Василь Головачов. Непрохані гості (стр. 10 )

- І я такої ж думки, - кивнув Суров. - Торжок “ремонтував” не Демон. Інша справа, що він може пам’ятати всі деталі зруйнованих ним споруд. Тоді у нас є шанс при захопленні Демона відновити первісне обличчя міста, яким воно було до Демон-події, повернути йому колишній вигляд.

Я збагнув думку фізика одразу, думка була непоганою. Але до її реалізації було ще далеко. Головне, наші думки збігалися: “ремонтував” Торжок справді хтось інший,

- Коли хочете, можете вислухати кілька приватних міркувань, - продовжував Суров, оцінивши мій жест.

- Давайте свої міркування, - без особливого ентузіазму погодився я. Міркувань уже було вдосталь, не вистачало впевненості в їх істинності.

- Немає сумніву, що об’єкт “Зеро”, знайдений у гірських породах Марса, і Демон - одне й те саме. Немає сумніву і в тому, що вік Демона в такому разі дорівнюватиме вікові Землі, тобто Демон - очевидець народження Сонячної системи. Як і ви, вважаю, що немає жодних причин піддавати сумніву відомості стажиста, хоча його враження напевне суб’єктивні. Нехай Демон - “Сплячий Джин”, “робот”, залишений кимсь біля Сонця, здатний миттєво з нашої точки зору виконувати будь-які непарадоксальні завдання. Не це суть головного. Головне - що він може це робити! Якби він не “спав”, він давно змінив би реальність нашого куточка Всесвіту, а поки що залишає тільки сліди, які зникають після його насичення через добу. За таким об’єктом рано чи пізно мають повернутися ті, хто його залишив, ось і з’являється на сцені “інспектор”, двійники, незнайомці, котрі щезають невідомо як. Переконаний, Демона сховали на Марсі навмисно.

- Чому? - тупо спитав я, із зусиллям перетравлюючи ідею Сурова.

- Тому, що він був законсервований в кулястому коконі, поки його не знайшли дослідники Марса. У пробудженому стані він проковтнув би в пошуках енергії всю речовину Сонячної системи ще до утворення планет з протопланетної хмари. Чим не пасивне “коректування реальності”? За останніми даними, об’єм його зростає, зростає й апетит енергоживлення. Передбачити, в що це виллється, я не збираюся.

- Так, щодо передбачень... - мовив я. Щось було в ідеї фізика, якийсь елемент відповідності тому, що я вже знав. - За вашим прогнозом, Демон мав був появитися над Торжком сьогодні. Чому прогноз не справдився? В чому справа?

- Я не бог, - спокійно відповів Суров, хоч я бачив, що запитання йому неприємне. - Я перевірив розрахунки, все сходиться, помилки немає. Але скоріше ми не враховуємо ще один фактор, а саме: тих хто прилетів за Демоном. Підтвердження цього - факт відновлення зруйнованих Демоном будівель, та й інші факти, про які ви знаєте.

Я раптом виразно збагнув розстановку сил навколо Демона. З одного боку ми, працівники відділу безпеки УАРС, з другого - надінформований Зо Лі, хоч і сам, але репрезентує реальну силу (зворотних доказів не було), а з третьої чужі - ті, хто прилетів по Демона, - “повелителі джинів”.

- Так, - сказав я. - І що ж?

- Ваша ідея, що Зо Лі керує Демоном, очевидно, необґрунтована, бездоказова. Дуже вже добре шлях Демона, як незалежного тіла, вкладається в обчислювальну геодету - як у часі, так і в просторі.

- Але випадок під Торжком випадає з цього обчислення, - нагадав я.

- Відоме правило: випадкові відхилення підтверджують правило.

- Тому і правомірна пропозиція про втручання чужих, - тихо сказав Басилашвілі, тамуючи позіхи. Скільки діб він уже недосипає. Давненько його лабораторія не працювала з таким навантаженням.

- Ще одне запитання. - Я подумав. - Де і коли очікувати Демона наступного разу?

Суров зітхнув, опустив голову.

- За розрахунками - сьогодні біля Рибінського озера, але гарантій дати не можу. Якщо знову втрутяться чужі...

- Зрозумів. Що ж, дякую, батьку, - з перебільшеною бадьорістю сказав я, - Спіймаємо Демона і запитаємо, чи мав рацію фізик Суров. Я розумію, що ви втомилися, але необхідно виконати ще одну роботу - знайти спосіб візуального спостереження за Демоном. Іншими словами, треба, щоб він став видимим, реальним.

- Що найпростіше! - з похмурою іронією сказав Басилашвілі.

- Спробуємо, - мовив Суров, з подивом глянувши на експерта. - Загалом-то ми вже думали над цим, і над тим, яким чином заекранувати Демона, втримати у пастці. В бункері “Суперхомо” він перебував у “рідному домі” - спеціальному коконі з такими характеристиками, що чорт роги зламає! Ті генератори, яких установили спеціалісти лабораторії, втримати його, звичайно, не могли. Але танцювати треба звідси. Ми спробуємо.

Не вельми я сподівався на успіх фізиків, але спробувати можна. Якби ми могли бачити Демона до його появи чи активізації й мали б засоби для його затримання, проблема Демона не проіснувала б і години.

Батько ходив по кабінету, опустивши голову. Вгледівши мене, зупинився, примруженими очима зміряв з голови до ніг і поволі проказав:

- Виходимо на фінішну пряму. Про справи у Торжку я вже начувся. Тобі знову знадобляться необмежені повноваження?

- Так, батьку. Якщо ти знаєш інший спосіб концентрації зусиль для попередження стихійного лиха - сповісти мені його.

- А ти нічого не знаходиш у словах “необмежені повноваження”? Скажімо, абсолютна влада над людьми...

- Я знаходжу, що тягар цих слів настільки великий, що або підносить людину, або знищує її. Якби я думав про себе...

- Добре, не треба розвивати думку, я міг би тебе і не перевіряти, але особисто я в словах “необмежені повноваження” бачу надзвичайний заряд відповідальності за все живе на Землі. Я тобі потрібен?

- Прийшов просити тебе... - я пошукав у юрмищі непотрібних слів найщиріші й не знайшов. - Дозволь мені прийняти дозу УсилиРа. Він може сьогодні знадобитися.

Батько ледь помітно здригнувся, очі його розширилися, але він тут же оволодів собою. Підійшов до столу, спостерігаючи за рухливими рядками, сів. Мовчав. Мовчав і я. Час відчутно ущільнювався, тік крізь мене у якусь безодню. Вже п’ять років УсилиР - дуже сильний з відомих стимуляторів центральної нервової системи - було заборонено вживати. Негативні його властивості виявлялися не завжди і не у всіх, але й тих поодиноких випадків, що траплялися під час його випробувань, вистачило для накладення мораторію на його виробництво і використання. Але я знав, що в мед-центрі Управління залишилися запаси УсилиРа.

- Я не попереджую про наслідки, - батько підвів голову, і в його очах я вперше спостеріг розгубленість. - Ти впевнений, що це необхідно?

- Майже, - сказав я. - Можливо, і ні. Але я не хочу ризикувати. Я працюватиму координатором операції, і цілком може статися, що доведеться оголошувати “Шторм” по всьому Управлінню.

- Іноді я шкодую, що ти працюєш в Управлінні...

Я зрозумів його без підказки. Батькові було б значно легше, якби я працював у спокійному місці, наприклад, у контррозвідці. Він не так би за мене потерпав.

- Гаразд, я дам розпорядження. Все?

- Так.

- Тоді хай тобі ведеться...

- До побачення, батьку.

Я вийшов, і двері з написом “Директор УАРС” безшумно зачинилися за мною. І почався для мене довгий-предовгий день, що за щільністю подій дорівнював життю...

