Василь Головачов. Непрохані гості (стр. 8 )

Зо Лі сидів прямий і безпристрасний, але голос його змінився, став уривчастим і хриплим:

- Оце новина! Мене що ж, бачили в момент викрадання?

- Здається, ні, але... кому це ще потрібно, крім вас?

Зо Лі гмукнув.

- Кому? Хотів би я знати - кому?.. Серед зниклих документів була інструкція по управлінню “Джином”?

- Ким? - тупо перепитав я.

Зо Лі нарешті усміхнувся, очі його блиснули у напівтемряві гостро і хижо.

- Демоном.

Ну, і нахаба, одначе! Знає, що його шукають, і так спокійно ставить питання! Мовби бере інтерв’ю... І я ще повинен відповідати?

Я проковтнув гірку слину, удав, що роздумую, а сам примірився, як би взяти Зо Лі на прийом, не встаючи з лави?

- З якої речі я маю відповідати на ваші запитання?

- Бо це й у ваших інтересах.

- А чого я повинен вам вірити? Доведіть, інакше я нічого не скажу.

- Доводити мені не пристає, та й бачу я, що нічого ти не знаєш, хлопче. Тому останнє запитання: навіщо ви розшукуєте мене? Про те, що сталося на Ховенвіпі, я знаю стільки ж, скільки й ви. Ти теж не знаєш, - мовив Зо Лі з посмішкою. Світло ліхтаря змістилося, і я зрештою розгледів його обличчя, тільки прочитати на ньому нічого не міг, крім тієї єхидної зверхньої посмішки. - Я думав, що тобі довіряють більше. Передай своїм начальникам: шукати треба не мене, я нічого поганого не вчинив.

- Чому ж ви тоді ховаєтеся від нас?

- Тому, що за мною полює хтось небезпечніший, аніж служба безпеки УАРС, і могутніший, і я змушений...

І цієї миті я кинувся на нього...

Я був готовий до всього: до удару у відповідь, до контрприйому, пострілу, врешті-решт, але тільки не до того, що сталося. Руки мої вільно пройшли крізь тіло Зо Лі, зачепили спинку лави... Я відсахнувся, знову спробував схопити Зо Лі, а він мовби не помічав мого силкування, сидів і посміхався. А потім підвівся і щез! У кущах за лавою почувся сміх, прошурхотіли кроки, і все стихло.

Я так і сидів з розпростертими руками, видивившись на порожню лаву, і серце в грудях танцювало самбу, і росло мерзенне відчуття образи, обману і незадоволення собою...

Додому я повернувся тільки через півгодини, якось угамувавши нервову систему прогулянкою по тихому і безлюдному парку після безрезультатних пошуків Зо Лі навколо басейну. Довго не наважувався подзвонити Гнату, не скільки через побоювання виглядати в його очах цілковитим дурнем, стільки через комплекс вини: Зо Лі ошукав мене, як трирічного малюка. І хоч я нічого йому не сказав, почуття невдоволення собою залишилося.

- Зо Лі? - тихо спитав Гнат, стоячи перед віомом в самих плавках. - Де, коли?

Я розповів усе, що було, і опустив голову, очікуючи докорів. Але Гнат не сказав більше ні слова, він просто вимкнув зв’язок! Щоправда, не надовго, хвилини на дві, я навіть не встиг вимкнути віом зі свого боку, але що я передумав за ці хвилини!.. Навіть подумав, а чи не подати рапорт про увільнення з УАРС? Все одно від мене ніякого толку...

- Вибач, але треба було зв’язатися з центром. - Гнат знову з’явився переді мною, але вже зодягненим: коли тільки він устиг! - Сюрприз нам Зо Лі підніс хороший. Одне погано, потрібно було тобі подзвонити раніше. Не думаю, щоб він повторив цей прийом, усе ж наступного разу спочатку перевір зв’язок, перш ніж ітимеш на зустріч з кимось. То ти кажеш, що він не викрадав документів. А хто викрав?

- Він не сказав. Не знає, мабуть, бо сам був дуже здивований.

- Гаразд, варяже, не вішай носа, це тобі урок. Я дав тривогу комунікаторам, місто вони закриють, хоч і не вірю, що Зо Лі чекатиме, доки ми примчимо за ним. М-да, а це часом не причулося тобі? Як він назвав Демона?

- Джином.

- Джин... дивно і незрозуміло... Ну, відпочивай, завтра розкажеш докладніше.

Гнат поглянув мені в спину, і я озирнувся. У вітальню увійшла Деніз і зупинилася, втупившись у Гната. Мовчання затягнулося. Я запізніло спохопився, скаржачись, що дуже хочу спати, і навшпиньках вибрався з кімнати. Нехай самі розбираються у своїх взаєминах, якщо вони є, ці взаємини...

ГНАТ РОМАШИН

О п’ятій ранку мене розбудив Лілов. Ліг я о четвертій, тому минула якась мить, перш ніж я дібрав, хто переді мною, і сон з мене як рукою зняло: експерт техсектора міг подзвонити серед ночі лише в справі Демона.

