Василь Головачов. Непрохані гості (стр. 9 )

- Що нового над Російськими рівнинами? - тут же запитав Гнат.

- Центр похолодання змістився на два градуси південніше, - відповів чоловічий голос, очевидно, це був начальник зміни. - Помічено опади над Торжком.

- Прошу повідомляти про зміни обстановки через кожні десять хвилин.

Гнат озирнувся.

- Суров помилився в часі, хоч, можливо, це не його вина. Демон з’явився на добу раніше. Цього разу ми хоча б “помацаємо” його руками, як ти гадаєш?

- Чому ти впевнений, що це Демон?

- Інтуїція плюс... - Гнат не докінчив.

- Даю довідку, - пробасив командир корабля. - Орбітальні СПАСи щойно впіймали високочастотний ТФ-сигнал з Торжка. А за наявними даними в районі Торжка немає вантажних таймфагів і станцій ТФ-зв’язку, що працюють у цьому діапазоні.

Гнат якусь мить відсутньо дивився на мене, потім потер узлоб’я і сказав:

- Я не помилився, це підтвердження. Увага! Другому флоту прийняти форму “екстра”! Перекрити вихід у космос з території Російських рівнин! Очистити атмосферу від усіх видів транспорту! Вимкнути орбітальні ліфти і станції ТФ-зв’язку, а також транспортні таймфаги.

- Прийнято, - долинув знайомий голос Лапарри з оперативного центру УАРС. - Гнате; Анатолій з тобою?

Я мало не проковтнув язика.

- Яне, - нерозуміюче мовив Гнат. - Ти ж повинен бути в...

- Спокійно, Ромашин, спокійно, я перебуваю там, де потрібно. Все в порядку. Не гарячкуйте, тримайте зв’язок.

- Чорт! - вилаявся Гнат пошепки. - Йому лежати треба...

- Я ДМ-3, бачу незвичайної форми хмару, - доповів раптом командир третього модуля десанту. - Схожа на медузу діаметром близько двох кілометрів. Що робити?

- Чекайте, йдемо до вас, - Гнат зробив знак пілоту. Курс за пеленгом, мерщій!

На обрії відкрився вільний од лісу простір, зблиснула змійка ріки, з’явилися маківки старовинних церков Торжка.

- Ось вона! - вигукнув стажист, але ми вже й без нього звернули увагу на дивну переливчасту хмару не то пари, не то диму, яка опускалася на. місто. За нею тягнувся білястий хвіст туману, розсіваючись, танучи за три-чо-тири кілометри позаду.

- Ближче! - скомандував Гнат. - Ну, що там, варяже? Увімкнув датчик?

- Дивно, але він не фурчить...

- Ану, дай мені.

Гнат узяв Д-індикатор, кілька разів увімкнув і вимкнув, і Демон мовби ждав цієї миті - ми відчули повів холодного вітру, ніби з люка дихнув морозний протяг. Модуль здригнувся, ревнув звідкілясь згори гудок.

- Роблю посадку, - прошелестів голос координатора. - Перебої в командних ланцюгах.

- Відстріл автоматики! - зреагував пілот. - Переходжу на ручне-дубль!

- У чому річ? - кинув Гнат, пильно дивлячись на хмару, що пропливала поряд.

- Восьме диво світу - погасла автоматика!

“Погасла автоматика” на жаргоні інженерного складу флоту означає: відмовили кібер-системи управління.

- Це Демон, його дихання! Дивно, що датчик не спрацював. Мабуть, броня модуля все-таки екранує випромінювання Демона. Відчини мені зовнішній бампер, я вискочу з швидкольота. - Гнат метнувся з рубки і гукнув мені вже з горловини люка: - Візьми загальне управління, я безпосередньо керуватиму захопленням.

Модуль виштовхнув швидколіт. Я бачив, як блискуча стріла заклала крутий віраж, здійнялася над напівпрозорою хмарою і зникла з очей. Затим модуль здригнувся вдруге, і повз відеокамери правого борта промчав ще один стрілоподібний контур.

- А це що?

- Другий, - обізвався пілот. - По-моєму, стажист.

Ах, щоб тебе! Як же я його випустив?

- Гнате, стажист вийшов., слідом за тобою.

Ромашин не відповів.

