Василь Головачов. Непрохані гості (стр. 7 )

- Довго вони вовтузяться. - Мені не сподобався вираз Гнатового обличчя, щось останнім часом з ним відбувається, глибоко особисте, але що - спробуй здогадатися, якщо він навіть матері нічого не розповідає. - Ану, що там у вас скоїлося?

Гнат і Лапарра перезирнулися, потім Ян сказав:

- На Дайніса Пурнієкса було вчинено напад. Він ніс у лабораторію знайдений на Ховенвіпі радіопередавач і... Передавач зник, хто нападав - не встановлено.

Я мовчки дивився на Лапарру, а він кинув на мене короткий позирк і додав:

- Це ще не все. На Гната також було вчинено напад, точніше, спроба нападу. Щоправда, сталося це кілька днів тому, а сказав він лише сьогодні. Припускаємо, нападаючий хотів заволодіти картою підземних ходів Ховенвіпу.

Гнат провинно нітився під моїм поглядом. Невже так розслабився на Землі, що перестав звертати увагу на “дрібниці”? Забув, що дрібниць у нашій роботі, хоч який тривіальний це висновок, не буває?

- Час від часу не краще! Ви хоч уявляєте, чим це пахне? Спочатку стрілянина на Ховенвіпі з “дракона”! Тепер ще ці два випадки! Та ви що? Чому досі невідомо, хто стріляв і нападав?

- Пошук ведеться, - тихо сказав Лапарра, стиснувши зблідлі губи. - За деякими даними, це все справа рук однієї ж і тієї людини, а саме - Зо Лі.

- Блискуче! Залишається тільки з’ясувати у нього самого. Де він, до речі? Не знаєте? А хто знає? Якщо не знає керівник відділу безпеки, то навіщо взагалі цей відділ в Управлінні?

Лапарра мовчав. Гнат хотів щось сказати на його виправдання, але я зупинив його жестом.

- З розшуками Зо Лі треба кінчати. Оголосіть “Штурм-пошук” по всій Системі, але знайдіть його! Людина - не голка!

- А я гадав, справа не в ньому, - все-таки вставив Гнат. - Точніше, не тільки в ньому. Хтось ще “грає” під нього...

Лапарра поморщився.

- Бездоказово, Гнате. “Роздвоєння” Зо Лі - ще не аргумент на користь твоєї ідеї. Я вважаю, що Зо Лі Оволодів якимсь секретом лабораторії, що дає йому змогу гуляти по Землі безкарно та ще й стежити за Демоном. Усі його дії - за межею людських можливостей. Нормального професіонала ми давно взяли б. Комунікаційна служба тричі засікала його в Європі, і щоразу він зникав від спостереження!

- Ну, щодо “надлюдських” можливостей ти перебільшуєш. - Гнат посміхнувся. - Реакція у нього, скажемо прямо, чудова, але й ми дещо вміємо.

Він спритно нагнувся, стрибнув через мене (я сидів у кріслі), безшумно приземлився і... щез! Принаймні так мені здавалося зі сторони. Насправді ж він застосував прийом “тінь-маскування”, один із найважчих прийомів тайбо, розрахованих на миттєвість рухів, які практично не схоплює оком спостерігач.

- Браво! - похвалив Гриффітс і двічі ляснув у долоні.

Гнат вийшов із-за спини спантеличеного Калашникова.

- Цирк! - буркнув Лапарра несхвально.

Насправді він був задоволений, а я подумав, що мій син ще зовсім дитина, хоч і має фізичні дані дорослої людини. Щоправда, мені також приємно бачити його в формі... не забути б поговорити з ним про його психологічну форму...

- Так, - підбив я підсумок роздумам. - Стосовно Зо Лі: службі комунікацій підключити до його пошуків усі оперативні загони. Проаналізувати його “роздвоєння” і, якщо факти підтвердяться чи повторяться, терміново скликати Раду безпеки із залученням Академії наук. Тепер щодо Демона. Є щось нове?

- Майже нічого, - похмуро мовив Лапарра. - Загибель людей Шерстова на Ховенвіпі не залишає сумнівів, що у час їх появи на Ховенвіпі Демон вирвався з бункера “Суперхомо” на волю. Пам’ятаєте акт медекспертизи? “Смерть настала від раптової зупинки серця...” На думку лікарів, серце могло зупинитися й од величезної енерговтрати. Тобто чистильники потрапили в зону, що поглинає енергію.

- У стажиста є гіпотеза, - сказав Гнат. - Демон - це “чорна діра людського зла”. Вона поглинає всі наші негативні емоції, і в зоні її дії пришвидшуються всі події, які йдуть людині на шкоду.

- Поетична вільність, не більше, - мовив Лапарра. - Але думка взагалі-то заслуговує на увагу. Адже і Зо Лі навіщось знадобився біовипромінювач з посилювачем емоцій. Більше даних про Демона у мене немає.

- Посилювач емоцій, здається, використовується лише в медицині.

- Цілком правильно, при лікуванні пригніченого стану і депресії.

- Ясно. Що в тебе, Мартіне?

Гриффітс за звичкою випнув товсті губи.