Він помітно хвилювався - навіть не вибачився за такий ранній відеовізит.

- Ви можете приїхати в Новгород?

- Навіщо?!

- Подивитися на місце недавньої катастрофи з мостом.

Я зиркнув на годинник, потім на Лілова: навряд чи людина з таким виразом обличчя здатна жартувати.

- Гаразд, буду за... хвилин двадцять п’ять.

- Чекаю біля таймфагу на машині. Зв’язок перервався.

Я оцінююче глянув на себе в дзеркало: спав я останнім часом мало, і це починало позначатися на зовнішньому вигляді.

За десять хвилин умився, одягнувся, перемовився кількома словами з батьком - йому також не спалося - і поспішив до циркулера, який виніс мене до таймфагу Басове. Рівно за чверть години я вийшов з таймфагу у Новгороді і на стоянці малих машин одразу помітив Лілова.

Мовчки сіли в машину, швидко злетіли в повітря.

Сонце вже встало, але місто під нами все ще було в тумані. Він смугами слався над рікою і в низовинах по берегових відкосах, на полях і в перелісках.

Швидколіт завис над Мстою. Ніщо не нагадувало, що тут учора звалився у ріку міст: руїни його щезли, тепер береги сполучав елегантний проліт нового моста, спираючись на дві ажурні опори заввишки три десятки метрів. Фаст-технологія - так це називається. Викликали, певне, комплекс МСК і за кілька годин зліпили міст з кремнійоксидів: піску тут вистачає. Все ж я не втримався:

- Швидко впоралися!

Лілов замість відповіді повів швидколіт на зниження, і незабаром ми сіли на пляжі, за кілька метрів од води. Вилізли з кабіни. Новий міст сріблястою струною пронизував повітря ледь-ледь збоку. Пляж був безлюдний, відпочиваючі ще спали. Я хотів було поцікавитися, навіщо експерт мене сюди приволік, і в цей час побачив широку блискучу смугу голубого кольору, схожу на лист дзеркального скла. Підійшов, нагнувся і поторкав гладеньку поверхню “скла”: тверда, тепла і суха на дотик, незважаючи на вологий од роси, прохолодний ранок.

- Я це вже бачив, - сказав я, випростуючись. - Під Псковом на місці падіння атмосферного заводу.

- Справа в тому, - заговорив нарешті Лілов, - що ні під Псковом, ні тут ми не змогли взяти аналізи цієї речовини. Товщина смуги - три ангстреми, жоден щуп не зможе її пробити. Але не це головне.

Лілов пройшовся вздовж смуги, поманив мене за собою.

- Бачите? Смуга описує окружність, просто частину її не видно у воді. Так ось, у центрі цієї окружності коїться щось неймовірне! Але видно це лише з деяких точок, там, де в смузі є ось такі вкраплення. - Лілов показав рукою на темну пляму в “склі”, схожу на котячу лапу з висунутими кігтями. - Ставайте поруч.

Я слухняно став на поверхні смуги, за жестом експерта повернувся в потрібному напрямі і завмер.

Там, де до цього я бачив просто частину пляжу і ріку, - в центрі кільця, - клубочилася фіолетова мла, то згущаючи кольори до чорного, то раптом розходячись хмарами врізнобіч і відкриваючи поглядові колодязь запаморочливої глибини.

Клубки фіолетової мли сходилися, ущільнювалися, “колодязь” зникав, щоб за хвилину виникнути знову на коротку мить...

Лілов доторкнувся до мого плеча, і я, як сомнамбула, ступив за ним.

- Що це?

Експерт техсектора похмуро посміхнувся, ховаючи руки в кишені куртки.

- Ну, на це запитання я можу відповісти цілком точно: не знаю!

- А чому тут нікого немає, крім вас?

- Бо всі зараз під Псковом, я просто здогадався прилетіти сюди сам-один, нашвидку зробив експрес-аналіз, сфотографував кільце на плівку і подзвонив вам. До речі, біля Пскова смуга ця постійно зменшується, щезає, як... шагренева шкіра у Бальзака. Але ми постараємося видобути максимум інформації.

Я кивнув, знову став на “котячу лапу” в глибині голубої блискучої смуги, кілька хвилин зачудовано розглядав якісь привиди на дні “колодязя”, намагаючись збагнути, що б значили ці видіння, і зійшов на пісок.

- Ви кажете, смуга розсотується. Тоді ми запізнилися.

- Не второпав...

- Такі смуги могли утворюватися всюди, де побував Демон. Розумієте?

- Я це зрозумів одразу, як тільки прилетів сюди і знайшов смугу, і вже послав людей за відомими мені адресами. Було б добре, якби ви дали координати інших місць, які відвідав Демон.

Я по пам’яті продиктував райони аварій і катастроф, винуватцем яких був Демон, і Лі-лов відвіз мене до таймфагу Новгорода, не промовивши ані слова.

Просто із таймфагу я подзвонив Басилашвілі, передав усе почуте і побачене мною і тільки потім пішов до Лапарри.

О пів на сьому ранку я підлетів до “вігвама” Лапарри.