ГНАТ РОМАШИН (продовження)

З батькового кабінету я одразу ж попрямував до центру оперативного управління і там увімкнув свій “мен-вумен”. З цієї хвилини завдання, що їх здійснювала служба УАРС, відсунулися на другий план, а всі відділи повинні були відпрацьовувати мої накази в першу чергу.

Первицький був уже там, і Дайніс, і Аристарх, який повернувся з Торжка, і керівник спецсектора Стево Інджич. Не було з-поміж них лише Лапарри, але коли б він і з’явився, то я також зараз, як і всі інші, очікував би його команд. Позаяк координатором тоді був би він.

- Увага! - сказав я і майже наочно побачив це слово, здатне приборкати вулкан. - Аристарху, піднімай свою команду, забери в Басилашвілі в лабораторії готові Демон-індикатори і вилітай у район Рибінського озера на патрулювання. Звичайних патрулів поверни на бази,

Видов мовчки вийшов.

- Які новини з Ховенвіпу? - обернувсь я до Дайніса.

- Майже ніяких, - відповів той. - Доведено зв’язок лабораторії з Інститутом технології військово-космічних сил. Чистильникам вдалося відшукати й прочитати ще два вцілілі документи з архіву, але це всього лиш історія відкриття Демона на Марсі. Остання надія на напівзруйнований контейнер. Я подумав, що ця інформація не являє собою оперативного інтересу, і не вніс її у щоденний бланк-повідомлення.

- Залишаєшся з групою в резерві... Викликаю транспортну інспекцію Євроцентру.

- Євротранс на зв’язку, - відізвався голос чергового диспетчера транспортної інспекції.

- Негайно відмінити польоти всіх транспортних засобів над територією Російських рівнин до особливого розпорядження! Як зрозуміли?

- Зрозумів, виконую.

- Викликаю відділ охорони середовища ВКС.

- Відділ на зв’язку, - почувся строгий жіночий голос.

- Дві доби тому Управління аварійно-рятувальної служби видало наказ на планетарний контроль атмосфери. Чи є дані?

- Хвилинку... Ваше замовлення було продубльовано Європейському метеоцентру?

- Так. Ви використовуєте різні методи контролю.

- Маєте рацію, дані є. На висотах двісті п’ятдесят і триста дев’яносто два кілометри зафіксовано магнітні аномалії лінзоподібної форми. Структуру не з’ясовано, експерти продовжують роботу. За порівняльними характеристиками аналогій з природними, рівно як і з штучними, утвореннями вони не мають. Це точно доведено.

- Чому не повідомили про це раніше?

- Замовлення вашого Управління надійшло з позначкою “пошук небезпеки”, а магнітні лінзи не являють собою небезпеки.

Я вилаявся про себе. Сам винен, треба було простежити за видачею замовлення особисто. Чорт би забрав пунктуальність експертів ООС! Можливо, це й не Демон, а напевне, щось пов’язане з ним. В атмосфері Землі давно не відкривали аномалій такого типу.

Стево Інджич дивився на мене допитливо, з цікавістю, і я зрозумів значення його погляду: до нинішнього дня він знав мене тільки як інспектора, пов’язаного з Дальрозвідкою, причому за оцінками Лапарри і Первицького, а не особисто. Те, що я став координатором операції, для нього несподіванка. Втім, я також знаю його не вельми, коли я три роки тому йшов на пошук, начальником спецсектора була інша людина. Добре, хоч не втручається, і на тому спасибі.

- Передайте координати лінз на крейсер УАРС “Сташевський” і в ТФ-лабораторію в Двінгелоо. Параметри каналів зв’язку вам зараз повідомлять. - Я відшукав очима Первицького і жестом дав зрозуміти, що треба зробити. - Викликаю центр системи СПАС.

- СПАС-центр на зв’язку.

- Звіт за останню добу.

- Хто робить запит?

- Ромашин, відділ безпеки.

- Неподобство триває, камраде Ромашин! СПАС не може працювати ефективно! - голос різкий, з дифтонгами у ніс, мова швидка, з ковтанням закінчень; власник такого темпераменту неодмінно має жестикулювати. Мабуть, індієць. - На аварійних частотах кожної години шумове відлуння! Займіться цим мерщій, прошу вас.

- Зрозумів. До вас зараз прибудуть спеціалісти. - Я нахилився до Інджича. - Викличте Басилашвілі та експертів з ТФ-зв’язку, нехай пометикують над аналізатором шуму в математичній моделі. Потрібно дізнатися бодай про вектор невідомих ТФ-передач... Викликаю флагман флоту-два “Сташевський”.

- Тут, - відізвався “не за статутом” командир крейсера Гриша Корж.

- Ваші інженери також повинні “слухати” ТФ-відлуння на аварійних частотах.

- Слухають.

- Перевірте, чи не є це наслідком сигналу на надзвукових частотах. У вас же є трасери, що працюють на всіх мислимих регістрах частот...

- Не на всіх, але зробимо.

Я побачив жест Первицького: рука в кулак, палець угору - він хвалив ідею. Я і сам відчував, що думка слушна, але радіти власним вдалим думкам - це снобізм.

- За півгодини буду у вас, - додав я і вимкнув “мен-вумен”.

Віом перед нашим сектором загального пульта показував Землю з висоти ста п’ятдесяти кілометрів - спокійна, сотні разів бачена картина,. Лиш придивившись, можна було помітити кілька штучних тіл: супутники контролю погоди і зв’язку, станцію СПАС, крейсер аварійно-рятувальної служби, кілька орбітальних ліфтів, кільця енергопередавачів. Ніщо не свідчило про концентрацію над Європою людських зусиль, скерованих на пошук Демона, хіба що присутність крейсера на таких низьких висотах. У розриві хмар вигулькнув затушований синню контур Європи.

- Тепер чекати? - запитав Первицький.

- Тепер діятимемо, - заперечив я і махнув Дайнісу: за мною.

- Хвилинку, - втрутився зрештою Інджич. - Вам потрібен помічник для підстрахування. Судячи з вашої рішучості, ви можете поміняти статус-кво керівника операції на статус-кво виконавця.

- Якщо цього вимагає ситуація, - погодився я. - Ви маєте рацію, нехай помічником буде Анатолій Первицький, він чудово обізнаний в деталях операції.

Первицький хотів було зробити протестуючий жест, але стримався. Його відмова у ситуації, що склалася, була б двозначна.

На “Сташевський” я прибув через п’ятнадцять хвилин. Починалися кардинальні події, і крейсер був найбільш підходящим щодо рухливості й мобільності центром зв’язку та управління силами УАРС.

- Повідомлення з Двінгелоо, - зустрів мене Корж у командному залі: - Джерело ТФ-шуму знаходиться в атмосфері Землі. Чи не ті магнітні лінзи?

- Цілком може статися, - сказав я, проходячи до низького пульта команд. - На Демона, щоправда, вони не схожі, але, можливо, це ті самі, хто прилетів за ним? - Я підключився до каналу зв’язку “мен-вумен”. - Анатолію, дізнайся, що там з Яном, де він. Може, знадобиться його консультація. Ну, а у вас що? - Я знову повернувся до мовчазного командира крейсера.

- Точно запеленгувати джерело ТФ-передачі неможливо, сам знаєш. Щодо вищих частот ти мав рацію - сигнал передається десь у гіпердіапазоні, й навіть наші трасери не придатні для його розпізнавання. Нічого подібного ні експерти, ні спеціалісти з ТФ-зв’язку не зустрічали, навіть теоретично не розв’язані проблеми передачі такого сигналу! Можливо, телескоп у Двінгелоо захопить бодай краєчок діапазону? У них апаратура потужніша.

