Василь Головачов. Непрохані гості (стр. 3 )

- Треба було взяти дещо із спорядження зразу, - сказав я, глянувши на годинник. - Біноклі, рації, пробивачі... Вчися, стажисте, не робити помилок. Пішли звідси, чекати більше нічого. Нас не дуже культурно видворили із зайнятої території, а тенор потрібне підкріплення. Але навряд чи ми виявимо стрільця.

- Хомо ферус, - пробурмотів Сосновський.

- Що?

- Хомо ферус - дика людина. Просто не вкладається в голову.

Я промовчав. По-моєму, стріляти могла, тільки хвора людина. Єдине, що залишалося по-справжньому загадковим, - де стрілець дістав карабін, знятий з озброєння разом з іншою зброєю півтора сторіччя тому. І ще було незрозуміло, чому стрілець вибрав саме карабін. Якби він почав з ракет більшого калібру - зосталися б од нас ріжки та ніжки! Чи він просто хотів нас налякати?

- Значить, у нього не було ракет, - резонно вирік Сосновський.

Ми спустилися в ущелину.

- Викликати патруль? - запитав Вітольд, залізаючи в кабіну швидкольота.

Я обійшов машину, перевірив, чи все на місці, чи ніхто тут часом не “побував”.

- Немає сенсу, - відповів нарешті. - Зараз ми повторимо похід, тільки озброїмося. Та, гадаю, зброя не знадобиться.

Спецключем я відімкнув броньований ковпак сейфа під заднім сидінням швидкольота і дістав звідти пістолет.

Через півгодини ми знову пройшли тим же маршрутом, причому Сосновський супроводжував мене на швидкольоті, готовий кинутися на допомогу за найменшої небезпеки. Але такої самовідданості від нього не знадобилося - печера була порожня. Вона йшла в глиб скельного масиву, мабуть, на багато десятків кілометрів, вичищена асенізаторами до блиску, місцями вузька, звивиста, місцями утворювала просторі зали. Ми облазили тільки частину її до першого залу, натрапивши на три бокових відгалуження, два з яких були загачені обвалами. Подальші пошуки виявилися безрезультатними, тут потрібен був цілий загін шукачів з відповідною апаратурою типу хомодетекторів, і ми вирішили не витрачати марно часу. Я постояв на тому місці, де ховався стрілець, піддав ногою розірваний фруст-пакет - упаковку патронів до “дракона” - й опустив пістолет. Позицію було вибрано досить вдало. Схил осипу, що вів до печери, проглядався чудово, і той камінь, за яким ховався я, не міг надійно прикрити мене. Стрілець мав влучити в мене першими ж пострілами, стріляти він умів. Але... не зробив цього. Значить, просто відлякав і все. Потім спокійно зробив свою справу, заради якої і навідався сюди, і пішов, навіть не потрудившись знищити фруст-пакет...

- Ми йому чимось завадили, - пробурмотів я, міряючи на око відстань до перших круглих кам’яних брил. - Якби з’явилися на півгодини пізніше, то нікого б не застали.

- Але ж він... - почав Вітольд, - він нас, здається, пожалів. Треба тут усе обшукати, причому з допомогою великих дослідницьких комплексів типу БІІМ, якими оснащуються експедиції Дальрозвідки на інші планети... Дай разочок пальнути, Гнате, - зненацька почав благати стажист.

Я повагався трохи, зважив у руці “універсал”, поставив планку на розряд-факел і подав Вітольду, Сосновський обережно, з благоговінням хлопчака, що ніколи не тримав у руках зброї, взяв пістолет, погладив довгий пухирчастий ствол, прицілився і натиснув на спуск. Ахнуло коротке мереживо розряду, ближчі камені рознесло вщент, дальні здуло прямо до задимілих конусів пилу. Коли пил осів, на осипу, що став рівний, як стіл, з’явилися дві блискучі нитки рейок.

Інформація до розслідування.

Х’юстон, березень 28-308

Х’юстонська енергостанція потужністю дві тисячі альбертів обслуговувала сам Х’юстон з його півторамільйонним населенням, кілька заводів зонального масштабу по виробництву штучного білка, пластмас і органосинтезу, агропромислові комплекси, а також таймфаги, транспорт району і безліч дрібних споживачів, музеїв, торговельних центрів і підприємств побутових послуг. Вона на сорок процентів працювала в режимі передачі потужності: в Х’юстонський район ішло шістдесят процентів вироблюваної енергії, а решта передавалася в інші райони материка. Розміщувалася станція за двадцять кілометрів од міста, в сосновому лісі.

Ранок двадцять восьмого березня був звичайним робочим ранком. Хмарилося. Зрідка накрапав дрібний холодний дощ.

Начальник зміни Кен Кроуфорд звично оббіг очима панелі сигналізаторів, завважив, що всі параметри реакторного ланцюга в нормі, перемовився кількома фразами з інженерами зв’язку й захисту, що в сусідніх кріслах терпляче коротали час, відведений на чергування, і в цю мить над вікном оперативного віому спалахнули три червоних вогники і пролунав приглушений дзвінок.