- Нам вдалося зберегти частину документів другого розпечатаного контейнера. Експерти розшифровують записи і дещо вже виявили... Лабораторія “Суперхомо” експериментувала над людьми, причому досить своєрідно: їх по одному і цілими групами “згодовували” Демону зусебіч через “вікна” проникності в його оболонці. Таким чином “експериментатори” шукали ключ до управління Демоном, а звідси випливає, що Демон - не витвір лабораторії. Його звідкілясь привезено на Ховенвіп. Список тих, хто “пройшов” Демона, складає шістсот сорок чотири прізвища. Вижили після цього дев’яносто п’ять осіб, з них тридцятеро померло впродовж місяця після експерименту.

У залі залягла тиша. Всі працівники ВОПС, Лапарра, Калашников, Гнат, приголомшені, німо дивилися на Гриффітса. Мовчав і я, хоча давно знав межі цинізму і людиноненависництва “вчених” убивць у часи капіталізму.

- Це все, що вдалося прочитати? - стиха запитав Лапарра. - Чи знайшли вони ключ до управління Демоном? І що він таке?

- Напевно, так, хоч безпосередніх доказів, які підтверджують це, поки що не виявлено. Між іншим, у бункері, де, мабуть, перебував Демон, хіміки натрапили на слабкі сліди рідкої речовини - води-зет, двічі ізотопної води.

Ще кілька хвилин тому слова Мартіна могли бути для мене сюрпризом, тепер же я лиш кивнув у відповідь, переконавшись у своїй здогадці.

- Дякую, Мартіне, - сказав я. - Добре, якщо б ви повідомили всі новини одразу ж, а не через добу. Тепер я можу з певністю сказати, що таке Демон. Це об’єкт “Зеро”.

Якусь хвилю всі мовчали. Потім Лапарра підвів очі:

- Вважаєш, пояснив, що таке Демон? Гнат з Гриффітсом обмінялися посмішками, я був серйозний.

- Думаю, пояснив, просто ви цього ще не бачите. Річ у тім, що за моїм завданням було проведено всебічне обстеження місць знаходження шахт фірми “Демони мороку” на Марсі. Там також виявлено воду-зет. Плюс до цього останні дані Мартіна про те, що Демона привезено на Ховенвіп, а не створено в лабораторії. Звідси й висновок: об’єкт “Зеро” був перевезений на Землю і через двісті років вирвався на волю, як Демон.

Я зафіксував час. Треба завершувати позапланову оперативку.

- Підходжу до головного. Невідомо, чи володіє ваш Зо Лі секретом Демона, про це ми дізнаємося, коли чистильник прибуде до нас. Але, очевидно, ми виходимо на контакт з позагалактичним розумом! Сліди об’єкта “Зеро” - вода-зет, а такої води, як відомо, в нашій Галактиці поки що не виявлено. Ось і вважайте тепер, яка ціна нашої роботи. Локація із супутників та висотних ПКП поверхні Землі також нічого не дала, значить, уся надія на світлі голови фізиків. Не виявимо Демона - сам диявол не знає, яку штуку він утне потім...

Я не встиг докінчити думку, як Калашников, що працював неподалік, раптом скочив, нагнувся до панелі селектора і зробив мені знак рукою. Оператори ВОПС поруч з ним забігали пальцями по клавіатурі пульта, стиха перемовляючись. Я очікував. Зрештою, Калашников обернувся до мене:

- Аварія під Новгородом! У річку звалився міст з магнітопоїздом. Є жертви. Патруль лінійних уже подався туди.

Я зиркнув на Лапарру і стрівся з поглядом його нестерпно голубих очей.

ГНАТ РОМАШИН

У Новгороді мені ще не випадало бувати, хоч я знав, що це старовинне російське місто-пам’ятник і в ньому є що подивитися. Однак і цього разу було не до його архітектурних та інших красивостей, бо мчали ми до міста з одчайдушною швидкістю. І все-таки ганебно запізнилися.

Катастрофа сталася в той момент, коли вантажний магнітопоїзд виїхав на міст через ріку Мсту. Ширина ріки біля моста була десь метрів сто п’ятдесят, і міст обвалився на всю цю відстань. Ну нехай би одна опора (міст, звісно, старий, триопорний, із склобетону), а то ж усі три!

Наш швидколіт прибув у ті хвилини, коли над киплячою біля руїн моста рікою завис модуль ІІСЛ - патруля стихійного лиха. Рятувальники діяли швидко, спритно і нашої допомоги не потребували, та ми і не пропонували її, у нас були свої завдання.

Лапарра ще в центрі послав у ефір “Шторм” по відділу, і швидкольоти з емблемою спецсектора прибули після нас із запізненням лише на п’ять-шість хвилин. Попервах ми перекрили радіобар’єром увесь район катастрофи площею двадцять п’ять квадратних кілометрів, щоб ніхто не вийшов з цього району непоміченим. Затим усією наявною на бортах машин апаратурою прочесали повітряний простір на предмет виявлення Демона. Перше, що ми подумали, почувши повідомлення про катастрофу, було: “Демон, його “рук” справа!” І лиш потім, не виявивши нічого схожого на зону поглинання енергії, почали планомірний пошук “підозрілого” в оточеній зоні.