- Нехай зроблять усе можливе.

Я згадав сліди Демона: двічі ізотопну воду, яка не зустрічається ні на Землі, ні в глибокому космосі, “зону Лілова”, будівлю в Торжку. Тепер цей незвичайний сигнал. Також його “слід”? Чи двійник Зо Лі перемовляється з “начальством”? Чи з кимсь іще тут, на Землі або в Сонячній системі?

- Магнітні лінзи ми виявили, - провадив далі Корж. - їх дві, й обидві повільно кружляють над північною частиною Європи. Пробуємо прозондувати. Щоправда, там крутяться модулі ООС, вивчають, сказати б.

- Модулі повернуться на Землю. Якщо лінзи являють собою природні утворення, час на їх вивчення в експертів та вчених іще буде, а якщо лінзи пов’язані з Демоном... Відділ комунікаційної служби УАРС, на зв’язок.

- Відділ на зв’язку, - озвався чоловічий голос. - Термінове повідомлення. Фігурант усе-земного розшуку Зо Лі нині перебуває в Угличі, веде спостереження.

- Ось і наш час настав, - сказав я, глянувши на Дайніса. - Ти готовий?

В спокійних очах Дайніса я прочитав: міг би й не запитувати. Дивовижна людина, за жодних обставин його не змусиш хвилюватися і поспішати. Повільний, але надійний.

- Анатолію, - покликав я, уявляючи, як усміхнеться зараз Стево Інджич. - Я йду на захоплення Зо Лі. На цей час ти головний. Як мене зрозумів?

- Зрозумів. Не ризикуй. Зо Лі нам потрібен не більше, ніж ти.

- Спасибі. До зв’язку.

Я боявся, що втрутиться батько, він також чув усі переговори і міг втрутитися в будь-яку хвилину, але він промовчав.

За чверть години ми з Дайнісом виходили з таймфагу Углича, де на нас чекав співробітник відділу комунікаційної служби, що назвався Валентином.

- Ми засікли його в Торжку, - сказав Валентин, зростом вищий за мене, тонкий, гнучкий і незграбний на вигляд, схожий на початківця-баскетболіста. - Вели до Новгорода, ледь було не загубили, здатність до “гри в піжмурки” у нього неймовірна. Зараз він перебуває в кафе “Ідальго”, п’є сік. Таке враження, буцімто він когось жде. Саме тому ми не стали брати його самі й подзвонили вам.

- Зрозуміло. Що ж, запитаємо в нього самого, кого він жде...

На вулицях Углича, де вишикувалися столітні тополі, я з подивом побачив старовинне авто в супроводі зграйки велосипедистів.

- Сьогодні тут гостює автосалон “Мода-19”, - пояснив Валентин.

- Кафе далеко звідси?

- За три квартали. Не турбуйтеся, не втече, не зникне.

- Тепер так, - сказав я, перевіряючи, як сидить на мені костюм рятувальника. - Я піду до нього один. Дайнісе, ти будеш позаду, на під-страховці, кроків за тридцять. До кафе не заходь, поки не подам сигнал. Нічого не вживайте без наказу. Мікро не забув?

Дайніс показав на кнопку мікроприймача за вухом. Значок своєї рації я начепив на кишеню сорочки, для страховки прикріпив другу - у вигляді родимки - над верхньою губою, і ми рушили.

Кафе “Ідальго” (досить екзотична назва для древнього Углича) розташоване біля церкви (Успенської, або “Дивної”, як я дізнався згодом). Будівельники спорудили його у формі рицарського шолома. Здалеку, можливо, кафе і схоже було на шолом, але зблизька воно нагадувало застінок чи тюрму. Щоправда, внутрішнє оздоблення кафе цілком компенсувало вади його зовнішнього вигляду.

Два зали були невеликими, затишними, “в міру” людини, тобто поєднували в собі риси старовинних харчевень із сучасним обладнанням та оснащенням.

Зо Лі самотньо сидів у малому залі, хоч міг пити сік і їсти морозиво на відкритій веранді в оточенні беріз та кленів.

- Дозвольте? - мовив я, беручись за спинку стільця.

Зо Лі підвів голову.

- Давно на вас чекаю, Ромашин.

Я сів. Зо Лі підсунув до мене бокал з мерехтливим рубіновим соком. Бокал був старовинний, масивний, під російське скло середини дев’ятнадцятого сторіччя, на гнутих боках було вигравійовано зображення вершника з шаблею. Я відпив ковток і поставив бокал на полірований квадрат столу.

- Чому ви ховаєтесь від нас? - запитав я, розглядаючи обличчя Зо Лі, безпристрасне, непорушне, холодне. Важкі повіки, чорні брови в хижому вигині, непроникні очі - прикметне загалом-то лице. Чим же ти здивуєш нас цього разу, колишній чистильнику, працівнику “Аїд”?

Те, що Зо Лі “справжній” - не КОТ, я визначив одразу, ще з порога, з допомогою мікро-апаратури костюма: знадобилась, як я і передбачав.

Зо Лі був зібраний, зосереджений і небезпечний, і це я вгадав безпомилково, за манерою триматися, вільно, розкуто, за скупими рухами, лаконічною мовою та іншими прикметами, які часом видимі лише для підсвідомості.

- У мене не було часу пояснити вам усе спочатку, - заговорив Зо Лі. - Між іншим, родимки у вас раніше не було.

- Це рація. Зняти?

- Навіщо? Напевне, у вас є дубль, а то й два. Не бентежтеся, на вашому місці я вчинив би точно так само. Я гадав, що встигну підкорити Джина раніше, ніж ви спохопитеся. Але самому знайти заново спосіб управління ним неможливо. Навіть мені. А документи “Суперхомо”, в яких було описано спосіб управління, ви примудрилися проґавити, віддати тому, хто за ними повернувся. До речі, до катастроф я не причетний, як ви самі розумієте, я стежив за Джином.

- Ми інакше міркуємо.

- Знаю, але помилятися - то ваша справа.

- Ви не відповіли на запитання, чому ховаєтеся від усіх.

- Тому, що боюся, - спокійно вирік Зо Лі, - За мною полюють.

- “Інспектор”?

- Що? Чому інспектор? Ні, я називаю його інакше - “Аладдін”. Пам’ятаєте древню казку? А хто казав про “інспектора”?

- Стажист. Він урізався в Демона.

Зо Лі помітно посміхнувся.

- Назву, одначе, ви вибрали вдалу. Нехай буде Демон, хоча назва “Джин” відповідає його призначенню. І ваш стажист зостався живий?

- На щастя, так. Незрозумілим чином він одержав інформацію про Демона і передав усе, що запам’ятав, у тому числі й про “інспектора”. Тільки не вдавайте, що не знаєте, про що мова.

Зо Лі похитав головою.

- Я здогадуюся, про що ви кажете. Не забувайте, що сприйняття Демона у різних людей різне. Аладдін, або “інспектор”, хоче увімкнути Демона, але той чомусь чинить опір, мені це незрозуміло, адже це їхня річ... чи не річ, не знаю, як назвати.

- А ви також хотіли б увімкнути Демона?

Зо Лі відпив ковток соку. Рука його ледь помітно тремтіла.

- Хіба незрозуміло? Влада над Джином дає владу над світом! Хто не хотів би стати володарем доль Всесвіту, його головним творцем, богорівним?

Я відкинувся на спинку крісла.

- Даремно іронізуєте, багато хто думає про вас саме так.

Очі Зо Лі стали зовсім холодними.

- Я майже не утрирую. Багато що на Землі слід було б змінити, поліпшити, і я міг би це зробити. Що стосується влади... Влада - дивна штука; якщо її немає - її домагаєшся, а коли домігся, виявляється, що придбав значно менше, ніж розраховував, чому віддано сили... І все ж мені вона не завадила б! Упевнений, я зміг би розпорядитися нею на благо”...