Лиш секунда знадобилася всім трьом черговим на перевірку підконтрольних систем: натренований мозок одразу переключився зі стану спокою на стан готовності до дії.

- Другий резервний - пуск! - скомандував начальник зміни. - Витік на базових три і чотири. Третьому резервному - готовність!

- Центральна, Х’юстон в ефірі, - карбував слова інженер зв’язку. - Сигнал по зоні: будьте готові до перекидання енергії по всіх векторах віддачі. У нас витік, причини поки що невідомі.

- Аварійний, на вихід! - наказав інженер захисту. - На третьому і четвертому потужність упала на нуль сім. Автоматика захисту в нормі, комп’ютер рекомендацій не дає.

Хвилин зо три чергові аналізували подію, потім начальник зміни викликав центр управління енергосистемою південної зони Північної Америки.

- Де-Ріддер, на лінії Х’юстон. Схоже, у нас позаштатна ситуація. Третій і четвертий реактори дають прогресуючий витік. Енерговихід у район зупинив. Відключаю обидва.

- Відключайте, - озвався Грегорі Пенроуз, старший диспетчер центру. - Ми готові. Аварійну пустили?

- На виході, мовчить. Щось дивне...

- Негайно дай сигнал тривоги в УАРС!

Кроуфорд після двосекундної паузи:

- Дав, будуть за п’ять хвилин. Грег, третій і четвертий на нулі, та й резервні також знижують вихід! Якщо через хвилину ситуація не зміниться, вимкну станцію!

- ї жодних здогадок, у чому річ?

- Аварійна все ще мовчить, координатор торочить про зону поглинання енергії. Диявол! Що із зв’язком?

Це було останнє, що чув старший диспетчер центру в Де-Ріддері. Віом зв’язку з Х’юстоном потьмянів...

За чверть години від бригади рятувальників, що прибула в Х’юстон, надійшло коротке повідомлення:

- Станцію вимкнено. З невідомої причини стався спонтанний розряд запасів активної речовини. Зал управління зруйновано, є жертви серед персоналу станції...

ВІТОЛЬД СОСНОВСЬКИЙ

Уже вдруге мене викликали в кабінет начальника відділу, разом Із Гнатом, зрозуміло, але звикнути до манери Лапарри розмовляти за такий короткий час я, природно, не встиг.

- Дуже цікаво! - сказав він, розглядаючи нас по черзі своїми прозорими, некліпними очима. - Яким чином “дракон” міг опинитися в того, хто стріляв? У наш час простіше дістати променевий пістолет, аніж ракетний карабін.

Гнат знизав плечима. Було видно, що його захопила якась ідея, одначе я був не настільки досвідченим фізіономістом, щоб розбиратися у виразі його обличчя. Та й розбиратися, власне, не було в чому: лице у Гната завжди спокійне, уважне і серйозне, і лиш іноді в очах змигують іронічні чи насмішкуваті вогники, а це свідчить, що у нього є почуття гумору.

- Ну, добре, - Лакарра вимкнув відеопласт, безкрайня савана, в центрі якої стояв стіл начальника відділу, перетворилася на кабінет з двома вікнами. - Ще одна загадка до сонму попередніх, причому тривожна. Давно ми не працювали по соціальні) небезпечних...

- Витік виключається? - швидко поспитав Гнат.

Лапарра спідлоба зиркнув на, нього.

- Не виключається, але малоймовірний. “Дракони” на Землі є лише в трьох місцях: у сейфах нашого відділу, в навчальному центрі Інституту Дальрозвідки та у Військово-історичному музеї, 3 наших сховищ витік виключається повністю, що стосується Інституту і музею... з’ясуйте. Чим швидше, тим краще. Тепер про наші подальші плани. Наскільки я зрозумів, ви не дізналися нічого нового про групу Шерстова...

- У нас було обмаль часу на ретельне розслідування, - сухо мовив Гнат. - Ближчим часом плануємо провести в Ховенвіиі пошук з допомогою великих комплексів. Крім того, виявлено цікаві деталі стосовно конфігуранта Зо Лі.

Лапарра зметнув угору брови.

- Пошук на БІІМах? На якій підставі?

- По-перше, тому, що Ховенвіп - це близько шести тисяч квадратних кілометрів гірського хаосу, і виявити точне місце базування “Суперхомо” іншим способом неможливо. По-друге, ми зі стажистом виявили залізницю неподалік місця загибелі чистильників; про неї ж у звіті експертів жодного слова, і це принаймні дивно; вони неодмінно мали помітити цю залізницю. По-третє, джерел інформації про вибух, що стався в тих місцях недавно, ми не маємо. Ніхто його не чув, але він був. Загадково близько від місця подій.

Гнат сидів так само непорушно, як і Лапарра, і я подумав, що вони дуже схожі, не зовнішньо - внутрішньо.