Ян жив у стандартному модульному будинку системи Панасенка: сорокавосьмиповерхове “гроно винограду”, кожна квартира - окремий модуль. За бажанням можна відстикувати будь-який модуль від цієї споруди і зістикувати з іншим таким самим будинком у будь-якій частині земної кулі.

Пневмоліфт виніс мене на майданчик сходів, я подзвонив, двері відчинились, і автомат запросив мене увійти.

- Проходь, - пробурчав Ян, відступаючи в глиб передпокою, провів мене у вітальню. - Посидь, я зараз.

Моєму ранньому візитові він не здивувався, видно було, що і сам встав рано.

Я з цікавістю роззирався: дім Лапарри я відвідав уперше.

Одна стіна кімнати була зовсім невидимою, і вранішнє проміння сонця пронизувало її наскрізь. Стіна поруч являла собою фасад кристалобібліотеки, дві інші були обвішані стереофотографіями дивовижних пейзажів, очевидно, пейзажів інших планет. Я впізнав чотири з них: марсіанський Великий Каньйон, Плато Жари на Венері, туманно-волокнистий ландшафт Титана, супутника Юпітера, і болото Тритона. Інші знімки були незнайомі. Я зупинився біля однієї фотографії: біла пустеля, тверда, як кістка, частокіл тонких голубих жердин з шапками білого пуху з дерева. Біле небо і білясте, дуже сплющене світило, і чудернацькі істоти на летючій коробчастій конструкції...

- Цікавишся? - Лапарра став поруч, сунувши мені в руку бутерброд з гарячим тииксом. - Поїж, адже ж не снідав, - і показав на знімок: - Це Орилоух.

- Орилоух? - здивувався я. - Але ж ми з ними не контактуємо. Наскільки мені відомо, вони не пропустили на поверхню своєї планети жодної експедиції.

- Я не кажу, що фото зроблене нашою експедицією, хоч розвідники працюють і там. При одній із спроб безпосереднього контакту апаратура контакторського космольота впіймала передачу з планети, це фрагмент. Сідай, у ногах правди немає.

Я сів на диван, що висунувся із стіни. Лапарра вмостився поруч, зосереджено жуючи бутерброд і запиваючи молоком. Я з’їв свій, відібрав у нього склянку і допив молоко.

- Ну? - сказав він, витираючи губи. Виглядав Ян кепсько - обличчя бліде, худе, кола під очима... Не спав. Чорт, забув запитати у медиків про його хворобу. Можливо, йому шкідливо нести навантаження начальника відділу?

- Зо Лі приходив до стажиста, - я переказав усе, що довідався од Вітольда.

- Знову КОТ. Стандартний прийом, чи не так? Де він їх дістає, КОТи ці, хотів би я знати... Можливо, перевірити театри? Чи базу театральних товариств? - Ян підвівся, сходив на кухню і приніс іще склянку молока.

- Не хочу... - заїкнувся було я, але він мовчки тицьнув мені склянку, і довелося випити холодне молоко. Не без задоволення, треба зізнатися. Бо виклик Лілова позбавив мене сніданку.

- КОТи застосовуються досить широко, - сказав я. - Зо Лі міг дістати їх де завгодно, в тому числі, й там, де дістав патрони до “дракона” - у відділі комплектації космоекспедицій. Я попросив Аристарха перевірити витік матеріалів.

- Він уже перевірив: із звітністю все гаразд, але контроль за втрачанням і збереженням спорядження епізодичний. Між іншим, начальник індивідуальної підгонки Тхи Ланг - приятель Зо Лі, але він або нічого не знає, або приховує від нас свої контакти з чистильником. За його словами, Зо Лі не з’являється у нього два з лишком місяці. Загалом у цьому напрямі визначився елементарний тупик. Не станемо ж ми звинувачувати Тхи Ланга в брехні. Значить, кажеш, комунікатори місто перекрили, але Зо Лі не знайшли?.. Цього й слід було чекати. Цікаво, якщо Зо Лі не викрадав документів, то хто ж це зробив?

- Той, хто маскується під нього, мабуть...

- Тоді це розвідник.

Я зрозумів Яна, він говорив про розвідника іншої цивілізації. Якщо Демон - об’єкт позагалактичного походження, то “другий Зо Лі” цілком міг прилетіти за ним чи на його виклик.

- Пора переходити на форму “екстра”, як ти гадаєш?

Я вже давно думав про це. Форма “екстра” - стан підвищеної готовності до великомасштабних операцій, настав час оголосити його по сектору, якщо не по всьому Управлінню.

Лапарра зрозумів усе по моєму обличчю.

- Ти маєш рацію, пора. Твій план на сьогодні?

- Спочатку потривожу синоптиків, потрібен планетарний контроль атмосфери.

- У метеоцентр я подзвоню сам. Демон рухається не досить швидко і не встиг далеко віддалитися від останньої точки виходу біля Новгорода. Треба починати з цього району, брати в радіусі...

- Кілометрів триста.

- Менше, кілометрів сто п’ятдесят. Що далі?

