Василь Головачов. Непрохані гості (стр. 2 )

- Цікава інформація, - я зміряв Вітольда поглядом: він стояв переді мною, виструнчившись. - Та ти сідай, я ще не начальник відділу, зі мною можна розмовляти сидячи. Плани у нас трохи змінюються, острів зачекає. Я також розкопав у архівах цікаву інформацію щодо нашого другого об’єкта - Ховенвіпу. Виявляється, в тих краях колись діяла засекречена лабораторія - “Суперхомо”. Тобі ця назва ні про що не говорить?

Сосновський мотнув головою.

- Мені також. Розберемося. Я прогляну матеріали “Аїд”, а ти покопайся в особовій справі Зо Лі, того хлопця з групи Шерстова, що зостався живий. Обережненько з’ясуй, де він тепер. Поговори з ним, довідайся, що він пам’ятає, можливо, подробиці якісь... Коротше, все, що зможеш. Завдання зрозуміле?

- Так точно, - відкарбував Сосновський, починаючи, певно, відчувати себе детективом. - Дозвольте виконувати?

- Ну-ну, не захоплюйся, - посуворішав я. - Ця людина постраждала, хвилювати її не можна.

Вітольд зник.

Цієї миті віом, схований у ніші над диваном, відтворив кабінет Лапарри і його самого біля столу.

- Розкажи докладніше, що трапилося на пляжі. Про свої відчуття, враження... - привітавшись, попросив він.

- Ми йшли на серферах, вітер спочатку віяв до берега, потім повернув, доводилося лавірувати, напружуватися, і тому я, мабуть, не зразу зреагував... точніше, і реагувати не було на що. Відчув задуху, щось подібне відчуваєш у парильні в лазні, затим стало незатишно, як... у вогкому, але безводному колодязі.

Лапарра сидів спокійно, жоден м’яз не ворухнувся на його обличчі.

- Тоді... раптом різко похолодало. І неначе полив невидимий крижаний дощ. Отак тривало до вибуху ліфта.

- А потім це відчуття одразу зникло?

- Не пам’ятаю. Коли вибухнув ліфт, я перестав прислухатися до своїх відчуттів. Упіймали швидколіт - і туди...

- Ага, - Лапарра походив по кабінету, знову сів. - Холодно, значить, стало. Чудово...

Я мовчки дивився на нього, намагаючись не виказати свого цілковитого нерозуміння. Ян рідко говорив загадками, але коли вже говорив, то справді трапилося щось незвичайне, в чому він ще не розібрався й сам.

Лапарра скоса глянув на мої руки, потім на обличчя. Він добре розумів мій стан. Просто незбагненно, як точно Ян оцінює людей з першого погляду. Не знаю, яка у нього склалася думка про мене, але певен, що вади мої він знає всі до одної.

- Чудово в тому розумінні, - підправив себе начальник відділу, - що усе вкладається в рамки моїх умовисновків. Ти згадав про ланцюг подій, які призвели до вибуху ліфта.

Він не сказав - “про причини”, а - “про ланцюг подій”, і я зафіксував цей факт для себе. Починався період нагромадження випадкових фактів, які начебто не стосуються справи, але я знав, як важливо не випустити жодного з них.

- Взагалі, все почалося з різкого падіння енергетичного потенціалу основного стовпа ліфта...

Я розповів усе, що чув од експертів, і насамкінець додав:

- Із семи чоловік обслуговуючого персоналу не вцілів ніхто.

- М-да. - Лапарра нарешті зняв з мене важкий погляд, у якому зачаїлися чи то біль, чи втома. - Імовірність подібного збігу обставин справді мала. Що ж, продовжуй діяти за своїм планом. До речі, там, на пляжі, ти більше нічого не помітив... підозрілого?

Я напружив пам’ять.

- Здається, нічого... Один з експертів сказав, що ударна хвиля вибуху мала докотитися до пляжу, і хто знає, чого б вона там накоїла. Однак цього не трапилося. Експерт був дуже здивований...

- Ще?

- Ще? Гм... Ще ось, мабуть, не варте уваги... Гамір на пляжі зчинився неймовірний, усі кудись біжать, кричать, тут три чверті відпочиваючих - жінки й діти, а цей стоїть і дивиться незворушно...

- Хто цей?

- Чоловік приблизно моїх літ, невисокий, смаглявий, а обличчя вилицювате і - що цікаво - непорушне, як маска. Мабуть, уродженець південно-східної Азії.

Лаппара підвівся, його прозорі очі гостро поголубіли. Аж острах мене взяв. Таке за ним спостеріг лише раз, коли у відділ надійшло повідомлення про загибель його кращого друга. Збоку від віома відколовся невеликий об’єм зображення: модуль з потрощеним ковпаком. Щез. На його місці з’явився чоловік, в якому я впізнав незнайомця із пляжу.

- Він?

Я кивнув і запитально подивився на начальника відділу.

Лапарра вимкнув проектор.

- Це Зо Лі. До зв’язку.

Я залишився сам у порожній кімнаті, оглушений тарарамом, що зчинився в голові.