- Зо Лі втік із Симуширського медцентру ще в середині лютого, і відтоді його ніхто не бачив... крім свідків незвичайних аварій і катастроф, подібних до вибуху Сааремського орбітального ліфта. Не з’явився він ні на роботі, ні вдома. Експерти, які розслідували цю справу в січні, із Зо Лі не зустрічалися, бо була підозра про “бактеріологічне” зараження групи Шерстова. Зо Лі, як свідок, виявився непотрібний. У всякому разі, працівники спец-сектора перестали його шукати, передали справу медикам, а там документи потрапили у статистичний відділ, де і пролежали до приходу стажиста.

- Так, щодо Зо Лі ми тоді спрацювали погано, - погодився Лапарра. - Я поклався на помічників, а ті на медиків. Не було підстав не вірити висновкам комісії. Відомо, як поводився Зо Лі у медцентрі?

- Дуже мало. Він пролежав лиш п’ять днів і втік.

Лапарра підняв долоню.

- По порядку. Спочатку - хто він такий, біографічну довідку, потім усе інше.

Гнат обернувся до мене, ледь помітно підморгнув.

- Давай, варяже.

Я кашлянув, згадуючи пам’ятний мені візит до Симуширського центру нервових захворювань...

- Цікаво, - сказав тоді головлікар, розглядаючи мій сертифікат - срібний дискос із зображенням Землі в долонях і вибитим на зворотному боці ім’ям. - Адже Зо Лі - ваш співробітник?

- Зараз він... свідок, - вагомо проказав я і додав: - У дуже важливій справі.

Головлікар здивувався: вийшло це у нього добре.

- Хіба вам не повідомили?

Тепер здивувавсь я і стривожився водночас.

- Про що?

- Про те, що пацієнт Зо Лі втік з медцентру півроку тому. Він пробув у нас на лікуванні всього п’ять днів.

Такого повороту подій я не чекав і навіть, грішним ділом, недобре подумав про Гната: він же мав попередити мене. Я намагався зберегти гідність, але, угледівши сміховинки в очах головлікаря, зрозумів, що це мені не вдається зробити.

- Зо Лі був, здається, з другого відділу, - прийшов він мені на виручку. - В нього був такий же самий диск, але з іншою емблемою: в чорному колі маленький золотий чортик.

Зо Лі справді працював в іншому відомстві, - золотий чортик в чорному колі - емблема “Аїд”, але я вже не міг зізнатися головному лікареві, що сам поки що не перебуваю в жодному відділі і мій сертифікат - документ стажиста, а не рятувальника-професіонала. Земна куля в долонях - це загальна емблема УАРС, а емблема відділу безпеки - щит із зіркою в центрі.

- Зо Лі - працівник бригади “Аїд”, - сказав я, аби хоч що-небудь сказати. - Де ж він зараз?

Головний лікар медцентру розвів руками.

- Вибачте, по-моєму, це ви повинні знати, де він зараз. Ми того ж дня сповістили у ваше Управління про зникнення пацієнта. Сумніваюся, що ми будемо вам чимось корисні. Якщо хочете, поговоріть з лікарем, який лікував Зо Лі, це все, що я можу для вас зробити.

Я зітхнув.

- Мабуть, так. Як мені його знайти? Лікар ткнув пальцем в індикаторне віконце на панелі селектора.

- Шоллак на прийомі, - озвався злегка гаркавий чоловічий голос.

- Вацек, прийми гостей. Кімната двісті шість, - звернувся до мене головлікар. - Удачі вам.

Лікар, що лікував Зо Лі, був з вигляду таким же молодим, як і я. А очі мав веселі й зухвалі.

- Зо Лі потрапив до нас із клініки “швидкої допомоги”, - кинув він, умощуючи мене в крісло перед зовсім прозорим вікном-стіною, що виходило на бухту Броутона. - Йому потрібен був депрограміст, тобто психіатр, який лікує від нав’язливих, навіяних ідей. За п’ять днів, що він у нас побув, причин його хвороби встановити не вдалося, хоч у пацієнта був цілий комплекс маній.

- Маній? - перепитав я, спантеличений почутим.

- По-перше, він марив якоюсь надлюдиною на ймення Зеро, яку не можна випускати на волю. По-друге, йому здавалося, що за ним стежать, - так звана манія переслідування. По-третє, він усім доводив, що ні в чому не винен. - це комплекс неіснуючої вини. Ну і тому подібне.

- Як же йому вдалося вийти від вас у такому стані?

Шоллак зніяковів.

- Розумієте, неймовірно, але факт - він якимсь чином змінив параметри реєстраторів, що стежать за станом здоров’я, й автомати відчинили двері палати. Досі не збагну, як це йому вдалося.

Мені це також було дивним, але я розважливо промовчав. Не люблю виказувати невігластво в технічних питаннях. Я попросив інформацію про Зо Лі, яка малася в медцентрі, одержав кристали відео та реєстрокарту і пішов...

- Умгу, - невизначено мовив Лапарра, вислухавши мене. - Зо Лі марив надлюдиною... Чи це не твій “Суперхомо”? - І по хвилі: - У тебе все?