Модуль повис над краєм двокілометрової “медузи”, яка все ще поступово опускалася на місто і не звертала на нас анінайменшої уваги. Під куполом “медузи” я угледів три рисочки швидкольотів, а трохи вище циліндрик модуля.

- Анатолію, - пролунав з пульта голос Лапарри. - Відклич стажиста, негайно! Чому там аж три швидкольоти? Хто третій?

- Гнате, - покликав я гучніше. - Поруч з тобою два швидкольоти, один стажиста, а другий?

- Вітольде, негайно бери вбік і фінішуй у лісі! - почувся нарешті крізь перешкоди Гнатів голос. - Анатолію, третій на мої позивні не відповідає.

- Ну, що там, - нагадав про себе Лапарра.

- Третій на виклики не відповідає.

- Це може бути тільки Зо Лі. Передай Гнату, що десант другого флоту викинеться хвилин за п’ять. Нехай спробує захопити третій швидколіт. І взагалі, дай мені прямий зв’язок з Гнатом.

- Даю, - незворушно відповів пілот, виправляючи мою помилку.

- Гнате, чуєш мене? - Лапарра був явно стривожений. - Спробуй захопити чужий швидколіт.

- Зрозумів, - озвався Гнат. - Якщо тільки він дасть себе захопити. Всім десантним модулям ужити заходів до затримання швидкольота типу “фаст” голубого кольору!

Я бачив, як обидва апарати кинулися навтікача, отож незрозуміло було, де апарат стажиста, а де пілота, котрий бажав залишитися невідомим.

- Яне, щось тут не так, - подав голос Гнат. - Раніше ми не бачили Демона, а тут перший же сигнал - і він як на долоні! Григорію, що там фіксують ваші локатори?

- В електромагнітному, діапазоні суцільне “молоко”. Гравізондаж дає дивну картину - щось схоже на стовписько клякс! Таке враження, що там не один Демон, а кілька.

- Пройдіться ще раз над Торжком, можете взяти мій пеленг. Повітряну зону очищено від транспорту?

- Посадовили останню вантажівку. Над усією областю повітря чисте. Другий флот вийшов над вами, розвертається з похідної колони.

- Наказ попередній: перекрити вихід у космос і прикрити Торжок згори.

- Прийнято.

- Добре було б точно визначити, Демон це чи не Демон, - промовив Лапарра.

Динаміки донесли хрипкуватий сміх Гната.

- А ти запитай у нього відкритим текстом. До речі, що робити далі? Підоспіє десант, оточимо хмару, і що ж? Крутнемо програму контакту? Спробуємо закапсулювати полем?

Тиша в ефірі та шерхіт перешкод. Потім коротка відповідь:

- Думай сам, ти бачиш його ближче.

- Гнате, через кілька хвилин хмара почне прасувати архітектурні пам’ятки, - нагадав я, прикинувши відстань від хмари до міста.

- Хмара - ще не Демон. Де Зо Лі? Затримали?

- Зник з очей, - сказав командир одного з модулів погоні. - Але він десь у лісі, далеко не зайшов.

- Шукайте. Де десант?

- Над вами, - пролунав чийсь енергійний баритон. - Бачимо вас візуально. Шість “п’ятірок” і “шістка”.

“Шістка” - це спецмодулі з енергетичним обладнанням. З їх допомогою можна викинути на орбіту Юпітера масу близько десяти тисяч тонн!

- Нарешті! - повеселів пілот нашого модуля. - Зараз ми його притиснемо, якщо тільки ваш Демон не накивав п’ятами.

- Не накивав... Мабуть, десь поруч з хмарою.

- Слухай команду... - Гнат не докінчив.

Попереду “медузи” за півтора кілометра раптом утворилася чорна пляма у формі страхітливої кігтистої лапи, викинула “кігті” в усі боки. Один з них пробив навиліт модуль, - таким було перше враження, - перекосився обрій.

Різко похолодало. В потилиці виник дивний біль і перетік у пальці рук та ніг, мовби під нігті загнали голки.

- Аварійний фініш - крикнув пілот. - Нуль енергоресурсу!

Крики в ефірі:

- ДМ-7 - падаю!..

- ДМ-3 - немає енергії!..

- ДМ-1 - сідаю!

- ДМ-2 - не працює автоматика!

