Василь Головачов. Непрохані гості (стр. 1 )

Василь ГОЛОВАЧОВ

НЕПРОХАНІ ГОСТІ

Науково-фантастична повість

ПРОЛОГ

Приліт зоряної експедиції завжди подія, надто коли посланці Землі повертаються з глибинного пошуку. Але крейсер “Лідер” філіалу відділу безпеки Управління аварійно-рятувальної служби прибув непомітно, тримаючи зв’язок лише з керівництвом спецсектора. Він виконував особливе завдання і мав на борту специфічний вантаж - зброю.

Чотири роки тому історики, вивчаючи документи кінця двадцятого - початку двадцять першого сторіччя, виявили надсекретні матеріали блоку НАТО - військового союзу провідних капіталістичних країн. У цих документах ішлося про відправку в космос армади автоматичних космічних кораблів зі зброєю. Маніяки, що чіплялися за тезу нарощування озброєнь “для захисту Землі від космічного нападу”, не могли спокійно дивитися, як після виходу документів ООН про загальне роззброєння знищуються запаси ядерної та звичайної зброї, і таємно відправили небезпечний вантаж з тим, щоб перехопити його в слушний час і використати за призначенням, якщо і не на Землі, то десь в іншому районі космосу.

Відомостей про перехоплення в істориків не було, але не перевірити правдивість документів служба безпеки людської цивілізації двадцять третього століття не мала права, і “Лідер” було послано в космос за вектором гамми Геркулеса - саме в цьому напрямі рухалися б ракети зі зброєю, які вилетіли з планети Земля два сторіччя тому.

Три роки пішло на обчислення траєкторії ракетного поїзда та пошуки вантажу, і ось “Лідер” повернувся зі зброєю, точніше, зразками зброї - для музеїв історії та військової техніки, решту її було знищено далеко від Сонячної системи. Представники конаючого блоку НАТО так і не змогли наздогнати свій страхітливий, смертоносний і небезпечний арсенал...

Крейсер прибув до однієї з фініш-баз рятувального флоту, “прив’язаної” орбітальним ліфтом до Марса, і запросив дозволу на стикування. Через півгодини його екіпаж було відправлено на карантин, що тривав три доби.

Останніми крейсер після карантину покидали його командир Калаєв та керівник десанту Гнат Ромашин.

- Ось ми і вдома, - мовив Калаєв, розглядаючи на головному екрані близьку брилу Марса.

- Удома. - Ромашин мигцем зиркнув на екран, пакуючи речі у велику білу сумку.

Калаєв перевів очі на його схилену, збугрену м’язами спину, гмукнув.

- Навіщо тобі це барахло?

- Сувеніри. Пам’ять. Якби Ростовський почув, що ти назвав його безцінні реліквії барахлом, він би цього не простив. Добре, що мені вдалося приспати його пильність і прихопити зайві екземпляри, бо не дав би.

- І правильно зробив би. Карабін ще можна почепити на стіну як трофей, хоча це чистісінький снобізм, а військовий мундир?

- Це не просто мундир, а парадна форма американського десантника. У двадцятому сторіччі вона називалася “зелені берети”.

- Тим більше не розумію. Наскільки мені відомо з шкільного курсу історії, “зелені берети” не відзначилися подвигами в ім’я ідеалів добра і справедливості, навпаки...

Ромашин застебнув “блискавки” на сумці і закинув ремінець через плече.

- У мене є друг в “Аїд”. Вивчає історію військового костюма з доісторичних часів. Бачив би ти його галерею. Це йому презент. Треба мати і такі - сумнозвісні - зразки. Ходімо?

Калаєв узяв свою сумку з емблемою Дальрозвідки, обвів поглядом рубку і сумовито мовив:

- Це мій останній далекий похід, Гнате. В наступну експедицію підеш з іншим командиром.

- Не піду, - усміхнувся Гнат. - Пообіцяв Лапаррі повернутись у відділ.

- Наземний сектор?

- Наземний. Гарно звучить? Земний, наземний, земля...

* * *

Пилип Ромашин, директор Управління аварійно-рятувальної служби, саме закінчував вранішню відеоселекторну нараду і появу сторонньої людии в переповненому кабінеті спершу просто не помітив. Потім збагнув, що його не слухають. Перемовляються, поглядають у бік дверей. Він і собі кинув позирк туди. На порозі стояв і усміхався... Гнат.

Певно, директор машинально торкнувся сенсора відбою зв’язку, бо кабінет миттю спорожнів і лиш усміхнений Гнат зостався біля дверей. Пилип підвівся, сліпо шарячи руками по столі-пульті, ступив назустріч, але син не дав йому підійти, підбіг і притиснувся обличчям до нього - так, як це робив колись, у дитинстві. А. за хвилю тихо сказав:

- Прости, що не попередив, батьку.

Пилип злегка відсторонив його від себе, дивився, впізнавав і не впізнавав. Не було в сина раніше такого обличчя: твердого, з вогником якоїсь владної волі в очах.

- Мамі поки що не кажи, - попередив Гнат, теж розглядаючи батька.