- Все, - сказав я, провинно опустивши голову.

- Мало. Неоперативно працюєте. Є давнє - йому близько двох десятків віків - прислів’я: “Роби все непоспіхом, ніби тобі ще жити тисячу років, але так ґрунтовно, ніби завтра помреш”. Тож ваші відправні точки: Зо Лі, “дракон”, лабораторія “Суперхомо”. Запитання є?

- Нема, - сказав Гнат, який, як і я, не бачив особливих причин для невдоволення начальника відділу.

У своєму кабінеті ми сіли на диван, замовили в барі традиційну нордику і стали неквапливо потягувати тонік, думаючи кожен про своє.

- Нічого я щось не розумію, - зізнався, зрештою, Гнат. - Стадія накопичення туману триває.

Він підвівся і поставив у бар порожні бокали.

- Сьогодні ти знову займатимешся Зо Лі. Спробуй дізнатися, де він тепер, що з ним, чому втік з лікарні, не закінчивши курс лікування... До речі, дивне ставлення у медицини до зникнення пацієнтів: лікарі повинні самі шукати Зо Лі, знайти і вилікувати. Але я це з’ясую сам. Ти ж, окрім усього іншого, довідайся про Зо Лі все, що можна, в його колег по загону. Для розшуків потрібен його фізичний та психологічний ідентифікат, а мені чомусь здається, що доведеться оголошувати щодо Зо Лі всеземний розшук. Можеш скористатися інформаційним каналом особливої терміновості, дозвіл на твою проводку по каналу одержиш через півгодини. Завдання зрозуміле?

Я подумав і замовив ще один бокал нордики.

- Невже інформація вцілілого свідка катастрофи така цінна? Його ж знайшли безтямним, що він може знати? Та якби він хоч щось і знав, то давно розповів би. І взагалі дивно, що цією справою зайнялися аж через півроку.

- От саме! - підняв палець Гнат. - Ось так, варяже. Неспроста начальство зацікавилося цією справою повторно. Треба нам з тобою поквапитися. Я постараюся домовитися з Центром підготовки далеких зоряних експедицій про надання нам кіберкомплексу БІІМ, і завтра ж прочешемо всю територію Ховенвіпу. Не дає мені спокою ота залізниця, на яку ми натрапили.

Я випив третю склянку напою і знехотя встав. Здавалося, що Гнат доручив мені найнезначнішу частину завдання, але висловлювати свої сумніви вголос не наважився.

- Тобі вітання від Деніз, - сказав я через плече уже на порозі. - Завітав би якось, вона там щодня жде твоїх дзвінків...

Я пильно глянув на Гната. По-моєму, я вперше побачив на його обличчі щось схоже на розгубленість. Але я казав правду: Деніз кожного дня запитувала мене про Гната.

Дорогою до архіву я прикинув, скільки часу знадобиться мені на виконання завдання, і згадав про це надвечір, коли подальші події показали, що вільного часу в стажиста менше, ніж йому хотілося б мати.

ГНАТ РОМАШИН

О третій дня я згадав про свою пропозицію, яка вимагала перевірки, і, внутрішньо її відкидаючи, все ж вирішив перестрахуватися.

- Залишаю вас самих, - звернувся я до сусідів по кімнаті, зайнятих зранку розрахунками й моделюванням якоїсь аварійної ситуації. - Набридли ви мені за день гірше гіркої редьки.

- Чув? - підвів голову від панелі драйвера один з інспекторів, Дайніс Пурнієкс, флегматичний, білявий, у розхристаній на грудях сорочці. - Вони ерудити. Вони знають старовинні приказки. З чого б це ми їм набридли?

Вони, очевидно, відвикли одержувати від начальства докори в неоперативності, - докинув суворий Аристарх Видов, знімаючи з голови сітку емкана.

- Ну й обізнаність у вас, - я з цікавістю глянув на Видова. - Прямий зв’язок з бункером начальника відділу?

- Стараємося, - відповів Дайніс.

- Тебе сьогодні шукали. - Аристарх акуратно засукував рукави сорочки. - Дуже вродлива жінка.

- І як же ту загадкову вродливицю звати?

Аристарх перевів погляд на товариша.

- Люція, - мовив Дайніс.

Я лиш знизав плечима: знайомих жінок з таким ім’ям у мене не було.

У цей час м’яко прозумерив координатор зв’язку кімнати: він був увімкнений постійно і знав координати всіх співробітників відділу.

- Ромашин Гнат, на вас чекають у приймальному холі біля першого ліфта, - почувся ввічливий баритон автомата.

- О! - випростався Дайніс. - Вона...

- Та ну вас! - Я наблизився до пульта координатора, перевірив односторонній зв’язок з холом, сподіваючись дізнатися, хто мене викликав, але біля першого ліфта було багато людей.

- Цікаво... Ну, я пішов.

- Тільки не захоплюйся, - серйозно порадив Дайніс. - Не то зірвеш строки виконання основного завдання.

Співробітники, заусміхавшись, перезирнулися.

