Василь Головачов. Непрохані гості (стр. 4 )

Після тригодинної “сутички” стихія підкорилася людям, вулкан вгамувався, дим розсіявся і перед рятувальниками постав напрочуд новий ландшафт острова; зі свіжого поля лави стирчали з’їдені парами кам’яні ікла - все, що залишилося від конуса вулкана Фурнаш. У радіусі кілометра поле лави також було пористим і вкритим зеленкуватим нальотом. Такий слід залишає ТФ-космоліт, що стартує з поверхні Землі у рейсовому режимі.

З двохсот жителів і тих, хто відпочивав на острові, вдалося врятувати сто сімдесят вісім осіб. Троє з них померли в дорозі до лікувального пункту на Азорах від раптової зупинки серця, інші твердили про “жахливий холод”, про “страховиська”, які танцювали над вулканом, про незвичайний безпричинний страх, що охопив їх перед виверженням, і про інші дивні речі...

ГНАТ РОМАШИН

Результати розвідки, проведеної над Ховенвіпом з допомогою кібер-комплексу БІІМ, яким оснащували далекі зоряні експедиції, стали відомі тільки надвечір.

По своєму особистому каналу я одержав кристалокасету, розібрався в супровідній інструкції. Всього у касеті було п’ять кристалів. Три з них містили записи фізико-геологічних властивостей плато Ховенвіп, у четвертому були вітейри - кольорові об’ємні зображення підземного світу Ховенвіпу, виконані в різних діапазонах електромагнітного спектра, в п’ятому виявлені об’єкти штучного походження.

Відпрацювавши обов’язкову денну норму фізпідготовки: година - розминка і тренування гнучкості та рухливості м’язів, година - доведення до автоматизму прийомів тайбо, - я подзвонив додому, сказав, що затримаюся, створив у кабінеті вечірнє освітлення і сів у крісло з передчуттям радості дотику до таємниці.

Перший вітейр відтворював усю складну систему підземель Ховенвіпу. Я порівняв знімок з тим, що в архіві, й одразу помітив невідомі раніше відростки тунелів та печер. Але не це привернуло мою увагу, на схемі перехресних звивистих ходів горіли вогники знайдених об’єктів. Це були, як правило, прямі тунелі, “зодягнені” в бетонно-панцирний каркас, але траплялися й бункери, трубопроводи, стіни, камери, якісь агрегати і машини. Дещо з цього було вже досліджене, однак я знайшов і цілком нові об’єкти, про які ні в документах архіву, ні в матеріалах слідства нічого не згадувалося. Наприклад: дивна порожнина у формі ідеальної кулі, поруч бункер, з’єднаний з порожниною металевою трубою, складний агрегат у вузькому кам’яному мішку-скоріш за все старовинний термоядерний реактор. Всі ці знахідки групувалися приблизно за три кілометри від місця загибелі чистильників. Не дивно, що експерти не змогли повністю розгадати таємницю Ховенвіпу, приховану скельною товщею з півтораста метрів. Найбільше мене зацікавила куляста порожнина, до якої підходили пучки труб різного діаметра і десятки кабелів. Евакуйований центр управління всім підземним господарством лабораторії? Стендовий зал? Полігон?

- Чудово! - сказав я вголос, підвівся і, розминаючись, замовив у барі гаряче молоко. - Ян буде задоволений.

Виходить, “Суперхомо” значно потужніша організація, ніж ми гадали. Точніше, ніж гадав я. Вісім квадратних кілометрів площі! Близько двадцяти шести кілометрів підземних виробок! І все це заради... заради чого? Яка така “надлюдина” створювалася в лабораторії? Яким шляхом? І чому навіть в архівах Пентагону і “Сентком-2000” про лабораторію - жодного слова? Чому тільки в одному-єдиному документі з тисяч інших надсекретних є згадка про відрахування “Суперхомо” ста вісімдесяти мільйонів доларів? За що? За яку “наукову” діяльність?..

Хутко переглянувши решту знімків, я повернувся до круглої печери. Цей дивний підземний зал зацікавив мене особливо, але, як відомо, на піску здогадок збудувати фундамент факту неможливо, а відправних пунктів для ланцюга логічних умовисновків я поки що не знайшов. Нагромадження туману в справі “Аїд” тривало.

Раптом я відчув на собі чийсь миттєвий погляд. Відчуття тут же минуло, але я вже знав, що в кабінеті я не сам. Хтось безшумно увійшов до кімнати і зупинився біля дверей, насторожений і небезпечний, як біль у серці. Він був досить досвідчений: глянув на мене лише раз, знаючи, що прямий погляд тут же видає спостерігача, і все ж недооцінив мого досвіду. Поки я допивав молоко - нарочито повільно, відчуваючи на губах не смак його, а смак тривоги і прикидаючи, що краще: стрибнути до стіни із сейфом чи впасти на підлогу, - той, хто ввійшов, непомітно наблизився й зупинився за спиною. Я кожною клітинкою напруженого тіла відчував незнайомця. Одного лише не знав - що вживе ця людина і як вона озброєна. Про те, що це може бути звичайний відвідувач або працівник відділу, я просто не думав.

