Василь Головачов. Непрохані гості (стр. 5 )

Я недовірливо скривився, і Поздняков квапливо додав:

- Не хотів казати, але галюцинаціями не страждаю. Тож хоч вірте, хоч ні...

Уже о дванадцятій ночі мене по зв’язку розшукав Лапарра.

Я повертався додому пішки, в парку було досить темно, і силует начальника відділу ледве виднівся над віконцем відеобраслета. - Як успіхи? Я зупинився під одиноким світломіхуром.

- Ти не помилився: випадок ідентичний з катастрофою на Сааремському ліфті. Однак по двох точках не можна побудувати графік закономірності якогось явища.

- Чому ти вирішив, що є лише дві точки?

- Ах, то їх більше? - із сарказмом здивувавсь я. - Пробачте, шефе, мене про це ніхто не повідомив.

Обличчя Лапарри лишилося таким само похмуро-спокійним, як і завжди, але мені чомусь стало незатишно.

- Свого часу одержиш вичерпну інформацію, - сказав Ян. - Які особливості ти відзначив на місці?

- Спільним у свідків було відчуття інтенсивного похолодання. Та ще, мабуть, поведінка Зо Лі.

- Ага, - Лапарра помовчав. - Поведінка Зо Лі. Тебе не дивує що він з’являється саме там, де потім трапляються аварії? Це добре, що дивує. Мене також. Цікаво, чи не правда? До речі, дзвонили з архіву Інституту соціології. Начальник, дуже сувора жінка, висловила гнівний подив з приводу того, що співробітники спецсектора УАРС відривають від діла цілий сектор у пошуках несуттєвої інформації.

- Не зрозумів.

- Ти давав запит на пошук документів про “Суперхомо”? Річ у тім, що місяць тому ту ж інформацію зажадав співробітник спецсектора на ім’я Золін.

- Золін?! Можливо, Зо Лі?

- Можливо. Інформації більше не знайшлося. Крім того, дзвонили з нашого архіву, сестра твого стажиста. Вона передала, що місяць тому ту ж інформацію запросили з американського філіалу “Аїд”, і всі матеріали, що знайшлися, було відправлено в Нью-Гемптон.

- То матеріали все ж були? І тепер вони...

- У Зо Лі, - докінчив Лапарра, - Прилітай, помізкуємо.

- Стривай, але як же... архів, як правило, видає дублікати документів, копії.

- Замовлення з “Аїд” було на оригінали. Віконце відео згасло.

Я почухав потилицю і попрощався з вечірнім відпочинком та сном.

ЛЮЦІЯ ЧІКОБАВА,

пілот-випробувач космоцентру

Дивлячись знизу вгору на начальника монтажно-випробувального корпусу полігону, я раптом гостро запрагла побачити Гната. Очевидно, тому, що начальник чимось його нагадував, чи то суворим обличчям, чи то дужою статурою. Помітивши, що я перестала його слухати, він тільки рукою махнув.

- Не розумію вас. Модуль прекрасно витримав усі екзамени, атестований на Знак якості, а ви незадоволені. Чим конкретно?

Так, він мав рацію. Десантний модуль серії “Ігл” упевнено пройшов усі випробування на полігоні. Я тричі перевіряла його в екстремальних умовах, техніки полігону влаштували таке пекло, яке не снилося, мабуть, навіть теоретикам випробувань, але модуль витримав усе. Здавалося, можна запускати його в серію; потужні й надійні машини дуже потрібні косморозвідникам у далеких зоряних експедиціях, але мене не полишало дивне відчуття незадоволення, що виникло в останньому польоті, і це відчуття не дозволяло мені ставити свій підпис на бланку випробувань.

- Нічого конкретного, - сказала я нарешті, читаючи в очах начальника МВК іронічне: “Зв’язався на свою голову з жінкою!” - Однак дозвольте мені розібратися в цьому самій, перш ніж остаточно вирішити долю модуля.

Начальник, - звали його Павло Жданов, - треба віддати йому належне, стримувати себе вмів. Як Гнат. Ось звідки у мене відчуття, ніби вони схожі.

- Як довго триватимуть ці ваші... вагання? - з ввічливою усмішкою запитав він. - Чи не простіше ще раз “прогнати” програму випробувань? Упевнитися, хто має рацію: ви чи конструктор?

- Конструктори - теоретики, вони завжди мають рацію лиш відносно, - сухо сказала я. - Абсолютно праві експериментатори-практики. До побачення. Завтра о дев’ятій я повідомлю вам своє рішення.

Взагалі-то начальник МВК непоганий хлопець і давно намагається побачитися зі мною не в службовій обстановці, але до Гната йому далекувато. Ех, Гнате, Гнате, чому так несправедливо влаштовано: не ти шукаєш зустрічей зі мною, а я?..

З території полігону (Австралія, пустеля Сімпсон), я вилетіла додому (Рязань, парк Ентузіастів), перевдяглася в тюник з димчасто-сірого кларк-шифону, сколола волосся на скроні смарагдовим бандо з білим пером, критично глянула на себе в дзеркало і тільки тоді подзвонила Гнату.

