Василь Головачов. Непрохані гості (стр. 6 )

У відділі я попервах сповістив сусідам приємну новину, що вони спільно зі своїми опер-гРУпами тепер перебувають у моєму безпосередньому підпорядкуванні. Дайніс і Аристарх не заперечували, чудово розбираючись, коли я жартую, а коли ні. Дайніса я зразу послав на Ховенвіп для блокування виходів і входів “Суперхомо”, а хлопців Видова відрядив на місця подій, що відбувалися в Америці, Атлантиці та Європі після трагедії на Ховенвіпі, для опитування очевидців пригоди з участю Зо Лі.

Стажиста я відіслав до Первицького, нехай попорпається в зведеннях Управління, можливо, відшукає ще кілька дивних аварій, подібних до аварії на Сааремському орбітальному ліфті.

- А ти, - сказав я сам собі, - вмри, але знайди причину ненависті до нас невідомого стрільця!

Лапарра був переконаний, що стріляв Зо Лі, але я поки що цієї впевненості не розділяв. Згадався термін “сфінктура” - коефіцієнт невідомості. “Сфінктура душі” Зо Лі мені також була невідома, але особистість його із розмов з колегами по роботі та з особової справи викликала симпатію, ніякої “психопатології” в його попередній поведінці не помічалося, та й сам рапорт головлікаря медцентру УАРС, де ми всі були на обліку, категорично стверджував, що Зо Лі нормальна людина, в роду якої не було виявлено хворих із спадковими порушеннями психіки.

Бентежили, щоправда, дві обставини: те, що лікарі знали генеалогію Зо Лі до певної межі, нижче якої пращури чистильника цілком могли виявитися хворими, і те, що в особовій справі чорним по білому було написано - “пассіонарність до влади”. Я погортав довідник і знайшов, що пассіонарність - це характерологічна домінанта, непереборне внутрішнє прагнення, частіше неусвідомлене, до здійснення якоїсь мети. Характеристика, що не вельми прикрашує людину, але й не така вже страшна, якщо працюють стримувальні центри, а в Зо Лі вони працювали... до катастрофи.

- До катастрофи, - повторив я. - А після? Травма голови - ось вам і причина порушення психіки! Несподіваний поворот до цієї самої “пассіонарності” до влади...

Пообідавши, я раптом згадав про об’єкт “Зеро” і вирішив навести довідки незалежно від Лапарри. Цікаво, чому батько пов’язав воєдино “Суперхомо” та об’єкт “Зеро”? Невже тільки через те, що компанія хвацьких хлопців з Пентагону обслуговувала всі військові лабораторії? І взагалі, що це за історія з об’єктом “Зеро”? Нічого такого раніше не чув...

Звичайно, можна було зробити запит в архіві і з кабінету, інформацію вивели б на стіл-дисплей, але мені захотілося побачити Деніз, і я пішов до архіву. В залі видачі документації було, як і завжди, велелюдно, і я з трудом знайшов вільний стіл. Набрав шифр запиту. Мені були потрібні дані з космічних досліджень початку позаминулого сторіччя. Марс, район Аргир, об’єкт “Зеро”.

...У дві тисячі дев’яносто шостому році працівники приватної космічної компанії “Демони мороку”, що співробітничали з військовими фірмами, зайнялися розробкою рудників рідкісноземельних елементів у районі Аргир на Марсі, наткнулися на глибині двох кілометрів на величезну, близько чотирьохсот метрів у поперечнику, кулю. Тобто спочатку вони не знали, що це куля, доки не просвітили породу. Автомати-комбайни, що прокладали штреки, зупинилися: водоплазмові бури не брали оболонку кулі. Оскільки ідеальна форма і невідомий матеріал оболонки об’єкта явно вказували на його штучне походження, відкриття було засекречено, і наукова громадськість Землі так нічого й не дізналася. Дослідження об’єкта “Зеро” вели спершу лабораторії компанії “Демони мороку”, а потім Інститут технології військово-космічних сил блоку капіталістичних держав. Результати досліджень канули в Лету, а рудник з об’єктом “Зеро” одного прекрасного дня злетів у повітря, і тепер на тому місці вирва діаметром близько чотирьох кілометрів. Ось і все.

Я перечитав повідомлення і вирушив на Ховенвіп. Дорогою досить прискіпливо перебирав варіанти - як могли співробітничати лабораторія “Суперхомо” та Інститут технології військово-космічних сил, але нічого путнього не придумав. Об’єкт “Зеро” не вписувався у події, що сталися через двісті років на Землі. Сам по собі він, звичайно, був дуже цікавий. Ідеальна куля, що майже дорівнювала за віком Марсу! Слід найдревнішого у Всесвіті розуму? “Зерно життя”, кинуте невідомими сівачами, яке не зуміло прорости за мільярди літ? Тут моя фантазія вичахла, уткнувшись у бар’єр штампів мислення, і я переключився на “реальну дійсність”, тим більше, що зустрів чимось схвильованого Дугласа.