Наступної миті м’яко муркнув виклик інтеркома. То був для мене мовби сигнал. Я щосили вдарив ногою у простір за спиною, влучив, дістав удар у відповідь в шию, відскочив і оглянувся. Біля дверей мелькнув людський силует, заштрихований фіолетовою напівтемрявою. Двері безшумно пропустили його і зачинилися.

Шия нила - удару завдано за всіма правилами тайбо - прийом “косий флінт”, і якби я трохи не нагнувся, то лежав би зараз непритомний біля столу, а невідомий, не поспішаючи, зробив би те, що замислив.

Я жбурнув склянку на підлогу, запізніло кинувся до дверей.

У кінці коридору встиг ще раз помітити тінь: людина пірнула в ліфт - наздогнати її тепер було неможливо.

Я постояв у коридорі, витер обличчя долонею й усміхнувся. Злякався, інспекторе? Ще б пак... зовсім відвик від постійної готовності до сутички... І ось на тобі - на Землі, в найнадійнішому і спокійному місці, в Управлінні аварійно-рятувальної служби, застрахованому від усіх і всіляких випадковостей, піддатися нападу! Розкажи комусь - не повірить!.. А може, це чийсь невдалий жарт?

Крізь відчинені двері знову почувся сигнал виклику: автомат “знав”, що я з приміщення не виходив, і був настійливий. Я зачинив двері, пройшов до столу. Дзвонила Люція.

- Я так і знала! - вона засміялася, вдивляючись мені в обличчя і намагаючись відгадати мій настрій. - Працюєте?

Дзвонила вона, по-моєму, зі спортзалу: із-за зеленої стіни декоративного домашнього чагарника чулися удари по м’ячу, вигуки, сміх і плескіт води.

- Доводиться. - Я несамохіть глянув на двері. - Тут у мене побував один загадковий відвідувач...

Люція зрозуміла, що запитувати не варто, якщо співрозмовник не бажає відповідати, і швидко проказала:

- Знаєте що, вже пізно, а я, як і ви, живу в Москві, то давайте зустрінемося в кафе? Я щойно звільнилася, нам також доводиться іноді затримуватися допізна. Підходить?

Я мимоволі посміхнувся: скільки лукавства й обіцянки таїв погляд дівчини. Зодягнена вона була в пухнасту напівпрозору кофточку і сталевого кольору брюки. Я знову замилувався красою Люції, красою зрілою, сильною, владною і тривожною.

- Стривайте, - сказав я, зиркнувши на годинник. - Координати?

- Біля арбатського ТФ, код тридцять три і три сімки.

Я вимкнув проектор, зібрав розсипані кристали інформповідомлень і поклав у сейф. Піднімаючи склянку з підлоги, несподівано угледів під кріслом маленький значок: у чорному колі золотий чортик. Емблема бригади “Аїд”.

Гмикнувши, я підкинув значок на долоні і сховав у кишеню. Цікаво, як прореагує на мою заяву Лапарра? Шеф, скажу я, на мене хтось нападав, але, побачивши, як потужно я п’ю молоко, перелякався і зник у невідомому напрямку, А щоб ввести мене в оману, підкинув значок “Аїд”... Іди відпочинь день-другий, скаже у відповідь затравлений моїм гумором Лапарра, і я піду, натхненний... Може, все-таки хтось просто пожартував?

Я згадав удар у шию і похитав головою. Такими речами не жартують. І все ж не віриться, що це всерйоз. Мета? Яка мета цього безглуздого нападу?

Я зайшов у хол Управління, повідомив координатору, що шукати мене без особливої потреби не слід, і ліфтом добрався до таймфагу. Там я з трудом знайшов вільну кабіну і набрав код тридцять три і три сімки.

Інформація до розслідування.

Орхус, східне узбережжя Ютландії,

травень

До кінця двадцять третього сторіччя місто-порт Орхус, розташоване на східному узбережжі півострова Ютландія, славилось як одне з небагатьох міст-музеїв Землі.

Романо-готичний собор, церква Фру-кірке, комплекс будівель “Старого міста” привабили в Орхус численних любителів старовини і поцінувачів древнього мистецтва й архітектури. Увечері двадцять шостого травня на вулицях, майданах і в скверах міста було багато відпочиваючих, в основному літніх людей, які полюбляють тишу, затишок і непоспішливість буття. Багато хто збирався біля відеорам послухати останні вісті в світі, інші поволеньки прогулювалися вулицями-лабіринтами старого Орхуса, зустрічалися з друзями, обмінювалися думками про останні відкриття науки і техніки та спортивні події. І лиш один з тисяч перехожих вирізнявся своєю неадекватною моменту поведінкою. Він почувався якось напружено, весь час озирався та дивився у небо крізь якийсь прилад з окуляром і чашоподібною антеною. На нього звертали увагу, але не чіпали: мало чим може захоплюватися людина. І по тому, як незнайомець поводився під час події, яка почалася о дев’ятій вечора, можна було зрозуміти, що тільки він один і знає причину цієї пригоди.