Гнат був, як завжди, спокійний і врівноважений, однак я якимось восьмим чуттям вгадала, що він заклопотаний чи стривожений. І ще він поспішав: я перехопила його погляд, що упав на браслет відео. Тому не стала його розпитувати про настрій, погоду в тій точці земної кулі, де він перебуває, та інші премудрі речі, про яких ніхто ніколи не говорить щиро.

- Поспішаєш? - запитала я. - Не завадить, якщо і я з тобою?

Гнат якусь мить вагався, потім пожвавився.

- А таки, мабуть, не завадить. Чекатиму на тебе біля таймфагу в Мексікан-Хате. Потім поясню чому. Півгодини вистачить?

Я подумала.

- Вистачить і двадцяти хвилин.

Настрій у мене поповз угору, як стовпчик ртуті в старовинному термометрі, хоч десь у куточку серця холодніло крижане озерце суму. Як списом Геракла, рани від вістря якого заліковувалися доторком древка, Гнат діями своїми, ставленням до мене то несамохіть спричиняв біль, то гамував його, а я не могла прямо сказати йому про це. Дивна несміливість у жінки, яка не боїться нічого на світі, крім хіба що залежності від чоловіка... І тут я раптом “упіймала” ту причину неприязні до модуля серії “Ігл”, яка приховано мучила мене і змушувала відтягувати рішення по здачі його у серійне виробництво: відчуття сторонності. Модуль був напханий автоматикою і кібер-системами до такої міри, що міг цілком обходитися без людини. Пілот у його рубці був зайвим елементом, майже не впливав на виконання основного завдання: літати і доставляти розвідзагони космольотчиків на чужі планети. Я не відчувала задоволення при його випробуваннях, бо в екстремальних ситуаціях автомати все вирішували самі до того, як людина встигала усвідомлювати це. І хоча самостійність техніки, особливо космічної, раніше не дратувала пілотів, то тепер я зрозуміла, до яких меж поширюється ця самостійність. Якось я була свідком рятувальної операції одного із загонів УАРС: провалилася в карст частина селища Лукомор’я на Таймирі. Пам’ятаю, я була приємно вражена швидкістю, з якою діяли рятувальні групи, і, розповідаючи про цей епізод Гнату, похвалила рятувальників, їхній натренований автоматизм. А він вислухав, подумав і сказав, що автоматизм хороший до певної міри - коли люди відпрацьовують “награні”, передбачені тренінгом ситуації, але, на жаль, автоматизм цей надзвичайно шкідливий у ситуаціях позаштатних, тобто не розрахованих ніким. Так і у випадку з модулем серії “Ігл”: він був автоматом у повному значенні цього слова, здатним відреагувати на багато видів небезпеки, які передбачили конструктори. На багато, але не на всі! У тих же самих позаштатних ситуаціях, що виникали у космосі частіше, ніж де-небудь ще, автоматизм такого модуля може привести до катастрофи, до загибелі екіпажу...

Я хотіла тут же подзвонити начальнику МВК, та передумала. Рішення знайдено, слід відшукати переконливе формулювання для відмови.

У Мексікан-Хате я прибула, як і розраховувала, через двадцять хвилин після розмови з Гнатом. Він уже ждав мене біля входу з юнаком, якого називав то стажистом, то варягом. А ім’я в нього - Вітольд. Юнак був би цікавий собою, якби не рухливість обличчя, що відбивало щонайменші відтінки настрою. По-моєму, для мужчини це вада.

Гнат галантно поцілував мені руку, скоса глянувши на Вітольда, і ми попрямували до стоянки швидкольотів, розмовляючи про всяку всячину, приміром, концертну програму емоціоансамблю “Чотири стихії”; до речі Гнат напрочуд ерудований у цій галузі. Він неуважно поглядав на мене, а тоді раптом запитав, чим я розстроєна, і я подивувалася його чуйності: важко побачити в людині зерно поганого настрою, коли вона того не хоче.

- Цього не пояснити, - коротко відповіла я.

Розмова перервалася. Ми підійшли до стоянки, Гнат запропонував мені вибрати швидколіт до вподоби.

Не люблю водити комфортні швидкольоти типу “Шуо”, з їх кібер-няньками - так я називаю ніколи не вимкнені системи безпеки, і в заміських польотах віддаю перевагу метким швидкісним машинам з необмеженим запасом ходу і ручним управлінням. Таких машин на стоянці було всього дві: сірий краплеподібний “скуд” і яскраво-зелений “дхаммакханд”, схожий на голову хижого птаха.

Гнат сунув в щілину замка свій сертифікат офіціала УАРС - швидкісні швидкольоти дозволялося водити не всім, - і ми влізли в кабіну “дхаммакханда”.

- Куди? - поспитала я, чіпляючи на зап’ястя рук кільця маніпуляторів: місце пілота дісталося мені.

- Північний схід, - сказав Гнат, підморгуючи здивованому його рішенням стажистові. - Пейнтед-Дезерт, заповідник Ховенвіп.

- Пристебніться, - порадила я, відповідаючи Гнатові розуміючою напівусмішкою.