- Полечу до фізиків. Вони обіцяли до восьмої ранку продемонструвати свій “Демон-індикатор”. Потім підключу групи до синоптиків і також обшукаю з індикатором район Новгорода. Тоді зв’яжуся з Дугласом, можливо, є відомості з Ховенвіпу, хоча навряд, у них зараз працює комісія на чолі з Калашниковим по розслідуванню викрадення. Розумієш, забув тобі зразу розповісти... Тут з’явилися нові обставини... Я щойно повернувся з-під Новгорода, викликав Лілов...

Я розповів Янові про виклик Лілова і про відкриття ним таємничих “психофізичних” районів у точках виходу Демона під Псковом і Новгородом.

- І що ти про це думаєш?

- Ще не встиг подумати. Але твій батько має рацію: найімовірніше, ми вийшли на контакт з позагалактичним розумом.

- Щось Демон мало схожий на представника розуму.

- Не повторюй загальноприйнятих помилок. Розум, який володіє енергіями, що переважають ті, якими володіємо ми, не обов’язково повинен мати земноподібний, близький до людського морально-етичний кодекс. Ще треба визначити, що таке взагалі вищий, порівняно з людським, розум. Я говорив про контакт не з Демоном, а з його господарем. Якщо буде щось нове від Лілова, дзвони негайно. Я зле себе почуваю і, мабуть, буду поки що вдома, але до обіду постараюся вибратись у відділ.

- Може, викликати лікарів? Навіщо невиправданий ризик?..

- Треба буде - викличу сам, - відрубав Лапарра. - Йди. Дзвони частіше, не подобається мені активізація Зо Лі та його натяки щодо нашого з ним контакту. Як він назвав Демона?

- Джином.

- Дивна назва. Арабських казок начитався? Значить, він усе ж знає Демона більше, ніж ми, і приховує це. Навіщо? Невже не бачить, що Демон уже накоїв? Чи знає, що Демон небезпечний, і демонструє нам свою не-уразливість, неприступність і силу?

- За словами стажиста, Зо Лі побоюється свого двійника, - обережно сказав я. - Тому й ховається нібито від усіх, у тому числі й від нас.

- Ти в це віриш?

- Не знаю... хотів би вірити.

- Я також.

- Інакше він просто хворий. Патологія моралі та етики не виявляється просто так, без подиху вітру. Зоологічні атавізми людини: агресивність та егоїзм - треба розбудити.

Хворий він чи ні - не так важливо, - Лапарра провів долонею по потилиці, поморщився. - Важливо, що Зо Лі такий же небезпечний, як і Демон, якщо тільки він не є сам Демон... Іди. Ти нині координатор операції по Демону, в Первицького багато інших клопотів. Я, певне, звалюся...

Обережно потиснувши гарячу й вологу долоню Лапарри, я вийшов. З даху будинку викликав до нього чергового лікаря Управління.

У лабораторії мікротехніки мене зустрів невблаганно-ввічливий Вахтанг Басилашвілі в оточенні своїх “диво-богатирів сучасного електронного моделювання” і вручив щось прозоро-сріблясте, ажурне, з двома “вухами” антен і крихітною панеллю управління - все це розміром у три чоловічих кулаки.

- Д-індикатор, - мовив експерт безпристрасно; не поважаю я, чесно кажучи, такої манери розмови. - Радіус дії до трьохсот метрів. Принцип...

- Не треба, - поквапом сказав я. - Поясни лиш, що натискувати, куди дивитися і за що тримати.

Працівники лабораторії, що оточили нас, засміялися. Вахтанг поглядом звелів підлеглим розійтися по робочих місцях і стисло пояснив, як працює датчик.

- Відмінно! - вигукнув я. - Скільки ви їх виготовили?

- У нас не завод, - сказав Басилашвілі. - Готовий поки що лише один прилад. До вечора, можливо, доведемо до ладу ще один. Як тільки скінчимо, я подзвоню.

- Добре, Вахтангу, вибач. Як справи у нашого гостя, Сурова? Що він може дати?

- Завітай до нього сам, в обчислювальний. Він, по-моєму, уже завершив уточнювальні розрахунки гіпотетичної траєкторії Демона.

Обчислювальний центр Управління - це чотири поверхи будівлі загальною площею понад десять тисяч квадратних метрів. Сурова я відшукав на четвертому горизонті великих машин типу “Аналітик”. У трикутному залі, заставленому терміналами комп’ютера, крім Сурова, працювали ще семеро, кожен біля свого пульта. Фізик зустрів мене стримано, говорив дуже коротко. Аналізуючи появу Демона на поверхні Землі, він розрахував геодету - траєкторію його руху в просторі над Землею, припускаючи при цьому, що Демон - самостійне явище, не пов’язане з певними діями невідомих господарів. Останнє ще треба було довести, адже зв’язок Демона із Зо Лі все-таки був, і хто знає, може, Лапарра і не далекий од істини, підозріваючи, що командує Демоном саме Зо Лі, хоч за моїми передбаченнями це робить таємничий незнайомець, який “працює” під Зо Лі і затято ховається від нас у лісі під Новгородом.