Усе почалося з різкого похолодання. Зона холоду захопила центр міста і поширилася в бік затоки Орхус-Бугт.

Разом з похолоданням люди відчули тривогу, невпевненість, бажання бігти і десь сховатися, багатьох охопив безпричинний страх. Варто було крикнути з ляку одному, як паніка заволоділа вулицею, другою, третьою - всім містом.

А потім у порту вибухнув прогулянковий лайнер “Данія”, що перед відплиттям заправлявся енергією з найближчого повітряного енергоканалу. Постраждали найближчі до затоки квартали міста, а катери та яхти, що стояли біля причалів, було викинуто на берег гігантською хвилею.

Трагедія розігралася буквально протягом п’яти-шести хвилин. Патрулі УАРС прибули в порт лише через чверть години і працювали до пізньої ночі - гасили пожежу і рятували тих хто постраждав. Увесь цей час людина з приладом провела мовби в оціпенінні на березі затоки, не зробивши навіть спроби допомогти рятувальним загонам. Потім сіла у швидколіт зринула в небо і знову зайнялася своїм приладом...

КІТ ДУГЛАС, інспектор-офіціал

американського філіалу бригади “Аїд”

Коли нас викликав Мартін Гриффітс і сказав, що потрібна допомога чистильників, він жодним словом не обмовився, яка робота чекає попереду. А за годину ми з Фарді були вже в південній точці Ховенвіпу, в дубовому лісі. Зустрічав нас високий, Широкоплечий хлопець з малорухливим обличчям і чіпкими сірими очима. Говорив він по-англійськи бездоганно, і я спершу не зміг визначити його національності. Це мене вразило: у таких справах досвід маю немалий. Рухався хлопець якось дивно, мовби крадучись, і водночас цілком природно, і завдяки цьому штришку я вгадав у ньому професіонала спецсектора.

Хлопця звали Гнат Ромашин. Росіянин Його напарником був зовсім юний хлопець стажист, який ніяковів од усвідомлення своєї непрофесійності, тому був готовий піти у вогонь і воду - дай лиш команду. Втім, мені він сподобався, а ось я йому навряд - зростом не вдався. Що поробиш, у дитинстві я немало натерпівся через свій зріст, та й нині метр сімдесят два - зріст нормального дванадцятирічного підлітка. Але в роботі це не заважає, а що стосується особистого життя... я знаю принаймні одну жінку, для якої мій малий зріст не має аніякогісінького значення

Ромашин швидко ввів нас у курс справи. Фарді почав було за звичкою бурчати, та я обірвав його. Про “Суперхомо” я нічого не чув але випадок з групою Шерстова на цьому клятому Ховенвші ще був досить свіжий у пам’яті. Цікаво було б помірятися силами зі злим генієм пращурів: вони створили страхітливий військово-промисловий комплекс, і його сліди ні-ні та й проступають крізь нашарування часу., **

Я не прихильник сто тринадцятого пункту інструкції, який іменується в просторіччі серед асів-рятувальників “зрам” - зведення ризику до мінімуму, все ж, перш ніж іти в атаку на підземелля Ховенвіпу, продумав з Ромашиним і Фарді всі варіанти ймовірних ускладнень і перепон.

Ми пригнали з Мексікан-Хата вантажний швидколіт з необхідним спорядженням і матеріалами, в тому числі з установкою спрямованого вибуху і роботом-універсалом Затим визначили перший маршрут і встановили навколо наміченої зони маяки, які з появою людини висвічували в повітрі грізні напис: “Стій! Небезпечно для життя! Працює “Аїд”!”

О десятій ранку приступили до здійснення плану. Проникнути в мережу підземних ходів вирішили через ущелину, де Ромашин показав стару залізницю, що збереглася завдяки мікробіологічній консервації.

- Підемо так: попереду я, потім Фарді, потім ви, Гнате, - сказав я сухо, очікуючи заперечень з боку Ромашина; як правило, не спеціалісти поспішають виявити свою хоробрість і презирство до небезпеки, але в “Аїд” це не проходить.

Усупереч моїм сподіванням Ромашин заперечувати не став, він, очевидно, також угадав у мені професіонала. Приємно працювати в такій компанії.

- Спочатку треба пробити дорогу, - сказав завжди похмурий Фарді, обстежуючи скелю, в яку впиралися рейки. - Цілком імовірно, що колись скеля поверталася на шарнірах і відкривала вхід, але тепер її доведеться висаджувати чи якось по-іншому руйнувати.

Він узяв гравітудний розрядник - широкий чорний диск з руків’ям, приєднав до нього енерговід і спрямував диск на скелю.

Я жестом показав усім відійти.

Дзвінкий удар струсонув ущелину, і поверхня скелі вкрилася густою мережею тріщин. А потім розпалася на громаддя уламків. Хмара диму і пилу сховала під собою швидкольоти і Фарді з його грізною зброєю.