За двадцять дві хвилини ми були над Ховенвіпом. Я засікла на вказаній Гнатом частоті маяк посадочного майданчика, але він попросив раптом піднятися над кам’яною країною Ховенвіп метрів на вісімсот.

Піднялися, зависли.

- Тепер поглянь трохи лівіше, під нами. - Гнат показав рукою. - Майданчик бачиш? Що він тобі нагадує?

Я кілька хвилин розглядала в частоколі скель рівний, як стіл, простір. Майданчик був невеликий - три на чотири сотні метрів - і всіяний іржавими плямами, схожими на термічні удари. В центрі майданчика виднілося правильної форми напівкільце, до якого вів невисокий насип. Насип закінчувався біля скель, що оточували майданчик, але я запримітила, як саме в цьому місці стіну скель перетинає ущелина. Дорога?.. Стартовий майданчик - ось що це таке. Причому дуже давній: у наш час старти модульних кораблів будь-якого тоннажу не залишають слідів на ґрунті.

- Схоже на старовинний космодром, - сказав Гнат. - Так?

- Для космодрому місця малувато, але для стартового майданчика вантажних ракет годиться.

- Утямив, стажисте? - обернувся Гнат до товариша. - Поза всім іншим “Суперхомо” була пов’язана ще і з космічними дослідженнями. Ось де відкривається поле додаткового інформаційного пошуку. Гнат злегка погладив моє плече:

- Спасибі, Люці. Сьогодні ти наш експерт з транспорту минулих сторіч. Я знаю, що історія транспорту - твоє захоплення. Не заперечуєш?

Я не заперечувала. Я хотіла, щоб Гнат не запитував, а командував мною...

Сіли на узліссі букового лісу поруч з трьома вантажольотами і шерегою машин незрозумілого мені призначення. Поза кабіною було спечно, і я втішилася, що не одягла середньоширотний костюм.

Гнат одразу попростував до групи людей, що порпалася за півкілометра від нас біля широкої металевої колони. Колона вібрувала і гула.

- Диггер для шахтної проходки, - пояснив Вітольд у відповідь на мій погляд; залишити мене саму він не наважувався. - Швидкість проходки десять метрів на годину. Ходімо й ми.

- А зручно? - засумнівалася я, відчуваючи себе зайвою.

- Гнат же взяв вас із собою, - знизав плечима стажист і почервонів.

Відповідальність за мою появу тут лежить на Гнатові, зрозуміла я і запитала, аби не мовчати:

- А чим ви займаєтеся? Чи це секрет?

- Не секрет. - Вітольд почав розповідати про те, що сталося на Ховенвіпі з групою чистильників, але не докінчив: Гнат уже покликав його до себе.

- Мені треба йти вниз. І ти йдеш?

- Куди вниз? - не зрозуміла я.

- Під землю. Тут під скелями ціла печерна країна. Туди недавно пробурили шахту.

- Іду. - Я оглянула свій наряд. - Але в цьому платті...

Гнат відійшов до невеликого намету, який приліпився до прямовисної скелі, й приніс оранжевий комбінезон.

- Завеликий, але більше нічого немає. Ходімо.

Вхід під землю був за півкілометра від механізму, що довбав камінь. Шахту було вже обладнано підйомниками, і спустились ми вниз на глибину двісті метрів за якихось півтори хвилини. Там, на дні, нас ждав невисокий на зріст чоловік, вилицюватий, з виглядом упевненої в собі людини. Звали його Кіт Дуглас.

Я вперше опинилася під землею, тому з цікавістю розглядала печеру, в яку ми проникли через її стелю. Печера освітлювалася люмінесцентними лампами, прикріпленими до стін через рівні проміжки. По дну зміїлися різноколірні кабелі, стояли якісь апарати. Троє людей у таких само оранжевих комбінезонах, як і мій, працювали неподалік, біля печерної стіни.

- Метрів сорок, - сказав Кіт Дуглас, очевидно, продовжуючи розмову, й несхвально глянув на мене.

- Фарді, підійди.

Від групи людей відокремився довгов’язий хлопець з похмурим обличчям, мовчки привітався з Гнатом за руку:

- Пильнуй позаду.

Фарді похмуро блимнув у мій бік, і я пошкодувала, що послухала Гната. Однак відступати було пізно, хоч я і не розуміла, чим тут займаються ці люди і який стосунок до них має Гнат.

Так вервечкою ми й рушили: Гнат і Дуглас попереду, потім Вітольд і я, а останнім Фарді. Не розумію, навіщо знадобилося таке підстрахування.

Хід вивів нас на балюстраду величезної печери, яка мала форму ідеальної кулі не менш трьохсот - чотирьохсот метрів у діаметрі. Стелю її було проломлено, і в проломі виднілася частина тунелю, освітленого все тим же білим світлом люмінесцентів.

- У стінах - генератори поля, - сказав Дуглас Гнату. - Вимкнені порівняно недавно, з півроку тому. Живлення підводилося од автономного реактора.

- Реактор і досі працює? - здивувався Гнат.

- Працював у автоматичному режимі, а виробив ресурс і відключився.