Він був упевнений, а я ні. Тепер стало особливо помітно, що ця людина хвора. Удар по психіці при зіткненні з Демоном все-таки не минув для нього безслідно. Пасіонарність до влади в наочному вираженні... Володар Всесвіту! Творець... Бог! Поліпшити дещо на Землі!.. Нісенітниця якась! Так, наламав би він дров, заволодівши Демоном!.. Якщо тільки слава про Демона відповідає істині.

Тіло моє раптом пойняв нервовий дрож.

- Ясно, - сказав я, прикидаючи, як простіше знешкодити Зо Лі.

Він був озброєний: на правому стегні у нього лежав “універсал”, готовий до бою, а в манжети куртки вмонтовані сіточки паралізаторів. Крім того, у нього був інграв, а біля ноги стояв кейс, також, мабуть, не порожній. Гаразд, подивимося.

- Чому б вам не розповісти все, що ви знаєте про Демона, спеціалістам? Ваша допомога була б доречна. А якщо ваш протеже увімкне Демона на свій розсуд? А тим паче на руйнування? Уявляєте, що може статися?

Зо Лі знизав плечима.

- Якщо не увімкнув досі, не увімкне й надалі. Ви професіонал і добре розумієте ситуацію. Такий шанс дається лише раз у житті, й не скористатися ним може тільки повний ідіот. Мені і так довго не щастило, мало хто цінував мій досвід і знання. Але вас я також недооцінив.

- В Управлінні? - я доторкнувся до місця на шиї, куди вдарив Зо Лі. - Навіщо ви напали?

- Мені потрібна була схема підземель “Суперхомо”.

- Ми так і передбачали. А на Ховенвіпі? Стріляли, щоб відлякати і встигнути сховати передавач?

- Ви виявилися занадто оперативними. Але наскільки мені відомо, ви нічого на Ховенвіпі не знайшли?

- Якби не викрали документів, ми знали б більше. Про сутність Демона тільки починаємо здогадуватися, а здогадки - не факти. Та й словам стажиста, чесно кажучи, мало віри.

- Якраз йому й можна вірити. Він, як і я, цілком випадково вліз у “нервовий вузол” - око Демона, звідси його “раптове осяяння”. Йому поталанило: якби вхромився на десяток метрів убік, не залишилося б і пилу!

Я подумки подякував Його Величності Випадку за втручання в долю стажиста: ніколи не простив би собі його загибелі!

- Отже, Демон - Джин. Яким чином він діє? Які способи “зміни” реальності?

- А навіщо вам пояснення? Головне - він здатний це зробити. Згадайте “зону Лілова”: абсолютно чуже, незвичне, незрозуміле... Але ж це всього-на-всього вікно у світ Демона, в його таємний дім. Демон, як я вже казав, іграшка не з нашого космосу. І хтось повернувся за ним - забрати назад. Ви бачили його могуть, а він же й справді спить. Вимкнений, розумієте? І живиться у сні... Ех, якби я зміг добрати ключик до його управління! Він же був керований, власники “Суперхомо” знали це і залишили записи, а ви бездарно дозволили моєму конкуренту знищити намацану ними формулу. Це зовсім інший шлях управління, ніж той, який я знаю - з допомогою біополів, емоцій... Але я поки що не втрачаю надії.

У кафе заглянула молода пара і пройшла на веранду. Зо Лі лишився непорушний, тільки очі звузилися, я поспішив його заспокоїти:

- Випадкові гості, на зустріч ішов я сам.

- Ну, в це я не вірю, оскільки довкіл кафе давно чергують ваші люди. Я міг би уникнути спостереження, але вирішив улаштувати зустріч. Сподіваюся, ви не станете затримувати мене силоміць? У вас іще є запитання?

- Усе ж подумайте, було б краще, якби ви розповіли нам усе по порядку в Управлінні.

- Немає бажання, та й часу.

- Боюся, вам тепер буде важко зникнути від наших людей. Чесне слово, незрозуміло, як вам удавалося водити за ніс нас так довго. Чи мав рацію начальник відділу Ян Лапарра, коли казав, що ви заволоділи фактором “Д”, який побільшує ваші природні можливості?

- Цей фактор - інформація Демона, хоча, повторюю, мене недооцінювали в “Аїд”, недооцінюєте й ви.

Я помовчав.

- Чому ви боїтеся двійника?

- Тому, що він небезпечніший за Демона. Тому, що він байдужий до мене, до інших людей, до Землі, до того, що ми створили і що цінуємо. Останнім часом ви стали заважати йому метушнею навколо Демона, і він може втрутитися,

Я похитав головою, згадуючи відтворення “невідомим доброзичливцем” будівлі в Торжку.

- Ви не менш байдужі, ніж він, хоч і намагаєтеся виглядати привабливіше, людяніше. Хтось прагнув відновити зруйновані Демоном пам’ятки старовини в Торжку, ви були там?

- Був, але я здивований, як і ви. - Зо Лі заквапився, з кейса біля його ніг почувся переривистий писк. - Вийшов мій час, скінчився. Хочу дати пораду. - Зо Лі повагався трохи. - Врахуйте все, що я розповів про Демона. Якщо хочете справитися з ним - спробуйте прорватися в нього крізь “око” і ввімкнути “контур гуманізму”, поріг спрацювання якого найбільш близький людській емоціосфері, найсильнішим людським емоціям - ненависті й коханню. Але не промахніться, бо тоді - смерть!

Час було закінчувати розмову, але Зо Лі ще не сказав, навіщо шукав зустрічі зі мною. Втім, якщо його непокоїть “конкурент”, то чи не тому, щоб просити прибрати його з дороги? Чи не просити, а хоча б натякнути?

- Навіщо ви чекали на мене?

Зо Лі відірвав погляд од бокала, який вертів у руках.

- По-моєму, ви здогадуєтеся. Мій двійник може увімкнути Джина в першу-ліпшу хвилину, і я прийшов попередити вас про це. Я не такий небезпечний, як він.

Мені стало смішно і сумно, хоч я ні на мить не послаблював боєготовності. Ех, хлопче, хлопче, даремно ти піддався зоологічним атавізмам психіки: егоїзму, прагненню влади, нетовариськості, байдужості до чужого болю. Адже потім пошкодуєш, що дозволив взяти гору над собою... І все ж ти не все сказав, хоч і намагаєшся виглядати відвертим. Скоріш маю рацію я, і не ми заважаємо твоєму “конкуренту”, а ти сам, інакше ти не прийшов би до нас “із попередженням”...

- Гаразд, ми подумаємо, - спроквола проказав я. - Ще запитання, останнє: яким чином ви вгадуєте, де з’явиться Демон?

- Я не вгадую, - відповів Зо Лі, до чогось прислухаючись, - Я бачу. В мене добре розвинена екстрасенсорна система, а після зіткнення з Демоном чутливість до пси-випромінювання ще більше зросла. У верхніх шарах атмосфери Демон дрейфує волею геомагнітного поля і при цьому майже невидимий, але згодом настає фаза живлення, і він опускається на поверхню Землі, де щільність енергії на порядок вища, інтенсивніша.

- Він схожий на гігантську котячу лапу?

о Лі заперечливо хитнув головою, на його обличчі раптом відбився неспокій.

- Це випромінений ним привид, міраж. Насправді він не має певної форми і стає видимим тільки в момент повного насичення, та й то на короткий час.

Зо Лі напружився і раптом повернув голову до дверей. Він не повинен був цього робити, знаючи, чого можна чекати від мене, і я не міг не скористатися випадком.