Зо Лі, чистильник з відділу “Аїд-117”, єдиний очевидець, свідок трагедії на Ховенвіпі... Чому він опинився на пляжі в Сааремаа? Втім, шляхи людські несповідимі. Адже ж опинилися там і ми з Вітольдом...

- Думай, думай, - сказав я своєму відображенню в дзеркалі стіни.

Інформація до розслідування.

Ель-Пасо, лютий

Місто Ель-Пасо розташоване на ріці Ріо-Гранде, що перетинає Техаську рівнину. До описуваної події воно налічувало тридцять тисяч жителів і фактично являло собою кліматичний курорт, який працював цілорічно.

Це трапилося над Ріо-Гранде вранці, о восьмій годині, коли робочий день міста та його околиць тільки починався.

Нечисленні свідки події спершу не звернули уваги на легке помутніння повітря над одним з консольних мостів, що з’єднують лівий берег ріки з передмістями Ель-Пасо і правий - з околицями Снодад-Хуареса. Помутніння ущільнювалося, згущувалося і перетворилося на голубувату хмару, що мала в поперечнику близько кілометра. Вона повільно спустилася з небес на міст, звідкілясь дихнуло морозним вітром, хоча температура і так була нижча нуля. В наступну мить міст з гуркотом упав на кригу замерзлої ріки. Почулися вереск пішоходів і крик-стогін циркулера, який устиг загальмувати біля обвалу буквально за метр.

А дальші враження очевидців різняться. Одному з них здалося, ніби ландшафт із замерзлою рікою, тисовим лісом і котеджами передмістя дивно заколивався, став напівпрозорим і хитким, а крізь нього проступили в червоному світлі решітки з чітким геометричним візерунком. Другому привиділося, що ясний день померк, береги ріки поснувалися чорним павутинням, а потім невідь-звідки наплив бурий туман і поховав усе під собою. Третій побачив чорних велетнів, що виходили з якоїсь невиразної прірви, мовби дружина дядька Чорномора (очевидець знав казки Пушкіна, хоч і не народився в Росії)... Лиш одне враження збігалося у свідків: хвиля холоду, що перехопила подих.

Видіння незабаром зникли, повітря стало чистим, лише в небі ще якийсь час трималася біляста смужка, схожа на слід капсули гідрометеоконтролю.

Кілометровий міст, перетворившись на купи металу та альфа-бетону, залишився лежати на кризі ріки, крізь яку подекуди уже просочувалася чорна недобра вода...

ЯН ЛАПАРРА,

начальник відділу безпеки УАРС

Пейзаж я вибрав осінній: узлісся майже голого осикового лісу, обрив берега річки, низькі волохаті хмари, готові ось-ось пролитися дощем. Такий пейзаж не дозволяв відволікатися. Запахи мокрого листя, трави, землі й диму сповнювали кабінет, і якщо б не стіл - ілюзія куточка природи була б повною.

По чорній дошці стола все ще повзли світляні рядки бланків-повідомлень, я побіжно проглянув останні й перемкнув приймання та обробку інформації на кіб-секретаря.

Походивши “по мокрій траві над обривом”, згадав слова Ромашина-молодшого і викликав координатора відділу:

- Прошу дати зведення подій за останніх півроку.

- По всій Землі чи по окремих районах? - поспитав координатор жіночим голосом.

- Регіональне, по Північно-Американському континенту. З часу загибелі “сто сімнадцятої” Шерстова.

- Зведення буде готове за три хвилини.

Я знову став обходити “узлісся”, по думки повертаючись до відкриття Гната. Те, що лабораторію “Суперхомо” виявлено у Ховенвіпі, мене не здивувало. Територія заповідника, дика, недоглянута, цілком підходила до надсекретної лабораторії, про яку історія зберегла тільки факт її існування. Насторожувало інше: збіг місця загибелі групи чистильників із “Аїд” з місцем розташування лабораторії. У випадковий збіг таких подій я не вірив. “Суперхомо”... надлюдина... Над чим же працювали вчені цієї лабораторії з такою претензійною назвою? Чи над ким? Над новим варіантом Голема? Над суперлюдиною за Ніцше, Гітлером чи все ж - над “гігантом духу і думки”? Втім, який “духовний гігант” може народитися у войовничих маніяків епохи капіталізму, - можна здогадатися. Залишається загадкою кінцева мета роботи лабораторії: людина, її тіло й інтелект, чи над машина, яка робить її надлюдиною, диктатором... А можливо, назву лабораторії дано суто алегорично?..

Навпроти раптом виник відеопривид Анатолія Первицького, мого заступника.

- Я потрібен? Чи моя Інтуїція мене підвела?

Я пробіг очима кілька лаконічних текстів зведення подій, виданих автоматикою стола. Чорт, скільки їх тут! Невже так багато подій за півроку? Кинув погляд на заступника.

- Не підвела.

Первицький, худий, високий, рудий, із запалими очима і ротом-ґудзиком, зняв з голови емкан обчислювача.

- Тоді слухаю.