Я зі згоди Лапарри приєднався до експертної групи техсектора, яку очолював уже знайомий мені по Пскову Младен Лілов.

- Це ви? - зоригінальничав я, вітаючись.

- Ні, це не я, - похмуро відповів Лілов. - Нам з вами фортунить на безглузді катастрофи.

- Знову щось дивне?

- Ще б пак! Зовсім міцний міст, який ще навіть не дожив до свого першого капітального ремонту. Як у казці: дмухнув злий чаклун - і міст розсипався. Весь, цілком!

- Справді, дивно. Наш відділ займався такими випадками. Думається, що джерело катастроф одне і те ж - Демон. Між іншим, в Ель-Пасо два місяці тому трапилася точнісінько така ж сама історія з мостом - обвалився на всю довжину.

Я полишив заклопотаного Лілова, і зненацька мене пойняв знайомий неспокій: підсвідомість зафіксувала якусь небезпеку, і тут же спрацювали сторожові центри тіла, які не засинали навіть уві сні. Запраглося діяти, щось робити. Я викликав по мікро Лапарру і розповів йому про свої відчуття. На мій подив, Ян не став іронізувати, а поміркував і запитав:

- Зону ми оточили, але якщо він тут, то як ми його відшукаємо?

- Найпростіше було б провести перекличку на хвилі “чотириста” і підняти всю нашу гвардію в повітря, одночасно пильнуючи за землею. Якщо Зо Лі залишиться біля моста, ми виявимо його хомодетекторами.

- Правильно, дій. Я піднімуся вище і візьму на себе контроль зв’язку і перевірку машин, які злітають.

Швидколіт Лапарри злинув у небо, а я, уздрівши стажиста біля машин “швидкої допомоги”, велів йому йти за мною і почав давати команди, не впевнений до кінця в тому, що У нас щось вийде.

- Увага! Патрулям горизонту перейти на зв’язок на хвилі “чотириста”. Відповіді за ранжиром. Як прийняли?

На панелі монітора зв’язку перемигнулися зелені цифри: всі десять патрульних машин почули наказ:

- Починаю перекличку. Після відповіді кожен стартує на висоту триста метрів.

Один за одним стартували швидкольоти патруля спецсектора, дійшла черга до машин Новгородського лінійного відділу УАРС.

Я дав у ефір “дві трійки” - сигнал особливої уваги всім рятувальним групам і передав той же наказ піднятися в повітря.

- Не розумію, повторіть, - відповів мені чийсь уривчастий різкий голос. - Хто командує?

- Це я, Зігмасе, - озвався Лапарра. - Потім поясню. Піднімай своїх, це ненадовго, тільки дай перекличку на хвилі “чотириста”, щоб я бачив і слухав.

- Ян? Що ви там мудруєте? Ви ж бачите, чим ми зайняті.

- Треба, Зігмасе. У мене “Шторм” по відділу.

Коротке мовчання.

- Зрозумів. Ну, дивися.

Невідомий мені начальник лінійного патруля Зігмас мерщій провів перекличку, і в небо злинули останні швидкольоти та ремонтні “тюлені”. На березі річки зосталися чийсь одномісний швидколіт, безпілотний енергокатер і модуль ПСБ.

- Наші всі? - поспитав Лапарра.

- Всі.

- Чий швидколіт лишився?

- Не знаю, не наш.

- І не наш, - озвався Зігмас. - Що далі?

- Кінець відкритого зв’язку! Дайте чистий ефір. Гнате, всім групам почати прочісування району за допомогою хомодетекторів. Брати всіх, хто опиниться в зоні. Починай. Модуль і катер я перевірю сам.

Ліс під нами обабіч ріки був напоєний сонцем і своїм звичайним щебетливим, шелестким життям, з висоти в ньому нічого не можна було розгледіти. Але за лічені хвилини пошуку подав голос Полєсов:

- Я - перший, бачу об’єкт!

- Ромашин, дві групи машин униз! - почувся голос Лапарри.

- Дайнісе, до Полєсова. Я - за вами.

Кілька хвилин стрімкого плину - і ми опинилися під швидкольотом Полєсова, від якого донизу вдарив тонкий рубіновий промінь лазера, вказуючи напрямок. Ліс посунувся на нас, тіні й контури дерев виросли довкола миттєво, і швидколіт торкнувся землі. Відскочив ковпак кабіни, я стрибнув на траву, оглянувшись на інших, дав їм знак іти за мною.

Ми сіли в долині, зарослій молодими дубками та горішником. Ліворуч місцевість слалася низько, впиралася в недалеку ріку, праворуч схил горба був безлісний, зате трава тут росла висока, майже по пояс. Там, під самотньою сосною стояла людина у зеленому комбінезоні лісничого і з цікавістю поглядала то на нас, то в небо, де кружляв швидколіт Полєсова. Це був не Зо Лі, я помітив одразу.

- Обережно! - нагадав про себе Лапарра через мікро, закріпленому на мочці вуха, - Він дуже небезпечний!

- Це не Зо Лі. Вперше бачу. Найскоріш, це лісничий і тут опинився випадково,

- І все ж...