Східцями, вирубаними в пористому матеріалі стінки сфери, ми спустилися на дно печери. Запах тут стояв ядучий, неприємний, у мене почало дерти в горлі й на губах з’явився металево-гіркий присмак. Я нахилилася: підлога сфери здавалася вкритою товстим шаром зеленуватого пилу, але це був не пил. Дуглас також нагнувся, копирснув пальцем підлогу - він був у рукавицях - і легко відламав шматочок, пористий, як спінений пластик, що відслужив своє.

Вітольд. - Пам’ятаєш, я розповідав тобі про лаву на Сан-Мігелі?

Гнат потримав у руках розсипчастий уламок, понюхав і викинув.

- Цікаво. А що там? - він кивнув на пролом у куполі печери.

- Природний хід. Ходімо поглянемо. - Дуглас обернувся до нас. - А ви, будь ласка, зачекайте тут.

Вони піднялися на балюстраду, і голоси їхні незабаром долинули уже з пролому в куполі.

- Не провалися, тут повсюди той же “пінний” шар...

- А куди веде цей хід?

- Якраз це найцікавіше: вихід точно над тим місцем, де загинули люди Шерстова.

- Далеко звідси?

- Кілометрів зо три.

Голоси поволі стихли, чувся лиш звук кроків - мовби люди йшли по хрусткій кризі.

- ТФ-удар, - повторив Вітольд, розминаючи в долонях грудочку матеріалу печери.

- Помиляєтеся, - несподівано озвався басом похмурий Фарді. - “Молекулярне танення” - порушення молекулярних зв’язків речовини. Кіт! - раптом гукнув він. - То я піду?

- Йди, - глухо почулося згори.

Фарді, ні слова не кажучи, щез. Ми з Вітольдом перезирнулися і засміялися.

- Досить непривітний товариш... Поки вони повернуться, хоч розкажіть, що все це означає, - попросила я.

Стажист почав розповідати. Коли хвилин за десять повернулися Гнат і Дуглас, я в загальних рисах була ознайомлена із ситуацією.

Гнат підійшов до мене, повагався, але відвертість була сильною стороною його характеру, і він сказав:

- Вибач, Люціє, я гадав, що все буде готово і ти зможеш проконсультувати нас з деяких питань, але бункер з технікою не очищено, і, виходить, я взяв тебе із собою даремно. Звільнюся, подзвоню.

- Гаразд, - погодилась я. - Проведи, будь ласка.

Гнат мовчки провів мене до підйомника і на мить затримав мою руку у своїй. Але ж я бачила, що думки його були зайняті не мною. “Суперхомо”... Що це за лабораторія?

- Гнате, - мовила я тихо. - А це... небезпечно?

- По-моєму, не дуже, - усміхнувся він. - Не хвилюйся, я буду обережний. До зв’язку.

- До зв’язку. Чекатиму.

Я квапливо поцілувала Гната, і підйомник виніс мене разом з моєю тривогою у спечний день Ховенвіпу.

ЯН ЛАПАРРА

Гнат зустрів мене о шостій вечора в Мексікан-Хате, звідки ми летіли до Ховенвіпу на вантажному магнітоплані. Дорогою Гнат ділився враженнями від підземель заповідника, але я бачив, що його хвилює інше. “Дракон”, - здогадався я, карабін, з якого хтось може вистрелити в інших людей... Але вголос я нічого не сказав, хай похвилюється, це корисно після таких провалів.

Сіли біля величезних сірих горбів пилу й щебеню. З обох боків майданчик відгороджували скельні обриви, оторочені “хутром” листяного лісу, а з третьої - вертикальна стіна в мереживі печер і ніш; четверта відкривалася на пагористе плато, край якого губився в серпанку за обрієм. Попри вечірній час, було тут задушливо, від горбів пилу несло спекою і висохлим болотом.

Виявилося, що бригада чистильників, виділена Мартином, часу марно не витрачала. Плато було продірявлене в трьох місцях, і біля кожної шахти працювали люди й роботи.

Гнат підвів мене до віддаленої шахти, і підйомник поніс нас у надра плато. Жара змінилася холодом кам’яного склепу. Вибралися на перехресті вузьких горизонтальних коридорів-ортів явно штучного походження. Орти освітлювалися білими люмінесцентами, на їх стінах зі слідами грубої обробки вже висіли вказівники: “Бункер”, “Сейф”, “Центр” і “Центр-2”. Гнат попростував у бік вказівника з написом “Центр”.

Коридор вивів у невеликий природний грот, перегороджений рудою від іржі металевою стіною. В стіні чорнів прямокутник дверей, самі двері - з товстої броні з орнаментом із випуклих змійок - лежали на підлозі грота. Ми увійшли.