- Ми все-таки зламали “Сейф”, - сказав він, ведучи мене лабіринтом підземного господарства “Суперхомо”, - але не врахували, що господарі дуже не хотіли, аби хтось сторонній у цей “Сейф” проник. Це, ясна річ, архів. Напханий згори донизу контейнерами. А в них - блоки касет магнітозапису, є документація і на папері, точніше, була. Ми відкрили один з непошкоджених контейнерів, усередині прах або порожні касети. Спрацювали пристрої знищення.

Ми підійшли до входу в “Сейф” - арка у вигляді злютованих у поцілунку динозаврів, вирізані лазерами двері з випуклими змійками, біля дверей робот-прохідник з набором лазерних насадок-сопел. Усередині кубічного приміщення, вкритого чарункуватою бронею метрів два завтовшки, місиво пластмаси і скла на підлозі. Запахи тут витали неапетитні, кислі та неприємні. В глибині приміщення люди в знайомих оранжевих комбінезонах встановлювали над одним з уцілілих контейнерів решітки гамма-голографа і невідому мені апаратуру. Контейнери сполучалися трубами пневмопошти та пучками кабелів. У кутку між ними я помітив нішу з двома темними пультами, розбиті екрани дисплеїв.

Дуглас сприйняв мою мовчанку як незадоволення і провинно розвів руками:

- Лазер - найпростіший і найшвидший спосіб, а часу в нас обмаль. Гриффітс дав добро, і ми... Код замка виявився занадто складним, при_ чому розрахованим на біологічні особливості якоїсь конкретної людини в минулому. Мабуть, тільки цей єдиний сторож і міг відчинити двері архіву ззовні... Спробуємо тепер дізнатися про вміст контейнерів, не розпечатуючи їх. Можливо, механізми знищення документів у кожного контейнера індивідуальні.

- Спробуйте, - зітхнув я; сказати мені більше було нічого. - Вихід тут лише один?

- Є і другий, схоже - аварійний люк. Замок там простіший, на електроніці, але живлення давно скінчилося, тож і там довелося б різати.

- І куди веде той коридор, од люка?

- Це, можна сказати, і не коридор зовсім, а природний лаз Він виходить у стіні обриву неподалік того місця, де вас обстріляли... загалом-то, варто уточнити...

Я замислився. Якась несформована думка набридливою мухою неспокою вторглася у мої роздуми. Контейнери... Десь тут я бачив подібні до цих... Стрілець з “драконом”... Вхід до архіву “Сейфа”... Ні, спочатку контейнери.

Я підійшов ближче, оглянув продовгуватий ящик. Лінія, що розділяла ящик на дві частини, якісь встромлені у неї циліндри, віконце з чорного скла, під віконцем сув’язь знаків і цифр і щось схоже на емблему: переплетені латинські букви О і О у чорному трикутнику.

- Такі контейнери два сторіччя тому застосовувалися для транспортування вантажів на модульних космічних кораблях, - сказав Дуглас, спостерігаючи за мною. - Ну що, показати, де виходить лаз із “Сейфа”?

Я з жалем випростався. Підсвідоме відчуття якогось відкриття зникло. Уже не вперше. Що ж, не треба насилувати пам’ять, думка повернеться. Вдома я поміркую над усім цим у спокійній обстановці.

- Веди, показуй.

Ми вилізли у досвітній ранок Ховенвіпу, і Дуглас показав мені печеру, де виходив на поверхню хід з архіву лабораторії. Сумнівів не було - саме з цієї печери невідомий обстрілював нас із Вітольдом з “дракона”. Збіг? Не може бути такого збігу, - якщо врахувати про-інформованість стрільця про справи на Ховенвіпі.

Лаз виходив за сто метрів од входу до печери на висоті близько метра, і я не звернув на нього уваги при першому огляді з Вітольдом після “знайомства” із стрільцем: мені з моїми габаритами пролізти в нього було б важко.

- Ви цей апендикс перевірили? - спитав я, зазираючи в лаз.

- Ні, - помовчавши, відповів Дуглас. - На об’ємній карті його видно виразно, чітко, по-моєму, він порожній...

- І все-таки перевірте, будь ласка. На всяк випадок.

Поблукавши з півгодини, ми нічого не виявили, але сам факт сполучення печери з найважливішим об’єктом лабораторії спонукав до подальших роздумів. Стрілець не хотів, щоб його застали на цьому місці, а можливо, і ховав щось у вузькому природному кам’яному коридорчику.

Покинувши Ховенвіп, я повернувся до того, що мені повідомив Дуглас про контейнери. Космічні перевезення... космодром на плато, поряд з підземеллями “Суперхомо”, залізниця, що з’єднує один з виходів із підземелля з космодромом - саме на неї я наштовхнувся в ущелині, до зустрічі з стрільцем. Значить, лабораторія все-таки була зв’язана з космічними дослідженнями. І з Інститутом технології військово-космічних сил. Я нараз згадав емблему на контейнері: чорний трикутник і букви О і О... “Демони мороку”, приватна космічна компанія по розробці радіоактивних покладів... і об’єкт “Зеро”...