Відчував, як з глибини серця зринає, наростає хвиля співчуття до нього, посивілого, в зморшках.

- А де вона зараз? - спитав по паузі.

Батько враз спохопився, глянув на годинник і тицьнув пальцем у сенсор інтеркому відділів.

- Прошу вибачити за відбій зв’язку. Нарада переноситься на десяту нуль-нуль, відділи працюють за своїми планами.

Вимкнув інтерном і глянув на Гната.

- Мама на роботі, можеш їй подзвонити. Вона буде рада.

Гнат заперечливо похитав головою, примружився-також щось нове у його міміці.

- Відеозустріч - не зустріч.

- Це для неї буде такий сюрпризі - Пилип заметушився, став вводити кіб-секретареві програму дня. - Даруй, робочий час директора УАРС, на жаль, розписаний до хвилини і не розрахований на повернення сина після трирічної відсутності.

- Розумію. То я піду? Ти не уявляєш, як я знудьгувався за вами з мамою. Коли тебе ждати?

- Годині о п’ятій, якщо не викличуть у Раду.

Гнат узяв з підлоги свою грубезну сумку, махнув рукою і вийшов. Крізь стіну кабінету, що стала прозорою, - автомат виконав німий наказ директора, - було видно, як він крокує коридором, високий, гнучкий, сильний - стиснута пружина...

Пилип пройшовся кабінетом, заклавши руки за спину, зупинився біля столу, по чорному склі якого повзли рядки оперативних повідомлень, що їх відбирав для нього кіб-секретар. Змигували вогники викликів, проносилися у віконцях стріли бланк-команд.

На панелі селектора спалахнув голубий вогник - особистий виклик. Пилип злегка здивувався, торкнувся вогника пальцем. Об’єм відеопередачі, розкрившись, увів його в просторий хол якогось адміністративного центру. Біля колони з диском віома стояла Аларіка.

- Директор УАРС зайнятий?

Пилип заперечливо похитав головою.

- Щось трапилося?

- Нічого не трапилося, просто хотіла порадитися з тобою щодо переведення нашого інституту на Місяць. Утекла з кабінету, незручно радитися при підлеглих. Але у тебе, бачу, якісь неприємності.

- Невже помітно?

- Для інших, можливо, й ні, та не для мене. Зізнавайся. Зможу чимось допомогти?

- У мене все гаразд, чесне слово.

- Тоді... - Аларіка зблідла. - Може, Гнат... Що з Гнатом?

- Живий, живий і здоровий, - заспокійливо мовив Пилип.

- Він повернувся?.. Коли?!

- Щойно. Поїхав додому. Щоправда, не велів тобі казати, хоче зробити сюрприз, то вже не видавай.

- Ти попередив його, хто у нас? - усміхнулася крізь сльози Аларіка.

- Ні. Це вже для нього сюрприз.

- Гнат не впізнає Деніз, не бачив, мабуть, років чотири. До речі, вона там сама, готується до екзаменів.

- А Катя де?

- Зі мною, ми ж хотіли взяти дозвіл на оформлення третього місячного заповідника... Боюсь, не витримаю я, Пилипе, - раптом жалібно схлипнула Аларіка. - Полечу додому, так?

- Як хочеш, матір, але ж три роки чекала...

- Тобі добре, ти його вже бачив. Як він виглядає? Ні, не кажи, сама побачу.

Аларіка глибоко зітхнула. Тридцять років, Що минули після їхнього весілля, майже не змінили її, хіба що додали жіночності і статечності.

У холі було людно. До Аларіки підійшла невисока повна жінка зі строгим обличчям. Це була Катя Сосновська, подруга Аларіки і мати Деніз.

- Ти плачеш? - здивувалася вона. - Здрастуй, Пилипе. Чим ти її опечалив?

- Гнат повернувся, - знову схлипнула Аларіка і поспіхом приклала до очей хустинку.

- То чого ж ти стоїш? Їдьмо зараз же додому! Попередь заступників, і їдьмо.

- Ні, - Аларіка кволо помахала Пилипові рукою. - Звільнюся і поїду. Чекала три роки, то хіба не зачекаю дві години?

Катя осудливо глянула на директора, ніби він був у чомусь винен, але віом уже погас, - Аларіка вимкнула зв’язок.

Пилип посидів перед селектором, ні про що не думаючи, - якийсь світлий туман стояв у голові, хотілося говорити і сміятися, - і доторкнувся до пластини інтеркому:

- Начальника спецсектора на одинадцяту до мене з планом підготовки кадрів. - Увімкнув канал кіб-секретаря: - Безперервно подавати дані на стіл. Зв’язок через коректора, звуковий супровід - вибірковий, за ступенем важливості.

- Виконую, - озвався кіб-секретар.