- Геть усім! - пробився крізь гул голос Гната. - Старт до висоти два! Крейсери - силове загородження за викликом!

- Ромашин, іди негайно звідти й сам! - гаркнув Лапарра.

У відповідь - мовчання.

Наш модуль падав на ліс. Я побачив, як чийсь швидколіт на повній швидкості вихопився з-під пагорба і врізався в “лапу” Демона. Зник з поля зору. На місці “котячої лапи”, що загрожувала одним ударом вгатити у землю весь рятувальний флот УАРС, нараз виросло сліпуче багатопроменеве шатро, витягнулося списом у небо, засяяло, як сонце...

Удар! Хрускіт і дзвін... тонкий свист і гнівне пілотове:

- Усе, приїхали! Кінець зв’язку.

Віоми згасли. В рубці повільно розгорялася оранжева лампа аварійного освітлення, але й вона невзабарі стліла на вуглинку.

Пілот встигнув ударом ноги відчинити люк і гукнув з коридору:

- Вилазьте.

Я вискочив слідом. ‘

Голубий купол неба був чистий і світлий, лише зрідка з неба долинало тонке виття, неначе плакав поранений шакал. Жодного натяку на страхітливу чорну “лапу”. Скільки ж часу ми падали?

- Півтори хвилини, - відповів пілот і спересердя сплюнув. - Маячня! Модуль по горло був заправлений енергією! Куди вона поділася?

Я не відповів, хоч і міг. її “з’їв” Демон. Ми накрили його в момент появи... чи утворення. І все ж він зник, напевне зник. Та й хто зміг би затримати зону поглинання енергії? Чим? Щоправда... коли Демон і є тим самим об’єктом “Зеро”, то до моменту його відкриття він же якось був закритий у коконі? І потім, у бункері “Суперхомо”. Треба поговорити з експертами чистильників, вони, мабуть, дослідили захист Демона в підземному бункері й знають усі характеристики системи, що стримувала його там.

ОРЕСТ ШАХОВ,

голова Вищої координаційної

Ради Землі

Директора УАРС я знав добре. Познайомилися ми років сім тому, коли він був керівником спецсектора, а я головою Земплану. Доводилося розмовляти в основному на підвищених тонах, спецсектор найчастіше за інші сектори аварійно-рятувальної служби ламав графіки енергозатрат і матеріалопостачання. Пилип Ромашин уже тоді справив на мене враження як цільна натура, добре знав власні достоїнства і вади, був сильний в умінні довести правильність своїх рішень і вимог. Ми не стали близькими друзями, але поважали один одного: я його за розум, рішучість, відвертість, почуття гумору, він мене... Тут я - пас, не за красу ж? Величезний, волосатий, непривітний з виду - яка ж тут краса...

Ромашин подзвонив мені наприкінці дня, і незабаром ми з ним мчали з Калініна на десятимісному моноптарі до місця сутички із сумнозвісним Демоном, чутка про якого уже поширилася по Землі від полюса до полюса. Я був посвячений в основні таємниці Демона, але, виявляється, знав далеко не все. Не гадав, по-перше, що він такий небезпечний. Не знав, по-друге, на що він здатний.

Поки ми летіли, начальник відділу безпеки Ян Лапарра, поправивши легковажну спортивну шапочку на голові, розповів мені докладно про всі подробиці операції “Демон”. Закінчив він у ту мить, коли моноптар за командою Ро-машина піднявся над Торжком на кілометрову висоту і знизив швидкість. І я побачив, що накоїв Демон у цьому місті-пам’ятнику. З часу зруйнування його ордами в тисяча двісті тридцять восьмому році місто не зазнавало таких лихоліть.

Центр його являв собою пустирище з купами каміння, цегли й дерев’яної потерті, а ще вранці тут стояли музеї золотошвейного ремесла, льону, а також музей Пушкіна. Трішки віддалік у зеленому трав’яному килимі виднілися дивні чорні смуги, схожі на опіки. Вони зачепили дерев’яну церкву Вознесіння і комплекс Борисоглібського монастиря - собор, дзвіницю і настоятельський корпус. Одна з випалених смуг пройшла через кільце житлових будинків, споруджених у вісімнадцятому сторіччі в стилі класицизму, а інша торкнулася стіни Спасо-Преображенського собору.