- Гоп-ля-ля! - проказав я вголос, не звертаючи уваги на здивовані погляди перехожих.

У цю мить я був геній! Зв’язок “Суперхомо” й об’єкта “Зеро” існував! Точніше, лабораторія якимось чином була зв’язана з компанією “Демонів мороку”, а це вже свідчить багато про що... Цікаво, як батько зміг здогадатися про цей контакт? Інтуїція? Досвід? Сума знань? Ось кого, справді, можна назвати генієм... І чи не тому він дав операції назву “Демон”?

У відділі я трохи заспокоївся, шкодуючи, що дозволив собі розслабитися (вигук гоп-ля-ля!), і подзвонив Лапаррі.

Начальник відділу вислухав мене зовні спокійно.

- Усе? - запитав він, коли я скінчив.

Я кивнув, передчуваючи недобре.

- Чим я наказав тобі займатися?

- Стрільцем, відділом підготовки експедиції...

- Уже є результати?

- Поки що нема.

- Виходить, ти просто розтринькав час, цілих три години, на нікому не потрібне дублювання, я ж сказав, що займуся об’єктом “Зеро” сам.

Лапарра якусь мить дивився на мене похмуро, невдоволено, і я відчув, як у мене ростуть вуха, ростуть, ростуть, ними вже можна обмахуватися, і я кілька разів ляснув вухами себе по щоках: так тобі й треба, “генію”!

- Зв’язок лабораторії з “ОО” існував, - сказав нарешті Лапарра. - Можливо, і з об’єктом “Зеро” також. Твій батько здогадувався про це з самого початку Дій за планом, не відволікайся. І ось що ще: я дав орієнтування на фігуранта всеземного розшуку Зо Лі, але застосував обмеження. Як казав Гілле: “Вільний чорт кращий за зв’язаного ангела”. Затримувати Зо Лі не треба, при виявленні встановити лиш спостереження. Це на випадок, якщо наткнетеся на нього ви.

Я сумовито похитав головою.

- Навряд чи він дозволить водити себе. Судячи з усього, він у чудовій формі, екстрасенс і майстер конспірації... - Подумавши, додав: - Ідеал для розвідника-контактера.

- Хіба в Управлінні немає оперативників з такими даними? Ось і виділи в групу спостереження кращих. У тебе все?

Я кивнув, і Лапарра відключився.

“Так тобі й треба!” - подумки повторив я сердито. Хоча, якщо розібратися, б’ють мене не за те, що винен, а за те, що попався. Не треба було зразу лізти до Яна зі своїми “геніальними” передбаченнями, він не дурніший за тебе і працює поки що швидше... Отже, щодо стрільця маємо на сьогодні “зеро” інформації, займемося відділом підготовки.

Я набрав телекс Первицького, і в цю мить подзвонив Кіт Дуглас. Я інтуїтивно збагнув - неспроста. Очевидно, начальник групи чистильників вирішив реабілітувати “Аїд” в очах спец-сектора. Цікаво, що вони ще там відкопали?

- Ми перевірили відгалуження печери, що веде до запасного люка “Сейфа”, - почав Дуглас без усяких передмов. - І майже біля самого люка знайшли ось це, - він відступив убік і показав на невеликий футляр якогось приладу. Прилад мав циліндричну форму, на одному його торці кріпився чорний рупор, на другому - дві мініатюрні шкали, верньєр і сенсорна клавіатура.

Дуглас зачекав, поки я надивлюся.

- Це не забутий працівниками лабораторії прилад, як ми гадали спочатку, а сучасна штучка. Всередині кристалічна начинка, молектронна діафрагма, чіпи, резонатори МД... Коротше, це широкодіапазонний радіопередавач з програмним управлінням. Надіслати?

- Неодмінно!

Дуглас здійняв угору стиснутий кулак і зник, їй-бо, приємний хлопець. І я подумав, що Ян налаяв мене недарма. Тільки з таким козирем, як знайдений передавач, я міг іти до начальника відділу з повідомленням. Ні, справедлива приказка: один раз поспішив - сто разів розкаєшся. Отже, знайдено причину чи одну з причин, чому стрілець відкрив по нас з Вітольдом стрілянину. Ясно, що він хотів проникнути у “Сейф”, тобто архів лабораторії. Але не встиг. Ми його сполохнули, коли добирав код до електронного замка люка, не відаючи, що той замок уже без струму. Врешті-решт ми вийшли на реальний слід, за яким можна буде відновити картину подій тих днів.

Я знову набрав номер Первицького, довідався про стан справ у стажиста і став чекати, коли принесуть знайдений у печері передавач.

ВАХТАНГ БАСИЛАШВІЛІ, офіціал-експерт

технічного відділу УАРС

Ми із Суровим закінчували останню серію розрахунків за тими даними і матеріалами, які нам вдалося одержати у відділі безпеки, коли подзвонив Гнат Ромашин і попросив зайти з одержаними результатами. Ми перезирнулися.