* * *

Гнат вийшов з батькового кабінету зі складним почуттям жалю, вини й радості. Виявляється, за ці три роки розлуки він відвик од Землі! Забув уже деталі, пам’ятав лише, що Земля - це щось велике, зелене, добре і радісне. І тепер “деталі” нагадували самі за себе: автоматикою будівель і технічних споруд, усмішкою сонця, голосами дітей, потоком людей біля станцій таймфагу. Він багато чого розучився, хоч розпорядок життя у космічному кораблі був точнісінько такий самий, як тут, розучився навіть поводитися, інакше чого б тоді люди оглядалися йому вслід? Може, тому, що в ньому ще живе тривога? Постійне очікування небезпеки? Готовність до негайних дій? Може... Батько помітив це одразу, а він-то розуміє...

Гнат лишив швидколіт на даху будинку, але потім згадав правила і скомандував кіб-пілоту: вільний. Швидколіт злинув у небо, прийнявши чийсь виклик.

А Гнат спустився ліфтом на свій поверх і за хвилину вже відчиняв двері, які наснилися-навиділися йому в далекій мандрівці.

- Вам кого?

Від несподіванки Гнат аж здригнувся. Підвів голову: з вітальні вийшла струнка мила дівчина у домашньому халатику, з дугою емкана на розкішному волоссі й здивовано, суворо дивилася на нього великими сірими очима.

- Вибачте, я, здається...

Йому таки подумалося, що переплутав поверх, але ж у квартирі все було до болю знайоме, рідне, все нагадувало дитинство; він був удома.

- Нічого не розумію... - стенувши плечима, мовив Гнат, ніби шукаючи підтримки в незнайомки.

Раптом якась здогадка майнула на обличчі дівчини, воно прояснилося, запромінилося усмішкою.

- Ой, не впізнав! І я зразу не впізнала. От здорово! Здрастуй, Гнате. А я гостюю у вас. Точніше, готуюсь до екзаменів...

- Деніз? Ну, звичайно, Деніз! - вихопилося в Гната.

Деніз Сосновську він пам’ятав ще тоненьким, як стебельце ромашки, дівчам, вуглуватим і довірливим.

- А я думаю, що воно за чоловік, що воно у нього за зброя...

Гнат розреготався: карабін зі змінною геометрією ствола, двома руків’ями своїм виглядом і справді міг настрахати. Потім він дістав із сумки сріблястий пакет (там було ще кілька таких), розгорнув фольгу і подав дівчині букет квітів.

- Це тобі. З оранжереї корабля.

Квіти були великі, яскраво-червоні, схожі на тріпотливі язики полум’я, і пахли незнайомо, ніжно, бентежно.

- Дякую! Які гарні! - і Деніз сховала в них обличчя, п’яніючи від пахощів, а потім спитала: - Ти мені так і не відповів, що ж це за зброя у тебе?

- “Дракон”, ракетний карабін з автоматичною зміною бою. Жахливо важкий і незручний.

- Ти стріляв з нього?

Гнат кивнув, засукав рукава і показав на лівій руці три продовгуватих білих шрами.

- Слід так званої кулі-віяла. Вона зрикошечує від будь-якого предмета, і від неї важко ухилитися, особливо коли розщеплюється на десять голок. Ми не знали, от і вийшло...

Помовчавши, він додав:

- Політ був каторжний. Багато моїх друзів поранено, один загинув. А я... я був обережний. А ти часом не мене чекаєш?

Деніз зашарілася і вибігла з кімнати.

Гнат переодягнувся у свій улюблений білий костюм. Відчуваючи деяку скованість у рухах, походив туди-сюди по вітальні, заглянув у передпокій і лице в лице стрівся з Деніз. Обоє зніяковіли. Гнат з подивом упіймав себе на цьому: уже давно не вірив, що є на світі речі, здатні змусити його ніяковіти.

- Це знову тобі. - Він поклав дівчині в долоню ажурний браслет з голубувато-сріблястого металу напрочуд тонкої роботи. - Ми знайшли цілий сейф таких “дрібничок”.

В очах Деніз були і радість, і збентеженість, і ще щось, чого не виповісти словами.

- Браслет із осмію, - пояснив Гнат. - Два сторіччя тому він коштував фантастично дорого.

- Але ж ти, певне, віз його для мами...

- Не хвилюйся, для мами також є подарунок. Надівай.

У цей час ледь чутно озвався дверний автомат. Прийшла мама...

ВІТОЛЬД СОСНОВСЬКИЙ,

стажист відділу безпеки УАРС

Гнат, примружившись, дивився на ранкове сонце, що застряло в ажурному перекритті тераси, а я дивився на нього. Внизу під нами лежав Сааремський пляж, коричневий од людських тіл. П’ятниця - звичайний день...

Гнат повернувся і рушив до ескалатора, а я дививсь, як він іде. Ноги Гнат ставив так, ніби при кожному кроці пробував ступнею хиткий ґрунт, і, тільки упевнившись у міцності його, переносив вагу тіла на всю ногу. Раніше я ніколи не бачив, щоб він так ходив, а можливо, просто не придивлявся. Три роки тому, коли Гнат відбував у своє відрядження, мені було шістнадцять, і я цінував тоді в своєму старшому другові насамперед силу, проворність, реакцію, я, звичайно, і зараз ціную ці якості, але вони вже не видаються мені головними, визначальними.