Зрештою, канонада стихла, пил осів, і Фарді, сіро-білий од порохняви (як мірошник!), привів у дію робота, схожого на гібрид металевого восьминога і павука з вісьмома лапами-маніпуляторами. Робот заходився розгрібати купу щебеню, що залишилася від скелі. Незабаром ми побачили чорну пащу печери, точніше, тунелю. Це був справді штучний хід у глиб кам’яного щита Ховенвіпу. Його діаметр сягав десь метрів трьох. Перелізши через купу щебеню, я заглянув під склепіння тунелю, і мені одразу не захотілося йти туди. У вологому повітрі пахло чимось солодким і незнайомим, і це стривожило мене більше, ніж приховані в пітьмі пастки.

- Мабуть, спочатку підемо ми лише вдвох, - я кивнув на Гната. - Нічого ризикувати всім. Що це? - я помітив у руках стажиста маленький сріблястий конус.

- “Світлячок”, - сказав Гнат. - Індикатор небезпеки. Видається косморозвідникам. Штучка на молектронних чіпах і біоточних датчиках. Начепимо на всяк випадок?

Я трохи повагався, - не дуже вірю в мікро-техніку психопрогнозу, - але значок узяв.

- Фарді, ти підеш позаду, для підстраховки, а ваш товариш...

- Вітольд, - підказав Ромашин.

- Вітольд залишиться на чатах біля входу.

Біля входу в тунель поставили робота й увімкнули його прожектори. Під склепінням тунелю всі звуки посилювалися і набували металевого відтінку, наче стіни його були з металевих плит. Клацання кроків породжувало деренчливе відлуння, що неслося вперед, у темряву, куди не досягали промені прожекторів робота. Дві нитки рейок йшли в цю темряву, як у воду, зблискуючи в світлі прожекторів мовби вчора відполірованими рівними площинами.

Пройшовши всього близько сотні метрів, ретельно висвічуючи “світлячками” кожен метр тунелю, ми наштовхнулися на решітку з металевих прутів завтовшки в палець. Я старанно оглянув її, не торкаючись руками, хоча електричних полів прилади не показували, і відійшов до Гната, що незворушно спостерігав за мною.

- Боюсь, при ліквідації решітки спрацює якась пастка. Ми неоднораз стикалися з підступністю давніх прихованих військово-захисних систем.

- Однак усунути її доведеться, інакше не пройти. Чи є інший вихід зі становища?

Підійшов Фарді з роботом, ми втрьох обнишпорили тунель біля країв решітки з інтравізором та аналізаторами джерел енергії. Прихованої проводки не виявилося, схоже, решітку відчиняли і зачиняли вручну. А можливо, секрет входу в підземелля складніший, ніж здається на перший погляд.

Беручи диск розрядника, я раптом почув тоненький дитячий... плач! Завмер з піднятою рукою. І тільки за хвилину зрозумів, що “плаче” на грудях індикатор небезпеки - “світлячок”. Гмукнувши, я якусь хвилю роздумував, відчуваючи, як наростає тривога, потім рішуче відіслав буркотливого Фарді з Гнатом ближче до виходу, став під захист робота і знову звів розрядник. Пролунав різкий, як виляск батога, удар “плоского” імпульсу, вирвана з гнізд решітка відлетіла в глибину тунелю, з його склепіння посипалися шматки бетону. В ту ж мить брила бетону над нами нараз почала м’яко осідати, десь близько зашипіло стиснуте повітря.

- Поле! - скомандував я роботу і метнувся до виходу, не чекаючи, поки обвалиться весь коридор.

Побачивши, що я біжу, Гнат і Фарді кинулися за мною, і ми втрьох вискочили з тунелю. І в цю хвилину в ньому спалахнуло неяскраве полум’я - захист робота не витримав. Здригнулися скелі, всередині гори з важким гулом щось обвалювалося і падало. Відбігши від отвору тунелю, ми мовчки спостерігали, як звідти виривалися хмари пилу. Гул стих, і стало чути, як Фарді ділиться сам із собою враженням від побаченого і думками з приводу хитрощів древніх вояків.

А саме тоді, коли він умовк, хитнулися стіни ущелини, з тунелю вирвалося хрипіння, стогін, потім довгий гуркіт обвалу. Скеля над входом у тунель повільно з’їхала вниз, мовби клинцем закупоривши триметровий отвір.

Пил, здійнятий новим катаклізмом, осів, залягла полохка тиша.

- Усе, - сказав Фарді и свиснув. - Наразилися на ЗСЗТ.

Гнат запитально глянув на мене, і я пояснив:

- Загальна система збереження таємниці, наш вузькоспеціальний жаргон.

- Треба було працювати за всіма правилами, - провадив далі Фарді. - Тут на тиждень самої лише підготовки... А тепер застрягнемо на місяць, якщо не більше, поки розбиратимемо завали, - він махнув рукою. - Що діятимемо, Кіт?

Гнат з провинною напівусмішкою взяв мене під лікоть.