- Розігнався, - усміхнувся Суров. - Він га-гадає, ми такі мудрагелі, що зараз усе йому пояснимо і покажемо.

Довгорукий худий фізик сподобався мені доскіпливістю і здатністю до рідкісних за точністю узагальнень. Гіпотези, розроблені нами в результаті дослідження феномена “Демон”, - це в основному його заслуга.

У кабінеті Ромашина зібралися інші співробітники відділу, з якими мені вже випала честь познайомитися. На столі я помітив невеликий циліндр з чорним розтрубом випромінювача і впізнав радіопередавач, розроблений нами для відділу комплектації “Аїд”. Дивно, навіщо він знадобився Ромашину?

- Що, знайомий? - перехопив мій погляд Гнат.

- Передавач з посилювачем біополя, - сказав я. - Розробка Первенцева з лабораторії нейристорної мікротехніки. Вони виготовили, наскільки я пам’ятаю, три екземпляри з різними характеристиками і передали в “Аїд”. Звідки він у вас?

Гнатові очі звузилися, стали холодними і чужими, але він тут же спохопився, вибачаючись усмішкою:

- Це сюрприз! Ви знаєте, де знайшли цей передавач? В одному з підземних коридорів “Суперхомо”, біля люка в архів! А чистильники, між тим, не знають, що зроблений він для них.

- Ще й “Аїд” сюди вплутано, - пробурмотів здоровенний хлопець, стажист, який всюди супроводжував Гната, потім обернувся до мене: - А ви не пам’ятаєте, хто давав замовлення на розробку передавача?

Я знизав плечима.

- Запитай у Первенцева, я знаю лише те, що вже сказав.

- Дякую і за це, - мовив Гнат. - Ми займемося передавачем пізніше. Спасибі, Вахтанг! Такого подарунка я не забуду! Ще раз переконуюсь, що у формулі успіху велику роль відіграє його величність випадок. Але до діла. Надаю слово вченим.

Гнат глянув на мене, а я на Сурова:

- Давай ти.

Фізик підвівся, анітрохи не бентежачись. Говорив він повільно, немов обдумуючи кожне слово, тому мова його була лаконічна.

- Отже про події: катастрофу на плато Ховенвіп, обвал моста у річку в Ель-Пасо; витік на електростанції в Х’юстоні; вибух орбітального моста на Сааремаа; аварію атмосферного заводу під Псковом. Об’єктивних даних дуже мало, суб’єктивних більше, я маю на увазі оцінки подій очевидцями. Наші висновки: параметри всіх аварій досить схожі, випадкових відхилень у межах вектора практично немає. Причиною всіх аварій може служити якась зона активного поглинання енергії. Саме вона здатна спричинити витік на енергостанції, зруйнувати опори моста, поглинути захисне поле ліфта й ударну хвилю вибуху і викликати у людей відчуття холоду, яке запам’яталося їм передовсім. Зона, очевидно, невелика, близько півтора кілометра в діаметрі, можливо, навіть іще менше. Чому вона утворилася в момент, відповідний аваріям, ми не знаємо. Якщо ж зона існує постійно, то є шанс виявити її, хоча очевидці запевняють, що вона невидима. Виявити зону можна таким чином: над водоймами - по термічному сліду на воді, у повітрі, в тропосфері - по інверсійному сліду.

- Хвилиночку, - втрутився Гнат. - Чому зона має залишати сліди?

- Бо вона поглинає енергію. Це, по-моєму, незаперечно. Через різкий спад температури повітря район зони повинен служити ядром конденсації туману. Звідси - туманна смуга, тобто інверсійний слід. На воді також мають залишатися термічні сліди у вигляді переохолоджених смуг, які можна побачити в інфрачервоному спектрі із супутників погоди, наприклад; розсіваються вони повільно.

- Зрозумів, продовжуйте.

- Як я вже сказав, причин виникнення такої зони ми не знаємо. У нас є лише гіпотези про сутність самої зони. Перша: зона - це стійка комбінація якихось полів чи система енергетичних зв’язків. Друга: “беззвучна” чорна діра, і третя: інший Всесвіт.

По тиші, що настала після сказаного Суровим, та поглядах рятувальників я зрозумів, що вони про нас думають. Фізик поглянув на мене, і я підбадьорливо підморгнув йому: не дрейф, мовляв.

- Дуже цікаво! - сказав Гнат. По-моєму, щиро сказав. - Тільки поясніть, що таке “беззвучна” чорна діра.

- Колапсар, який не викликає видимих ефектів типу енергомагнітного випромінювання.

- Зрозуміло, - Ромашин вивчаюче поглянув на своїх підлеглих. - Що скажете? Як гадаєте?

- Треба подумати, - мовив Дайніс. - Я не маю повної інформації з цього питання.

- Приєднуюся, - кивнув розважливий Аристарх Видов. - Просто можу сповістити результати опитування очевидців аварії, хоч вони мало що додадуть. Але пояснювати сутність самої зони... мені здається, передчасно.