- Я Видов, бачу об’єкт біля контрольованої зони. Рухається швидко, може зникнути.

Серце “тенькнуло”, як заведено казати у таких випадках, я сам чітко і ясно зрозумів: цього разу знайшли саме того, хто потрібен.

- Полєсов, - покликав я. - Затримайте цього, тільки тихенько, не злякайте. Я прямую до Аристарха.

Лапарра незадоволено кинув: “Не поспішай”, - але я вже вскочив у кабіну швидкольота і дав старт.

Швидколіт Аристарха був над шпилем голого глинистого горба, і коли я підійшов ближче, спікірував до соснового бору біля його підніжжя. Я кинув машину слідом, приземлився.

Позаду в мене почулося якесь шамотіння. Удар, скрик. Я оглянувся - стажист! Коли це він устиг залізти до кабіни?!

- Варяг? Ти як тут опинився. Ану марш до моста!

Не оглядаючись, я побіг туди, де Видов уже командував своїми оперативниками.

- Де він? - видихнув я, угледівши Аристарха за стовбуром старої сосни.

- Метрів за п’ятдесят од нас, іде на північний схід, у бік Малої Вишери.

- Оточили?

- Ведемо по екранах хомодетекторів, але... знаєш, сигнал якийсь дивний...

- Що значить дивний?

- Поглянь.

Видов підкликав одного із своїх підлеглих. На плечі в того була труба хомодетектора з металевим стрижнем, який підтримував плаский і тонкий екран, розкреслений координатною сіткою. Екран ледь помітно світився, і в центрі його пульсувала жовта промениста зірка. Я з подивом вибалушився на неї. Людина-ціль на екрані хомодетектора завжди позначалась набором світляних окружностей, вкладених одна в одну, але - зірка!.. І в той же час детектор спрацював. Значить, попереду була людина?

Мене пойняло гостре відчуття небезпеки, біди...

- Яне, - запитав я, - хто він, той перший затриманий?

- Звичайний собі лісівник. А що у вас?

- Негайно перекрий зону згори! Не знаю, в чім річ, але в мене спрацювала екстрасенсорна... я бачу небезпеку! По-моєму, потрібні енергобар’єр і силове загородження. Стежте за повітрям, я піду до нього сам.

Лапарра якусь хвилю зволікав, потім мікро у вусі писнув:

- Зрозумів. Дозволяю застосувати зброю... Якщо...

Він не доказав, але й так було ясно, що стоїть за цим “якщо”: якщо виникне пряма загроза для життя.

- Усім залишатися на місці, - сказав я і помітив Вітольда. - Знову ти тут? Що це з тобою?

Під оком у стажиста - свіжий синець.

- Це я в кабіні, - виправдовувався Вітольд.

- Аристарху, поглянь за ним.

Я перевірив, як на мені сидить костюм - чи не сковує рухи? - відстебнув клапан на кобурі “універсала”, увімкнув відеокамеру на лацкані куртки і, пригнувшись, пірнув у зарості, побіг. Незабаром під кущем глоду побачив якогось чоловіка. Він був у чорному костюмі випробувача зі шнурівкою на грудях, плечах і стегнах. Але це також був не Зо Лі. Сказати, що я був розчарований, значить, нічого не сказати. І все ж дивне відчуття темної безодні, що розверзлася біля моїх ніг, не полишало мене.

- Хто ви? - хрипко поспитав я, повільно наближаючись до незнайомця.

І зненацька відчув, що не можу ступити далі ні кроку. Що за чортівня? Став, пильно стежив за незнайомцем. Той також не рухався з місця, схилив голову на плече, ніби прислухався до чогось. Я знову рвонувся до нього - і знову ніби вперся в стіну! Невже у нього генератор поля? Наче ж не видно...

Цієї миті позаду незнайомця заворушилися кущі й на стежину вискочив стажист. Незнайомець обернувся, Вітольд, як від поштовху, впав і покотився в кущі. Пістолет був у мене в руці, але стріляти я не міг, невидима стіна все ще відгороджувала мене від чоловіка в чорному. Він поглянув у мій бік, підстрибнув (мені здалося, що його смикнули за “ниточку” - тонкий, світлий промінчик), злетів над деревами, завис на мить, мовби привертаючи увагу швидкольотів, що мчали на нього зусебіч, і зник! Ні звуку, ні шелесту, ні сліду!

- Де він?! - Із-за кущів вискочив Аристарх з “універсалом” напереваги. За ним бігли інші. Останнім з’явився Вітольд. Слава богу, живий!..

Я мовчки сховав пістолет в кобуру і ступив до стажиста.

- Хлопчику, за такі речі ти можеш запросто вилетіти із загону... якщо наступного разу залишишся в живих! Кажу це тобі вперше і востаннє.

У Вітольда скривилися губи, він почервонів так, що мені стало його жаль. І все ж нехай знає - без дисципліни в УАРС робити нічого. Без самодисципліни - в першу чергу.

- Іди, візьми в машині вітальгінову мазь, - насупившись, буркнув я.

- Втік? - запитав Аристарх. - Як?

- Не знаю, - відповів я, згадуючи промінчик світла, що вихопився з голови незнайомця.