- Гаразд, друзяки. - Я також усміхнувся, здійняв догори кулак і вийшов.

У величезному холі, оздобленому під інму - китайське “дерево з туманними картинками” і кріїп - іскристий місячний базальт, до мене, озираючись навсібіч, підійшла надзвичайно красива жінка. Смаглява, зі станом і грацією богині, волосся, перехоплене біля потилиці рубіновим обручем, вільно спадало на спину до пояса. В очах то спалахував, то гаснув зухвалий вогник, губи всміхалися.

- Гнат Ромашин?

Короткий, оцінюючий погляд. Я мимовільно випростав плечі й поглянув на свої штани.

- Вгадали.

- Не впізнаєте?

Я пильно придивився до її обличчя.

- Прошу вибачення, не впізнаю.

- Сааремський пляж, пошкоджений швидколіт, пілот...

- То це ви?!

Жінка залилася сміхом.

- Мене звати Люція, Люція Чікобава. Зодягнена я тоді була інакше, та й ви, мабуть, поспішали. А я вас, хоча й з трудом, але все ж відшукала. Адже я у вас тепер у боргу?

- Скоріше не у мене - у моєї професії. До речі, яким чином ви опинилися над пляжем у швидкольоті?

Люція злегка поморщилася.

- Випадково. Я пілот-випробувач. У ту мить, коли на ліфті трапилася аварія, я саме пролітала над зоною вибуху. Безглузда випадковість! Наша база в Оріїссааре, за шістдесят кілометрів од орбітального ліфта. Я могла б відхилитися в той чи той бік, а взяла саме туди...

Вона помовчала.

І все-таки вам пофортунило, - сказав я. - Могло бути гірше, якби зачепив вас вихлоп стовпа ліфта.

- Так, могло бути гірше, - погодилася Люція. - Ви квапитеся? Не заперечуйте, я відчуваю, коли кажуть нещиро. Увечері ви вільні?

- Та... н-ні... втім, не знаю.

- Відповідь точно за формулою, - всміхнулася вона. - У рятувальника не буває вільного часу. Мені казали. Що ж, я подзвоню, телекс мені тепер відомий. Маю ж якось я віддячити рятівникові?

Люція глянула мені у вічі, повернулася і, легко орієнтуючись у метушні холу, попрямувала до ескалатора. Я мовчки дивився їй услід, однаково спантеличений як появою незнайомки, так і її красою. Треба було, звичайно, провести її, але я згадав про це лише тоді, коли вона зникла.

Я піднявся на сьомий горизонт Управління, в зал таймфагу.

Станція таймфагу займала весь сьомий горизонт південного крила приміщення. Оскільки працівникам Управління доводиться звідси відлітати у всі точки земної кулі та за її межі - на планети Сонячної системи й до інших зірок, то й станція пасажирського ТФ-сполучення була найбільшою з існуючих: зал таймфагу займав площу тридцять тисяч квадратних метрів, і розміщалось у ньому півтори тисячі кабін.

Я відшукав вільну кабіну, набрав код Москви і за якусь мить вийшов із таймфагу Басове, на майдані Слави. Від майдану до мого двадцятиповерхового будинку йти півгодини, але я все ж узяв швидколіт - у серці заворохобилася тоскна, як негода, тривога.

Матері вдома не було, батько у вітальні розмовляв по віому.

Я пройшов у свою кімнату, відчинив стінну шафу. Переклавши з кутка в куток віброласти, флайтінг для глибоководного полювання, пакет надувного човна з балончиком газу, мундир ветер-майора, який так і не віддав однокашнику, і, тихо присвиснувши, втупився очима в порожню нішу: “дракона” у шафі не було.

- Прийшов? - досить оригінально відреагував батько, з’являючись на порозі. - Що шукаєш?

Я оглянувся.

- Тату, ти з моєї шафи нічого не брав?

- Нічого, це ж твоя шафа. А що сталося? Чому ти такий заклопотаний?

- Розумієш... - я почухав потилицю. - Додому з польоту я заявився у всьому бойовому... трофеї, так би мовити... хотів справити враження... ну, і досі не здав усього цього. Коротше, пропав мій карабін.

Батько з цікавістю глянув на мене і зазирнув до ніші.

- Пропав “дракон”? Ти хоч уявляєш, що ти кажеш?

Я непевно мотнув головою.

- Я нікуди не міг його сунути, крім шафи. Пам’ятаєш, ти ще запропонував піти в тир, потренуватися. Він був тут.

- А якщо мати переклала?

- Навіщо? - Я знову взявся переглядати речі, вже знаючи, що карабін удома не знайду. Передчуття не обмануло мене. Ще на Ховенвіпі у мене закралася думка, що по мені стріляли з мого ж власного карабіна, але тоді я лиш посміявся над собою. Ось, значить, де стрілець його взяв!

Батько, примружившись, дивився на мене. Він ждав пояснень. І я коротко переказав йому події на Ховенвіпі. Він слухав мовчки, з незворушним обличчям, але ж я знав його добре, майже як себе.