За розрахунками Сурова, виходило, що наступну появу Демона слід було очікувати в районі Торжка, за двісті п’ятдесят кілометрів од точки його останнього виходу з Новгорода.

- З точністю плюс-мінус двадцять кілометрів, - докінчив Суров.

У його очах раз по раз спалахували насмішливі вогники, ніби він заздалегідь знав обсяги мого скепсису і готовий був до захисту своїх теоретичних побудов. Але я його розчарував - узяв кристал з обчисленнями, подякував і попросив повідомляти все, що “збреде” в голову стосовно Демона. Суров, розумака, на “збреде” не образився, зате докинув інформацію до роздумів. Після мого дзвінка вранці Басилашвілі розбудив фізика, вони вирушили в Псков, до Лілова, де взяли участь у дослідженні “зони Лілова” - термін придумався сам по собі, причому одночасно в кількох людей.

- Ну, і яке в тебе враження? - спитав я спрагло.

Суров уловив мій інтерес і ясно усміхнувся очима.

- Фізика цього явища мені не відома. Слід під Псковом уже зник, “скляна смуга” повністю розсоталася, а під Новгородом ще тримається, але до вечора щезне і вона. Навряд чи за цей час ми взнаємо достатньо, щоб зробити правильні висновки. Вчора я взявся проаналізувати емоційний стан усіх відомих очевидців появи Демона. Виходить ось що: кожна подія тягне за собою принаймні три стійкі психологічні смуги. Перша - відчуття холоду, друга - відчуття страху і розверзнутої безодні, третя - ілюзія виникнення дивовижних пейзажів. Останнє перегукується зі сприйняттям “зони Лілова”. Ваш експерт, очевидно, близький до істини, вгадуючи в Демоні носія псі-енергії, енергії думкозв’язку, чи, як нині кажуть, па-розв’язку.

- Вчені давно працюють над цим.

- Ось саме їх і треба було б залучити до вивчення Демона та його слідів. Зв’яжіться з відділом біоенергетики Академії наук!

- Неодмінно. Лілов мені особисто нічого не передавав?

- Нічого. Я його майже не бачив, але думаю через годину знову навідатися до Новгорода. Щось передати?

- Мабуть, не треба, я сам його знайду. Дякую за допомогу.

Я залишив Сурова у залі, але він наздогнав мене у коридорі.

- Прошу врахувати ось що, - сказав він. - Судячи з хронології подій з участю Демона, його виходи частішають, час від одного до другого скорочується. Для порівняння: вибух ліфта над Сааремаа стався восьмого червня, катастрофа на атмосферному заводі під Псковом - шістнадцятого, а міст обвалився під Новгородом - уже двадцять першого. За моїми викладками виходить, що нашестя Демона на Торжок слід чекати двадцять четвертого - двадцять п’ятого червня.

- Зрозумів. - Я прикинув, що встигну зробити за цей час; не те, що я одразу повірив у реальність розрахунків, але й знехтувати цей шанс не мав права.

- Окрім того, - провадив далі Суров, - я уже казав, та повторюся ще: потужність катастроф щоразу зростає. За розрахунками, потужність появи Демона над Торжком дорівнюватиме сорока - п’ятдесяти кларкам. Мається на увазі, що Демон - як ми назвали зону поглинання енергії - відніме цю енергію у навколишнього середовища, а це означає, що під загрозою життя ста п’ятдесяти тисяч жителів регіону, пам’ятки культури та заповідник мамонтів.

Спантеличений такою перспективою, я полишив обчислювальний центр. Якщо розрахунок фізика правильний, у моєму розпорядженні залишилося дві доби до наступного приходу Демона. Хто ж він, що просидів у породах Марса мільярди літ?! Жива істота чи “забутий” робот, якщо тільки доречні для його описання людські аналогії? Чому Зо Лі називає його джином? Що він сидів у “пляшці” - своєму кулеподібному коконі? Чому він невидимий? Чому творить зло і творить активно? За що? Хто його образив? Той, хто засунув у “пляшку”? Працівники “Суперхомо”, які, зрештою, перестріляли один одного, щоб заволодіти Демоном самочинно, чи хтось іще?..

У відділі я проглянув матеріали Сурова пильніше, викликав Аристарха і запропонував обстежити Новгородську та сусідні з нею області згори - з допомогою локаторів системи СПАС.

- На всю глибину атмосфери? - уточнив урівноважений до флегматизму Видов; понад усі достоїнства він цінував у людях розважливість, не дивно, отже, що сам володів цією якістю.

- Захопіть й іоносферу, - підтвердив я. - Сам розумієш, це перестраховка, навряд чи ми щось побачимо з орбіт СПАС. Зідзвонися із синоптиками. Ян хотів посилити планетарний контроль атмосфери над всіма Російськими рівнинами, можливо, виявилися якісь аномалії.

Видов зібрав свою оперативну групу, поставив перед усіма завдання і непомітно зник.