- Не передчасно, - заперечив Суров. - Відпрацьовуючи гіпотези, ми скоріше вийдемо до істини, тим більше, що завдання зводиться до максимально швидкого виявлення зони, чи просто Демона. А виявити - значить, попередити майбутні аварії. Якщо у вас є нові факти, дані свідків, прошу передати нам інформацію. До речі, звертаю вашу увагу на той факт, що “потужність” аварій у ланцюжку “Ховенвіп - Псков” зростає, тобто зростає масштаб зруйнованого і жертв.

- Це зрозуміло. - Дайніс кинув погляд на Гната. - Але до чого тут фігурант усеземного розшуку Зо Лі?

- Запитання не за адресою, - відповів Ро-машин, над чимось розмірковуючи. - Досить і того, що він бачив аварії, але не прийшов до нас і не розповів. Вахтанг, - звернувся він до мене. - Ваші відомості надзвичайно цінні. Завдання залишається тим же: дослідження моделей Демона, його можливостей, причин виникнення, а також відновлення причинно-наслідкового зв’язку подій, про що ми вже говорили. Стажист відшукав у картотеці кілька дивних випадків, які відповідають нашому профілю, попрацюйте з ними. І ще ось що: летіть на Ховенвіп і ретельно досліджуйте підземне господарство лабораторії “Суперхомо” разом з експертами “Аїд”, особливо один незвичайний бункер у формі сфери. Координати я вам сповіщу, а там допоможе старший групи чистильників Кіт Дуглас. Результати негайно мені на стіл. Не заперечуєте?

Я не заперечував. Суров, повагавшись, також пристав на це. Він розумів своє завдання. Робота передбачалася цікава, і якщо б не тривожний її підтекст - зацікавленість відділу безпеки УАРС - працювати було б одне задоволення. Втім, у наш час суто фізичних проблем не існує, будь-яка з них породжує безліч проблем етики, моралі та відповідальності за наслідки.

ВІТОЛЬД СОСНОВСЬКИЙ

Ми стояли на терасі технічного центру УАРС. Над головою нависала похила чарункувата стіна кілометрової споруди, під нами схил горба обривався в Десну.

Гнат замислено дивився униз, на ріку. Було видно, що думки обсіли його не вельми веселі. 1 чого це Деніз від учорашнього дня слухати про нього нічого не хоче? Посварилися? Ніби ж немає причини...

- А з цим куди? - нагадав про себе Дай-ніс, другий помічник Гната. В руках він тримав передавач, знайдений у печерах Ховенвіпу.

- З цим? - отямився Гнат. - Як і вирішили, в лабораторію мікротехніки. Зустрінеш Первенцева, поясни йому ситуацію і з’ясуй, хто давав завдання на розробку передавачів. А ще дізнайся, чи немає інших подібних замовлень. Пам’ятай про таємницю розслідування.

Дейніс кивнув і зник.

Гнат поглянув на квадрат відео, на якому промайнули цифри часу, і кивнув на лаву.

- Сядьмо, варяже. Ану розкажи докладніше, що тобі з Первицьким ще стало відомо із загадкових подій.

Я розповів.

- Зрозуміло. - Гнат помовчав з хвилину. - Доведеться тобі завершувати розгляд самому. Дзвони у відділи Управління, які займаються ліквідацією аварій, лети на місце, поговори з очевидцями, коротше - розберися не тільки у фізиці, а й у психології. Відвідай також американський метеоцентр. Наші помічники-вчені запропонували хорошу ідею щодо слідів Демона в атмосфері й на воді. І ось ще... я тут згадав... Пройдися-но ти місцями, де недавно побував Демон, пошукай слідів, про які ще ніхто не говорив, щось таке, що не вкладається в рамки звичних уявлень. Це може бути... ну, не знаю що. У Пскові, наприклад, при аварії на атмосферному заводі я виявив “скляну” смугу... До речі, не забути б поспитати в експертів, зробили вони аналіз смуги чи ні.

Я кивнув.

Гнат стиснув мені лікоть, і я піпюв. А він залишився сидіти, занурений у свої думки.

У метеоцентрі я пробув недовго. Працівники там чергували досвідчені й за півгодини відшукали те, чим я цікавився. Синоптики справді знайшли сліди, подібні до тих, які, на думку вчених, мав би залишати Демон.

У Сан-Антоніо, скажімо, перед дивним літнім снігопадом бачили смугу туману, з якої і випав сніг. В Атлантиці супутники “помітили” термічні смуги: на поверхню вийшли холодні підводні течії, яких раніше там не було. Я не дуже вірив, що цей випадок несе потрібну інформацію, але в часі він укладався в ланцюжок Ховенвіп - Псков, і тому вніс його у реєстр загадок. Між іншим, біля узбережжя острова Сан-Мігель, на якому самозбудилися вулкани і де я побував, виконуючи перше наше з Гнатом завдання (пошук космольота, що незаконно стартував у ТФ-режимі), також було зафіксовано термічні переохолоджені смуги на воді.