У нього була одна вада: він мимовільно копіював міміку співрозмовника. А яка у мене міміка? У того, хто спить, і то виразніша.

- Пам’ятаєш випадок на Сааремаа?

- Чого ж не пам’ятати, минув лише день.

- Гнат там бачив Зо Лі, випадково. Саме в момент вибуху.

- Третій випадок...

Первицький мав на увазі те, що Зо Лі двічі до Сааремаа бачили в районах аварій: в Орхусі - коли сталася катастрофа з прогулянковим лайнером “Данія”, і на одному з островів Азорської дуги - Сан-Мігель, під час дивного виверження вулкана. І ось третій випадок.

- Чи не забагато збігів? Зо Лі - єдиний, хто вцілів після трагедії на Ховенвіпі. Тепер зістав ці факти з тим, що саме на Ховенвіпі функціонувала двісті років тому лабораторія “Суперхомо”.

Первицький закліпав світлими ріденькими віями.

- Не ображайся, але я поки що особливого зв’язку не бачу. По-твоєму, Зо Лі якимсь чином інсценує аварії? Нехай так, хоч я в це не вірю. Але до чого тут лабораторія?

- Якби я сам знав. Спробую проаналізувати події, що входять до нашої компетенції, за півроку, а ти зв’яжися з інформслужбою “Аїд” і попроси дати карту операцій “Аїд” по Арі-зоні. Чи немає поблизу Ховенвіпу чогось іще такого, що потребує нашої уваги?

Я вивчав зведення. З усіх подій, що трапилися на Північно-Американському материку за минулі півроку, мою увагу привернули три: в Ель-Пасо - це зовсім недалеко від Ховенвіпу - впав у ріку цілком нормальний міст; у Х’юстоні - витік енергії на енергостанції і в Тампа - дикий, зовсім не зрозумілий спалах пристрастей на стадіоні під грифом “антисоціальна поведінка”. Всі три випадки вкладалися в часі у ланцюжок: Ховенвіп - Ель-Пасо - Х’юстон - Тампа... І ось через три місяці після подій у Тампа - Сааремаа. А що між ними?

Довелося знову потурбувати координатора.

- Прошу точно таку ж довідку по Атлантиці та Європі. Строки ті ж самі: шість місяців, із січня по цей день.

За кілька хвилин стіл видав набір бланків-повідомлень. Я прочитав довідку, вибрав події, що вкладалися в мою гіпотезу, і записав дані у пам’ять машини термінових, оперативних робіт. Після цього з’єднався з начальником “Аїд”.

Гриффітс уважно вислухав мої міркування, подумав, випнувши товсті губи. Ніс у нього був прямий і тонкий, а очі зелені, з косим розрізом, тому здавалося, що він тільки загримувався під негра, а не справжній негр. Я знав, що його мати була новозеландкою, а батько - американський негр, одначе контраст чорної шкіри та європеїдного складу обличчя діяв і на мене.

- Не думаєш же ти, - Мартін говорив російською трохи повільніше, ніж рідною мовою, - що Зо Лі міг бути причиною подій? Тим більше, що в деяких випадках його алібі бездоганне?

- Не думаю, - зізнавсь я. - Але збіги надто разючі, а наслідки, в разі недооцінки небезпеки, вельми серйозні, щоб не перестраховуватися.

Гриффітс знову випнув товсті губи.

- Згоден. Чим можу бути корисним?

- Поки що нічим, але до тебе скоро звернуться мої працівники. Цілком може статися, що справа і виїденого яйця не варта.

- Припускати ми можемо тільки зворотне, на жаль.

Гриффітс вимкнув канал із свого боку, а я вимкнув апаратуру кабінету і кілька хвилин роздумував, чи справиться Гнат із завданням, обсяг якого він ще собі не уявляє? Як, між іншим, і я. Помічник же із Сосновського ніякий: що може знати і вміти хлопчина в дев’ятнадцять років? Щоправда, за слонами самого Гната, Вітольд сумлінний, наполегливий, а така оцінка в устах інспектора багато важить. З другого боку, в самому Гнатові я цілком впевнений - як у самому собі.

- Ромашин... - вимовив я вголос.

Цієї ж миті з гонгом прямого зв’язку - я спеціально поставив зумер на канал зв’язку з директором Управління - навпроти з’явився Пилип Ромашин, директор УАРС, батько Гната.

- Роздумуєш? - запитав він ствердно.

Я мовчки чекав, що він далі скаже.

Обличчя у Ромашина-старшого жорстке, по-чоловічому красиве, погляд гострий, холоднуватий, розумний. Подобається він, мабуть, жінкам, подумав я з несподіваною для себе самого заздрістю, ми з ним однолітки, а виглядає він років на п’ять молодшим...

Пилипа я знаю уже вісім літ - познайомилися, коли він був другим заступником директора. Уже тоді я відзначив у ньому якості, які ціную в керівникові: волю, гнучке, розкуте мислення, самовладання, почуття обов’язку і вміння працювати з людьми. З роками поряд з цими якостями з’явилися нові, але вони тільки зміцнили мою повагу до Пилипа. Працювати з ним було нелегко, але цікаво.