- Прошу вибачення, це я винен, хотів усе зробити швидко. Річ у тім, що я не знаю, з чого почати повторне розслідування обставин загибелі групи Шерстова. Сподівався, що під землею відшукаємо бодай якийсь натяк на таємницю їхньої смерті. Адже їх було не один і не два - одинадцять! Розумієте?

Я розумів. Випадок з групою Шерстова був безпрецедентний за масштабом, стільки чистильників-аїдівців не гинули в жодній операції. Виходить, не тільки мене не задовольнили пояснення експертів, якщо через півроку справою “Аїд-117” зайнявся відділ безпеки сектора.

Я поглянув на Гната, і той правильно зрозумів мій погляд.

- У цій справі багато загадкового, - сказав він. - А розгадка, як мені здається, там, - він кивнув у бік тунелю. - Отже, доведеться працювати за повним профілем?

- Та вже доведеться, - буркнув Фарді. - Тільки на швидкий результат не розраховуйте. Якщо, ми так гадаємо, спрацювала ЗСЗТ - входи в підземний лабіринт завалено всі до одного і пробитися до об’єктів, що цікавлять нас, буде нелегко. Чорти б взяли всіх цих “Суперхомо”!

Ми одночасно глянули на скелю, що затулила собою вхід у тунель, до таємниць невідомої лабораторії.

Інформація до розслідування.

Сааремаа, червень

Сааремаа - це напівпляж, напівпорт риболовецьких суден-автоматів, плюс бази відпочинку і скансени. Пляж займає все південно-західне узбережжя острова і замикається з одного боку причалом, з другого - робочою зоною орбітального ліфта. Ліфт в основному постачає супутників Приземелля продукцією рибозаводу.

Все почалося з незвичних відчуттів у операторів управління ліфтом. Першим поскаржився на недугу оператор зв’язку - найстарший з-поміж обслуговуючого персоналу. Потім і решта відчула похолодання, чийсь важкий погляд на собі й безпричинний страх. Одначе це не завадило їм і далі працювати: часу на аналізування власних відчуттів ритм роботи ліфта не залишав.

Техніка реагувала на вторгнення незвичайного різкіше.

Спочатку впав енергопотенціал основного стовпа ліфта, який поєднував старт-камеру на Землі й фініш-камеру на орбіті. Знизився енергопотік на обидві камери. Автомати увімкнули резерв, але водночас із цим - рідкісний збіг! - відключилося навантаження. Енергія спрямувалася у нагромаджувач - набір пакетів так званого квазірідкого металу. Нагромаджувач не витримав перевантаження, стався витік у конденсатор поля, і той перейшов у режим автоколивань. У каналі ліфта, що з’єднував супутник і вокзал на Сааремаа, відбувся розряд, і на стартовий стіл завбільшки з дві циркові арени спрямувався реактивний удар силою в два мільйони тонн!

Ударна хвиля знищила дощенту, перетворила на пил вокзал та службові будівлі. Сім чоловік, які обслуговували ліфт, не встигли навіть збагнути, що сталося...

Але до пляжу ударна хвиля не дійшла, хоч од ліфта до берега по прямій було всього близько чотирьох кілометрів...

ГНАТ РОМАШИН

У кабінеті Лапарри перебував його заступник Анатолій Первицький, худий і вузлуватий, як стовбур саксаулу. Очі у нього заховані під навислими надбрів’ями, і здається, що він дивиться, як із колодязя - сторожко й оцінююче. Але людина він славна.

Лапарра ходив кабінетом, засунувши руки до кишень і вдивляючись в освітлену лискучу підлогу.

- А-а, - підвів він голову, угледівши мене, і зупинився. - З’явився, нарешті. То що там у вас трапилося?

- Обвали, - коротко відповів я, потискуючи руку Первицькому. - Напевне, спрацювала ЗСЗТ лабораторії, усі виходи із системи підземель, відомі нам, завалило одночасно.

- Цього і слід було сподіватися. - Лапарра знову пішов колами кабінету. - Непідготовлений “штурм унд дранг” ще ніколи не виручав рятувальників.

- ЗСЗТ - це, здається, за термінологією чистильників, загальна система збереження таємниці?

Я кивнув.

- Пункт “зрам” інструкції у тебе, здається, не в пошані...

Лапарра зупинився і сів біля столу.

- Сідай і ти, - запропонував він мені. - Що ж, тепер почнемо розбирати завали.

- Занадто довго, і немає гарантій, що в тунелях не залишилося пасток. Ні, я почну проходку нових шахт згори, просто до об’єктів, які тебе цікавлять. Завали, звичайно, також доведеться розбирати, але це в останню чергу. Ти говорив з Гриффітсом? Тих двох, що він виділив, для мене замало.

- Буде скільки потрібно. Головне - визначити, чи є якийсь зв’язок між діяльністю лабораторії “Суперхомо” в минулому і загибеллю чистильників сьогодні.

- Це я і сам знаю. Запитань до мене більше немає?

Лапарра і Первицький перезирнулися.