З метеоцентру, минаючи позначені географічні точки, я кинувся пізнавати Землю з дещо несподіваного боку, але як не старався, встиг побувати лише в Х’юстоні та в Сан-Антоніо. Територію Х’юстонської енергостанції було ще обнесено захисною сіткою, і чогось “дивного” спостерегти не вдалося. В Сан-Антоніо я блукав вулицями цілісіньку годину, але єдину “дивину” угледів у центрі міста, на майдані Марка Твена - це був пам’ятник Твену, виконаний у стилі модерн у вигляді натурального людського серця в ненатуральну величину: висота монумента досягала десяти метрів.

Звільнивсь я лише об одинадцятій вечора.

Гнат усе ще перебував у відділі. Я почав було розповідати про свої мандри-пригоди, але він мене перебив:

- Зачекай, варяже, розкажеш усе потім. То правда, що в місцях загадкових подій бачили чистильника?

- Так. Я показав знімки Зо Лі. Він був там.

- Гаразд, Поки що відпочивай, а о дванадцятій нуль-нуль будь у Лапарри, без запізнення. Я відлучуся на годину.

Повечерявши, я подзвонив додому, перекинувся парою жартівливих ретирад з Деніз і попрошкував у кабінет начальника відділу. Щоправда, поріг кабінету я переступив не без трепету.

Виявилося, я прийшов першим. Лапарра мовчки показав мені на стілець і продовжував роботу, вдивляючись у стовпчики цифр, світляні рядки, що бігли по панелі стола, а іноді переключав щось на дошці зв’язку-координатора.

Сім хвилин я нудьгував, не знаючи, куди подіти розпашіле обличчя (зняти б, як маску, й охолодити крижаною водою). Зрештою, прийшов Аристарх, мовчки сів поруч. Гнат заявився о першій ночі з худим і рудим заступником Лапарри.

Начальник відділу стиха сказав “відбій” у панель стола, зачекав відповіді, натиснув на вимикач, і світлова біганина на столі вщухла.

- Слухаю, - Лапарра глянув на Гната. - Тільки коротше. Шкодую, що зміг звільнитися так пізно. Як почувається Дайніс?

- Нормально. Одначе у форму ввійде не раніш як через добу.

- Що з ним сталося? - вихопилось у мене. Гнат знехотя відповів:

- На Дайніса було вчинено напад, - і додав, аби у мене більше не виникало запитань: - Хотіли відібрати передавач.

- Хто нападав - з’ясували?

Гнат знайомим жестом обхопив пальцями підборіддя.

- Поки що ні. Нападаючий підійшов ззаду і провів прийом “сон”. Передавач зник.

- Це міг бути Зо Лі?

- По тому, як було проведено прийом, можна судити, що нападаючий - людина малого зросту. Це міг бути і Зо Лі. В такому разі він сміливий не за зростом...

- Не відволікайся. Що з’ясували?

- Первенцев підтвердив, що одержав замовлення на розробку передавачів. І не тільки передавачів. Кілька днів тому вони завершили монтаж і перевірку багатодіапазонного біовипромінювача. Випромінювач загадково щез того ж дня із замкненого сейфа лабораторії. Крім випромінювача, зник і серійний посилювач емоцій. Це до відома.

- Хто видавав і підписував завдання на розробку?

- Видавав Ларрі Хемпстер, підписував Мартін Гриффітс.

- Що?!

- Отак, заступник начальника американського філіалу “Аїд” і сам начальник. Ні той, ні той і в очі не бачили цього завдання. Підписи на бланках-замовленнях підроблено.

- Хто приходив з бланками?

- Первенцев не пам’ятає. Гадаю, що той, хто стріляв з “дракона”, поштою надіслав їх по каналу особливої терміновості. Аристарх провів обережний зондаж відділу підготовки Дальрозвідки. Зо Лі там ніхто не бачив, і взагалі ніхто не вів мови про моє повернення. Але що цікаво, пам’ять комп’ютера, в якій були закладені дані про роботу відділу безпеки в експедиції “Погоня”, виявилася зітертою! Не вся, звичайно, але саме та частина, яка стосується особисто мене. До того ж патрони до “дракона” зникли із закритої секції відділу точно так само, як і біовипромінювач у лабораторії Первенцева.

- Одна і та ж рука...

- Ми перевірили: всі сейфи, з яких сталося викрадення, одного й того ж заводу, замки в них стоять на електроніці. А Зо Лі працював вісім років тому саме на цьому підприємстві, за спеціальністю він чіп-механік великих інтегральних систем.

- Спеціаліст по сейфах, - Лапарра гмукнув. - Цікаво. Він міг і в комп’ютері походити, професіонал. Що іще?

- Наші фізики Суров і Басилашвілі вирахували швидкість і передбачувані умови виникнення своєї “зони поглинання енергії”, тобто Демона, але поділитися неперевіреною інформацією поки що не хочуть, бояться. Я пробував провести локацію найближчих до Пскова районів з дев’ятнадцятого супутника, виявити нічого не вдалося.

- Погано! Що кажуть самі вчені? Чи можна якимось технічним способом виявити Демона?