- Що нового по Ховенвіпу?

- Накреслюю контури споруди. Працюватиме Гнат.

- Знаю, він мені вже сказав. Що це за організація - “Суперхомо”?

- Не знаю.

Ромашин гмукнув.

- Погано.

“Що ж тут хорошого”, - подумав я.

- По-моєму, Гнат сам не справиться. Я ще раз проглянув звіти комісії по розслідуванню обставин загибелі групи Шерстова. Потрібно нове розслідування. І якнайшвидше.

Мене не треба було в цьому переконувати, але і я мав у руках лише звіти тієї ж комісії, зведення загадкових подій з участю Зо Лі, єдиного свідка загибелі групи, та ще якісь туманні здогадки, припущення. Чи не пізно я залучив Гната? Втім, раніше не було особливих причин ворушити цю справу, до того ж Гнат повернувся з експедиції лише місяць тому.

- На початковій стадії розслідування достатньо одного-двох чоловік, - сказав я. - Потім, за потребою, як то кажуть, вводитимемо свіжі сили.

Ромашин кивнув, поклав підборіддя на сплетені пальці рук, повторив:

- Так, не подобається мені ця історія... Три дивних аварії - і всюди бачили Зо Лі... Читав акт медекспертизи? Чому так довго медики не могли визначити, що сталося? Від чого загинули чистильники?

- Влада авторитету.

- Як? Не зрозумів.

- На жаль, ще й досі зустрічаються випадки, коли заява одного з корифеїв вважається правильним апріорі, бо її зробив, бачите, незаперечний авторитет. Так було і цього разу. Керівник медкомісії визначив винуватцем смерті чистильників рідкісний вірус, за вивчення якого він років тридцять тому одержав академічний ступінь. Вірус викликає спастичне скорочення серцевого м’яза і майже миттєву смерть. Слів немає, дуже схоже... Професору пробували несміливо заперечувати, але він зумів відстояти свою точку зору. І лише через п’ять місяців знайшовся медексперт, один з опонентів професора, в якого виникли сумніви і який наважився зробити аналіз і доповісти комісії про результати. Професор потім...

- Я знаю. Що ж, помилки треба визнавати. Мені шкода його. Як назвеш цю справу?

Я стенув плечима, подумав.

- Можливо, “Надлюдина” - за назвою лабораторії?

- А якщо - “Демон”? До речі, чому ти в’яжеш в один вузол Ховенвіп, Зо Лі й “Суперхомо”?

- Чому в’яжу? - похмуро здивувавсь я. - Хіба не Зо Лі пов’язав ці події? Щодо самої справи, то нехай буде “Демон”.

Директор кивнув: “Ну, бувай” - і зображення зникло. Знову я залишився сам у кабінеті, загубленому в надрах оперативного центру УАРС.

- Час додому, - долинув голос з пульта. Кіб-секретар. У його кристалічний “мозок” хтось із підлеглих увів програму турботи про начальника відділу, і він часто “по-батьківськи” нагадував мені про необхідність відпочинку, психологічного розвантаження і дотримання режиму харчування.

Я подзвонив Первицькому, передав йому керівництво відділом до ранку і раптом подумав, що директор Управління, мабуть, знає про трагедію на Ховенвіпі більше, ніж я, інакше він не став би так називати нове розслідування - “Демон”...

Хто демон, чи не Зо Лі часом?

Я мимохіть посміхнувся і глянув на годинник: перша година ночі восьмого липня триста восьмого року.

Проходячи повз кімнату з номером “21”, я побачив, що зелене коло номера світиться: очевидно, хтось із господарів забув заблокувати дверний автомат. Непорядок. Я ступив до дверей і побачив Гната, який сидів на столі з бутербродом у руці й склянкою молока в другій.

- Так, - сказав я. - Бенкет у час сну. Кого ждеш?

Гнат замість відповіді хутко поставив недопиту склянку на стіл, гортанно скрикнув і стрибнув до мене через усю кімнату - це метрів шість. Я з трудом відвихнувся від удару в голову, зафіксував відповідний удар у живіт, але Гнат незбагненним чином перехопив прийом і відповів серією “коліно-печінка-шия”. Спритний, шельма!..

- Ну, досить, - буркнув я, потираючи шию. - Що я тобі, тренажер? Був би я молодшим... Чому засиджуєшся?

- Читав деякі документи про древні військові організації, союзи і спецслужби типу НАТО, СЕНТКОМ-2000, Норд-армад, Пентагон, ФБР, ЦРУ, Какуредан тощо.

- Навіщо!

- Щоб виграти битву, треба добре знати не лише свої можливості, а й можливості противника. Аксіома. Військові союзи давно вимерли, як динозаври, а ми все ще воюємо з ними. Майже два сторіччя воюємо! Це ж стільки помилок пращурам треба було наробити, щоб нащадки сотні літ їх виправляли!