ЯН ЛАПАРРА

Замкнувшись у кабінеті, я прийняв дві таблетки вітальгіну, і голова трохи прояснилася, хоча біль, засівши десь аж у кістках черепа, лиш послабився. Якщо так триватиме й надалі, то на першому ж профілактичному медогляді лікарі поставлять упоперек моєї карточки штамп: “До роботи в УАРС не придатний”, і, як кажуть, гуляй, пенсіонере...

Я, мабуть, різко підвівся, бо у ліву скроню гостро кольнуло, з силою потер скроню долонею і перестав думати про себе.

Отже, що зараз головне? Перше: де Демон? Робить він усе самостійно чи ним, як маріонеткою, керує Зо Лі? Друге: хто такий загадковий незнайомець, який утік просто з-під носа патруля, хоч і було поставлено силову завісу? Невже Зо Лі також - перевертень, “надлюдина”, що володіє таємницею лабораторії “Суперхомо”? Але для того, щоб вийти з-під енергобар’єра так, як це зробив невідомий, потрібна колосальна енергія! В принципі Зо Лі міг добути десь генератор поля з перетворювачем МК, але ж генератор не сховаєш у кишені, та й не було його в незнайомця - Гнат його не помітив. До того ж генератор не пояснює зникнення. І на Зо Лі незнайомець не схожий. Тоді хто це був? І що він робив на березі ріки в момент катастрофи? І чому зник таким екстравагантним способом? Знову запитання, і на жодне - ясної відповіді. А Демон робить свої чорні справи і робитиме, поки ми не бачимо і не чуємо його і не знаємо, хто він чи що він...

Я знову прокрутив знятий Гнатом фільм - про його контакт з незнайомцем. З вигляду цілком нормальна людина, симпатична навіть, але ось те, як він зник!.. Коли з’явився стажист, невідомий підстрибнув угору вище дерев, з голови його вихопився в зеніт тонкий білий промінчик. Тоді взагалі стало коїтись щось чудернацьке: тіло невідомого стало танути, ноги - вкорочуватися, втягуватися в тулуб, потім і тулуб стиснувся, “влився” в голову, і останнім щез у небі промінчик світла. Все це - за три чверті секунди! Нісенітниця якась несусвітенна! Але ж записано на кристал...

Опам’ятався я біля дверей фізичного відділу техсектора, зайшов.

Невеликий зал, схожий на передпокій, з трьома напівтемними нішами. В глибині кожної ніші пульт, пласкі екрани проекторів думки, дисплеї, апарати зв’язку і контролю, нарамники й окуляри прямого спостереження за “гарячими” цехами лабораторії, де роботи створювали нові апарати і машини за командами людей.

У кріслах центральної ніші сиділо троє, ледве видимі в кольоровому сяянні вогнів пульта. Один з них помітив мене і рушив навстріч. Це був Вахтанг.

- Вирішив провідати, - сказав я, відчуваючи незручність. Виглядав Басилашвілі кепсько: постарілий, змарнілий, мішки під очима, випнуті вилиці, на губах смага. Навряд чи варто було нагадувати йому про важливість завдання. Щоправда, на його місці я постарався б більше уваги приділяти своїй зовнішності.

- До вечора буде готовий експериментальний зразок, - сказав Басилашвілі. - Робимо все можливе, але чутливість приладу має на порядок перекривати те, що малося в нас досі, що раніше нас задовольняло.

- Я розумію. Як то кажуть, квапитися не поспішаючи. Демон не дасть нам часу на розробку нового датчика, якщо не піде цей. Про аварію під Новгородом чули?

Експерт кивнув.

- Демон?

- За всіма ознаками - він. Найцікавіше, що Зо Лі там не бачив ніхто. Зате при прочісуванні району аварії ми наткнулися на дивного незнайомця... - Я розповів Вахтангові історію зі спробою затримати невідомого в лісі під Новгородом

- Це міг би бути й випадковий гість.

- Але він випорснув з-під силового ковпака!

Експерт поморщився.

- Містика! У нього що ж, у кишені був індивідуальний таймфаг?

- А як ти поясниш його зникнення? Гнат вів відеозйомку, все так і є, як я розповів: злетів вище дерев і перетворився на промінчик світла.

- Ну, що ж, тоді це був “привид”, КОТ.

- Я уже подумав про це, але, хоч і не спеціаліст з голографії та об’ємного відеомоделювання, гадаю, що все ж на КОТа наш незнайомець не схожий. Але нехай це буде навіть КОТ, тоді виникає одразу кілька запитань: хто управляв “привидом”, яким чином він залишився непоміченим оперативниками, чому пішов на цей фарс із “конструктором тіней”... Утім, чому - зрозуміло, не хотів контакту з нами, як і Зо Лі на Ховенвіпі.

- Ось і цього разу “незнайомець” - КОТ Зо Лі, - Басилашвілі всміхнувся у вуса. - Я не стверджую, що так усе й було. Першим спливає на думку не найпростіше і не найправильніше пояснення. Можливо, та людина справді може таймфагуватися в будь-яке місце без ТФ-кабін.

- Тоді це не людина.

- А хто, Демон?