Приміщення було невелике: приблизно метрів з десять в діаметрі. Кругле, з куполоподібною стелею, вздовж стін - згаслі пульти із сотнями перемикачів та індикаторних ламп, над пультами - екрани різного калібру, переважно розбиті. П’ять крісел, три столики з ніжками у вигляді казкових драконів. Але не це привернуло мою увагу. На підлозі, захаращеній битим склом, осколками пластмаси, коробками, папером, гільзами та іншим дріб’язком, в різних позах лежали чотири скелети. Одяг на них повністю зітлів, лише на одному збереглося лахміття чорного кольору. В руках скелети тримали старовинні пістолети, точніше - їх іржаві зліпки, час не пощадив і металевої зброї. У двох кріслах біля пультів також сиділи скелети, в одного на кістках лежав автомат. Я уявив собі, яка драма розігралася тут близько двох сторіч тому, і на мить неприємне почуття бридливості пройняло мене.

- Убиті, - сказав Гнат, спостерігаючи за мною. - За всіма ознаками ми виявили імператив-центр “Суперхомо”. Сюди сходяться ланцюжки сигналізації та управління всіма бункерами, завдяки чому ми знешкодили багато пасток, розрахованих на непроханих гостей.

- Можливо, їх уколошкали за спецнаказом? - висловив я здогад.

У цей час до залу ввійшов низькорослий чоловік у костюмі чистильника. Під емблемою “Аїд” на його рукаві виднівся шеврон керівника групи.

- Доброго дня. З приводу вашого зауваження: ми відновили приблизну картину колишніх подій. Вони, - начальник показав на скелети, - перестріляли один одного. Відтоді в підземелля ніхто не проникав.

- Кіт Дуглас, - відрекомендував незнайомця Гнат.

- Зрозуміло, - сказав я. - Ось, значить, як... Злякалися власного дітища?

- Про що ти? - запитав Гнат. Я зітхнув.

- Адже лабораторія над чимось працювала? Над чим? Що вона зробила такого, щоб останні її господарі вбили один одного? Зі страху перед скоєним? Чи кожен хотів скористатися здобутими результатами?

- Ці вже не дадуть відповіді. - Дуглас скосив очі на скелети. - Може, щось скажуть документи. Ми, здається, знайшли архів чи технічну бібліотеку. З трудом просвітили, там броня два метри завтовшки, але відкрити поки що не вдалося.

- Ходімо подивимося, - Гнат рушив до виходу. В коридорі він упевнено попрямував у бік вказівника “Сейф”.

Через сто з лишком метрів коридор повернув ліворуч, поширшав, у стінах зрідка відкривалися глибокі ніші й вузькі - людина ледве протиснулася б - відгалуження. Здалеку долинали приглушене бурмотіння, металевий ляскіт і уривчасте гудіння. Попереду нас майнула спина когось із чистильників.

Гнат раптом насторожився, обличчя напружилося.

- Ти що? - упівголоса запитав я.

Він зупинився біля бічного проходу, куди звернув передній чоловік, прислухався.

- Можу поклястися, що це... зачекайте тут. - Він ступив у вузький коридорчик, щез у темряві. Ні звуку, ні шерхоту - тиша, мовби не людина йшла, а її тінь.

Я перезирнувся з Дугласом. Не знаю, про що думав начальник аїдівців, але в мене був на думці Зо Лі. В цей час із бічного ходу почулося шипіння, вигук Гната, і на нас виплеснула хвиля такого смороду, що мені мало не вивернуло нутрощі. Слідом вискочив Гнат, затискаючи ніс рукою.

Задихаючись од кашлю, ми відбігли коридором метрів двадцять, але хвиля смороду погнала нас далі, поки ми не наштовхнулися на одного з чистильників, що порпався в купі спорядження на підлозі коридору. Він з подивом глянув на нас, принюхався, ні слова не кажучи, розгріб цю купу і дістав респіратори.

- Етилмеркаптан, - глухо мовив з-під маски Дуглас і засміявся. - Гнат, очевидно, сполохав скунса.

- Звідки тут скунси? - здивовано запитав я. - На глибині понад сто п’ятдесят метрів під землею?

- І все ж ми знайшли сімейство скунсів. Спочатку думали - напад, спрацював один з хитромудрих пристроїв захисту лабораторії; ви ж знаєте, удар смородом по нюху діє не гірше дубця.

Гнат похитав головою, замислився.

- Зо Лі? - спитав я стиха.

- Видалося, що це він. Але я міг і помилитися. Що йому тут робити?

Помовчали. Дуглас у цей час привів команду своїх підлеглих, і ті взялися дезодорувати коридор. За чверть години сморід у коридорі зник.

- Ф-фу! - видихнув Гнат, знімаючи респіратор. - Піду все ж перевірю.

Він зник і незабаром повернувся в супроводі Дугласа.

- Нікого, - похитав головою. - Там далі - тупик.

- Ходімо, - сказав Дуглас. - 3 такими темпами ми взагалі не дійдемо.

- Зачекайте, - зупинив я їх. - Чоловік же туди заходив? Куди він міг подітися? Ти не помилився коридором?

Гнат якусь мить дивився мені в очі й кинувся назад. Він збагнув: людина, яка завернула в бічний прохід, не могла вийти через другий вихід, якщо коридор закінчується тупиком. Ми також нікого не бачили. Значить, одне з двох: або незнайомець одержав таку дозу етилмеркаптану, що знепритомнів, або... він не хотів, щоб його бачили, виявили реальне існування.