- Російський ампір, - глухуватим голосом мовив Лапарра, позираючи на мене. - Епоха лаконічно-монументальних споруд. Кілька доторків Демона... Тут тепер ремонтно-відновлю-вальних робіт років на три.

- Так, - промурмотів я, косуючи на мовчазного Ромашина. - Не думав!

- Ми також, - сказав зрештою директор УАРС - На жаль. Крім втрат матеріальних і моральних, були жертви серед населення міста. Загинуло вісім чоловік, пропало безвісти п’ять.

- Так, - повторив я, оглядаючи панораму Торжка. - І що далі? Де тепер ваш Демон?

- Наш! - усміхнувся Ромашин. - Де Демон, ми не знаємо. За розрахунками, мав з’явитися тут тільки завтра, і до цього моменту все сходилося. Але якщо це лиш випадкові збіги... невідомо, де очікувати його наступне пришестя. Космічні мости й орбітальні ліфти ми заблокували, досить щільно перекрили простір над Землею...

- Досить - для чого? - запитав я.

Ромашин зупинив на мені спокійний і твердий погляд. Добре тримається, вільно, впевнено.

- Досить - для того, щоб виявити будь-яке фізичне тіло обсягом в один сантиметр. Гнате, - звернувся він до пілота, - посадови машину на одну з вільних ділянок.

Моноптар пірнув донизу, і скоро ми вийшли на край дивної галявини в заростях паркової зони. Все тут - землю, безлисті дерева, доріжки - покривав жовто-зелений пил чи то попіл - не розбереш. За кожним кроком з-під ніг злітали легкі жовтуваті хмарки, які довго висіли в повітрі. Ми підійшли до руїн однієї з будівель, де вже вовтузилися невеселі будівельники ремонтно-відновлювальної бригади.

- Фізики-хіміки виявили тут сліди води-зет, - сказав пілот, пересипаючи з долоні в долоню дрібку пилу. - І ще виявили купу незвичайних ізотопів заліза, вуглецю, бору та інших елементів. Сліди Демона. Як бачите, апетит його зростає.

- Розкажіть, як вийшло так, що Демон утік. Ви ж його “тримали”?

Лапарра глянув на пілота, який з відсутнім виглядом пересипав пил з руки на руку. Начальник відділу явно був залежний від цього молодого чоловіка, і я мимоволі придивився до нього. Високий, стрункий, красивий. В усій його поставі вгадувалися воля, сила і скоординованість - хто займався гімнастикою чи акробатикою, той знає, про що я кажу. Я ж був, на жаль, громіздкий і важкий для гімнастики, в молоді літа займався боротьбою, і мені дали прізвисько Гризлі. Де вже там, не красень, та й вага - сто тридцять сім кілограмів при зрості два метри один сантиметр... Зате в силі мені не відмовиш. Гнат... Ну, звичайно, це син Ромашина, не випадково вони так схожі. Він же мені казав, що син працює в Управлінні, пішов батьковою дорогою.

- Гнат - координатор операції, - пояснив Лапарра, “прочитавши” мій погляд.

- Ми “тримали” Демона лиш візуально, - сказав нарешті Гнат, висипаючи пил і струшуючи долоні. - Силові загороджувачі для того, щоб удержати його, не годяться. Потрібні інші методи. В якийсь момент він просто зник, а можливо, став зовсім невидимим,

- Їдьмо в Управління, - буркнув Ромашин-старший. - Подивилися і досить. Тут нам більше робити нічого.

Поблукавши з півгодини серед руїн, ми повернулися до моноптара. За кермо сів Лапарра, Гнат не заперечував, тільки якось тривожно і запитально глянув на начальника відділу.

Злетіли. Знову відкрилася панорама скаліченого Торжка. Стиснулося серце: скільки зруйнованого! А жертв! Звідки у Демона, цього жахливого приблуди з тайників древньої військової лабораторії, така дика злоба, жадоба руйнувати? Що він цим хоче довести? Яку істину?

- Як сталося, що стажист зіткнувся з Демоном? - запитав раптом директор УАРС.

Гнат поморщився.