- І не Демон. Ви ж самі сказали, що Демон - це всього-на-всього зона активного поглинання енергії. Ні, наш пан Зеро може виявитися ким завгодно, хоча тут я, здається, вторгаюся в галузь казки. У вас є якісь дані, Що можуть знадобитися в подальшій роботі відділу?

- Скоро ти там? - погукали експерта з ніші.

- Зараз, - Вахтанг, озирнувшись, зітхнув, знизав плечима. - Ігор обчислив геодету руху Демона, але потрібної точності не досяг, через те й нервує. Він вважає, що Демон при насиченні підіймається у стратосферу і навіть вище - в іоносферу, а “зголоднівши”, опускається в нижні шари атмосфери. Пробували засікти його слід?

- Інверсійний? Туманних і хмарних смуг над Новгородом хоч відбавляй, але які з них мають стосунок до слідів Демона, так і не дізналися.

Басилашвілі кивнув, постояв трохи і пішов у нішу.

Виклик директора застав мене у коридорі, коли я прямував у центр оперативного управління до Калашникова.

- Зайди, - коротко сказав Пилип і відключився, коли я відповів на виклик. А у мене знову боліла голова. Ох і погана це штука - передчуття нової біди! Ніяк не звикну. Втім, якщо б звик - Пилип першим порадив би йти з Управління. Байдужі рятувальники - вже не рятувальники...

Я знайшов Гната по зв’язку і повідомив йому про готові розрахунки передбачуваної траєкторії Демона.

- Зараз я завітаю до тебе, - мовив Гнат із стомленим виглядом. - Більше нічого?

- Перевір лінійні відділи УАРС Новгородської області: чи не траплялося до катастрофи з поїздом інших випадків.

- Нам би сповістили.

- І все ж перевір. Про дрібні аварії могли б і не повідомляти. Відносно Зо Лі - нічого?

Гнат поглянув мені в очі, потім знехотя проказав:

- Він був під Новгородом.

- Що-о-о?!

- Він сів у швидколіт місцевого відділу, коли ми оголосили пошук”. Відрекомендувався екіпажу як представник слецсектора. А коли пілот засумнівався, Зо Лі “вгамував” його прийомом “сон”, як і двох інших співробітників відділу. І спокійно зник після відбою тривоги.

- Коли це стало відомо?

- Годину тому дзвонили з Новгорода. Хлопці живі, тож не хвилюйся. Зо Лі досконало знає прийоми типу “укол у нервовий вузол”. Професіонал. Спостереження за ним встановити не вдається. Щезає. Потрібно брати при першій же нагоді.

- Гаразд, подумаємо. Все?

- Поки що все.

Я вимкнув віом і кілька секунд сидів непорушно, перетравлюючи слова Гната.

Директор УАРС чекав на мене один. Поруч з ним біля моделі атмосфери Землі стояли Стево Інджич, середнього зросту, худорлявий, і сивочубий чоловік, який викликав повагу габаритами, у голубувато-сірому костюмі, з червоним шевроном на рукаві: три стилізовані, переплетені між собою букви - ВКС, і нижче римська цифра 2.

Він озирнувся, і я впізнав голову ВКС Ореста Шахова. Лице в Шахова не те що було негарним, але все ж хтось у його роду таки був Квазімодо. Маленькі світло-голубі оченята Шахова тонуть у кам’яних зморшках обличчя, промацуючи мене з голови до ніг.

- Сідай, - кивнув мені Пилип і вмостився поруч.

Інджич присів у кутку стола. Шахов, відповівши на привітання, залишився стояти.

- У нас тут виникла невеличка теоретична суперечка, допоможи дійти згоди.

Я мимовільно глянув на голову ВКС і знову зустрів його оцінюючий, важкий, без тіні посмішки, погляд.

- Що, по-вашому, являє собою Демон? - запитав він стиха.

- Це зона активного поглинання... - почав було я і вмовк, спостерігши, як це не сподобалося Ромашину.

- М-да, зона поглинання енергії. Це фізика, принцип дії. А глибше?

Я подумав.

- Є припущення, що це об’єкт “Зеро”, знайдений у континентальних породах Марса близько двохсот літ тому фірмою “Демони мороку”. На жаль, багато документів архіву лабораторії “Суперхомо” безнадійно втрачено і вточнити...

Знову нетерплячий кивок Ромашина. Що це він так нервується? Через мою нездогадливість? Чого я не бачу того, що бачить він?.. Демон... об’єкт “Зеро”... сліди двічі ізотопної води, яка не зустрічається в Галактиці... чужий об’єкт... Ось у чому річ!

- Ми вийшли на контакт з чужим розумом, - поволі проказав я. - Це мається на увазі?

- Напрошується в першу чергу, - сказав Стево.

- По-вашому, Демон - представник якогось іншого розуму?

- Очевидно. У вас інша думка?

- Нонсенс! Виходить, два сторіччя тому контакт з ним було вже встановлено, а потім раптом представники іншої цивілізації кидають його до в’язниці, в бункер, звідки він утікає через двісті літ! Якщо Демон такий могутній, а за вашими словами він справді могутній, то чому дозволив себе захопити? І чому він не вступає в контакт з нами після свого визволення?