Легше, друже мій, легше. - Я сів за стіл, з цікавістю поглянув на сторінку якогось древнього манускрипту, відтвореного в глибині чорної панелі столу. - Ми також часом робимо помилки, не турбуючись про їх наслідки. Не всі пращури були однакові, і не всім їхнім нащадкам можна судити про минуле з позицій холодного розуму. Хоча, з другого боку, не треба забувати і про те, що людство у недавньому минулому нагадувало канатохідця, що балансував на тонкому нерві командира однієї із стратегічних ракетних установок. Слова не мої. Я не сперечатися зайшов. Пізно уже, пропоную завітати в найближчий хобі-клуб: посидимо, повечеряємо - і по домівках. Підходить? Чому ти мовчиш?

Гнат повагався трохи, я здогадався, що він на когось чекає.

- Розумієш, мені дзвонити мають.

- Жінка? - поцікавивсь я.

- Взагалі-то... дівчина одна...

- Часом не сестричка стажиста?

Гнат витріщився на мене, я поблажливо засміявся.

- Не переживай, це не витік інформації, а лише інтуїція. Дівчина допомагала мені шукати в архіві відомості по “Суперхомо” і запитала, чи не твій я начальник.

Гнат не встиг відповісти, нявкнув сигнал виклику. Ох і звук!

Засвітився віом зв’язку. Ну, звичайно, Девіз...

Я поплескав Гната по спині - не переживай, мовляв, за мене, все розумію - привітався з Деніз і вийшов. І лише в коридорі спохопився, що забув попередити Гната про обережність щодо контактів із Зо Лі. Демон не демон, а береженого й бог береже, як казали колись.

Інформація до розслідування.

Сан-Антоніо, березень

За розробками центру зміни погоди Північної Америки на південному сході Техасу в день восьмого березня мало було стати на погоду, теплу, без дощів, сонячну (температура плюс вісім, вітер слабкий, хмарність нульова, відносна вологість повітря - сімдесят процентів).

Ранок восьмого березня в долині Сан-Антоніо точнісінько відповідав погодній програмі дня. Тим більше дивною для численних жителів міста, які вийшли в парки і сквери на зарядку, стала подія, що почалася за двадцять хвилин восьмої. Звиклі вірити розроблювачам погоди, люди, нічого не розуміючи, спостерігали снігопад.

Сніг ішов смугою в кілька кілометрів з безхмарного неба! Він ішов десь із півгодини і так само швидко розтанув, і випадок цей, мабуть, скоро стерся б у пам’яті старожилів, якби не два факти: перший - снігопад виявився цілковитою несподіванкою і для метеоцентру, другий - кілька очевидців цього явища звернули увагу на незвичайні відчуття, пережиті ними під час снігопаду. Найгостріше їх вразили: миттєвий колючий мороз, від якого двом очевидцям стало погано - довелося викликати машину “швидкої допомоги”, і дивовижні видіння, які не піддавалися жодним поясненням, бо суперечили здоровому глузду. Чим були викликані галюцинації, з’ясувати не вдалося. Психіка в очевидців, як заявив лікар, що їх обстежував, виявилася в нормі.

Снігопад увійшов до зведення не пояснених наукою подій, як курйоз роботи метеоцентру, і сповістили про нього у спецсектор Управління аварійно-рятувальної служби тільки через місяць після інших повідомлень, які не потребували негайної статистичної обробки.

ГНАТ РОМАШИН

Ранок був росяний, над луками, чіпляючись за дерева, кущі, слався туман, співали пташки і десь у глибині лісової зони ворочався хтось важкий і похмурий.

Я побігав по мокрій траві, пірнаючи у долині з головою в туман, зробив зарядку і вмився росою. За півгодини вже був у їдальні, поцілував маму і сів навпроти батька.

- Чия сьогодні програма?

- Моя, - відповів батько. - Сподіваюся, всім сподобається. Ану, став руку.

Я з готовністю вперся ліктем у стіл і зустрів тверду батькову руку. Якусь хвилю силкувався зламати її, хоч не дуже був упевнений в успіхові: я ще пам’ятав, як ці руки так легко підкидали мене в повітря. Мати дивилася на нашу боротьбу крізь посмішку, і я знав, що душа її зараз поділена на дві рівні половини...

Боротьба закінчилася нічиєю, хоча мені не сподобався той косий батьків погляд на матір.

- Шахраюєш? - образився я. - А ще директор УАРС!

Батько усміхнувся.

- Аж ніяк, хоча резерви у мене ще є, як і в тебе. А ти, брат, виріс, я б навіть сказав - змужнів. Там часто доводилося гранично використовувати фізику тіла?

Мати, розливаючи гарячий бульйон, притихла.

Я поглядом показав на неї, батько провинно закліпав. “Там” - означало в експедиції.

- Ні, - недбало махнув я рукою. - За нас усе виконували роботи.

Я згадав, як у трюмі головного корабля армади зі зброєю, яку ми наздогнали в п’яти світлових роках од Сонця, спрацював автоматичний захист і па групу десанту полився вогонь “драконів”: кулі гудючими білими джмелями жалили корпус десантного бота, пропікали метал перегородок і перекриттів. Двох моїх товаришів було поранено, третього вбито кулею в голову... Якби я не встиг зірвати блок управління всією електронікою трюму, вийти живими з бункера нікому не вдалося б...