Не знаю, коли він устиг витягнути з кобури пістолет, але він був уже в руці Зо Лі. Пістолет я вибив і навіть “зв’язав” одну руку чистильника прийомом “батіг”, але Зо Лі - як-не-як мав золотий пояс з тайбо - відповів мені немислимим “косим флінтом”, і я гепнувся на стіл, збивши бокали на підлогу. Ніяк не доберу, чому він не застосував паралізатори, що вмикаються від думконаказу.

Миттю підвівшись, я побачив, що Зо Лі відступає до стіни кафе, білий, як вата, а на нього йде беззбройний Дайніс, і з веранди в зал біжать допитливі відпочиваючі.

- Просив не заважати, - сказав Дайніс зчужілим голосом - Спрацює в мінус - рознесе!.. Попереджував - вам погано... всім погано... тобі першому погано...

Рука Дайніса, потягнувшись до Зо Лі, видовжилася. Зо Лі зблід ще більше, хоч і так було вже далі нікуди, упав на коліна. І я збагнув, хто це: таємний “конкурент”, двійник, ворог... Утім, чому “ворог”? - подумалося. В цю мить я вже падав на підлогу і вистрелив з “універсала” не прицілюючись між лже-Дайнісом і Зо Лі...

Що було далі, пам’ятаю туманно.

Постріл розніс стіну кафе з баром, закричали люди... Лже-Дайніс перетворився на промінь світла і зник, у двері вскочив справжній Дайніс, за ним - Валентин та співробітники відділу комунікаційної служби. Зо Лі кудись зник, скориставшись метушнею. Ми вискочили з кафе. Примчалися швидкольоти спостерігачів. Щось пищав “мікро” у вусі... Я прислухався - голос батька:

- Усім, усім, усім! Управління оголошує тривогу за формою “Шторм”! Рятувальному флоту-два і флоту-три - старт! Забезпечити прикриття Європейського материка з повітря!

Дайніс потягнув мене за рукав, показуючи кудись угору.

- Поглянь, що це?

І я побачив слід Демона...

ГНАТ РОМАШИН

Не думав, що коли-небудь віддам наказ про вищу форму тривоги всьому Управлінню! Ні, недаром теоретики розробляли загальний “Шторм” і недаром я ганяв сектори, щоб відпрацьовували комплекс РВЗ - раптово виниклої загрози, хоч вони й були розраховані на “заколот”, “бунт” природних стихій. Кожен сектор знав свою справу, і мені залишалося тільки давати конкретні завдання, все інше залежало від оперативності начальників секторів і відділів.

Директорський кабінет не підходив для управління “Штормом”, і я спустився на горизонт центру оперативного управління. Апаратура і служби центру вже були готові до роботи. Я кивком подякував Стево і Первицькому, начепив поданий Інджичем “мен-вумен” і сів у центральне крісло. Оператори по команді розбили зображення головного віому на кілька квадратів, кожен з них показував тепер оперативну обстановку над Європою на різних рівнях і з різних позицій: лівий верхній - Європа з висоти п’ятсот кілометрів, правий верхній-Російські рівнини в районі Рибінського озера з висоти сто кілометрів, лівий нижній - Углич з висоти три кілометри, правий нижній - небо над Угличем з білястим “привидом”, близьким за формою до гігантського спрута.

Я попросив викликати ВКР, перевірив дислокацію флотів і знайшов по зв’язку Гната:

- Залиш Дайніса в Угличі, нехай пошукає Зо Лі, далеко він не міг утекти, а сам стартуй на “Сташевський”. Мені буде потрібна твоя оцінка в цьому районі. З цієї хвилини координатор операції я.

- Прийняв, - коротко озвався Гнат.

ВКР відповіла за хвилину. Орест Шахов, величезний, похмурий, чубатий, запитально глянув на мене; мабуть, його знайшли десь у художній майстерні, - довкіл стояли скульптури, підставки віомів, маніпулятори і переносні пульти відеопласту.

- Я оголосив “Шторм” по Системі, - сказав я, - Потрібен квалітет відповідальності.

- Зараз буду. - Шахов одразу збагнув, у чім річ, в його очах змигнули і згасли жорсткі вогники. - Демон?

- Схоже, не тільки.

- Де?

- Над Угличем.

- Буду, - повторив Шахов, і я вимкнув зв’язок.

- Спостерігаємо дивні оптичні ефекти, - доповів командуючий першим рятувальним флотом. - На висотах триста десять і двісті п’ятдесят сім виявлено світні лінзи. Навколо них відзначається збільшення напруги магнітного поля.

- За цими об’єктами веде спостереження флагман-два “Сташевський”, на всяк випадок не випускайте з поля зору.

- За даними лінійних відділів, над Європою падають з невідомих причин супутники зв’язку і метеопатрулі, - з готовністю повідомив Первицький.

- Уточніть координати. Гнате, над Угличем Демон чи тільки оптичний феномен?

- Демон поруч з ним, - озвався Гнат. - Ми бачимо його за допомогою суровських датчиків. Поки що він на висоті двох кілометрів, рухається на південний схід, до Углицького енергетичного вузла. Відстань між фантомом і Демоном трохи більша кілометра.

- Зрозумів. Флот-три, слухай наказ! Аварійний фініш в Угличі! Евакуювати населення міста! Поставити на висоті півкілометра над містом силову завісу!

- Виконую, - долинув голос командуючого третім флотом УАРС.

- Врахуйте, в Угличі та його околицях три дитячих навчальних містечка, Інститут лісу й осмолікарня, - додав я. - Флот-один, заблокуйте Углич по вертикалі до висоти тисяча кілометрів. Нікого не випускати і не впускати!

- Прийнято!

- Флот-два, підтягнутися до центрів магнітних лінз. Флагману “Сташевському” переключити увагу на Демона. Прошу всіх відповісти на хвилі “триста десять”.

Поки я вислуховував відповіді начальників служб, секторів і флотів, прибув Орест Шахов. Він зупинився біля мого крісла і жестом дав зрозуміти, що втручатися ні в що не збирається.

- Повідомлення СПАС-центру, - звернувся до “мене Стево Інджич. - З’явився ТФ-шум на всіх частотах. Враження таке, ніби в Системі запрацювали потужні ТФ-станції, що використовують позамежні діапазони.

- Увага СПАС-центру! “Підмести” Систему для виявлення чужих ТФ-передавачів. У першу чергу перевірити Приземелля. Роботу координуйте з астрономічним центром, вони ввімкнуть з тією ж метою телескопи в Двингелоо, Австралії, Сітіу-Гранді та Криму.

У нинішньому квадраті віому було видно, як сідають і злітають модулі з крейсерів третього флоту, що евакуюють населення Углича. Демон, як і раніше, дрейфував на кілометровій висоті, знижуючись над центром міста до схованого під землею енерговузла. Його самого не було видно, але бачили модулів, що оточили Демона зусібіч і створили об’ємну фігуру - щось схоже на атомну решітку якогось мінералу, “Спрут” - імовірно породження Демона, наблизився до нього на кількасот метрів і перетворився на напівпрозорий уламок корала.

- Якщо він опуститься до п’ятисот метрів - буде пізно щось уживати, - прогув голосно Шахов над вухом. - Од вибуху енерговузла місцевість стане вулканом.

Я озирнувся.

- Що ти пропонуєш?

- Викинути Демона за межі атмосфери.

- Як? Силові поля аж до гравітаційного діапазону на нього не діють, уже пробували,

- Тоді треба завдати по ньому ТФ-удару знизу.

- А якщо там усередині живі істоти?

- А якщо Демон “пройдеться” по Угличу?..