Дайніс усе ще працював по закритому каналу розшуку Зо Лі, і хоча особливих успіхів я від нього не очікував, усе ж вирішив поки що не турбувати його. Я був упевнений, що Зо Лі рано чи пізно засяде в гребінці всеземного розшуку, ідентифікат його особи було розіслано всім лінійним відділам УАРС. Лапарра зняв обмеження на пошук, і комунікаторам можна було брати чистильника в будь-яких умовах і будь-якими способами.

Стажист, що чекав на мене з самого раннього ранку, почав було згадувати подробиці своєї сутички із Зо Лі, але я перебив його запитанням: що бачили свідки появи Демона в Орхусі, Тампа і Х’юстоні? - хоча міг передбачити відповідь і сам. Він осікся і не заважав мені цілих півгодини, поки я дзвонив Лапаррі, тоді батькові у його директорську резиденцію і Деніз в архів Управління. Потім він почав переказувати бредню очевидців, і я знову згадав слова Сурова про “дивовижні неземні пейзажі” і свої враження від “зони Лілова”, і стало мені моторошно на душі, бо я раптом зрозумів: не дуже вже й далекий від істини фізик у своїх гіпотезах “про другий вимір і чорні діри”. Непростий наш Демон, вельми непростий!.. Зона активного поглинання енергії... Джин, за термінологією Зо Лі. Чому все-таки Джин? Наскільки я пам’ятаю казки, прочитані мною в дитинстві, джин - це дух, здатний творити чудеса. Виходить, Демон - джин. Істота, створена з чистого вогню. Нісенітниця!.. І все ж щось знаєш ти, волею випадку фігурант усеземного розшуку, про Демона, щось же знаєш, чого не знаємо ми... Чому б тобі не поділитися своїми знаннями? Багатьох би попередив, застеріг од непотрібного ризику, багатьох би заспокоїв... Чи не можеш забути дріб’язкових образ, завданих товаришами, образ, які, по-твоєму, вимагають “помсти”? Яким чином розгадати сфінктуру твоєї душі? Ех, Зо Лі, Зо Лі...

- Все, поїхали, - знову перебив я стажиста, побачив його ошелешене обличчя і зрозумів, що поводжуся неґречно. - Даруй мені, варяже, потім докажеш, ми зараз із тобою прочистимо простір над Новгородом з новим Демоном-індикатором. Пощастить, то зустрінемо Демона...

Але нам не пощастило.

АНАТОЛІЙ ПЕРВИЦЬКИЙ,

заступник начальника відділу

безпеки УАРС

Дзвінок застав мене у постелі. Я відкинув ковдру і пошльопав у вітальню. Дзвонив Лапарра:

- Розбудив? Вибач.

- Збирався вставати. Щось трапилося?

- На жаль, вам з Гнатом доведеться віддуватися тепер без мене: лікарі взяли в полон, знайшли якийсь ускладнений арахноїдит... Хтось їм підказав. Чи не ваша з Гнатом милість?.. Взагалі, доведеться повалятися в ліжку, підлікуватися.

Виглядав Лапарра справді кепсько, до того ж його навіщось поголили - це було помітно крізь діркуватий білий шолом, з якого виходили три тонких кабелі різного кольору.

- Еге ж, красень? Ну, помилуйся... - Лапарра сумно посміхнувся. - Але ближче до діла. Вчора дзвонив у Європейський метеоцентр, щоб синоптики посилили контроль атмосфери над територією Російських рівнин. Перевір, чи немає зведень. Гнату зараз не до того. Що нового по Ховенвіпу? Ніхто більше не наважується красти документи з “Сейфа”?

- Красти більше практично нічого, - сказав я, вдягаючись. - Та й не схоже це на викрадення. Контейнери не пошкоджені, одначе документів у них немає. Чортівня якась! Крадій, чи хто він там, просто не міг прошмигнути повз пости непоміченим. Якщо тільки не був привидом чи не натягнув чарівну шапку-невидимку.

- Привид... - гмукнув Лапарра. - В містику я не вірю. Якщо людина не могла викрасти документи, то це зробила не людина.

Я випустив черевик.

- Ти хочеш сказати...

- Не хочу, так виходить. Гнат, очевидно, має рацію, в дію втрутилися таємничі сили. І виявом їх був той самий двійник Зо Лі, чи незнайомець, який зник од нас під Псковом. Я знизав плечима, помовчав. Потім став виповідати новини:

- Наш помічник, фізик Сухов, установив, що в центральному бункері перебував сам Демон. У всякому разі, стінки бункера нагадують напіврозталий шматочок цукру саме в результаті стикання із зоною поглиння енергії, яку і репрезентує Демон.

- З’ясували, чому він вирвався?

- Зникло утримуюче поле кокона, не того, який побудували люди, а первозданного, в якому він пролежав три мільярди років. Демон “випростався”), знайшов у стінах бункера лазівку і вирвався на волю.

- Що й збіглося з появою в цьому місці групи Шерстова. Трагічна випадковість, не більше. З цим зрозуміло. Архів усе ще опирається?

Я зітхнув. З усіх уцілілих документів, вчасно вивезених із Ховенвіпу в “Аїд”, вдалося поки що розшифрувати лиш інструкцію по охороні бункера.