- Мабуть, зона Демона справді поглинає види радіацій. Виявити її локаторами будь-яких типів неможливо. Може, допоможуть детектори слабких взаємодій? - термін Сурова. За його словами, зона з такою концентрацією енергії, яка передбачається у Демона, має породжувати деякі фізичні ефекти, скажімо, виникнення елементарних часток... Ось у чому справа!

- Погано, - повторив Лапарра глухо. - Час іде, а ми топчемося в болоті припущень та здогадок. Наприклад, дайте мені відповідь на таке запитання: навіщо стрільцеві знадобився багатодіапазонний передавач? Люк в архів лабораторії він не відкрив, але, виходить, передавач потрібен стрільцеві, якщо той насмілився напасти на Дайніса і відібрати? Гнат мовчав.

- Тепер цей спеціалізований біовипромінювач з посилювачем емоцій... він-то навіщо? - Лапарра зачекав і махнув рукою. - Гаразд, додай ці запитання до свого “туману”. У вас усе?

- Стажист був на місцях деяких подій, що вкладаються за часом і загадковістю в нашу схему. І всюди там очевидці бачили Зо Лі. Можливо, він тоді ні від кого не ховався, не уникав зустрічі.

- Бо ніхто його не шукав. Усе? Тоді продовжуйте роботу. - Лапарра був заклопотаний, незадоволений і не приховував цього. - Доведеться мені одному червоніти перед начальством за нашу неоперативність.

- У мене запитання, - Гнат подумав: - Чи є нові дані по об’єкту “Зеро”? Чи по фірмі “ОС”?

- Фірмою. займається Анатолій, він тобі розповість (Первицький кивнув). Об’єктом “Зеро” також займаються люди... я займаюсь. Нового нічого. Якщо щось відшукається - сповіщу.

Худий заступник начальника відділу, побачивши, що всі встають, неголосно спроквола проказав:

- Хвилиночку. Є одна обставина. Стажист каже, що Зо Лі бачили скрізь, де відбувалися загадкові події. Так?

Гнат і Лапарра запитально дивилися на Первицького.

- Точно, - кивнув я. - І в Сан-Антоніо, і...

Первицький жестом обірвав мене.

- А що ви скажете про таку подробицю: під час снігопаду в Сан-Антоніо Зо Лі бачили в іншому місці?

- Дурниця, - спокійно мовив Лапарра. - В роздвоєння особистості я не вірю. Хтось з очевидців помиляється.

- Це непоодинокий випадок, - Первицький провинно усміхнувся. - Гнат бачив Зо Лі й під час вибуху Сааремського ліфта, а працівники зв’язку космоцентру саме тоді мали з ним розмову на ПКП номер двадцять три.

- Де-де?

- На посту контролю за простором над Землею.

Запала тиша. Я дивився на Гната, але на його обличчі прочитав лише зацікавленість. Утім, як я вже казав, “читач лиць” з мене поганий. На обличчі Лапарри я взагалі прочитав бажання поспати, але навряд чи це відповідало істині.

- Звідки тобі це стало відомо? - зрештою запитав начальник відділу.

- Цілком випадково, - Первицький розуміюче усміхнувся. - Адже я член комісії Ради з екоетики і змушений зрідка перевіряти, як виконують Статут різні організації. І коли я перевіряв систему зв’язку, мені раптом спливло на думку показати зв’язківцям фото Зо Лі й попередити їх, що він фігурант нашого наполегливого розшуку.

- Цього нам тільки не вистачало! Перевірте найретельніше, а потім подивимося, куди це нас заведе.

Ми покинули кабінет і до своєї резиденції йшли мовчки. В голові у мене - лавина фантазії, я вже уявляв, що Зо Лі може зробити із себе копії - чи не це секрет “Суперхомо”? - і тому він всюдисущий і невразливий, і тут мені зблиснула така здогадка, що я аж зупинився.

Гнат з Аристархом увійшли до кімнати, увімкнули відеопроектор і стали проглядати якісь документи, вряди-годи кидаючи короткі репліки. Врешті Гнат помітив мою відсутність і покликав:

- Ти де подівся, Вітольде? Порушуєш режим секретності.

Я зупинився біля дверей і сказав зчужілим голосом:

- Я знаю, навіщо стрільцеві, - а це напевне був Зо Лі, - потрібен багатодіапазонний радіопередавач.

Гнат зметнув угору брови, Аристарх з цікавістю оглянувся.

- Браво, стажисте! І навіщо ж?

- Щоб управляти Демоном!

Вони перезирнулися, водночас глянули на мене.

- Він або геній, або близький до божевілля, - вирік Аристарх. - Ще треба довести, що Демон - витвір лабораторії. Та і як може бути керована зона поглинання енергії?

Гнат підвівся, підійшов до мене і з ніжністю в голосі сказав, злегка стукнувши мене кулаком по плечі:

- Молодець, варяже!

А мені чомусь захотілося плакати, чесне слово! Чи тому, що я “пташеня” і мені рідко випадало чути отакі слова, чи тому, що похвала йшла від дорогої мені людини...