Через двадцять хвилин ми увійшли в лункий, прохолодний і майже порожній елінг вінд-серферів, розділений навпіл каналом.

- Для початку тобі підійде тип “мастодонт”, - сказав Гнат, чаклуючи біля пульта координатора спортбази.

- “Мастодонт”? - я злегка запанікував, спогадавши образ волохатого й ікластого пращура слона. - А що воно за звір?

- Не бійся, “мастодонт” - це серфер з фіксованим центром ваги. На “колібрі” тобі ще рано, з нього падають і майстри. Роздягайся.

Поки ми роздягалися в одній з кабінок, проворний, як павук, робот приволік і спустив на воду вивідного каналу два, на мій погляд, цілком однакових плотики з кілями. Формою плотики нагадували листок акації. Посередині стирчали тонкі, членисті, немов зроблені з бамбука, щогли зі згорнутими в тугі валики вітрилами.

Гнат, поглядаючи на мене, поворушив щогли серферів, пробуючи рухливість зчленування, поторкав ногою хитку палубу. Щось клацнуло, і валик на щоглі розгорнувся в прозоре косе вітрило.

- Чи все ж підемо на пляж?

- Інструктуй, - махнув я рукою.

- Інструктаж простий. - Гнат чудово зрозумів мій стан. - Роби, як я. Ретельно повторюй мої рухи.

Він ступнув на палубу свого серфера, спритно розкрив вітрило, і рівний вітер аеродинамічної запони елінга тут же підхопив дивну плавучу споруду, не позбавлену, однак, елегантності та краси, і відніс на кілька метрів од берега.

Я набрав у груди повітря, скорчив страшну міну і стрибнув на другий серфер, немов хотів узяти його на абордаж...

Історія ця з віндсерфінгом почалася два тижні тому, коли у відділах спецсектора Управління провели черговий екзамен на відпрацювання комплексу РВЗ - раптово виниклої загрози. Зовні це виглядало, як спортивно-технічне багатоборство, що складалося з цілого ряду змагань, плюс проходження полігона РВЗ. У групах були різні люди, з різними характерами, здібностями і захопленнями. Кожен з них був професіоналом в одній з технічних чи наукових дисциплін, а також досконало володів одним з видів спорту. Але на думку керівників Управління, кожен працівник аварійно-рятувальної служби в ідеалі мав неодмінно бути універсалом, бо, попри застосування автоматів, обчислювальних комплексів і кібер-систем, рятувальні операції вимагали від усіх всебічної підготовки, колосальних фізичних і нервово-психічних навантажень, широких наукових і технічних знань, уміння миттєво орієнтуватися в будь-якій обстановці. Універсалізм у подібних ситуаціях допомагав віднаходити необхідне рішення в найкоротші строки. А що таке час, особливо якщо лік іде на секунди, знав навіть я, стажист відділу безпеки, не допущений поки що ні до серйозних операцій, ні до архівів Управління.

Відпрацювання РВЗ у спецсекторі УАРС виявило в середовищі оперативних працівників своїх універсалів, у числі яких справедливо опинився і Гнат, що місяць тому повернувся з експедиції глибокого зондування - як він пояснив, хоча з розмов співробітників я усвідомив, де він побував насправді. До речі, саме на його прохання мене і прийняли в стажисти, хоч, як правило, стажистами спецсектора ставали випускники Інституту Дальрозвідки. Я ж цього року вступити до Інституту не зміг - не потрапив за конкурсом.

Спортивну програму багатоборства і навіть психологічне тестування я пройшов нормально, але “зрізався” на технічній його частині, і мене навіть не допустили до проходження полігона. Це настільки вразило моє самолюбство, що я з необережності зневажливо відізвався про віндсерфінг, улюблений вид спорту Гната. Тепер я пожинав плоди своєї заяви, далеко не впевнений у тому, що з першого разу справлюся з віндсерфером, цією “звичайною овальною дошкою з кілем і вітрилом”.

Так воно й вийшло. Хоч сейфер у море я все-таки вивів, але за ці дванадцять хвилин падав у воду разів двадцять.

Гнат не підтрунював наді мною, і я був вдячний йому за це, бо ще з дитинства не люблю кпинів - такий уже в мене “комплекс неповноцінності”. Якщо до цього додати мою гарячковість, з якою борюся з перемінним успіхом, піддатливість до різких змін настрою і нелюбов до повчань... то характер, скажу, не з легких. Недаром Гнат прозвав мене варягом.

У морі нас поступово зносило до пляжу.

Я обережно перевів вітрило, що рвалося з рук, майже розгадав таємницю управління, і на душі повеселішало. Тепер мені вже здавалося, що цей вид спорту таки по-своєму цікавий і знадний.