- Запитань немає, - помовчавши, проказав Ян. - Є нове завдання. Дві години тому біля Пскова трапилася аварія на атмосферному заводі. Експерти уже там, тобі доведеться зв’язатися зі старшим комісії і з’ясувати все, що вдасться.

- Чому саме мені? А Ховенвіп?

- Аварія сталася дивна, симптоматика її дуже подібна до катастрофи ліфта на Сааремаа...

- Ну і що? Аваріями займаються лінійні відділи, навіщо вплутувати туди ще й нас? Чи не простіше подзвонити в техсектор після розслідування і взнати подробиці?

Лапарра мовчки дивився в куток кабінету. Первицький ледь помітно всміхнувся, зумівши, одначе, цим виказати своє дружнє ставлення до мене. Я відповів йому запитальним поглядом. Чесне слово, еківоки начальства на дивовижність деяких аварій були для мене поки що не зовсім зрозумілі. Лапарра явно натякав на якийсь зв’язок між відкриттям “Суперхомо”, трагедією на Ховенвіпі й випадком на Сааремаа. Який між ними може бути зв’язок? Та Ще й оця нова подія - аварія на атмосферному заводі... Не люблю порпатися в купі недомовок, особливо коли не бачу, куди хилить наначальство. З другого боку, Ян навчив мене будувати ланцюг доказів паралельно з ланцюгом інтуїції без посилань на думку авторитетів - щоб у самого не створювалося упередженої думки до завершення розслідування. Виходить, у даному разі я також маю міркувати самостійно?

- Добре, - сказав я. - Лечу до Пскова. Карабін не знайшли?

- Поки що ні, - Лапарра поглянув на заступника, і той сказав:

- Шукаємо. Встановили контроль за боєзапасом до “дракона”. Між іншим, сьогодні рано-вранці хтось намагався проникнути у сейфи Інституту Дальрозвідки.

Я згадав загадкового відвідувача, що силкувався на якийсь час вивести мене з ладу, і мені стало не по собі. В погляді Первицького явно прочитувалися докір і співчуття: він, певне, не міг змиритися з тим, що такої необачності з карабіном припустився досить досвідчений інспектор-офіціал. Я раптом зрозумів, що обидва мої безпосередні начальники тепер змушені виправляти чужі промахи. Мої промахи!

- Йди, - сказав Лапарра. - Стрілець нікуди не подінеться. Коли він тямущий, то стріляти більше не буде. Друга спроба вистрілити - це кінець його свободі. - Ян злегка всміхнувся. - Допетрав, як він потрапив у будинок?

- Елементарно - через вікно. Влітку вони у нас не зачиняються.

- Як же ти міг забути про карабін? На якого біса він тобі знадобився вдома?.. Міг би повправлятися в тирі... Гаразд, іди. “Дракона” ми відшукаємо, не підведи в головному.

Уже на порозі мене погукав Первицький:

- Гнате, зачекай.

Я обернувся.

Анатолій дивився на Лапарру, а той - на мене, і було в їхньому мовчанні таке, від чого мені знову стало не по собі.

- Що це з вами? - здивувався я. - Ніби боїтеся зізнатися у власних гріхах. Чи сталося щось іще?

- Поки що ні, - пробурмотів Лапарра. - Але може з’ясуватися, що до аварії під Псковом була причетна людина...

- Не так, - м’яко поправив Первицький. - Може трапитися, що напередодні аварії і під час неї там бачили...

- Зо Лі, - з іронією вставив я.

Ян зітхнув, перестав свердлити мене поглядом і недвозначно мотнув головою:

- Я думав, ти справді здогадуєшся... Коротше, цілком могло бути, що біля атмосферного заводу перед аварією крутився саме Зо Лі. Так ось, ця людина небезпечна! Висновки зроби сам.

Я кивнув і вийшов. У голові стояв туман, породжений не багатством відомостей, а багатством недомовок і тим значенням, яке вкладали в них мої шановані начальники. Втім, Це було мені знайоме, батько не раз допомагав мені розв’язувати логічні задачі як у школі, так і в житті саме таким шляхом.

До Пскова я дістався о четвертій дня. Смугастий швидколіт технічної служби УАРС швидко доставив мене до місця події.

Атмосферний завод - це кругла платформа Діаметром близько сотні метрів, накрита решітчастим куполом, з отворів якого звисали десятки “мацаків”: шланги, труби і стволи апаратури. Платформа вільно плаває у повітрі й служить для підтримання стабільного складу повітря тропосфери та озонного шару стратосфери. Маршрути таких заводів накреслюються, розраховуються заздалегідь, і автомати ведуть їх туди, куди накажуть люди.

Цей завод не плавав у повітрі - лежав на “животі”, придавивши всією своєю масою молодий підлісок на березі ріки Великої, і являв собою сумне видовище, щось на зразок загиблого від страху металевого багатонога. Я гадав, що нікого тут не зустріну, адже з часу аварії минуло уже години три, однак помилився. Біля заводу стояли три швидкольоти: два - такі ж смугасті, як і той, що доставив мене, третій - червоно-синій швидколіт лінійного відділення УАРС Псковської області.