- А патрони? - запитав він, коли я скінчив. - У тебе ж їх не залишилося.

- Патрони він міг дістати в іншому місці... Тим більше, що не перевелися на світі ґави, схожі на мене. Ніколи не думав, що таке може статися.

Батько мовчки вийшов з кімнати. Достеменна ознака того, що він гнівається або обурюється.

- Ти абсолютно не уявляєш, що трапилося, - долинув з кухні його голос. - Дзвони негайно Лапаррі, інакше ризикуєш вилетіти з відділу.

Від несподіванки я випустив сорочку. Перевдягаючись на ходу, зайшов на кухню, благально подивився на батька, який вибирав програму вечері на домашньому комбайні “Пог”.

- Ти серйозно?

Батько, не обертаючись, повів лопатками і сказав глухо, крізь зуби:

- Цілком могло статися, що ти озброїв якогось маніяка, яких усе-таки народжує людство. В такому разі ти піддав ризику ні в чому не винних людей.

Я поволі побрів до кімнати, роздумуючи над його словами. Ще раз обшарив її, потім спальню, вітальню і передпокій; батько спостерігав за мною і мовчав.

Але ж для того, щоб узяти карабін, у мене, співробітника відділу безпеки, треба бути дуже поінформованою людиною! Треба знати, що я був в експедиції під кодовою назвою “Погоня”, що повернувся і привіз карабін і що не здав його вчасно в сектор обліку... Хто міг знати такі подробиці?

- Дзвони, чого чекаєш, - не стримався батько. - Чи хочеш, щоб це зробив я? Жартами тут не пахне.

Батько не лякав мене. Просто він був досвідченіший і знав людей краще.

У вітальні я висунув із стіни пульт домашнього координатора і набрав телекс відділу. На щастя, Ян був на місці. Я розповів йому те ж саме, що й батькові.

- У мене навіть думки такої не виникало, - похмуро проказав Лапарра. - Не здати карабін... Куди дивився сектор обліку, хотів би я знати?! Ніби у мене клопотів не вистачає... Але і ти добрий!..

- Хто ж міг передбачити...

- Міг, міг, зобов’язаний був передбачити, не вдавайся до виправдань. За те, що не здав карабін обліковцям, своє одержиш, як і вони своє... Приходь у відділ, будемо думати, як викрутитися з цього становища.

Я згадав скелі Ховенвіпу, мерзотний посвист куль, що влипали у камінь поруч з моїм тілом, і зрозумів батька. Карабін “дракон” в руках у маніяка - це жахливіше стихійного лиха!

- Йдеш? - гукнув до мене батько, пораючись на кухні. Втручатися в розмову з Яном він не став.

- Вибач, тату, ти, здається, маєш рацію, я пішов у відділ.

- А що я матері скажу?

- Ти ж бачиш, у яке становище я потрапив. Вигадай щось, скажи - пішов до спортзалу.

Я зітхнув, уявив, як засмутиться мати - останнім часом ми майже не зустрічалися вечорами, - і ступив за поріг. Вечір я зіпсував собі остаточно.

Інформація до розслідування.

Атлантичний океан, район підводної

гори Роккевей, квітень

Невидима оку холодна маса повітря діаметром близько двох кілометрів опустилася з невидимих висот до океану. Що нижче вона осідала, то інтенсивніше охолоджувалося повітря, зона низьких температур розширювалася, витискуючи теплі шари повітря до Американського континенту і породжуючи барометричні хвилі - інфразвук з частотою в частки герца.

Перші слабкі поштовхи повітря досягли автоматичних датчиків синоптичної мережі і ввімкнули режим підвищеної небезпеки. Чергові геопатруля головного центру зміни погоди Північної Америки з цікавістю сприйняли повідомлення автоматів і взялися за перевірку даних. Вони ще не здогадувалися, в чому річ, та й не могли здогадатися: програма погоди над Атлантикою не передбачала глобальних змін протягом найближчих діб, а оскільки крім людей ніхто не міг втрутитися в програму, то, на думку чергових, відомості про зародження тайфуну були просто інтересним казусом, збоєм у ланцюзі автоматичної мережі реєстраторів.

Між тим маси холодного повітря дедалі більше скупчувалися над поверхнею океану і все сильніше закручувались в спіраль. Вітри з-під її основи ринули до берегів материка, здіймаючи брижі на досі спокійній гладіні води. Перший смерч утворився через півгодини після падіння “маси холоду” - неймовірно швидко за мірками метеорологів. Потім утворилися ще два смерчі. Захопивши гігантські маси води, вони злилися в один і перетворилися на “око тайфуну”, що понісся в бік Африки, поступово нарощуючи швидкість.

Лише через сорок хвилин чергові метеоцентру, опам’ятавшись, пустили до південної околиці Північно-Американської улоговини винищувачів ураганів. Битва з тайфуном, що утворився з невідомих причин упродовж години, була важкою і тривала всю ніч. Тому ніхто з пілотів модулів ІУ не помітив незвичайних світлових ефектів, що супроводжували “око тайфуну” до його розпаду.