- Ще не все, - спохопився, - експерти виявили в бункері сліди дуже цікавої хімічної речовини....

- Воду-зет, - швидко сказав Лапарра, очі його заблищали.

- Воду-зет, - підтвердив я. - Двічі ізотопну воду.

- Ще один доказ, що Демон - це той самий об’єкт “Зеро”, знайдений на Марсі фірмою “Демони мороку”. Але що ж він насправді, чорт візьми?!

- Чи хто, - пробурмотів я. - Крім слідів води-зет хіміки виявили ще кілька дивних ізотопів інших елементів, що не зустрічаються в природному вигляді.

Лапарра оглянувся.

- Ну, ось, здається, за мною прийшли... Тримай у курсі, до зв’язку.

Віом побілів, як висотна хмарина. Я вимкнув зв’язок.

Спати вже не хотілося. Мною оволодів звичний неспокій - супутник напруженої роботи думки під час операцій. На нервову систему я ніколи не скаржився, вона була у мене стійка до “будь-яких впливів зовнішнього середовища”, я завжди гордився вмінням тримати себе в руках. Дружині, до речі, ця риса не дуже подобається. Вона працює конструктором в Інституті кібернетики і розв’язує проблему “емоціолізації” роботів третього покоління. “Що за життя? - каже, - на роботі роботи, і вдома чоловік-робот...”

Я поснідав, потім вирішив подзвонити Гнату, щоб він прилетів в Управління раніше. На мій подив, він був не вдома, а на борту крейсера УАРС “Сташевський”, який завис над Європою на висоті п’ятсот кілометрів.

- Ти що там загубив? - запитав я.

- Розумієш, - сказав він, - є цікава інформація. Піднімися сюди, на крейсер. Схоже, хтось заважає нам проводити з орбіти гравітаційний зондаж атмосфери над Російськими рівнинами.

- Буду за годину, - сказав я. - Тільки дай код ТФ-камери крейсера.

Від мого будинку до таймфагу всього три хвилини ходи, і вже через п’ять хвилин я входив до Управління. Забіг у відділ, наказав оперативним працівникам почати патрулювання над Російськими рівнинами, особливо пильно - над Новгородською і сусідньою з нею Калінінською областями, і знову поспішив до таймфагу. Ще через чверть години ми зустрілися з Гнатом у командному залі крейсера - усіченому конусі з двома рядами крісел біля головного оглядового віому. Пульт тут був лише один, та й то невеликий - апаратура працювала на думкоуправлінні й звукових командах.

У розчині віому виднівся розмитий край Землі, голубі відсвіти клалися на підлогу й стіни залу, і здавалося, що обличчя людей схожі на металеві маски.

- Я тут уже другу годину, - мовив Гнат, усаджуючи мене поруч з чорночубим командиром крейсера. - Познайомтеся - це Григорій Корж.

- Первицький, - відрекомендувався я. - Мабуть, Гнат пред’явив карт-бланш?

- Рідкісна штука в наш час, - відповів Корж. - Я, грішним ділом, навіть перевірив: особливі повноваження видано вчора і підписано директором УАРС та головою консультативної комісії Ради безпеки. На ім’я Гната Ромашина.

Усе правильно. Лапарра захворів, і карт-бланш одержав Гнат, котрий знає про Демона більше, ніж будь-хто, в тому числі. і я.

- Взагалі, ми вирішили прозондувати атмосферу всіма можливими способами, - провадив далі Гнат, - починаючи з висот мезопаузи і нижче. І наштовхнулися на дивне “непроходження” гравітаційних імпульсів. Я не фізик, але наяву порушення законів природи!

Я також не був спеціалістом з гравідинаміки, одначе знав, що навіть зорі “прозорі” для

- Усе ясно, - Гнат глянув на командира крейсера. - Товариш спантеличений не менше, ніж ми. Повторимо серію?

- Мої хлопці роблять зондаж і досі, - пробасив Григорій Корж. - Атмосфера для гравітаційного випромінювання залишається непрозорою.

- У мене є три нових Д-індикатори, - обернувся Гнат до мене. - От і пущу я три швидко-льоти з різних боків у цей “непрозорий” район.

- Пошли мене, - почувся над моїм вухом чийсь голос.

Я підвів голову і побачив стажиста. Природно: куди голочка - туди і ниточка, де Гнат, там і стажист.

- Зачекайте, - спохопивсь я. - А що нам скажуть синоптики? Ян ще вчора просив їх посилити контроль атмосфери з допомогою всього метеотехнічного арсеналу.

- Знаю, - кивнув Гнат. - Учора все було спокійно, я перевірив. А сьогодні... - Він спохмурнів. - За розрахунками Сурова, появу Демона слід очікувати завтра. Але раптом він не все врахував?

Командир крейсера витягнув з ручки крісла на тонкому гнучкому вусику капсулу мікрофона.

- Віталію, дай на головний віом зв’язок з Євроцентром служби погоди.

- Даю, - почувся голос бортінженера.