Чоловік сім у костюмах рятувальників порпалися біля зім’ятого ударом об землю кожуха заводу завтовшки з шість метрів, ще четверо щось з’ясовували між собою. Один із співрозмовників, широкий, міцно збитий, з великим м’ясистим обличчям, запитально глянув на мене з-під важких повік. Я привітався і назвався.

- Младен Лілов, - відповів він. Це був начальник експертної комісії.

- Що привело вас сюди? - Лілов узяв мене під лікоть і відвів убік. - Не вас особисто - ваш відділ?

Не варто було говорити про своє завдання сторонньому, тому я вирішив не вдаватися в подробиці.

- Ми були свідками аналогічного випадку на Сааремському орбітальному ліфті. А коли такі збіги повторюються з розривом усього в кілька днів, доводиться відпрацьовувати сто тринадцятий пункт інструкції.

- Логічно, - пробурмотів Лілов. - І все ж, що саме вас цікавить?

- По-перше, причина аварії та її подробиці. По-друге, ви уже розпитували свідків?

- Звичайно. Свідків усього двоє, місце, як бачите, тут малолюдне. Ми їх давно відпустили.

- Координати у вас записані?

Лілов кинув через плече:

- Шарафутдін, підійди на хвилинку. Наблизився високий смаглявий хлопець.

- Дай координати свідків.

Хлопець з цікавістю поглянув на емблему спецсектора на рукаві моєї куртки і відійшов.

- Причина? - провадив далі Лілов. - Причина, на жаль, невідома. Тут ви маєте рацію: випадок чимось схожий на аварію з ліфтом. Я там не був, але знаю. Ходімо у швидколіт, розкажу, як це було.

Ми всілися під димчастим ковпаком шестимісного швидкольота, повіяло приємною прохолодою.

Аварія на атмосферному заводі - справа майже неймовірна, наскільки завод напханий усілякими системами захисту і безпеки, дублюючими ланцюгами й обчислювальною технікою. Однак аварія усе ж трапилася. Було це так.

Завод на висоті двохсот метрів перетинав нешироку ріку Велику, як раптом різко зросло енергоспоживання гравітаційних двигунів. Платформа пішла на зниження, автомат захисту негайно підвищив енергію на двигуни, але це не допомогло - енергія ніби витікала в безодню, а не йшла в мотори. Заводський “кібермозок” здійснив півсекундний аналіз ситуації, координатор прийняв правильне рішення - спрямувати контактний хвилевід до найближчої енерготраси, щоб уникнути катастрофи. Енерготраси - невидимі потоки енергії, які оббігають Землю і сплітають загальну енергомережу, - в районі Пскова були розташовані лише на кілометровій висоті. Здавалося б, тицьни пальцем у небо і вцілиш. Однак координатор рішення прийняв правильне, але капсулу хвилевода вистрілив... у землю, під себе! А потім завод масою близько двохсот тонн наліг на берег ріки...

- Дивно! - сказав я, коли Лілов закінчив. - Вистрілити капсулу в протилежному напрямі!.. Раптовий “шизофренічний синдром” мозку заводу? Чи одна з тих випадковостей, яка підвладна лише теорії ймовірностей?

Лілов поглянув на мене з-під кам’яних повік:

- Можливо, випадковість. А скоріше координатор у момент виконання рішення був без струму, лише таке пояснення вкладається в остаточну гіпотезу аварії.

Лілов оглянувся на експертів, які повзали по розбитій платформі заводу.

- А що вони там роблять? - поцікавивсь я. - Не сподівався, що застану вас тут. Чи ви уже приступили до ремонту?

- Ремонт не входить у наші обов’язки. Там нині працює бригада двигуністів та енергетиків. Самі посудіть - куди могла подітися енергія гравіконденсаторів? Допустити спонтанний розряд енергії у землю ми не можемо, на цьому місці утворився б добрячий кратер. Розряд у повітря? Був би підвищений радіаційний фон... Нічого цього немає. В той же час завод повністю позбавлений запасів енергії, МК-батареї перетворилися у пил, немовби хтось виссав із них увесь гігаватний ресурс!

Лілов поморщився і відвернувся. Я його зрозумів. Якщо експерт не може розгадати причину аварії, це не тільки зачіпає його професійне самолюбство, а й лягає плямою на технічний сектор УАРС. Такі випадки були рідкісні, але це міркування настрій Лілова підняти не могло. Як і експерта Ларіна, який розслідував причини катастрофи на Сааремському ліфті. І того, хто розслідував причини загибелі групи чистильників на Ховенвіпі. Чи не занадто багато “рідкісних” випадків за останні півроку?

- Спасибі, - сказав я. - Значить, по-вашому, причина аварії на заводі - миттєвий витік енергії у...

- У підпростір, - з іронією докінчив Лілов. - Витік куди? Абсурд! Але... - Він раптом безпорадно розвів руками. - Виглядає це саме так. Поговоріть з фізиками, можливо, у районі Пскова ми відкрили нове фізичне явище? Хто знає?