Якусь мить ми дивилися один одному в очі. У Шахова вони голубі й прозорі, ото вже справді - озера серед “гірського хаосу” зморщок та складок, і читалася в них холодна, майже вроджена рішучість. “Хороброю людина стає тоді, коли боязливою залишатися значно небезпечніше”, згадалося чиєсь висловлювання. З двох них Шахов вибрав менше: ми не мали права ризикувати життям людей; навряд чи рятувальники третього флоту встигнуть евакуювати всіх жителів міста за оті півгодини до підходу Демона. Пропускати його нижче як за півкілометра до землі не можна.

- Флоту-три... - повільно почав я (Шахов злегка поплескав мене по плечі, мовби заспокоюючи, що квалітет відповідальності дотримано: за всі дії УАРС відповідали ми обидва). - Підняти машини до висоти п’ятсот... переконатися, що немає будь-яких апаратів, і зробити залп потужними ходовими ТФ-генераторами в горизонталь.

- Повторіть, - помовчавши, попросив командуючий флотом.

Я повторив, але вже швидко, впевнено, і додав:

- Будьте готові завдати удар безпосередньо по Демону. Після залпу - повний захисті При найменшій загрозі життю екіпажам негайно стартувати в ТФ-режимі в будь-якому безпечному напрямі.

Я подзвонив Інджичу:

- Передайте по всій Системі, що в зв’язку з проведенням службою УАРС операції “Демони, необхідно, по-перше, дотримуватися режиму радіомовчання, по-друге, відмінити польоти всіх транспортних засобів, роботу орбітальних ліфтів і таймфагу Системи.

Підійшов Первицький і сунув мені в руку білий квадратик пластпаперу. Я нерозуміюче повертів квадратик і побачив напис: “Вас хоче бачити один чоловік, але вимагає гарантій недоторканності”.

- Що за нісенітниця? Хто цей чоловік, - поспитав я Первицького, передаючи квадратик Шахову.

- Зо Лі.

- Даю будь-які гарантії, - не роздумуючи, мовив я, - де він?

- Тут, - почувся позаду тихий голос. Я рвучко обернувся і побачив того, з ким зустрічався Гнат хвилин сорок тому в Угличі. Як він опинився в Управлінні?

- Що ви хочете повідомити? - різко сказав я, відключаючи “мен-вумен” од загального каналу зв’язку.

- Прошу захисту, - майже пошепки мовив Зо Лі. Він був блідий і зляканий, лице зрідка пересмикував нервовий тік. Одначе! І ця людина водила за ніс професіоналів комунікаційної служби?!

- Тут ви у безпеці, - пом’якшив я тон і подав знак усерозуміючому Первицькому. - Від кого ви просите захисту?

- Я все розповім, тільки допоможіть, я дуже стомився... Стомився ховатися від усіх...

- Розповідайте зараз, поки ми ще спроможні контролювати події.

- Це помилка. - Зо Лі провинно-нервово підвів очі на мене. - Я маю на увазі, що ви... ми, люди, безсильні впливати на Демона, і надто на тих, хто за ним стоїть. Вони всюдисущі й володіють колосальною силою...

Я нетерпляче повів рукою.

- Наяву очевидне протиріччя: якби ті, хто прилетів по Демона, були такі могутні, їм би ні до чого було “грати” під вас, створювати двійника. Дрібно це.

Зо Лі вперто похитав головою.

- Ви мислите земною логікою... у прибульців логіка своя. Вони... деякі з них, “інспектор”, наприклад (за термінологією стажиста), не хочуть спричинити зла, зайвий раз привертати увагу, втручатися в наше життя. Але б й інші...

- Гаразд, заспокойтеся і розкажіть усе, що знаєте, нашим спеціалістам. - Я кивнув Первицькому. - Анатолію, відведи його до Басилашвілі й Сурова, нехай поговорять і висловлять свої рекомендації.

Первицький повів чистильника. В цей час до залу зайшов бритоголовий (без шапочки) Лапарра.

- З’ява Христа народу! - сердито випалив я. - Ти мені потрібен здоровий. Хто дозволив?

Ян не встиг відповісти, як з динаміка вирвалося одразу кілька голосів. Командуючого третім флотом:

- До залпу готовий! Гната:

- Іонізація повітря навколо Демона зростає.. Спостерігаю незвичайні картини. По-моєму, фаза живлення Демона досягла апогею, Зараз він з’явиться візуально.

Начальника лінійного відділу в Угличі:

- Вітер над містом посилюється, перетворюється на ураган! На західній околиці з’явилися смерчі!

Я і сам бачив усе, про що доповідали спостерігачі, крім “чарівних картин” Гната. У місті вітер подекуди повалив літні веранди і навіси, розметав майданчики атракціонів, обламав гілля на деревах; було помітно, що віє він згори донизу, прямовисний, сторчовий вітер! А Демон опустився уже до восьмисот метрів і на екрані гравілокаторів являв собою “морського їжака” завбільшки з крейсер.

- Флот-три - залп! - скомандував я.

Тієї ж миті між Демоном і землею виросла переливчаста перепона, кинула вусібіч мільйони сліпучих стріл і згасла. До залу увірвався неймовірний тріск і шипіння, а за ним хвиля гуркоту і гулу зі свистом.

- Що там? - натужно вигукнув я. - Де Демон?

- Жодної реакції! Опускається...

Я глянув на Шахова. Той мовчав. Лапарра вислухав квапливий шепіт Інджича і ступив ближче до мене.

- Де зараз Гнат?

- На “Сташевському”. - Я висмикнув з гнізда пульта капсулу звукового зв’язку і подав начальнику відділу. - Можеш говорити.

- Гнате, чуєш мене?

- Ян? - долинув здивований голос сина, - Ти ж... слухаю тебе.

- Спробуйте пустити знизу в Демона безпілотний модуль з повним енергозапасом. На швидкості.

Мовчання.

- Підтверджую, - буркнув я.

- Виконуємо.

У віомі було видно, як один з модулів, що стеріг Демона, опустився майже на дахи Углича, завис на мить і стрілою метнувся в “дно” Демона.

Я очікував усього: вибуху, спалаху, феєрверка уламків, але модуль, як тільки перетнув невидиму межу об’єму Демона, просто зник, розтанув безслідно.

- Зупинився! - почувся голос командира крейсера “Сташевський”. - Стоїть! Може, запустимо ще одного?

Я не встиг відповісти: Лапарра торкнув мене за плече.

- Нехай зачекають.

- Зачекайте.

- Вислухайте спеціалістів.

З-за спини начальника відділу безпеки виглянув фізик Суров. Невже він встиг розібратися із Зо Лі?

- Що у вас? Мерщій!

- Ми щойно розмовляли із Зо Лі...

- Я в курсі, продовжуйте.

- Говорив він досить безладно, мабуть, серйозно хворий, нервове виснаження - не жарт, але все ж дещо ми зрозуміли. Для управління Демоном потрібні потужні посилювачі емоцій. Щоб змусити його підкорятися людям, треба вміти любити і ненавидіти, радіти і страждати, але на найвищій напрузі душі.

- Ви самі вірите в це?

Суров витримав мій погляд.

- Вірю.

Думати вже було ніколи, в нашому становищі треба було скористатися будь-яким шансом. Але де взяти посилювачів емоцій? Навряд чи ними оснащені крейсери аварійно-рятувальної служби. І головне - де знайти ту людину, яка здатна любити і ненавидіти, радіти і страждати на найвищій напрузі почуттів?

- Яне, на крейсерах є біотехніка?

- Посилювачі емоцій - це суто медична апаратура, на крейсерах такої немає. Але в техсекторі знайдуться будь-які випромінювачі й посилювачі. За півгодини вони будуть на крейсерах. Я також піду до Гната, вдвох буде легше орієнтуватися.