Ми вибралися в смугу рівного берегового вітру, за півкілометра виднілася стрічка Сааремського пляжу, над якою врізувалася в блакить шпага орбітального ліфта. ї в цей час мені раптом видалося, що на нас із неба полився крижаний душ. Холод і якийсь дивний неспокій огорнули тіло. Я роззирнувся і незчувсь, як опинився у воді. Вона, навпаки, була, як окріп. Спробував вилізти на дошку серфера, але не втримався і знову заборсався у хвилях. Покликав: “Гнате!” Той не подавав голосу, лавірував серфером за півсотні кроків од мене, поглядаючи на берег. Я глянув і собі, спостеріг, як орбітальний ліфт на околиці Сааремаа раптом спалахнув миготливим яскравим світлом і огорнувся димом. Громовий гуркіт струсонув навдокружжя, подаленів.

- До берега! На ліфті аварія! - почувся крізь гул Гнатів крик.

Я спересердя кинув непіддатливий серфер і поспішив уплав до берега.

Паніка охопила пляжників. Люди з криками, зойками металися на березі, багато хто - особливо діти - заривалися в пісок.

Гнат випередив мене і був уже біля берега, як нараз якесь кругле тіло збило вітрило його віндсерфера і впало у море. Інспектор також опинився у воді. “Потопив” його одномісний швидколіт з розтрощеним ковпаком кабіни. Гнат упірнув і тепер спливав, тримаючи за комір комбінезона якусь людину. Він тут же покликав кібер-рятувальника, що плавав поруч, і передав урятованого, точніше, врятовану, - то була жінка - у магнітні захвати апарата. Робот рвонувся до берега, в найближчу клініку “швидкої допомоги”.

За двадцять кроків од берега було вже мілко, по груди. Гнат першим вибрався на пісок, а за ним я. “Холод” посилився, хоч стояла сонячна серпнева днина.

Люди все ще метушилися і кричали, бігли до станції циркулера, і увагу привертав лише один чоловік. Одягнений у білу сорочку-сітку, він стояв на волейбольному майданчику, широко розставивши ноги, засунувши долоні за пояс, і незворушно-байдуже спостерігав за людською метушнею. Біля його ніг лежав плаский чорний предмет, здалеку схожий на кейс. В цей час Гнат підігнав швидколіт.

- Стрибай!

Я з місця стрибнув на сидіння, швидколіт тут же шугнув у небо.

- Бачив? - гукнув я.

- Що? - не зрозумів Гнат.

- Ну того, на пляжі...

- Бачив, потім поговоримо. Ох, і влипли ми з тобою, варяже!

Я зрозумів: ми не повинні були йти сюди, на Сааремський пляж. І винен у цьому був я зі своїм варязьким самолюбством і впертістю.

* * *

Коли ми увійшли, кабінет начальника відділу безпеки спецсектора являв собою схил пагорба, що спадав у море, - так було настроєно відеопласт. Я з цікавістю роздивлявся, вперше потрапивши до “високого начальства”, а Гнат одразу попрямував до столу “на вершині пагорба”.

Ян Лапарра саме розмовляв по селектору. Показав нам рукою на стільці. Був він невисокий, повільний у рухах, говорив тихо і скупо. Я зустрічався з ним лише тричі, й з першої ж зустрічі він видався мені чимось незадоволеним і суворим. Не знаю, чи був Ян Лапарра таким насправді, але принаймні я жодного разу не чув, щоб він підвищував голос чи влаштовував комусь рознос.

- Як ви опинилися на Сааремському пляжі? - запитав нарешті начальник відділу безпеки своїм звичним тоном.

Гнат глянув на мене і відповів, не змигнувши оком:

- Замість ранкової зарядки вибрали віндсерфінг, а потім збиралися йти на важливе завдання.

- Дивна історія, хлопці. Рапорт я ваш читав. Отже, причина вибуху орбітального ліфта на Сааремаа невідома...

- Відома, - заперечив Гнат, - хоча дивини у цій справі цілий віз. Якийсь дикий збіг обставин, ймовірність якого - один до мільйона! Я був там до підходу аварійної команди і знаю висновок експертів.

Лапарра підвів на нього світлі, із зіницями-крапочками очі.

- Причина невідома. Я також читав звіт експертів. Збіг обставин не може бути спонукальною причиною їх виникнення. Але ми ще повернемося до цього. Сподіваюся, завдання, яке ви одержали, виконаєте в строк...

Тон останньої репліки був ствердний, і Гнат промовчав. Я намагався ні на кого не дивитися, у мене горіли вуха.

Лапарра постукав нігтем пальця по столу й легенько посунув до його краю прозору касету відеозапису.

- Це вам, ознайомтеся. Нове завдання. Цілком можливо, що воно якимось чином пов’язане з попереднім. Півроку тому за нез’ясованих обставин у Північній Америці загинули чистильники з “Аїд”. Одинадцятеро, група Шерстова. Працювала вона за документами архіву двохсотрічної давності. Тут, - Лапарра показав на касету, - ви знайдете тільки загальні дані, найосновніші.

- Нез’ясовані обставини, - пробурмотів Гнат. - За півроку так і не з’ясували обставин загибелі групи?