Причин виникнення надзвичайно холодної маси повітря, яка і породила тайфун, знайти не вдалося. Загадка тайфуну “Роккевей” увійшла в зведення пригод кліматологів Академії наук Землі й була похована під шаром інших інформаційних повідомлень, які вимагали додаткового аналізу і контролю.

ВІТОЛЬД СОСНОВСЬКИЙ

З висоти триста метрів Ховенвіп виглядав інакше, ніж з горизонталі Землі. Я довго розглядав хаос чудернацьких криваво-червоних гребенів, колон, фестонів і шпилів, з-поміж яких проглядалися іноді рівні, як стіл, ділянки, і мене дедалі більше захоплювала краса цього дикого куточка природи, не торкнутого хоча б зовні людськими руками. Тепер нам належало розібратися в тому, що ж люди спорудили в надрах цих гір і заради чого вони колись посягнули на таку красу, що не повторюється в жодному з районів Землі.

- Ще не намилувався? - підійшов до мене Гнат. З ним був невисокий, але кремезний - такий собі гриб-боровик - начальник літаючої лабораторії БІІМ на прізвище Юранов. У начальника були сиві скроні й крижані очі.

- Панорама справді чудова, - кинув погляд униз Юранов.

Літаюча лабораторія - шестикутна платформа розміром з третину поля зимового стадіону, накрита прозорим ізсередини куполом, повільно дрейфувала на південний схід над заповідником Ховенвіп. Дев’ять осіб її екіпажу готувалися до пуску апаратури науково-дослідного комплексу.

- Отже, що мені вводити до програми? - звернувся до Гната начальник БІІМу. - Яка сфінктура об’єкта?

- Сфінктура?

- Що, незнайомий термін? Ввели його близько двохсот років тому, і походить він од слова сфінкс. Означає ступінь загадковості об’єкта, якісні характеристики його таємничості.

- У такому разі сфінктура плато Ховенвіп - штучні споруди в його надрах: тунелі, машини, апаратура, кабелі й хвилеводи зв’язку, енерговоди і тому подібне.

- Годиться. Цей комплекс проходить останні польові випробування перед закидкою далекої зоряної, і ваш запит вирішили задовольнити в першу чергу. Після Ховенвіпу нам належить працювати під водою - це вже замовлення археологів.

Вони попростували кільцевим коридором до виходу в центральний розподільний зал лабораторії, розмовляючи на ходу. Я поплентався позаду, з одного боку, захоплений вражаючою дикою красою Ховенвіпу, з другого - усвідомлюючи свою непотрібність на борту цього летючого левіафана.

Зал лабораторії був круглий, з прозорою стелею і мерехтливими стінами від панорамного віому, що працював вхолосту. Біля пульта управління інтелектронними системами сиділи оператори в чорно-голубих комбінезонах з короткими рукавами. Навпроти входу до залу в суцільному кільці віому виступала ніша, в глибині якої ховалися ще один пульт і крісло. Юранов попрямував одразу до ніші й поманив нас за собою.

- Це пульт пілота і начальника дослідницької групи. На час випробувань командую парадом я. Сідати не пропоную - нікуди, тож доведеться потерпіти.

Начальник сів у крісло, звично ткнув пальцем у квадрат сенсора загального вмикання.

- Увага! Сфінктура третього типу, клас підземний, ступінь безпеки не визначений, приймаємо індекс Б-13. Готовність три хвилини.

Я з цікавістю виглянув з ніші у зал. Оператори лабораторії вже надягали їжакуваті шоломи емканів - контакторів думкокерування, по залу розбіглися, мовби розсипані пригорщею, дивні звуки: попискування, тоненькі дзвіночки, шелести, приглушені басовиті гудки.

- Людей унизу немає? - оглянувся начальник лабораторії. - Чи можемо ми використати жорстку компоненту у випромінюванні інтравізорів?

- Людей унизу не повинно бути, - сказав Гнат, подумав і додав: - Але цілком гарантувати не можу. Наші патрулі, звичайно, прочесали Ховенвіп зранку, перед запуском БІІМу, одначе...

- Зрозуміло.

Юранов неквапом натягнув емкан і натиснув червоний ґудзик кнопки в кутку пульта. Над лісами і гірським хаосом Ховенвіпу розляглося виття сирени.

Стіни ніші стали прозорими, зник зал за спиною, ми зависли в повітрі без опори. За той час, поки тривала наша розмова, лабораторія досягла сірої рівнини, майже позбавленої рослинності.

- Звідки почнемо? - звернувся Юранов до Гната.

Той, примружившись, глянув на сонце, знайшов ділянку плато, від якої ми встигли віддалитися на кілька кілометрів, і ривком показав на неї.

- Орієнтир - білий прапор ліворуч, біля двох печер.

- Бачу.

На пульті зметнулися світлові стріли і збіглися в червоний напис: “Пуск програми”.

Над скелями знову розляглося грізне виття сирени.

Лабораторія пройшла над стіною.