Він пішов. Я продовжував спостерігати за діями флотів і зрозумів, що Зо Лі багато в чому мав рацію: у події над Угличем втрутилися чужі страхітливі сили. І якщо досі ми якось контролювали ситуацію, то з цього моменту перетворилися на простих спостерігачів, статистів, хоч і володіли величезною - за земними мірками - технічною потужністю. І я вперше відчув справжній, первісний страх! Я передбачав появу критичної ситуації, бо давно здогадувався про глобальність “чудес”, які творилися навколо Демона, не уявляв лишень, що б межа і людській фантазії та передбаченню...

ГНАТ РОМАШИН

Крейсер, очевидно, зовсім близько підійшов до Демона, оскільки я відчув гнітючий неспокій, сахнуло холодом, здавалося, що в спину прицілився невидимий ворог...

Пілоти зреагували миттєво, і “Сташевський” стрибнув угору по вертикалі на кількасот метрів.

- Здається, він піднімається, - пробурмотів Гриша Корж. - Невже наситився модулем? О, що це?

Повітряний об’єм, оточений модулями, в якому перебував невидимий Демон, раптом засвітився. Невідома сила розкидала модулі врізнобіч, ефір доніс голоси пілотів, які доповідали про “гравітаційні хвилювання”. Світло померкло, мовби стягнулося в одну точку, і в цьому місці народився “привид”, переливаючись усіма барвами веселки, - розчепірена “котяча лапа” завдовжки з кілометр!

- Демон, - спокійно сказав командир крейсера. - Ситий Демон.

Дивно, невже Зо Лі збрехав? Він казав, що у Демона немає певної форми, “лапа” - всього-на-всього відеопривид, фантом...

Раптом поряд з нами виникли світні лінзи - ті самі дивні об’єкти з концентрацією магнітного поля. Вони “луснули”, викинувши з нутрощів десятки вогняних клаптів у вигляді пласких ромбів. Крейсер відчутно хитнуло з боку в бік.

- Силовий пік у три гравітуди! - доповів бортінженер.

- Усім залишити зону! - випалив я, вже здогадуючись, що почалися події, які ми не в змозі контролювати.

Ромби дуже швидко, майже миттєво вишикувалися в горизонтальне мозаїчне поле і випустили тонкі голубуваті промені я бік Демона, “Котяча лапа” засяяла, як маленьке сонце, і це було надзвичайно красиво - в різні боки били снопи світла чистих спектральних тонів: фіолетового, голубого, зеленого, жовтого, червоного... І раптом звідкілясь із глибини одного з приміських парків Углича виметнувся стовп білого полум’я, врізався в площину ромбів і перетворився в колону чорного вируючого диму. Гуркіт, гул, виття... Крейсер кинуло вгору, віоми на секунду згасли, а коли запрацювали знову, перед очима постало поле вогню, який затопив простір під нами на добрий десяток кілометрів. У залі крейсера запищали лічильники радіації.

Ефір вибухнув безліччю голосів, крізь цей гул пробився голос батька:

- Флот-три, поставити силову завісу над містом! Флот-один, поставити силовий “стакан” навколо Демона. Флот-два, спробуйте захопити непроханих гостей!

Корж зробив жест інженерам силових установок. Ввімкнулася система аварійного відпрацювання команд: комп’ютери, лічильники бортової апаратури, думкопередавачі, координатори і тільки потім - люди.

Ромби, виявляється, вціліли у вогні, тільки втратили стрій, збившись у зграю, мовби розгубилися від несподіванки. Демон став бліднути, йти у невідомість. Останнє ошмаття вогню зі свистом розтануло в повітрі, й у зграї ромбів зусібіч виросли конуси крейсерів другого флоту УАРС. Але ввімкнути генератори силових полів ніхто не встиг, у тому числі й інженери “Сташевського”. Крейсери раптом віднесло від ромбів, як тополиний пух подихом вітру. Страхітливий ривок “Сташевського” знешкодила лише захисна автоматика, інакше від екіпажу нічого б не лишилося.

- Флот-два, покиньте зону Демона і приєднуйтеся до флоту-один, - почувся приглушений перешкодами голос батька.

- Скільки ж їх тут! - процідив крізь зуби Корж, маючи на увазі і магнітні ромби, і лінзи, і всю іншу чортівню з вогнем.

Демона знов стало видно - нас віднесло від нього кілометрів на два. Він повільно піднімався над Землею, волочив за собою хвіст з танучих райдужних нитей. На висоті п’ятнадцяти кілометрів він раптом створив чудовий срібний замок, зруйнував його, знову створив, потім виникла біла гора, що нагадувала голову слона. її замінила величезна решітка, решітку - ртутно-блискуче море, і пішло, і пішло - міражі за міражами, фантоми у вигляді незрозумілих технічних пристроїв, привиди у вигляді безголових велетнів і невідомих тварин... Мабуть, хтось на ходу намагався ввімкнути Демона, та в нього нічого не вийшло.

На висоті тридцяти кілометрів Демон випустив кілометрову чорну кляксу, і тут же крейсер відчув поштовх. Я зрозумів, що іноді привиди Демона стають матеріально відчутними.

- Пік у сім гравітуд, - прокричали бортінженери.

Ромби почали перетворюватися в джгути білого полум’я, потім з’єдналися в знайомі лінзи - їх виявилося п’ять. Вони прискорили хід, Демон також. Крейсери не відставали. Сімдесят кілометрів над Землею, сто, сто двадцять. Невже зникнуть?

Не зникли! Знову атмосферу Землі пронизав блідий стовп невідомої субстанції - чи то випромінювання, чи то ефект розряду якогось фізичного поля. Нове море вогню залило горизонт, причому язики вогню вдарили в усі боки, в тому числі й у глиб атмосфери, досягли крейсерів другого флоту.

- Гамма-випромінювання! - заволав хтось.

- Командире, це потоки античасток! Майже гаммівська плазма!..

- Отак вони загидять нам атмосферу, - похмуро сказав Гриша Корж, повертаючись до мене. - Що діяти? Вони й так позбивали всю орбітальну техніку над Європою! А якщо потоки античасток вріжуться в якесь місто?! Звідки ж античастки?

- Батьку, - сказав я із зусиллям; треба було щось робити і робити негайно, але я не знав, що. - Батьку... потрібен ТФ-удар по всіх цих Демонах на гіперчастотах.

Тріск і писк в ефірі, довгі посвисти, хрипи і шелести. Батько мовчав. І цієї миті в рубку крейсера увійшов Лапарра, буркотливий, як рибалка після невдалої риболовлі.

- Що це у вас так трясе? Пройти неможливо. Гнате, одержано додаткову інформацію від Зо Лі. Вирішуй сам, чи допоможе вона. Коротше, Демона залишили на Марсі зумисне, сховали, а тепер повернулися за ним. Причому з “різних таборів” того світу, які репрезентують протилежні соціально-політичні угруповання: “інспектор” з табору Закону, назвемо його так, і “контрабандисти” з табору “торговців джинами”. Терміни, звичайно, умовні, все значно складніше, але наша мова бідна, й адекватно передати все, що знає Зо Лі, неможливо. “Інспектор” хоче забрати Демона із Землі і ввімкнути, але перешкоджають “контрабандисти”, намагаються захопити Демона самі.

Лапарра усівся в крісло поруч.

- Ну й трясе!.. За ті чотири мільярди літ, доки Демон лежав у глибинах Марса закапсульованим в умовах нашої чотиримірної фізики, він не то “ослаб”, не то “заснув”, і тепер увімкнути його звичайними засобами зовні неможливо, потрібні потужні посилювачі емоцій, він лише на психовипромінювання і реагує. А в нас таких потужностей немає, не було потреби в розробці, я приволік те, що мені дали специ техсектора. Ось якби потрапити всередину, в район “нервового вузла” і ввімкнути Демона самому, тоді нам не страшні будь-які “контрабандисти”... Зо Лі каже, що лиш одне місце в Демона безпечне для проникнення - “око”. Більше він нічого повідомити не може.