- Ця група, “Аїд-117”, знешкоджувала склади з бактеріологічною зброєю. Схоже, що вони там випустили на волю якийсь невідомий вірус. Недавно експерти встановили нарешті, що жоден вірус не міг бути причиною загибелі чистильників. Є запитання?

Гнат покрутив у руках кристал.

- Тільки одне: склад моєї робочої групи? Лапарра гмукнув, кинув на мене гострий погляд.

- Склад твоєї групи попередній - ти і стажист.

Гнат гмукнув у свою чергу і підвівся.

- Тоді все гаразд.

У коридорі він узяв мене за плече, прихилив до себе і пошепки сказав:

- Зрозумів варяже? Нам виявлено небувале довір’я - два завдання одразу! Про що це свідчить?

- ...Що завдання не дуже складні.

- Браво, стажисте! Більше того, обоє вони, як то кажуть, з розряду “дохлих”. Але нехай. Цікаво й за такі братися. Чи ти іншої думки?

Що я міг сказати? Який з мене, чесно кажучи, помічник Гнатові?.. Рятувальники, й особливо працівники відділу безпеки, - люди енциклопедичних знань, а у мене за плечима дитяче навчальне містечко і школа, та спроба вступити до інституту...

- Якщо заперечень нема, - Гнат глянув на годинник, - то, мабуть, почнемо. Спершу вивчимо деяку документацію: я по “Аїд”, ти - по теорії таймфагу. Візьми у бібліотеці популярний виклад цієї теорії і постарайся збагнути, що таке ТФ-космоліт і чого йому не можна стартувати із Землі. Рівно о другій збираємось у відділі.

Перше завдання, що було дане Гнату й мені, формулювалося так: з’ясувати, який ТФ-космоліт здійснив не дозволений старт (що викликало “цукрову” ерозію ґрунту) з острова Сан-Мігел в Атлантичному океані дванадцятого травня нинішнього року. Тобто майже три місяці тому.

Інформація до розслідування.

Заповідник Ховенвіп, січень

їх було дванадцять - група Шерстова, одна з кращих груп бригади “Аїд”, їх називали чистильниками - неофіційно, по-дружньому, віддаючи данину поваги людям цієї професії. Спеціалісти з “Аїд” займалися знешкодженням строкатої мілітаристської спадщини капіталістичних країн: військових складів, секретних лабораторій, законсервованих заводів по виробництву хімічної і біологічної зброї, могильників з радіоактивними та біологічно активними речовинами...

Група Шерстова спеціалізувалася на ліквідації баз і складів біологічної та бактеріологічної зброї.

Двадцятого січня в архівах “Сентком-2000” - об’єднаного командування військовими силами капіталістичних країн - експерти “Аїд” відшукали документ, в якому зазначалося, що в Північній Америці на території заповідника Ховенвіп розташовано склад бактеріологічної зброї майже трьохсотрічної давності. Двадцять першого січня о п’ятій ранку за місцевим часом Шерстов підняв групу по тривозі. О шостій всі дванадцятеро прибули на базу “Аїд” у Ньюкасл. Ще через годину керівник групи виходив з швидкольота на галявині в діброві: позаду й обабіч ліс, попереду обрив, за обривом - гірсько-пустельний масив Ховенвіпу.

До восьмої години територію заповідника в радіусі двох кілометрів од точки з координатами складу було обстежено згори на швидко-льотах. Магнітні шукачі зафіксували кілька аномалій, інші датчики допомогли зорієнтуватися точніше, і о восьмій нуль-нуль помічник Шерстова Зо Лі установив білий вимпел над хитро замаскованим входом до печери, де ймовірно був склад.

- Відпочивати, - скомандував Шерстов, дістаючи з багажника командирської машини пласку флягу. - Хто хоче пити?

Пити хотіли всі. Поки Шерстов розливав шипучий тонік з димком у скляночки, Зо Лі забрався на стометрову висоту, з якої було добре видно горби зеленуватого пилу внизу, червоний уступ за кілька кілометрів на північ, хаотичне нагромадження скель ліворуч від уступу і хвойний ліс на плато праворуч.

Зо Лі глянув на браслет власного інфора - рубінові цифри годинника показували сім хвилин на дев’яту.

І цієї миті зі стіни над урвиськом зовсім беззвучно вихопився величезний факел прозоро-голубого полум’я. Він накрив піщані горби, швидколіт, людей, що пили сік на кам’яних брилах, почав рости у довжину... По нервах ударило палюче й болісно. Зо Лі скрикнув, упав на коліна, розширеними від жаху очима дивився на шугання вогню.

Факел зблід, зібрався в прозору голубувату хмару. Щось гостро зблиснуло в хмарі - знову хвиля болю пронизала тіло Зо Лі, на вуха налягла глухота. Він відчув подих вітру - в безвітря! Потім холод охопив усе тіло, руки й ноги заніміли, затерпли, стало важко дихати...

Зо Лі звівся на ноги, але обважніле, сонливе тіло не слухалося, не міг ступити й кроку. А тоді йому здалося, що він збожеволів. Скелі раптом заворушилися, вкрилися довгим чорним мохом, перетворилися на потворних, страхітливих велетнів. У повітрі з’явилися птахи-змії, на плато виросли казкові палаци...