- Ну, він... просто злий на нас. Розбереться - зрозуміє...

- Скоріш він уже контактує з кимось із людей, - сказав я. - Наприклад, із Зо Лі... Тільки мені здається, Демон - не жива істота.

- Немає значення, - сказав Шахов. - Ви ж кажете, що вік об’єкта “Зеро” - близько трьох мільярдів років. Жодна жива істота не може існувати так довго, зберігаючи життєздатність, та й автоматичний пристрій також, якщо ви натякаєте на автомат.

- Чи багато ми знаємо про можливості розуму, який існував стільки літ тому, - філософськи завважив Інджич. - А якщо, Яне, наш Демон та справді древній робот?

Шахов похмуро посміхнувся.

- Ви невиправні, вибачте. Веселого тут, звичайно, мало. Контакт з Демоном може погано скінчитися, якщо він навіть “божевільний робот”, який пролежав забутим чи законсервованим стільки літ, у що я не вірю. Ви маєте рацію в тому, що ми не знаємо можливостей розуму, обличчя якого навіть уявити неможливо. Мене насторожило, що ви так легко розмірковуєте про це. Уявіть, що Демон насправді “робот”, і цей ваш Зо Лі може будь-як керувати ним. Новий Аладдін! Яке зло він скоїть завтра? Сьогодні? За годину? З Америки Демон ішов через Атлантику досить мирно, океан не заселений так, як материки. Але в Європі десятки заводів, енергостанцій, таймфагів, міст і селищ! Вибух одного таймфагу, що працює на далекий космос, рознесе, розметає півматерика на шматки! Ви уявляєте наслідки такого “контакту”?!

Ромашин мовчав, постукуючи по столі щиколотками. Я боровся з болем у потилиці й думав про те, що Демон - моя остання справа на посаді начальника відділу безпеки. Остання справа...

- Ми готові дати “Шторм” по сектору, - мовив нарешті директор УАРС. - У будь-яку хвилину. Але за існуючих обставин він буде неефективний і викличе паніку в районах його, застосування.

- Боюсь, “Шторм” по сектору - слабкий захід, - похитав головою Шахов. - Необхідна тривога по всьому Управлінню.

- Рано, - вперто сказав Ромашин.

- Не було б пізно. Завтра я скличу екстрену нараду консультативної комісії Ради безпеки з цього питання. Будьте готові доповісти про вжиті заходи.

Ромашин кивнув.

- Я можу йти? - запитав я. Усі троє поглянули на мене.

- До побачення, - сказав Шахов.

У кабінеті я знову прийняв вітальгін і став чекати на дзвінок Гната. А за кілька хвилин подзвонив Гриффітс.

- Ти сам?

- Сам, - буркнув я. - Ближче до справи. Щось скоїлося? Останнім часом ти дзвониш і сповіщаєш мені лише погані новини.

- Так, ти маєш рацію, скоїлося. Хтось проник у підземелля лабораторії і викрав із “Сейфа” усю вцілілу документацію, як розшифровану, так і неопрацьовану.

Мені стало жарко, голова заболіла дужче.

- Стривай, стривай, там же наші пости, вони ж можуть не пропустити...

Гриффітс гармошкою зіжмакав лоб.

- Не знаю, твій інспектор зараз розбирається в цьому докладно. Документи зникли, крім тих, що ми встигли забрати в “Аїд”. Я там був буквально за годину до викрадення, експерти саме встигли розшифрувати ще один документ, де сказано, що Демон реагує на біополе, людські емоції, причому негативні - реакція руйнування, на позитивні - реакція творення чи щось у цьому плані. Коротше, у нього дві програми. Це все, що я запам’ятав.

Я обхопив руками голову, говорити було важко, боявся знепритомніти.

- Чому ви не забрали контейнер у свої лабораторії?

- Тому що він не транспортабельний, касети записів і паперові документи розсипаються від будь-якого струсу. Ну все, до зв’язку, з Ромашиним розмовляй сам.

Гриффітс відключив канал. Я залишився сидіти з відчуттям своєї повної непридатності до роботи.

ВІТОЛЬД СОСНОВСЬКИЙ

Гнат відпустив мене.

Я спустився на п’ятий горизонт центру і, поки простував до залу таймфагу, думав про те, Що кинув тренуватися з тайбо, то коли б і справді не вийти з форми; що завтра всі мої - Фузі, в тому числі й Олена, братимуть участь У традиційних гонках на вітроходах у Каракумах, а чи потраплю на гонки я, одному Демону відомо; що у вівторок на іподромі у Челтнемі розігрується щорічний Челтнемський золотий кубок, і не хотілось би порушувати сімейну традицію - ми щороку з батьком відвідуємо скачки; що я обіцяв Олені піти з нею на емоціомузичний ансамбль “Вулкан”, а у Владика вистачить нахабства піти замість мене... Вертілися в голові ще якісь думки, але ці були найголовнішими.