Снідали мовчки, потім я заквапився, побажав усім творчих успіхів-клопотів і залишив рідних з’ясовувати ту міру небезпеки, якій я піддавався в польоті: мама нічого про це, звичайно, не знала, не здогадувалася, а тут ця необережна батькова фраза...

У відділ я прибув на півгодини раніше за інших співробітників. Сосновський з’явився слідом і мовчки поклав на стіл дві пронумеровані касети для відео.

- Тут усе, що вдалося взнати.

Я перестав диктувати на інфор-браслет план роботи на майбутнє і вийняв з копіра кнопку касети.

- Прекрасно. Зараз ми з тобою летимо в Північну Америку, пустеля Пейнтед-Дезерт, заповідник Ховенвіп. Простіше - на місце загибелі групи чистильників. Дорогою розкажеш про все.

Стартували о першій ночі.

Я набрав курс на пульті “джорджа” - так назвали автопілот англійці, вимкнув у кабіні світло і якийсь час милувався нічною ілюмінацією Землі двадцять третього сторіччя.

Під швидкольотом пропливали розсипи кольорових вогнів - селища, бази відпочинку, станції магнітопланів, автоматичні заводи; на обрії спалахували безшумні зірниці атмосферних виробничих комплексів і харчових фабрик; підпирали небо білі шпиці орбітальних ліфтів; десь над океаном тричі зметнулося вгору райдужне полум’я - чи то стартували до зовнішніх планет ТФ-контейнеровози, чи то запрацювали капсули гідрометеоконтролю, знищуючи незапланований тайфун.

Потім вогні внизу порідшали, безшумні зірниці заводів змістилися за обрій, білі стрижні ліфтів перетворилися на тонкі павутинки світла: швидколіт перетнув межу заповідної зони, куди люди намагалися не приносити “вірусу” технологічних комплексів.

- Тобі не здається, варяже, що Земля напрочуд небагатолюдна, - запитав я стиха.

- Ні, - мовив здивований Вітольд, - не здається. А що!

- Нічого. Згадав історію. - Я вмостився зручніше і заплющив очі. - Розповідай, що там у тебе нового. До мети година ходу.

Вітольд стрепенувся - він також милувався нічним пейзажем Американського континенту.

- Зо Лі - малаєць, народився у Пінанзі. Тридцятишестирічний, зріст метр сімдесят сім, вага шістдесят вісім кілограмів... - Вітольд затнувся і з хвилину мовчав; я майже безпомилково визначив, що він провинно дивиться у мій бік. - Це дані його особової справи. За освітою він інженер-механік великих інтегральних систем, в “Аїд” працює уже п’ять літ. Має феноменально швидку реакцію на небезпеку, спортсмен - абсолютний золотий пояс із тайбо...

- Ого! - не стримавсь я.

І не випадково. У Системі всього кілька чоловік мають золотий пояс із тайбо. Щоб оволодіти таким поясом, треба мало не з дня народження займатися боротьбою і не переривати тренування бодай на день.

- Серйозний хлопець! Можливо, і живим він залишився завдяки своїм здібностям?

Вітольд помовчав. Він не знав того, що знав я, але водночас його відомості про Зо Лі, непотрібні в звичайній ситуації, набували раптом для мене якогось іншого, прихованого поки що і тому зловісного сенсу.

- Продовжуй.

- Власне, це все, що мені вдалося дізнатися. Дані паспорта... особова справа... характеристика... Він не одружений, батьків немає.

- Як це немає?

- Ну, не знаю... нема - і все... я не цікавився. Хіба це важливо?

- Можливо, і ні. А друзі в нього є?

- Близьких, здається, також нема.

- Здається, чи точно нема?

Сосновський мовчав так довго, що я мимоволі засміявся, уявивши, як він червоніє у темряві.

- То про що ж ти все-таки довідався? Особову справу і характеристику можна було вивчати потім.

- Ще інформація про лікування Зо Лі...

- Це інша розмова, знадобиться, але запам’ятай: у такому пошуку, як наш, немає дрібниць, і аналізувати події потрібно з усіх, навіть несподіваних, боків. З ким ти говорив про Зо Лі?

- Тільки із заступником начальника американського “Аїд” Ларрі Хемпстером. Ті, хто його знав особисто, зараз усі у відрядженнях.

- І що сказав Ларрі?

Сосновський зітхнув.

- Він його мало знав. Сказав лише, що кадровики готували Зо Лі на начальника групи, але Гриффітс призначив Шерстова, хоч у резерві стояв саме Зо Лі...

- Цікаво. Зо Лі був ображений тим, що замість нього призначили іншого?

- Не знаю, але Гриффітс двічі відхиляв кандидатуру Зо Лі.

- Чим же керувався Мартін? Ну, це я у нього запитаю сам. Отже, де наш підопічний?