До нас підійшов знайомий уже мені хлопець на ім’я Шарафутдін і подав білу платівку звукозапису.

- Адреси і телекси свідків аварії.

Я подякував і пішов до швидкольотів, замислившись над словами Лілова, але тут згадав, що свого транспорту в мене немає. Повертаючиись назад, я наткнувся на довгу гладеньку смугу, схожу на відполіроване голубе скло. Смуга починалася на березі річки і йшла під тіло заводу, напрочуд рівна і тендітна на вигляд, як старовинний кришталь.

- Що це? - запитав я у Лілова, який обернувся на мої кроки.

- Це? Не знаю. Спершу думали, що це слід розряду заводських батарей, але - нічого схожого.

- Якщо буде щось незвичайне, повідомте, будь ласка. Втім, вибачте, я повернувся по транспорт, свого у мене немає.

Лілов підкликав усе того ж Шарафутдіна, і він доставив мене на околицю Пскова, в зону дії міської транспортної мережі.

Після вечері я насамперед відправився за вказаними адресами свідків аварії на атмосферному заводі.

Перший з них, інженер-будівельник Вадим Волкобоєв, жив у самому Пскові, в старовинному - йому було не менше півтораста років - багатоповерховому будинку, першому з модульних приміщень нового типу. Щоправда, порівняно із сучасними спорудами цей дім мав вигляд дещо помпезний - смаки сучасників відрізнялися від смаків будівельників півтора-вікової давності, та й матеріали змінилися, але все-таки будівля була своєрідна - щось схоже на гроно винограду - і непогано вписувалася у ландшафт старовинного міста, міста-пам’ятника, міста-лісу Пскова.

У день аварії Волкобоєв працював з комплексом роботів-диггерів на розчищенні лівого берега Великої - передбачалося спорудити тут пляж і водний стадіон для одного з дитячих навчальних містечок Пскова. Перевіривши запуск програми і переконавшись, що кіберкомплекс діє, Волкобоєв зібрався скупатися, і в цей час відчув холод. “Морозний вітер”, - як він висловився. До “вітру” додалося ще й дивне відчуття непоправної втрати - зовсім чуже натурі Волкобоєва відчуття. Інженер оглянувся, нічого, що могло б породити ці відчуття, не помітив, зате побачив, як над рікою, метрів за двісті від нього, атмосферний завод, до якого він уже звик, як до деталі пейзажу, раптом нахилився, “клюнув носом” і пішов на зниження, поки не вткнувся в берег ріки.

- Ну, я й побіг, - ділився враженням Вадим, літній, невисокий, повний, із залисинами. - Переплив, значить, ріку, думав, може, врятую когось... не знав, що завод працює без людей. Одного, щоправда, зустрів. Дивний якийсь хлопець, швидкий, а обличчя якесь... байдуже, чи що... Я йому - привіт, чи є хтось живий? А він побачив мене, оббіг завод, значить, навколо і зник. Ось, власне, і все. Потім підбіг другий, Сергій, здається. Удвох ми, значить, і викликали ваших...

- А ваші “морозні” відчуття, коли вони зникли? - запитав я.

- Та ви знаєте, не пам’ятаю. Коли плив - було холодно, це точно; а потім... - Волкобоєв пожував губи. - Не до відчуттів, значить, було.

Я кивнув, згадуючи свої відчуття на Сааремському пляжі. Лапарра мав рацію, “почерк” аварії на заводі повністю збігався з “почерком” катастрофи на орбітальному ліфті. Відчуття холоду, таємниче зникнення енергозапасу заводу і витік енергії на ліфті... А ось “скляної” смуги біля ліфта я не запримітив, треба буде послати туди стажиста, нехай пошукає, раптом смуга виявиться характерною рисою обох подій...

- А роботи ваші? Працювали без вас?

- У тому-то й річ, що ні. Приходжу на місце, а комплекс стоїть, автомат захисту хтось “вирубав”, значить. Хвилевід антени згорів зовсім. Досі сушу голову - з якої причини? Так і довелося відновлювати живлення.

Я дістав кнопку вітейра Зо Лі, стиснув пальцями, і поміж нас виникла об’ємна постать чистильника.

- Цього чоловіка бачили біля заводу?

Волкобоєв придивився, кивнув.

- Його, тільки зодягнений він був по-іншому. А що? Він таки винен?

- Скоріше він, як і ви, опинився там випадково. Але цікаво було б погомоніти з ним, розпитати його.

Попрощавшись із Волкобоєвим, я вирушив за другою адресою, хоча було вже досить пізно. Розмова із Сергієм Поздняковим не зайняла багато часу. Він підтвердив усе те, про що говорив інженер, хіба що суб’єктивні його відчуття були трохи іншими: до відчуття “морозу” долучилося бажання закричати. Крім того, він, повагавшись, сказав, що бачив над рікою дивні картини: не то вогненні язики, не то страхітливих світляних птахів. Один з “птахів” знизився у нього на очах біля заводу і, торкнувшись землі крилом, зоставив слід - голубу склоподібну смугу.