Голубувата хмара, в якій раптом з’явилася чорна діра - мов зіниця гігантського ока - впала на скелі, торкнулася Зо Лі крижаним диханням і, наче безодня, розверзлася перед ним - і він зрозумів, що це таке! Але прозріння тривало недовго: неймовірний холод стиснув серце кігтистою безжальною лапою, Зо Лі перестав бачити і чути, залишився тільки біль, що хлинув у мозок, як океанська вода в трюми потопаючого корабля...

ГНАТ РОМАШИН,

інспектор-офіціал відділу безпеки УАРС

Як я і сподівався, мій кабінет з номером “21” виявився порожнім: два співробітники відділу, з якими я ділив його робочу площу, ще зранку вирушили на об’єкти, у них були свої завдання. Я сів за свій стіл-пульт, вибрав відеопласт для кімнати - світлий ясеневий ліс - і вставив у приймач проектора кристал відеозапису, що дав нам Лапарра.

Відеозапис почався з пригоди на Ховенвіпі...

Через півгодини я вимкнув проектор, у задумі походив по “лісу” і набрав на дверцях бару шифр. За хвилину бар з дзвоном видав замовлення - запітнілий бокал нордики. Відпивши ковток, я сів на диван “для гостей” і випростав ноги, роздумуючи над тим, що взнав.

Бригаду “Аїд” в УАРС було створено понад тридцять років тому, оскільки почастішали знахідки засекречених і законсервованих у двадцятому-двадцять першому сторіччях військових баз, складів і лабораторій, а також могильників радіоактивних та біологічних відходів виробництва. Літ шість ця бригада працювала за викликами з місць, як і інші оперативні групи Управління, а потім було виявлено архіви “Сентком-2000”. “Аїд” став працювати за архівними документами, що підвищило його оперативність і дозволило попередити багато бід, які могли понести за собою численні людські жертви.

Нам з Вітольдом дісталося розслідування випадку, що трапився з однією з груп “Аїд” - “Аїд-117”, яка прочісувала Північно-Американський континент. Група натрапила в архівах на згадку про склад бактеріологічної зброї в Арізоні, в пустелі Пейнтед-Дезерт, якщо точніше - на території пам’ятника природи планетарного масштабу Ховенвіп на північ від ріки Сан-Хуан. Група “Аїд-117” у складі дванадцяти чоловік вилетіла в Пейнтед-Дезерт і не повернулася. Сигналу тривоги вона не подавала, підстав непокоїтися за її долю не було - спеціалісти в групі були досвідчені, неоднораз виконували аналогічні завдання, та й технічно бригада “Аїд” оснащувалася найкращим з усього того, що міг дати технічний геній людства аварійно-рятувальній службі.

Лише через добу, коли зв’язок з групою так і не відновився, на місце її базування вилетів технік контролю зв’язку. Він знайшов розвалений вибухом вхід до підземелля й одинадцять трупів. Дванадцятий член групи хоч і вцілів, але був непритомний, і його терміново відправили на лікування в клініку “швидкої допомоги” у Мексікан-Хате.

Отже, яка ж причина смерті чистильників? Я допив сік і замовив ще бокал напою. Завдання мене зацікавило. Якщо люди загинули не через витік отруйних речовин, не через заразні мікроби, то, природно, подумаєш про силу якусь загадкову. Є шанс на відкриття...

Романтика таємниць захоплювала мене з дитинства, хоч я і не зізнавався в цьому ні друзям, ні колегам по роботі. Не вибирав я професію рятувальника, вона сама вибрала мене, коли закінчив Інститут Дальрозвідки. І я не шкодував, що сталося так.

Я сів за стіл і для початку записав на особистий інфор запитання, що поставали переді мною. Перше: хто цей уцілілий з “Аїд-117”? Друге: де він перебуває нині? Третє: чи не згадуються в документах архіву заповідник Ховенвіп або пустеля Пейнтед-Дезерт у зв’язку з іншими історичними мерзотами? Потім я зв’язався з відділом інформаційного забезпечення і попросив диспетчера видати мені всю інформацію щодо справи “Аїд-117”. За кілька секунд копір видав три різноколірні таблетки відеозапису. Я уважно “прочитав” кожну, дедалі більше зацікавлюючись, тоді вимкнув відеопласт кімнати і подався в Центральний архів Управління.

Там на мене чекала удача. В архіві відшукався дивний документ, що стосувався пустелі Пейнтед-Дозерт. У ньому йшлося про те, що десь на території Ховенвіпу (!) майже двісті років тому розміщувалася секретна лабораторія Інституту технології військово-космічних сил США. Лабораторія мала назву “Суперхомо”, але жодних конкретних даних про профіль її роботи не знайшлося. Не згадувалася ця лабораторія і в інших документах Інституту. І все ж я був задоволений: інтуїція мене не підвела. “Суперхомо”, лабораторія на Ховенвіпі, склад бактеріологічної зброї там же... і загибель чистильників! Випадковість?