- Він два тижні перебував на лікуванні у клініці “швидкої допомоги” у Мексікан-Хате, потім у Симуширському центрі нервових захворювань, однак, пролежавши п’ять днів, загадково зник з палати, не залишивши жодних пояснень. Я побував у його лікаря, привіз усе, що дали: діагноз, методи терапії, думку медиків...

- Дивна поведінка, дивна... Зникає з лікарні, щоб з’явитися у Сааремаа... Пам’ятаєш на Сааремському пляжі незворушного незнайомця? То був Зо Лі.

Слабко проскрипів курсограф. Я зупинив швидколіт, пильно оглянувся - інфрачервоний зір у мене розвинутий непогано, але заважало мерехтіння індикаторів на пульті. Довелось увімкнути прожектор. Вільне від скель і дерев місце незабаром знайшлося, і я посадовив апарат.

- Чекатимемо, варяже, ранку.

Ми просиділи в кабіні ще години три. причому я навіть задрімав на півгодини. Світанок змів з небосхилу чорноту ночі, ось-ось мало зійти сонце. Перекусили сандвічами, які сунув нам у блок-термос машини турботливий черговий, і запили ананасовим соком.

- Порядок, - сказав я, пробуючи готовність м’язів до життєвого напруження. - Можна вставати. Підемо так: попереду я, метрів за двадцять позаду - ти. Спочатку просто обійдемо місцевість навколо печери, потім повернемося за спорядженням. Запитання?

- Хіба тут треба когось боятися?

- Боятися, стажисте, не треба, ми на Землі, але у мене якесь непевне передчуття... Коротше, ходімо так, як я сказав.

У мене й справді з’явилося раптом відчуття, що хтось звідкись за нами спостерігає, і я щонайпильніше оглянув місцевість довкіл швидкольота і нічого не помітив, однак в інтуїцію свою вірив і тому спокійним бути не міг.

Коли зовсім розвиднілося, ми побачили, що сіли на дно неглибокої ущелини, порослої молодими ялинами і папороттю. Під дашком однієї із стін жебонів струмок, вода в ньому була незвичайного темно-горіхового кольору.

Стрибаючи з валуна на валун, я вибрався на довгий кам’янистий насип, рівний, як утрамбоване ложе майбутньої дороги, пройшов по ньому до повороту - і нараз під ногами тьмяно блиснула металева смужка, потім ще одна поруч. Присівши навпочіпки, я розгріб щебінь і присвиснув. Смужки виявилися... старими рейками, що якимось чином збереглися в епоху безрейкового транспорту такими, ніби ними користувалися вчора.

Про них у доповідній записці експертної комісії не було жодного слова. Чи мені неймовірно пофортунило, і тоді це слід “Суперхомо”, чи я просто набрів на древню дорогу до якогось не менш древнього кар’єру або рудника, і тоді це слід фальшивий.

Рейки, потопаючи в щебеневій підсипці, вигинисто тягнулися поміж виступами ущелини майже на кілометр, а потім пірнули в скелю, яка на стук озвалася глухим кам’яним звуком: справжня...

Я скрушно зітхнув. Без техніки тут робити нічого. І все ж одне насторожувало: “легальних” технічних споруд на Ховенвіпі бути не могло, а всі “нелегальні” так чи інакше були пов’язані з військовими організаціями минулого. Тож колія, якій принаймні півтора століття - саме стільки років тому перестали експлуатуватися залізниці - з’явилася в цій глушині не випадково.

Схилом ущелини я видряпався нагору і опинився на скелястому обриві, всіяному блідими копичками папороті й крихітними голубими лісовими квітами. Ліворуч відкривався хвилястий простір низьких пагорбів до самого обрію, а праворуч виднівся схожий на стіну уступ незвичайного, з пурпуровим відтінком, кольору, зритий нішами і печерами, що зяяли чорними провалами отворів.

Між обривом, на якому я стояв, та уступом здіймалися дивні конуси голубуватого пилу й щебеню, ніби зсипані сюди з величезних бункерів, і, хоч час був ранній, пашіло звідси, як із жаровні.

За уступом хаотично громадилися хитромудрі скельні утворення.

- Як у пеклі! - засопів над моїм вухом Сосновський, який видряпався нагору слідом за мною. - А куди нам іти далі?

Я оглянувся.

- Чи не правда, дивна країна, варяже? Не віриться, що це на Землі... А йти нам недалеко, поглянь униз.

Місце загибелі групи було позначене металевою жердиною з прапором УАРС. Жердина стриміла на краю вирви, яка викинула з надр язик кам’яного місива. До нього було не більше півкілометра.

Я відшукав більш-менш придатний для спуску схил і збіг на спечену рівнину, ризикуючи якщо не зламати шию, то розтягнути ногу. А стажист подолав цей шлях досить легко.

Вхід до печери зі складами бактеріологічної зброї знаходився майже під тим самим місцем, де ми вийшли до обриву з лісу. Його було підірвано. Купи кам’яних уламків виднілися ще біля одної печери неподалік.

Здіймаючи хмарки зеленого пилу, ми мовчки оглянули місце висадки десанту Шерстова. Я спостеріг, що цей пил лежав усюди, вкривав навіть уламки скель і валунів. Стіна обриву, каміння і пагорби були ніби чимось поїдені й стали пористими, як пемза.

