Все, чим живе душа (стр. 7 )

В останніх збірках особливої досконалості набула давно вподобана поетом форма (згадаймо «Смерть Камоенса» або «Квітку Нікоса Белоянніса») —об'ємний портретний, здебільшого фабульний вірш з оригінальним поетичним задумом і чітко окресленим «вибухаючим» висновком, що вводить нас у коло улюблених сучасних думок автора. Так він писав про Сервантеса, Ду Фу, Галілея, Війона, Гете, Бетховена, Гейне, Свєтлова, Гудзенка, так по-своєму «оновлював» і перетрактовував літературні, міфологічні, історичні образи («Літописець», «Гуллівер», «Гамлет», «Прозерпіна», «Плач Еврідіки», «Ракєев у відставці»), так писав стилізовану в орієнтальному дусі «Притчу про правду», Поет, отже, вводив у свої вірші рясний історико-культурний матеріал, хоч звичне в таких випадках означення — «поет культури» якось не тичеться до Первомайського: надто голосно, здебільшого, промовляв тут минувшина до сучасності, надто небезсторонній;цей автор для спокійного розгляду і зображення «явищ культури».

Про що вони, ці віршовані розповіді? Стверджується в них дух моральної непоступливості, стійкості в боротьбі за свободу і поступ, несхитності у відстоюванні правди, справедливості, людської гідності. (Інколи, як у новелі про стародавнього китайського поета Ду Фу, ця тема, щоправда, забарвлюється в тони своєрідного гіркуватого стоїцизму — «Якщо втрачено все, залишається совість»), Але звучить отут і чим-ало інших мотивів: легенька іронія у вірші «Двоє» — про різні стилі поведінки двох геніїв — Гете і Бетховена — при зустрічі з сильними світу цього (хоч «душа в обох кровоточить, на власний штиб розіп'ята»), сердечно-шанобливі інтонації в етюді про М. Свєтлова — Алонсо Доброго, «Дон-Кіхота в мосторгівській кепці», по-щедрінському нещадний сатиричний портрет вірного царського служаки з III відділення, «спеціаліста» по літературі й літераторах («Ракєєв у відставці»). Один-два сюжети, правда, сприймаються не без деякого спротиву — у вірші «Гуллівер», наприклад, погляд автора на зображену дійсність такий уже невтішний, що не тільки мізерні ліліпути, а й сам Ґуллівер, як. виявляється, «не тягне» на справжню доброчинність, оскільки ногами стоїть у тому ж ліліпутському багні... Це один з тих, правда, рідкісних випадків, коли моралістичні мотиви поета мали б бути об'єктивнішими, а загальний погляд на дійсність — ширшим.

Особистим, точніше, особистісним елементом забарвлена вся його лірика, створена в останні роки. Начебто рідко бачиш у ній прямі виходи в широкі світи суспільного буття, де завжди почував себе своїм і потрібним автор «Солдатських пісень». Довірливі вівнання, сповіді, рефлексії, медитації, «рентгенограми» тривкіших чи мінливіших психологічних станів, та ще уявні зустрічі з визначними людьми минулого,— цим визначається характер і зміст більшості його пізніх віршів. Грубою помилкою було б закидати авторові на цій підставі «обмеженість» і «вузькість» поетичних інтересів. Бо навіть за найінтимнішими інтелектуальними переживаннями тут стоїть революційно-творчий досвід і гарт нашого сучасника, поета будівників і воїнів свого народу.

При всьому цьому його лірика останніх років справді сповнена такими різноманітними, тонкими й гострими колізіями внутрішнього життя особистості, які в подібному концентрованому вигляді не часто зустрічалися в тогочасній творчості інших наших поетів. (Ось коли реалізувалось давне жадання автора — виповісти «все, чим живе душа»). Це не означає, звичайно, ні «вищості» ні «нижчості» такої лірики порівняно з іншими типологічними зразками, а означає тільки властиву їй індивідуальну особливість. Але особ ливість — цікаву й прикметну: адже завдяки їй ми безпосередньо-емоційио прилучаемось до невпинної праці всіх духовних сил поета, спрямлваних на осмислення нелегких питань особистого й суспільного буття. Тут ці питання головним чином етичні — Перво-мавський був поетом і людиною, що жадібно прагнула вищих моральиих істин і справжньої моральної досконалості. Він був в тих, хто й боріннях і пошуках духу, в сприйманні багатозвучних Імиульсіи життя «створює себе допоки світу» (слова з давнього вірша І. Драча),—чи ж багатьох залишить байдужими совісна й щира лірика про це, сучасне про це, якщо згадати назву великої поеми Маяковського!