моделі частини земної кулі з виступом Європи. Над моделлю повзли світлячки супутників і капсул гідроконтролю, спалахували і гасли транспаранти, що вказували основні напрями вітру, параметри температури, тиску і вологості повітря, місця втручання різних служб погоди, рівень відповідності погоди картам прогнозів. Але на всю цю красиву феєрію ніхто не дивився: диспетчери й оператори погоди працювали за пультами своїх пандармів, і було їх сотні дві, не менше.

На виклик відповів один з п’яти координаторів Євроцентру. Над пультом координатора обертався метровий глобус Землі, над яким висвічувалися лінії зв’язків Євроцентру з іншими центрами контролю погоди на всіх материках Землі.

- Ми недавно дзвонили до вас в Управління, - мовила координатор, повновида жінка з букетом марсіанських алмазів у волоссі. - На півдні Новгородської області помічено не-обчислювальні коливання температури і швидкості вітру. Схоже, метеопатруль пропустив зародок зони низького тиску.

- Точні координати можете дати? - швидко запитав Гнат.

- Синоптики звикли оперувати цифрами з точністю плюс-мінус п’ятдесят кілометрів, - усміхнулася жінка. - Але для вас зробимо виняток. Координати порушень: тридцять п’ять градусів три секунди східної довготи, п’ятдесят вісім градусів північної широти, плюс-мінус десять кілометрів. Влаштовує вас така точність?

- Цілком, але - ради бога! - поверніть свій метеопатруль назад.

Координатор із сумнівом глянула на Гната.

- Ви жартуєте?

- Ніскільки, - втрутивсь я. - Відділ безпеки спецсектора має карт-бланш на будь-які дії в зв’язку з проведенням важливої операції. З’єднайтеся з директором Управління, перевірте повноваження і відкличте патруля.

Зображення диспетчерської Європейського метеоцентру погасло.

- Гришо, - звернувся Гнат до командира, - скидай свій десант - дві зв’язки по п’ять модулів. В осьовій першої зв’язки піду я. Все-таки Демон виходить на сцену раніше, ніж його очікували.

“Вчасно мене Ян розбудив! - подумав я. - Невже сьогодні встигнемо захопити Демона “за роботою”?

- Є! - відізвався командир крейсера, по відсіках пронісся дзвін тривоги.

За сім хвилин ми сиділи в кабіні осьового модуля зв’язки, викинутої катапультою з надр крейсера. В кріслі пілота - Гнат. “Справжній” пілот поступився місцем беззастережно: чи то начувся про співробітників спецсектора, чи то знав Гната особисто.

Стіни модуля перетворилися на панорамний віом, і виявилося, що ковзаємо кормою вгору над хмарами, а оскільки в модулі підтримується штучна гравітація, то здавалося, не ми летимо над Землею, а вона нависла над нашими головами.

- Вийшли у квадрат, - почувся з монітора управління голос бортінженера крейсера, котрий вів модульну зв’язку на промені цілепокажчика.

- Увага! - гукнув Гнат. - ДМ-1 і ДМ-2 - маневр ліворуч од точки виходу зі зміною горизонту. ДМ-3 і ДМ-4 - маневр праворуч. Шукати інверсійний слід, про всі відчуття і незвичайні явища доповідати негайно!

У віомі з чотирьох сторін відділилися бічні модулі зв’язки і за мить зникли у хмарах.

- Завдання веденій “п’ятірці”? - почувся ламкий юначий басок командира другої десантованої зв’язки.

- Широтне баражування сходинками всього квадрата. Доповідати про будь-які дивні явища у повітрі й на землі.

Ведена зв’язка модулів виринула з-під корми нашого шлюпа і пішла вліво, розпадаючись на п’ять тонких голок.

- А Демон-індикатори? - згадав я. - Ти казав, готові ще три датчики.

- Один у мене, два я віддав на ДМ-1 і ДМ-2. Тільки не знаю, чи будуть вони діяти крізь обшивку модуля. Скоріше - ні.

Гнат дістав білий циліндрик, обснований павутинкою антени, і подав стажистові.

- Вмикай, варяже.

Модуль, як і раніше, ковзав носом донизу над хмарами, далі занурився в їх пелену і вийшов уже під ними. Видно стало панораму земної поверхні - лісовий килим з поодинокими лисинами галявин та горбами.

- Костянтинівка, - сказав Гнат, дивлячись униз. - Григорію, дай мені прямий зв’язок з оперативним центром та синоптиками Євро-центру. - Будь готовий до форми “екстра”.

- Є! - коротко відповів небагатослівний Корж. - “Сташевський” готовий до форми “екстра”.

Я з повагою глянув на Гната. Хлопець виріс і діє так упевнено, що не потребує порадників. Принаймні моя допомога йому не потрібна. Зростання підлеглого завжди непомітне, а виявляється раптово. Не вельми тонке спостереження, але точне.

- Сідай на моє місце, - Гнат зняв емкан управління і поступився місцем пілоту.

Сам він пересів у крісло бортінженера.

Я пошкодував, що пішов з ним на модулі. На крейсері чи в Управлінні від мене було б більше користі.

- Даю зв’язок із синоптиками, - попередив Григорій Корж.