Із залу за спиною долинули пожвавлені голоси операторів. Я з цікавості висунув голову із-за світлозавіси й здивувався: зал тонув у темряві, лиш навпроти кожного пульта, слабко освітленого ілюмінацією індикаторів, мерехтіли об’єми дисплеїв, не розсіваючи мороку вже на відстані простягнутої руки. Зненацька лабораторія уповільнила рух.

- Дев’ятий, Левченко! - гукнув начальник лабораторії. - Ваш канал випав з резонансу. Не ловіть гав.

- Автомат відпрацьовує підвищення радіаційного фону, - озвався невідомий Левченко ображеним тоном. - Прошу три хвилини на якість топозйомки.

- Стежте пильніше за змінами рельєфу. Даю три хвилини. Всім іншим - повтор серій.

Юранов жестом поманив Гната. Я також підійшов ближче.

- Гляньте-но, це вам знайоме?

На чорній, досі не прозорій панелі праворуч од пульта з’явилося дивне світле мереживо, схоже на малюнок черв’яка-деревоточця на корі дерева.

- Штреки?

- Так, точніше - система печер, в якій деякі природні ходи сполучені штучними тунелями. Глибина найнижчої печери близько ста п’ятдесяти метрів.

Гнат якийсь час розглядав зображення, потім похитав головою, гублячись у сумнівах:

- Ніяк не зорієнтуюся...

- Це прапор, - тицьнув пальцем у панель Юранов.

Гнат кивнув. Судячи з усього, йому було цікаво. А мені ставало нудно. Ніби відчувши переміну в моєму настрої, Гнат порадив мені пройти в зал, а Юранов, відвертий і лаконічний, докинув:

- Там, біля входу, є крісло спостерігача, підключитесь до машини, яка відповідає за синтез одержаних даних і фіксує до того ж усі виявлені елементи штучності вашого об’єкта. Якщо ж не хочете втрачати час - беріть швидколіт і летіть у своїх справах. Роботи у нас години на три, плюс обробка результатів пошуку. Завершимо - сповістимо.

Гнат прийняв останню пропозицію.

- Не дуже романтична професія, - сказав він у швидкольоті, спостерігаючи за лабораторією, що відпливала на південь. Вона була схожа на сніговий купол однієї з гір, який відламався і кудись полинув. - Так, стажисте?

- Не дуже, - пробурмотів я, відчуваючи докори сумління. Думав я в цей час про свою професію і про те, що домінантою рятувальника у всі часи було терпіння. Тобто саме те, чого мені не вистачає. Гнат, ясна річ, про це не скаже, але подумає, пішов же він з лабораторії через мене. Хоча, з другого боку, справ у нас достатньо, а начальникові БІІМу ми вже були не потрібні.

- Оце точно! - сказав раптом Гнат схвально.

Очевидно, я знову втратив контроль над власним обличчям, ворогом моїх почуттів. А Гнат умів читати його, як ніхто інший.

Інформація до розслідування.

Острів Сан-Мігель, Азорські острови,

травень

Сан-Мігель нічим не вирізнявся з-поміж островів Азорської гряди. Гористий, з крутими схилами, з безліччю термальних джерел, він був суворий і не вельми привітний і вимагав постійної уваги к боку Атлантичного сектора УАРС Землі, бо входив до сейсмічно активної зони планети.

Три сейсмостанції на острові контролювали найменший шерхіт у його “нутрощах”, і вже більш як сторіччя в районі гряди не було великих вулканічних вибухів: аварійні бригади геопатруля попереджували спроби заколоту земних надр.

Земля уже давно була обплутана глобальною мережею автоматичних сейсмостанцій і обчислювальних геокомплексів, які видавали довготривалі прогнози поведінки надр у всіх точках планети. Машини, як правило, помилялися рідко. Але те, що трапилося дванадцятого травня на острові Сан-Мігель, ні автомати, ні люди передбачити не могли.

Опівдні сейсмостанції острова зареєстрували незвичні електричні явища в районі кальдери древнього вулкана Фурнаш, розташованого в його східній частині. Поки збентежені диспетчери геопатруля звіряли зведення по Атлантиці із сигналом, що надійшов, у надрах Сан-Мігеля зародилися дивні звуки, супроводжувані вібрацією і поштовхами з амплітудою в десяті частки міліметра. За всіма ознаками, ось-ось мало початись виверження вулкана, тоді як карти прогнозів видавали на найближчу добу і загалом на рік наперед цілковитий штиль у районі Азор.

Через півгодини скрипи і дедалі частіше двигтіння ґрунту на всіх островах Азорської дуги показали, що. тиск лави найближчого до поверхні океану магматичного вогнища перевищив допущену норму і лава починає пробиватися з глибини давнім жерлом вулкана Фур-наш. Іще через чверть години пролунав перший громовий удар вулкана, що несподівано проснувся.

Коли до Азор прибули модулі геопатруля, острів Сан-Мігель був укутаний хмарою диму, попелу й пари, крізь яку пробивалися факели полум’я та язики лави, що сповзали в океан.