Я побіг до того місця, де ми уздріли невідомого. Нічого не второпавши, Дуглас біг позаду. З коридору вийшов Гнат, підсвічуючи шлях ліхтарем.

- Нікого. Дивно...

- Перевір інші коридори, може, він увійшов не сюди.

- Перевірив, тупики. Але він увійшов у цей, я пам’ятаю точно.

- Що це з вами? - поцікавився Дуглас. - Що ви ще виявили?

- Тут усі коридори закінчуються тупиками? - запитав я. - Немає виходу в паралельні штреки?

- Є, звичайно, хоча точно й не пам’ятаю, в якому місці.

Гнат поглянув на мене і пірнув у прохід, де його атакував зляканий скунс. Я подався за ним.

Коридорчик звично закінчувався тупиком: горбкувата фіолетово-коричнева стіна, яка нічим не відрізнялася від стін штреку. Але Гнат раптом сунув руку в цю стіну, і вона по лікоть увійшла в “камінь”. Інспектор нагнувся, понишпорив рукою, щось негнучке клацнуло, і стіна щезла. Коридор тут не закінчувався, йшов кудись у напівморок. На Гнатовій долоні лежав плаский білий брусок з віконцем і двома кнопками.

- КОТ, - сказав він. - Як я відразу не здогадався?

КОТ - це “конструктор тіней”, стандартний апарат, що створює відеозображення будь-якого предмета. Він може відтворювати - залежно від програми - навіть тіло людини в русі і застосовується досить широко - від театру, для швидкої зміни декорацій, до косморозвідки. Тут він комусь знадобився для маскування коридору, створив видимість глухої стіни.

- Дурниця якась! - мовив позаду Дуглас.

Логіки в тому, що сталось, я поки що також не бачив, Припустимо, це Зо Лі, невловимий, всюдисущий, чимось або кимось наляканий. Він ховається давіть од друзів і товаришів. Але навіщо йому повертатися на Ховенвіп? Що він може тут шукати? Стривай! Як це що? Він уже, безперечно, володіє якоюсь таємницею “Суперхомо”, інакше не ховався б навіть од лікарів. Але цієї таємниці йому замало! Є щось іще, конче необхідне йому, і це “щось” зараз тут!

Гнат поглянув на мене, і я побачив, що думки наші збігаються, хоч він не знав усього того, що знав я.

- Зв’язок з поверхнею є? - запитав я Дугласа.

Той тицьнув пальцем у ґудзик рації на комірці.

- Негайно перекрити виходи із підземелля! Нікого не випускати, аж до застосування сили! А ти, - я повернувся до Гната, - організуй прочісування всіх коридорів. Кіт допоможе людьми. Тільки... - я помовчав. - Будь ласка, обережніше. Найімовірніше, це все-таки Зо Лі. Комусь іншому просто немає чого стирчати на Ховенвіпі. Упевнений, і стріляв з “дракона” також він.

Дуглас продиктував по рації мій наказ і бігцем поспішив до своїх людей. Гнат - слідом за ним.

“Запізніла реакція, - подумав я, - він насторожений і не чекатиме, поки його накриють у підземних лабіринтах...”

Я мав рацію. Прочісування підземель лабораторії нічого не дало, хоча чистильники кинули всю свою техніку на відшукування нових, невідомих ходів і печер. Зо Лі зник: Він, очевидно, зник зразу ж, як тільки розрядив у Гната дапль-пістолет запахів, балончик з-під етилмеркаптану потім знайшли в клітці найближчого підйомника.

- Ось так скунс! - почухав потилицю Дуглас. - Але звірят ми, чесне слово, бачили.

Це могло бути і збігом, а могло бути й роботою того ж КОТа. Невідомий конспіратор користуватися ним умів.

Архів лабораторії, чи, як його називали чистильники, “Сейф”, відкрити того разу не вдалося. Ми з Гнатом вилетіли з Ховенвіпу пізньої ночі, за місцевим часом, так і не дочекавшись результатів.

У Москві була четверта година дня, моє чергування уже закінчувалося, проте я вирішив провести нараду в справі “Демон”. Гнат жартома називав такі наради “брифінгами”[1]. Та не встиг я почати, як подзвонив Ромашин-старший.

- Дуже добре, - сказав він, окинувши поглядом присутніх. - Якраз усі, хто потрібен. Прошу до мене.

У кабінеті директора вже було троє: старший експерт техцентру УАРС Вахтанг Басилашвілі (його я знав добре), Стево Інджич, начальник спецсектора, якого можна було побачити практично лише на оперативці в директора, і суворий на вигляд незнайомець, сивий, із залисинами, худий, довгорукий і незграбний.

- Сідайте, - Ромашин кивнув на стільці.

Я швидко оглянув свою “гвардію” - Гната, Первицького, Вітольда Сосновського - і пошкодував, що не дав Гнату в помічники досвідченішого інспектора ще на початку роботи.