Робити тут було нічого, тим більше без апаратури, і я вже вирішив обстежити хоча б найближчі печери, не сподіваючись, однак, на удачу, - експерти слідчої комісії, яка працювала тут півроку тому, мабуть, усе перерили, - як раптом підсвідомо відчув, що за мною спостерігають.

Я зайшов за один з кам’яних уламків, удав, що досліджую його, і тихо сказав стажисту, коли той наблизився:

- Залишайся тут. Пильнуй за найближчими печерами, а головне - за мною. Але не висовуйся.

Вітольд запитально глянув на мене круглими очима, і я коротко пояснив:

- Здається мені, що ми тут не самі...

Потім з безпечним виглядом попрямував до печери, присвистуючи, перестрибуючи тріщини і куші дрібного каміння, а сам зірко стежив за тим, щоб між мною і чорним, похмурим отвором печери неодмінно стояли якісь перешкоди.

І що ближче я підступав до цього отвору, то все менше мені хотілося туди йти. Я зупинився, всією шкірою відчуваючи на собі чийсь пильний погляд, посвистів ще, вдаючи, що зацікавився камінчиком, і висунувся із-за ребристої брили, останньої з найбільших, які впали зовсім недавно з вершини уступу.

Мене врятувало миттєве і гостре чуття небезпеки. Побачити в глибині печери я нічого не встиг, але тут же, підкоряючись інстинкту, відсахнувся за брилу.

Слідом з-під склепіння печери лунко вдарила автоматна черга. Кулі, збиваючи ребра з брили і висікаючи на ній борозенки, продзижчали біля моєї голови.

Що за чортівня, подумав я, очікуючи нової черги. Це ж “дракон” - автоматичний ракетний карабін! Хто ж то нас так зустрічає? І звідки у нього карабін?

Зависла моторошна тиша, і я подумки благав, щоб не запанікував стажист, не вискочив із свого сховища. Бо тоді мені доведеться перти на рожен, не маючи жодного шансу на успіх - без зброї проти “дракона” не врятують ні реакція, ні блискуча координація, ні фізичні дані, ні навіть виучка інспектора відділу безпеки.

Жоден звук не порушував тиші, і я вирішив спробувати обійти осип зліва. Однак, ледве я тільки метнувся за сусідній камінь, з печери знову вдарила коротка - п’ять пострілів - черга. Кулі віялом пройшли над спиною, і я, холонучи, відчув їх прицільну, злу силу.

Біс би тебе побрав! Стріляє, як снайпер! Отак він, чого доброго, не дасть нам шансу довести розслідування до кінця. Треба забиратися звідси, поки не зірвався стажист. Тоді - кінець!..

Я відповз униз.

Карабін ударив на звук: кулі з низьким рикошетом пішли в небо.

Не схоже, щоб він жартував, - стрілець високого класу. Тільки незрозуміло, чому він не змінить позицію і не розстріляє нас впритул. Боїться, що ми озброєні? Чи це не входить у його плани? Відлякує?

- Гнате! - почувся поблизу приглушений голос Вітодьда.

- Живий! Сиди й не рухайся! - гукнув я. - Тримай печеру на прицілі, не давай йому висовуватися!

Зброї в стажиста ніякісінької не було, але я сподівався на психологічний збій невідомого противника, що давало нам шанс піти звідси, і не помилився. З печери ніхто не вийшов, лиш за хвилину карабін ще двічі стрельнув і вмовк.

Мені вдалося пробратися до Сосновського, блідого і збудженого, і я жестом показав, що треба робити, коли по тобі стріляють. Вітольд також жестом відповів, що зрозумів, і, притискуючись до гарячого боку скелі, поповз геть од негостинної печери. Я залишився, пильнуючи за входом і очікуючи нової черги. Але стояла тиша, мовби й не було тут нікого, крім нас двох, мовби не гриміли щойно постріли, постріли по людині, яких уже не було чути на Землі понад півтора сторіччя!

- Нічого собі сюрпризі - пробурмотів я, з жалем розглядаючи свій безнадійно подертий об каміння костюм, коли ми видряпалися на знайомий скелястий обрив. - Але ти молодець, варяже! Даремно я за тебе боявся, витримка у тебе є.

Сосновський, усе ще збуджений і задоволений похвалою, мовчки подав мені важкий, чорний, косо зрізаний циліндрик завбільшки з палець. Я підкинув циліндрик у руці: це була ракетна куля “дракона”, так звана “інфракуля”, здатна пропалювати сорокаміліметрову броню.

- Увійшла просто під камінь позаду в мене! - гордо сказав Вітольд.

Значить, останні постріли били по ньому! Я раптом збагнув, як близько від загибелі ми побували. Холодний струмочок страху побіг у мене по тілу. Мати Вітольда ніколи не простила б мені цього, і Деніз, і батько... Не батько юнака, а мій власний батько, Пилип Ромашин, який довірив життя Вітольда мені. Хоч сам я ні в чому винен і не був...