Вірші останніх книг ознаменували високий художній злет поезії Первомайського. Все в повній мірі визріло, все набуло остаточної ясності і кдасичності в своєму художньому бутті: думка, слово, образ, сюжет, архітектоніка, вся гама почуттів. Як і в віршах воєнних років, поет перебував у порі найбільш повного і вільного роакриття своєї духовної індивідуальності. Перед нами — чітко огрмений ліричний характер: твердий, гострокутний, безілюзійний у своєму прагненні до істини, охочий до заглибленої рефлексії, жміть безжального самоаналізу, інколи похмурий (частіше з вигляду, а часом і насправді),— але майже завжди правдивий, одвертай, сповнений внутрішнього пориву до «захмарного» світла ідеалу, нашого й болісного жадання його. Характер неспокійний і шорсткуватий, далекий від прагнення будь-що забезпечити своєму оаіібвсідаакові-читачеві затишну комфортність духу, але й ця його «шорсткуватість» сприймається з визнанням і пошаною, бо за нею — безкоморомісність і переконаність митця, для якого сене від днів юності безроздільно злився з правдою наших комуністичних ідеалів:

Не відрікаюсь від правди тієї,

Що спрямувала мій перший крок,

Ні від пісень, що я склав для неї,

Ні від життя й надії моєї,

Ані від неба, ні від зірок,—

як він писав в одному з своїх «підсумкових» віршів («Не відрікаюсь я ні від чого..,»).

Його творча еволюція, здійснена на протязі майже півстолітнього шляху в радянській поезії, являв в цілому змістовну й повчальну картину. Зазнавши в молодості впливу шкіл і манер, що оповідували найгострішу «сучасність вірша» (від конструктивізму, вірніш, деяких елементів його поетики, до гучної агітаційної риторики, поширеної в поезії початку 30-х років), автор «Трипільської трагедії» і «Героїчних балад» поступово, але вперто пробивав дорогу до справжньої, органічної сучасності всієї ідейно-художньої системи своєї поезії. Опорою стали шанована, але сміливо переосмислювана класична традиція і вподобаний з дитинства пісенний фольклор,— головне в його сюжетних, «баладних», драматичних за духом жанрах. Так, починаючи з «Нової лірики» та «Барвінкового світу», виробилась поетика зрілого Первомайського, якій вій лишався вірним і надалі, при невпинній, зрозуміле, турботі про її розширення і збагачення. Загалом його вірш в українській поезії відразу впізнаєш і вирізняєш серед інших, по-перше, завдяки тій серйозності і щирій перечутості тону, якою забарвлений голеє цього поета з його «досвідом серця, надміру багатим», а по-друге,— за всіма особливостями формальної будови. Принципи поетвки Первемайського — це реалістична точність слововжитку, позбавленого всякої зовнішньої орнаментики, це — зіткнення смислових та емоційних антитез і контрастів в межах цілого сюжету і окремих мікрообразів, це —майстерно вибудувана, хоч далека від зайвої вигадливості строфа, архітектоніка вірша в цілому, це —ціле система рефренів, повторів ївшого роду, що «осявають» строфу, нагнітають, ще більше увагомлюють головну думку, підкреслювану поетом, це, нарешті, слово, багате в своєму лексичному діапазоні, але завжди вивірене, зважене, поставлене на своя місце, повнозвучне без притиску і «форсажу». Коротше кажучи, вірш ваговитої змістовності і високої художньої культури. Можна було б сказата, що в українській радянській поезії це художня система, найближча до систем М. Рильського чи М. Бажана, коли б, зрештою, Первомайський у всьому не лишався самим собою, неповторним і видатним майстром поетичного слова.