Таймфаг переніс мене з-під Брянська в Рязань. Влізаючи до кабіни циркуляра, я оглянувся. Станція таймфагу світилася в темряві брилою голубувато-бірюзового скла. Доріжки довкіл неї були пустельні, поодинокі ліхтарі не порушували чарівності ночі. На півночі, в бік парку Перемоги, сягали неба вежі блідого сяяння - до цього дня я їх не помічав - і тонкі світляні шаблі орбітальних ліфтів. Раптом згадалися слова Гната про “виняткову малолюдність” Землі. Раніше я якось не замислювався над цим, а тут подумав, що Гнат має рацію. В житті Землі, як нічному, так і денному, немає метушливості й напруження. Чи не тому зникли багатотисячні гуляючі юрми на вулицях міст, так добре знайомі мені ще з шкільного курсу історії?

Вдома мене зустріла Деніз, на “привіт від Гната” тільки плечем повела і мовчки стала дивитися на моє обличчя. Чорт би забрав цей синець і незручні сидіння в швидкольотах!

- Що це у вас з Гнатом? - спитав я, умиваючись у ванній. - Яка кішка пробігла між вами?

- От ще! - чмихнула Деніз і подалася в спальню. Я подибав за нею, витираючись на ходу і дивуючись її реакції.

- Ні, серйозно, я ж бачу... - Тут я помітив на столику Деніз дивні голубі квіти у формі пухнастих пір’їн. - Ух ти, яка краса! Хто це тобі подарував?

- Той, кому треба, той і подарував.

Деніз раптом почервоніла і стала виштовхувати мене зі спальні.

Я поплентався до себе і вже там згадав, що бачив точнісінько такі ж квіти на столі в Гнатовому кабінеті.

Як не хотілося, але я випив склянку дуріанового соку і з насолодою гепнувся у чисту постіль, що пахла свіжістю. Тільки той гідний звання людини, хто здатний оцінити принадність відпочинку у чистій постелі! Це з якогось часу моє переконання.

Але не встиг я задрімати, як у передпокої задзвонило - виклик домашнього відео. Довелося вставати.

Дзвонив Гнат.

- Спиш?

- Тільки збираюся.

- Мерщій до мене, я в парку біля твого будинку. Чекатиму під колоною з універсальним годинником.

Мені здалося, що говорить Гнат якось у ніс, наче крізь вузьку трубку, але я не надав цьому значення. Він кивнув і відключився. Де й подівся мій сон. Працювала фантазія, і я, вдягаючись на ходу, кинувся до дверей. Угледівши світло в кімнаті Деніз, завернув до неї.

- І ти не спиш? Мене викликає Гнат, то заспокой маму, коли проснеться. Вранці подзвоню.

Деніз щось поспитала, але я вже був на порозі й не почув.

До місця зустрічі з Гнатом я дістався за кілька хвилин. Трикутний майдан, ледве освітлений рожевим світильником на шпилі басейну, був порожній. Я оглянувся, нічого не розуміючи. Від стіни невисокого підстриженого чагарника відділилася тінь. Я з полегшенням рушив назустріч і раптом насторожився. Невисокий, тонкий, у всьому чорному чоловік нічим не нагадував Гната. Обличчя незнайомця в темряві я, хоч як і намагався, розгледіти одразу не зміг.

- Вітольд Сосновський? - спитав він тихо, з горловими інтонаціями.

- Так, - відповів я машинально. - А ви хто?

- Не впізнали? Я Зо Лі.

Серце у мене в грудях зупинилося, стало і жарко, і холодно водночас.

- А хіба не Гнат мене...

- Ні, викликав вас я, - Зо Лі злегка усміхнувся. - У мене до вас кілька запитань, чи не згодитеся відповісти на них?

- Та-а-к, звичайно... - пробурмотів я, а в самого завертілася лихоманкова карусель думок: “Що робити?! Затримати! Як? Приспати пильність, а потім... Подзвонити непомітно Гнату? Як це - непомітно? Дати сигнал у відділ? Поки там розберуться, в чім річ, од Зо Лі й сліду не лишиться... Що ж робити? Ну, і зустріч! Невже Зо Лі підстроїв її зумисне? А ти сумніваєшся? Звичайно, зумисне, адже Гнат не міг мене викликати - ніч же... І як я не здогадався? От влип! Що ж робити?”

- Сядемо, мабуть. - Зо Лі показав на лаву в підкові кущів. Ступав він зовсім безшумно, і це тривожило мене і змушувало йти так само тихо.

Ми сіли. У напівтемряві обличчя Зо Лі здавалося невиразним і пласким, як малюнок аквареллю, і не відчувалося в ньому ні погрози, ні напруги.

- Запитання перше: чи ціла документація “Суперхомо”?

“Що ж робити? Відповідати? О чорт! Ну і ситуація! Як же вчинити?..”

- Тобто як це ціла? - пробурмотів я. - Хіба ж не ви викрали з контейнерів знайдені документи?

- Що?! - здивовано вигукнув Зо Лі.

Я не повірив очам - обличчя в нього залишалося зовсім нерухомим, мовби сонним, але в голосі відчувалося непідробне хвилювання.

- Я викрав документи? - продовжив він здивовано, залишаючись непорушним. - Як це сталося?

- А що, ви не знаєте...

- Чесне слово, не знаю!

- Хто ж тоді викрав?