ПИЛИП РОМАШИН,

директор УАРС

Центр оперативного керівництва секторами займав перший поверх Управління і являв собою зал, розділений прозорими перегородками на сім окремих приміщень-за кількістю секторів. Я попрямував в ліве крило залу, яке майже повністю займав сектор планетарної служби Землі - найбільший з-поміж секторів.

У квадратному приміщенні було прохолодно, пахло свіжим сіном і квітучим знітом. Три сотні панелей-пандармів, установлених двадцятьма рядами, то показували якісь ділянки земної поверхні чи морські глибини, то перетворювалися на чорні дошки, якими згори донизу спадали потоки цифр, символів, світляні стріли бланків-повідомлень, схеми і рядки наказів. За панелями сиділи спеціалісти-чергові, але в залі стояла майже цілковита тиша: апаратура тут працювала на думкоприйомі, а не на звуці. Три стіни квадратного приміщення займали ВОПС - відеооб’єми першого сигналу про катастрофи, аварії та нещасні випадки.

Біля центрального віому мене зустрів Калашников, мій другий заступник, високий, злегка сутулий, з великою головою і крупними рисами обличчя.

- Щойно надійшла відповідь. Тропосфера і стратосфера за даними метеоконтролю чисті. Ретроспективний аналіз півроку тому також нічого нового не виявив. Але є безліч “метеоштрихів”, з котрими ще належить розібратися.

Я кивнув, сів у крісло, відшукав на площині командного пульта потрібний сенсор, і віом розкрився на всю свою широчінь акваторією Балтійського моря.

- Перевірили інститути? Фізики ніяких експериментів не проводили під час аварій?

- Перевірили. Жоден з проведених на землі під землею і над землею експериментів не збігається з часом і місцем проведення.

- Дані по Марсу?

- Марсом займається Єгоров, він у секторі СПАС[3].

Я увімкнув зв’язок із сектором периферійної гілки аварійно-рятувальної служби: станції СПАС виловлювали сигнали тих аварій, яких не могла “дістати” система постів оперативного чергування.

- Єгорова.

- Слухаю, - з’явився у малому віомі товстун Єгоров.

- Що нового по Марсу?

- Промацали всю кульку. Знайшли сліди старої шахти, посадочного майданчика, але вибух там був потужний, вирва діаметром близько трьох з половиною кілометрів. Нічого, звичайно, не залишилося. Правда... - Єгоров пожував нижню губу. - Експерти при аналізі виявили у воронці мізерні сліди води-зет. Можливо, хоч це щось дасть?

- Якої води?

- Води-зет, двічі ізотопної води, - пояснив Калашников. - До числа природних елементів, точніше, речовин, що складають усі тіла Сонячної системи, вода-зет не входить.

- І не тільки Сонячної системи, - докинув Єгоров, очікувально поглядаючи на мене. - За даними астрофізиків, воду-зет не виявлено ніде в Галактиці.

- Її можна одержати в лабораторії...

- Стривай! - сказав я. - А двісті років тому існували такі лабораторії?

Калашников замислився.

- По-моєму, ні, але я уточню.

- Гаразд. Будь “ласка, зведення подій за останні два дні.

Калашников підключив до віому інформканал і поринув у свою роботу, а я став читати повідомлення про події на Землі за останні дві доби. Аварій було всього сім, в основному на автоматичних заводах, що мене здивувало. Випадків по розділу “порушення екоетики” не виявлено зовсім, зате дрібних регіональних порушень рівноваги “природа - технологія” виявилося близько трьохсот.

Я поставив у останньому запису позначку “особливий контроль” і викликав Лапарру, Гната і Гриффітса.

Віоми спрацювали майже водночас, і поруч з моїм “генеральським” кріслом виникли крісла начальника американського філіалу “Аїд” та Лапарри. Гнат наяву завітав до сектора за кілька хвилин.

- Одержав нові дані, - сказав я, - тому і викликав вас заздалегідь. Та спершу - що у вас?

- Вдалося знайти дещо цікаве, - почав Лапарра. - Якщо не сказати інакше. - Моєму виклику він не здивувався, з чого я зробив висновок, що Лапарра на нього чекав. - Наш фігурант Зо Лі “роздвоюється”! Його тричі бачили у двох місцях одночасно.

- Одначе! - всміхнувсь я. - Роздвоюється?

- Дані перевірені, сумніву немає.

- Може, КОТ?

- КОТ - імітатор голографічного привида, що не вміє розмовляти самостійно, та й працює апаратура КОТ на відстані до ста метрів. У нашому ж випадку між “обома Зо Лі” було не менше трьох сотень кілометрів.

- Цікаво. І як ви це пояснюєте, як обґрунтуєте?

- Ніяк. Голова йде обертом! Поки що взяли до відома, передали інформацію фізикам та експертам, нехай помудрують ще й над цим, а потім подивимося. Наші помічники-вчені працюють над створенням датчиків, які можуть “засікти” Демона в повітрі. Обіцяли вранці подати перший експериментальний зразок - у їхньому розпорядженні всі лабораторії техсектора.