Я одразу ж подав запит про “Суперхомо” в Центральний архів Інституту соціології Землі й повторив його спецвідділу нашого архіву, що зберігає всі дані про діяльність “Аїд”. Працівники обох організацій пообіцяли провести інформаційний пошук, але з відповіддю не поспішали. Минула доба, пішло на другу...

Втомлений не стільки лавиною інформації, пропущеної через мозок, скільки власними фантазіями, я вимкнув дисплей і згадав про обід.

Спустившись на п’ятнадцятий - побутовий - горизонт, де витали надзвичайно приємні гамми пахощів, я з трудом відшукав вільний дайнінг і замовив обід: прозоро-рожевий бульйон, до нього гірку засмажених шматочків амарантового хліба, за переказами - хліба ацтеків, солону папороть, що смаком нагадувала смажені гриби, і напій солар. Усю цю гастрономічну розкіш я знищив за півгодини, шкодуючи, що не замовив бокал шампанського.

О другій дня я повернувся у відділ, скомандував “вільно” стажисту, що скочив з дивана, і стрибнув у крісло з чотирьох метрів, точно розрахувавши стрибок. Непогано. Значить, із форми не вийшов.

- Як успіхи, варяже?

Сосновський лише невизначено стенув плечима. Його обличчя, тонке, рухливе, чутливо і точно відбивало усі порухи душі. Сам високий, масивний, білявий і голубоокий - такий собі велетень-вікінг з древніх скандинавських саг. Щоправда, характер у Вітольда дещо різнився від характеру справжнього вікінга, і обличчя було як дзеркало цієї натури.

У спецсекторі УАРС він працював недавно. Після мого повернення з експедиції Катя Сосновська, мати Вітольда, попросила мого батька взяти сина в Управління. Батько спершу відмовлявся, потім зіпхнув усе на мене й умовив Лапарру зарахувати Віта у резерв відділу стажистом. Ян, звичайно, поставився скептично до райдужних сподівань Сосновського-молодшого стати рятувальником, а згодом і вступити до Інституту Дальрозвідки. “Для розвідника-контактера, а тим паче для соціоексперта, яких готує Інститут, Сосновський не підходить, - сказав Ян. - Занадто відкритий і емоційний, Од таких людей надзвичайно важко добитися тієї стриманості, яка необхідна для роботи в чужому і ворожому світі. Рятувальник лінійної служби з нього, можливо, і вийде, але...” - “Він молодий, - заперечив я, - ще сирий матеріал”. - “Це не аргумент”. - “А ти хіба зразу народився начальником відділу? Згадай себе дев’ятнадцятилітнім”. - “Я - то інша справа”. - “Ну, звичайно, свіжо й оригінально повторювати, що час був інший, ставлення до обов’язків також...” - “Гаразд, гаразд, здаюся. Тобі видніше, ти його рекомендував, але я б не квапився з висновками. Були випадки, коли в Управлінні не втримувалися вольовіші й сильніші натури...”

Розмову цю я запам’ятав тому, що і сам сумнівався в щирості бажання Вітольда стати рятувальником. Але відступати було нікуди, і я переклав вантаж сумнівів на плечі часу.

- Осягаю премудрості ТФ-теорії, - мовив нарешті Сосновський і провинно глянув на мене. - Але дуже багато незрозумілих формул.

Я засміявся. Після вступу до УАРС Вітольд явно соромився мене. Очевидно, не хотів виглядати в моїх очах дилетантом цілковитим і старався з усіх сил.

- Формул у теорії таймфагу справді багато, але ми постараємось обійтися без них. Спочатку злітаємо на острів, де сталася подія...

- Я уже був там.

- Був? - здивувався я. - Робиш успіхи, стажисте. Коли ж ти встиг?

- Вранці, зразу після одержання завдання.

- І що ти там бачив?

Сосновський узявся за нижню губу, - цю звичку я знав за ним з дитинства, та, угледівши, що я спостерігаю, поквапно прибрав руку.

- Згори це місце нагадує карровий ландшафт: на свіжому лавовому полі пляма кілометрів зо три в поперечнику, зеленуватого кольору. А зблизька... застигла лава схожа на напіврозталий шматочок цукру - пориста і крихка.

- Зрозуміло. Але ж новини які?

- Я погомонів з одним тубільцем, - цілком інтелігентний хлопець, студент геофаку, - то він сказав, що жоден ТФ-космоліт з острова не стартував, зате ні з того, ні з сього тут проснувся старезний вулкан, лава потекла північним схилом, а потім ураз виверження припинилося, мовби вулкан вимкнули. І що цікаво, лава застигла буквально на очах, ніби її охолоджували рідким киснем. А пляма з’явилася на ній саме тоді, коли лава тверділа.

- Звідки він знає такі подробиці?

- Я ж казав - він студент геофакультету Ісландського університету, проходить практику, вивчає особливості будови вулканів, а на Сан-Мігель його послали керівники практики.