Директор торкнув сенсор, і стіна зліва перетворилася на кабінет з таким же столом-пультом. За столом сидів начальник американського філіалу “Аїд” Мартін Гриффітс, навпроти - вже знайомий мені по Ховенвіпу Кіт Дуглас. “Бріфінг” досить представницький.

- Почнемо, - сказав Ромашин і глянув на мене. - Доповідайте, Яне. Справа номер одинадцять - “Демон”. Коротко про історію, висновки, заходи, пропозиції.

З усіх присутніх лише Басилашвілі та довгорукий незнайомець не були в курсі подій, і моя розповідь, очевидно, була адресована їм.

Я хутко і стисло переказав історію справи “Демон”. Про те, що на плато Пейнтед-Дезерт у заповіднику Ховенвіп загинула група “Аїд-117”, що розслідування трагедії не з’ясувало причини смерті чистильників, хоч висновок першої комісії був однозначним - витік невідомого вірусу; як цілком випадково визначився зв’язок єдиного вцілілого з групи - помічника начальника Зо Лі - із загадковими аваріями в Північній Америці, Атлантиці, Європі; як знайшлися раптом документи, які стверджували, що саме на Ховенвіпі знаходилась колись надсекретна військова лабораторія “Суперхомо”...

Я закінчив, і за хвилину в кабінеті було тихо. Потім Пилип поворухнувся і мовив:

- Це - поле подій. Ваші висновки, узагальнення? В цій справі мене зацікавили такі моменти: стрілянина з “дракона” по співробітниках відділу, зникнення інформації про “Суперхомо” з архівів Управління та Інституту соціології Землі, обізнаність таємного викрадача “дракона” з роботою відділу безпеки. Якщо це не Зо Лі, то хто? Якщо Зо Лі, то чому не оголошено цільовий розшук його?

Я помовчав.

- Не було впевненості, що Зо Лі має причетність до всіх цих подій, та й тепер немає. Проте, хоча всеземний розшук і не оголошено, однак Зо Лі ми розшукуємо.

- Сьогодні, зараз же дати орієнтування по розшуку Зо Лі, скласти його ідентифікат і розіслати всім лінійним відділенням правопорядку. Сама стрілянина, вчинена ним, свідчить про те, що він соціально небезпечний. Розберіться, навіщо він стріляв, яку мету переслідував. До речі, він має бути якимось чином зв’язаний з відділом комплектації та спорядження Дальрозвідки. Патрони до “дракона”, дапль-пістолет з етилмеркаптаном, апаратура КОТ.. Почніть розшук і з цього боку. Цілком можливо, вийдемо на самого Зо Лі, принаймні на того, хто йому допомагав. Тепер про головне. Чому гадаєте, що аварії, про які ви говорили, також справа рук Зо Лі?

- Я так не казав, - запротестував я.

- Ну, не так, але зміст той самий. Підстави?

Гнат хотів щось сказати, але глянув на батька і промовчав.

- Фактів у нас справді немає, - сухо сказав я. - Можу запропонувати гіпотезу, що пояснює майже все. Під час трагедії на Ховенвіпі Зо Лі випадково заволодів якимсь фактором, назвемо його фактор “Д”, який є кінцевим результатом діяльності лабораторії “Суперхомо”. З допомогою цього фактора він і здійснює “диверсії” - ті самі незбагненні з точки зору логіки аварії.

- Малопереконливо, Яне, - прогув Гриффітс.

- Казав же - фактів немає, - роззлостився я. - Це гіпотеза. Пропоную використати її як прикидний варіант справи. Не сподобається - пропонуйте свої версії.

- Ти сказав, що твоя гіпотеза пояснює майже все, - проказав Первицький з провинною усмішкою; знаю я цю манеру - вгамовувати готові спалахнути пристрасті. - Чому майже?

- Тому, що вона передбачає кілька запитань типу “навіщо”. Навіщо, наприклад, Зо Лі коїти з допомогою фактора “Д” безчинства, ризикуючи попастися на місці злочину? Він же чудовий працівник... був принаймні. Всі про нього відгукуються схвально. Невиявлена патологія психіки? Хвороба? Звичайно, він міг звихнутися після катастрофи та загибелі друзів, але ж його дії поєднують у собі самовладання, безумовну винахідливість і розрахунок. Друге: навіщо Зо Лі намагається проникнути в підземелля “Суперхомо”? Створюється враження, що він знає про лабораторію щось таке, чого не знаємо ми, і хоче... що? Заволодіти чимось іще? Новим фактором “Д”? І третє: навіщо він стріляв у Гната й стажиста?

- М-да, - сказав Гриффітс після паузи, - “Суперхомо” - міцний горішок. Але дослідження лабораторії не завершені, і ми сподіваємося одержати відомості, які проллють світло на всі ці загадкові події.

- Я також тішу себе надією, - мовив Пилип. - І те, що Зо Лі якимось чином зв’язаний з аваріями і катастрофами, ще належить довести. Цілком імовірно, що йдеться тут про нове фізичне явище. Але не виключена можливість, що це...

- Прибульці, - серйозно сказав Гнат.