6

В молодості його, треба думати, палила жадоба всвоїтн, «вбяш-ти» всі роди й види еловесного мистецтва — і Первомайськвй-поет ніби змагався з Первомайським-прозаїком і драматургом. Він справді був різногранно обдарованим письменником.

П'єси письменника, що становлять змістовний розділ його творчої спадщини,—це не тільки драматургія поета, але й поетична драматургія, з огляду хоча б на те, що добра половина з них написана віршем, а одна з трьох, де панує прозова мова, все ж названа в підзаголовку драматичною поемою: загальна емоційна наснаженість твору давала для цього достатні підстави.

Йдеться про п'єсу «Початок життя» (1935), що являє собою оновлену, перероблену редакцію першої спроби автора в драма­тичному письменстві — «Коммольців» (1929 р.). Говорити про неї — значить у немалій мірі повторювати те, що вже було сказано про роман у віршах «Молодість Брата» і що межна сказати про ранню повість Первомайського «В повітовому масштабі», драма-гичними варіантами якої і стали обидві п'єси. Маємо в них справу, по суті, з цілісним збірним образом комсомолу часів громадянської війни, образом романтичним, сповненим ніжності й патетики, достатньо промовистим художньо,— в кожному разі, його можна поставити поруч з аналогічними «колективними» образами в творах М. Свєтлова, О. Безименського, В. Горбатова, П. Усенка. Поставлена вона була, як і «Коммольці», в багатьох театрах України,— загалом майже всі п'єси Первомайського охоче бралися театрами, хоч сценічний вік їх був недовгим.

Тематика їх здебільшого гостро актуальна. В «Невідомих солдатах» (жанр визначився автором як «трагема», замість актів чв картиа були «пункти») перед глядачами оживала героїка більшовицького підпілля — читач і глядач легко вгадують події 1919 року в Одесі. В «Містечку Ладеню» — новаторські соціальні перетворення в житті єврейського містечка, визволення трудового люду з-під впливу ідеології сіонізму та дедалі глибше усвідомлення героями і єврейської, і української національностей того, що «нації не ворогують — ворогують класи». Але саме ці дві п'єси, створені в 1930—1931 рр., належать до найслабших у драматургічному доробку письменника. Схематизм, безмірна перевага «загального» пафосу над художньою доказовістю зображення характерів і обставин, наївність композиції,— про все це згодом з повною мірою критичності говорив сам автор.

Більшого успіху він домігся у «Ваграмовій ночі» (1933), яка вже серйозно закріпила його реноме активного шукача в галузі поетичної драматургії. З «масового» фону тут чітко виділені основні герої, відносини між якими створюють основу напруженого сюжету. Запозичена з класичної трагедії колізія почуття і обов'язку в «Ваграмовій ночі» — трансформується в непримиренне протистояння двох соціальних типів свідомості, в яких принципово відмінний характер мав не тільки розуміння суспільного обов'язку, але й саме почуття. В цьому переконують образи Ваграма, старого більшовика, який не може дати дозвіл на передчасний початок повстання, хоч у застійну білогвардійців за цей час мав загинути його син, і Марії, що вимагає визволити свого коханого, навіть ризикуючи поразкою загального виступу, і, зрештою не добившись цього, йде на пряму зраду. Благородна мораль загартованого бійця революції («Що власне горе проти горя всіх? Мій власний біль Я можу подолати Лиш у тяжкій щоденній боротьбі За щастя всіх...») — і, здавалось би, палке, красиве, але в основі своїй егоїстичне почуття індивідуалістки. Варто відзначити, що поет революційної романтика Первомайський це вже в третій своїй п'єсі виводить на сцену тип фальшивого «романтика» від революції — «лівка», фразера, здатного зламатися в першому ж серйозному іспиті (Лев у «Коммольцях», «Початку життя», Рон — у «Невідомих солдатах»).