Я усміхнувся.

- Мені він розповів ще менше. Чим же ви заманули його?

- Сам прийшов. Найскоріше зляканий до неможливого. Його “конкурент” погрожує “вчинити зле”. Що стосується управління Демоном, то подальше залежатиме від індивідуальності виконавця, сили його волі та конкретності фантазії, хоч як парадоксально це звучить.

- “Контрабандисти” - це магнітні лінзи?

- Хто їх розбере? За повідомленням, лінзи - це якраз “інспектор”, але, можливо, всі вони схожі між собою. Врахуй, що хтось Із них сидить в Угличі.

- Звідки Зо Лі все це знає?

- Він стверджує, що в нього прямий психозв’язок з цим самим “Аладдіном-інспектором”, той його також попереджав, але ти ж розмовляв з чистильником, по-моєму, він на межі нервового зриву. То що робитимемо?

Повітря у верхніх шарах атмосфери було розріджене настільки, що крізь нього не проходив звук, тому битва за оволодіння Сплячим Джином здавалася просто барвистим феєрверком. Демон перестав підніматися в космос і сплів довкіл себе чорну рельєфну мережу.

Нова шалена хвиля вогню здійнялася над ним, стрімкі вогненні стріли відлинули од неї, одна з них вп’ялася в бік крейсера зліва, пробила навиліт.

Корж загукав:

- Другий, Олексію! Дай флагману відповідь!

Мовчання - байдуже, страшне, мертве... Крейсер став розпухати, розпливатися, перетворився на хмару багрового диму.

Через хвилину динаміки донесли батьків наказ:

- Флот-два, зняти блокаду по вертикалі, піти в тропопаузу і прикрити Землю! Прикрити Землю!

- Виконую, - глухо мовив Корж.

- Флот-три, спробуйте знищити Демона залпом ходових, - наказав батько.

Командуючий третім флотом відповів через хвилину:

- Готові.

- Залп!

Мовби світляний дощ хлинув на вогняне горнило чужої битви. Тягар проник у тіло, душевний тягар і біль у нервових вузлах, потемніло в очах. Страшний ТФ-удар, який розриває на кварки елементарні частки!..

І раптом чужорідний голос у мозку, саме у мозку:

- Знову заважають... мошкара... марно пояснювати... не знають, не допоможуть... довго не утримаю, мошкара не поможе... не знає, як допомогти... різні, інші, зовсім чужі... боляче... боляче... боляче... - Дедалі слабкіше і слабкіше, і нарешті зовсім стихло.

Нічого. Тихо! І солодко ниє голова, мовби настала реакція на минаючий біль нерозуміння...

Телесенсорний контакт! З ким? З “інспектором”? Але чому він так зневажливо? Це ж ми мошкара, ми заважаємо! Ми чужі! Чому ж він не звернувся по допомогу прямо, не пояснив, як допомогти? Давно справилися б з Демоном разом, гуртом. Нехай у його світі справи йдуть не блискуче, повторюючи минуле Землі, але ж завжди можна знайти спільну мову, досягнути взаєморозуміння, треба тільки захотіти! Мав рацію Ян: це помилка, що цивілізації, могутні у масштабах зоряних систем, неодмінно стоять вище за нормами моралі й етики. Чи я спрощую?...

- Стій! - тихо сказав я, ще не впевнений у правильності рішення.

- Стоп по вертикалі! - передав наказ пілотам Корж.

Крейсер повис на межі голубої безодні атмосфери: двісті кілометрів до земної тверді і безкінечність од неї.

- Висаджуй екіпажі на модулі. Командир крейсера глянув на мене, потім на Лапарру.

- Під нами Земля, - сказав я, - Розумієш, Гришо? Не можна допустити, щоб Демона увімкнули чужі!

Лапарра і Корж дивилися тепер на мене обидва, але по-різному: в очах Яна не було запитання, він усе зрозумів.

- Ми увімкнемо Джина самі, - сказав я скоріше для себе, ніж для інших. - Нехай вони недобрі, злі, хоч байдужість - найгірше зі всього, що тільки можна зустріти. І все ж у мене є надія - не так уже вони байдужі, інакше не здійснили б спроби відновити зруйнований Демоном Торжок. Нехай вони чужі й не відають, що коять, але ж ми - люди! Шанс невеликий, тому висаджуй екіпаж, ми впораємося втрьох.

- А потім?

- Потім знайдемо “око” Демона, розженемося, увімкнемо посилювачі емоцій і - по Демону! Ти вмієш ненавидіти?

- Не знаю, - засумнівався Корж, - не пробував.

- Зможеш! - упевнено сказав Лапарра, - Згадай загиблих! І якщо не ми, то хто ж? Знаєш, - звернувся він до мене, - дивне відчуття-у мене зовсім не болить голова!

Ми висадили екіпаж крейсера - двадцять сім осіб, відшукали в надрах вантажного відсіку привезену Лапаррою біоапаратуру, перенесли посилювачі емоцій у рубку, підключили, начепили на себе емкани, випили по ковтку УсилиРа - все це в лихоманковому поспіху, майже рефлекторно, не думаючи.

Лапарра зайняв місце бортінженера, я - інженера захисту, Корж сів у крісло пілота і націлив крейсер на анігіляційне вогнище, запалене непроханими гостями в небезпечній близькості від Землі.

Щось гукали Первицький, Інджич, Калашников... Батько сказав лише одне слово: “Синку!” - і замовк, і я був вдячний йому за все, що він не сказав.

Гришо Корж, я майже не знаю тебе, бо ми познайомилися вранці, але мені приємно, що ти пішов зі мною мовчки, усвідомлюючи, на що ідеш. Яну я також був вдячний, але інакше: скоріш я здивувався б, якби його не було поруч.

Ми вийшли точно над пекельним вогнищем. Демон перебував у його центрі, байдужий до всього, що відбувалося навколо.

- На абордаж! - закричав раптом Корж з веселою злістю, стискуючи мою руку до болю. - В ТФ-режимі! Вперед, джентльмени! Ух, який я лютий! Три чоловіки в крейсері спас-флоту на сундук мертвяка! Йо-хо-хо!

Це було не те, що вимагалося, але вчитися ненавидіти було вже ніколи..

Унизу в золотому мареві раптом виникла чорна діра - мовби з пекла визирнув диявол! “Око” Демона!

“Таран, - подумав я, - ось як це називається. - Таран, а не абордаж!”

Я згадав, як люди, мої далекі пращури, у сорок першому році двадцятого століття йшли на своїх недосконалих машинах на таран, ризикуючи життям, свідомо, в ім’я врятування інших, заради життя на Землі. Вони змогли це зробити ціною власного життя. Чи зможеш ти, Гнате Ромашин? Чи зумієш ти любити і ненавидіти, радіти і страждати?..

Невже Демон - мій фатум, доля?

Ну, тримайтеся, демони!

Короткий шлях у падаючих зірок...

© ГОЛОВАЧОВ і гості: Науково-фантастична повість. - К.: Веселка, 19с. - (Пригоди. Фантастика).

© РОГОЗА Б. П., переклад з російської, 1987.

[1] Брифінг - інструктаж, коротка нарада представників преси, на якій повідомляється позиція уряду з даного питання.

[2] Чеширський Кіт - персонаж казки Л. Керрола “Аліса в країні чудес”; щось невловиме, яке раптово з являється і так само раптово зникає.

[3] СПАС - станція прийому аварійних сигналів.