвої- позиції, добрі й - гуманні, самовіддані в своїй любові; праці, сповнені обов'язку; при цьому вони дуже різнії справді ніби «персонально» знайдені письменником на нескінченних життєвих дорогах. («Справді»,— тому, що він часто передоручав свою місію оповідачеві, який - так чи інакше зустрічається, знайомиться з об'єктом розповіді,—форма, улюблена реалістами XIX віку, зокрема російськими, за властивий їй особливий «ефект вірогідності»). Тут і прозваний «дурним» за своє самозабутнє кохання до старшої жінки і щасливий у ньому кіномеханік Микола («Дурень»). І тітка Настя, звичайна жінка з вулиці Мельникова в Киеві, яка рятує новонароджену «неарійську» дитину,— в той час, коли по вулиці просувається, гнана фашистами; страшна черга до Бабиного яру... І світла в своєму материнському самозреченні — яке хтозна чи й буде оцінене,—бібліотекарка Ніна Дмитрівна («Материн солодкий хліб»). І «найзапекліша солдатська вдова», зухвала й грубувата в своєму нелегкому житті Катерина, з приводу «вихованая душі» якої автор висловлює характерне для нього міркування: «Добрими людьми слід вважати не тих людей, що від природи-позбавлені лихих, недобрих рис вдачі, а тих; які подолують свою вдачу, перемагають в собі'все, що є в ній нелюдського, і дають розвинутися тому добру, яке закладене в кожній людській душі». З Катериною Коломийченко («Катерина і її новий дім») було саме так, як були й люди, котрі власним прикладом, самі того не знаючи, допомагали добротворній еволюції її душі.