- Ось саме. - Ромашин-старший був спокійний. - Веселого тут, до речі, мало. Мені доповіли, що на плато поряд з підземним господарством лабораторії розташований космодром. Чому б “Суперхомо” не бути зв’язаною з космічними дослідженнями? Працювала вона під орудою Інституту військово-космічних досліджень і могла експериментувати з чимось чи з кимось у космосі. Пам’ятаєте, півтора сторіччя тому на Марсі виявили об’єкт “Зеро”? Про це тоді багато писала західна преса. Ну, звичайно, звідки вам пам’ятати діла давноминулих днів? Річ у тім, що з цим об’єктом працювала одна з таємних лабораторій Пентагону, раптом це була саме лабораторія “Суперхомо”? Підніміть архіви, пошукайте, можливо, з цього боку ми швидше вийдемо на розгадку таємниці лабораторії. Тож якщо ви не хочете робити висновки, спробую я.

Справа під кодовою назвою “Демон” рухається дуже повільно. Дії невідомого стрільця - будемо вважати, що Зо Лі поки що тут ні до чого, - підпадають під статтю “оголошено поза законом”. Звідси - посилити заходи по його розшуку, поки не сталося тяжкого злочину. Прискорити дослідження “Суперхомо”, спрямувати туди найдосвідченіших спеціалістів. Матеріали подавати мені на стіл через кожні дванадцять годин (Гриффітс кивнув). Для дослідження феномена “Демон”, чи як його назвав Ян, фактора “Д”, тобто власне причин аварій, залучаються експерти техцентру та вчені Академії наук, конкретно - старший науковий співробітник Фізичного інституту, спеціаліст у галузі фізики електромагнітного поля Ігор Суров. Ось хто цей сивий і довгорукий - фізик.

- Запитання є? - мовив Пилип.

- Одне, - знову подав голос Гнат. - Чи не краще назвати “Чеширський Кіт”[2].

Ромашин-старший поглянув на нього, потім на мене.

- Нехай вирішує начальник відділу. Додам: не плодіть гіпотез. Безжально відтинайте непотрібне, те, що відволікає вбік. На розслідування даю вам... - він на хвилю замислився, - п’ять днів. Усі вільні.

У коридорі я сказав Гнатові упівголоса:

- Поводитися з батьком зухвало не варто, хлопчику, це погано закінчується. - Повернувся до всіх інших. - Прошу до мого кабінету, колеги.

ГНАТ РОМАШИН

Вчені - фізик Суров і експерт техцентру Басилашвілі - виявилися людьми доскіпливими. Тільки надобід вони перестали тероризувати запитаннями мене і Лапарру, і обидва ми, зрештою, полегшено зітхнули.

- Спробуйте все ж спочатку дізнатися, чому Зо Лі стріляв у вас, - сказав Ян, кривлячись од головного болю. Для мене його недуга - новина, він ніколи не скаржився, а тут раптом зізнався...

- Добре, - сказав я. - В мене є деякі міркування щодо цього, перевірю - сповіщу.

По-друге, перекрийте разом з Дугласом підступи до “Суперхомо”, але так, щоб зі сторони це було непомітно. Підключаю до твоєї групи Дайніса і Видова. Третє: перевір відділ підготовки експедицій Дальрозвідки. Твій батько має рацію - витік інформації відбувається, найімовірніше, там. І останнє: будь готовий до тривоги за формою “Шторм”.

- Ого! - присвиснув я. - По відділу?

Лапарра знову зморщився, з силою потер скроні.

- Ні, по сектору. Не подобається мені кивок твого батька на космос. До чого тут події сторічної давності? Об’єкт “Зеро”? Ну, з цим я сам розберуся. Займайся своїми справами і швидше закінчуй “нагромаджувати туман”, час намічати вектор основних зусиль по “Демону”. П’ять днів - занадто малий термін для розслідування такої справи. Я кивнув, помовчав.

- Що у тебе з головою? Сподіваюся, нічого серйозного?

Лапарра криво посміхнувся.

- Пропонуєш “поплакати в жилетку”, так тебе розуміти? Дякую. З головою у мене справді не все гаразд, поболює, наслідок давньої травми... минеться. - Він підозріло глянув мені в очі. - Що, помітно? Маю поганий вигляд? З чого б це ти такий турботливий зранку?

Образливе запитання, але тон його забороняв ображатися. Лапарра явно був сьогодні не в формі, міг би і в “жилетку поплакати”, я б зрозумів. Батько якось сказав, що рятувальниками стають за покликом серця, а не з раціонального розрахунку і вже тим більше не через “романтику ризику”. Ще він сказав, що коли раптом запрагнеться відпочити від цієї роботи, значить, вичерпалися ресурси доброти, значить, пора йти з Управління. Яну ще далеко до того, однак турбота і підтримка потрібні і йому.

Він усе ще дивився на мене запитально, потім вираз очей у нього змінився, вони стали сумними і втомленими.

- Гаразд, іди, - пробурчав він. - Дякую за турботу.

Я вийшов з кабінету, несучи в собі зігріваюче почуття взаєморозуміння. Треба все ж поцікавитися у медцентрі, чи небезпечні його болі. Не може бути, щоб це було невиліковне.