- Моя вина - забув про його ентузіазм. Він вискочив з модуля на швидкольоті слідом за мною. Коли почалися ці чудернацькі метаморфози, він зненацька злетів - перед цим я змусив його приземлитися - і спрямував машину просто в Демона! Тепер він у Центрі нервових захворювань на Симуширі. Як залишився живий - загадка!

- Про які метаморфози мова? - запитав я після нетривалого мовчання. Лапарра нічого такого не розповідав.

- Просторові відеокартини довкола Демона плюс емоційні “гойдалки” в глядачів. Причому всі бачили різні картини і переживали різні відчуття.

- Моя думка: відеокартини - це галюцинації, викликані випромінюванням Демона, - сказав Лапарра. - “Зона Лілова” також володіє схожою дією.

- Що таке “зона Лілова”?

- Слід Демона. Смуга з речовини, що не піддається аналізові, кільцем оперізує зону, в якій спостерігачеві бачиться марево з різних дивовижних картин. Тут такої “зони” не виявлено? - Лапарра кинув запитальний позирк на Гната.

- Поки що ні, - мовив той, - До речі, я супроводжував стажиста до медцентру, він у мареннях висловлював цікаві думки. Хочете послухати?

- Тільки марення нам і не вистачало, - знову пробурмотів Лапарра.

- Що ж він говорив? - поцікавився Ромашин-старший.

- По-перше, він назвав Демона Джином.

- Отак?! - здивувався Лапарра. - Як Зо Лі?

Тільки тепер я помітив, голова його під спортивною шапочкою вся поголена. Мода така, чи що? Не схожий начальник відділу на сліпого прихильника моди.

- Як і Зо Лі, - підтвердив Гнат, - тільки з додатком - “Сплячий Джин”. Подобається? Далі, що управляти Демоном можна за допомогою якогось емоціотрансформатора, що він - щось середнє між живою істотою, кібернетичним механізмом, згустком біополів та коректором вакууму і чимось ще, чому в нашому лексиконі немає назви. Бурмотів Сосновський ще і про те, що з допомогою Демона людина набуває необмежених можливостей, стає невразливим “володарем топології Всесвіту”, що у нього дві програми - руйнування і творення...

Помовчали. Моноптар долав відстань до калінінського таймфагу у своєму повітряно-транспортному коридорі.

- Гарно придумано, - подав голос Лапарра. - “Коректор вакууму”. “Володар топології”, - він гмукнув. - Що ще наговорив стажист?

- Сподобалося? Ще він бурмотів про “генератори нереальних ситуацій”, про якогось “інспектора”, що чекав на гостей, про енерголінії... - Гнат зробив паузу і нараз ляснув себе по лобі. - Я, здається, знаю, як швидко визначити місцезнаходження Демона!

Ромашин-батько з цікавістю глянув на нього.

- Раніше не знав?

Гнат не звернув уваги на репліку.

- Що таке Демон? Зона поглинання енергії. Так. Але ж над Землею з висоти від півкілометра і вище простягається мережа енерголіній, над містами густіше, над рештою районів рідше. І там, де появляється Демон...

- На розподільчих станціях відбувається витік! - підхопив Лапарра. - Як у Х’юстоні! Шкода, що ти не подумав про це раніше. Негайно перевір щодо витоку всі райони, де побував Демон.

Директор УАРС промовчав, але, по-моєму, він був не зовсім утішений “геніальною” прозорістю сина. І я його зрозумів: цю здогадливість слід було б виявити ще на початку розслідування.

Моноптар приземлився на п’ятачку фініш-поля біля таймфагу. За кілька хвилин ліфт мчав нас у кабінет директора УАРС, захований у надрах величезної будівлі центру оперативного управління.

Гнат полишив групу ще в залі таймфагу. Лапарра також дійшов тільки до сектора. До кабінету ми завітали уже тільки вдвох з Ромашиним. Він запропонував мені сісти, підійшов до столу і побіжно прочитав зведення найважливіших подій. А потім сів сам, і ми дивилися один на одного.

- Давай начистоту, - запропонував я, задоволений оглядом. - Що мені доповідати Раді?

- Тобі вирішувати, - відповів Пилип. - Жодної таємниці з нашої роботи по Демону ми не робимо. Багато незвичайного, незрозумілого: “зона Лілова”, наприклад, чи “роздвоєння” Зо Лі. Не домисли - факти! Хто цей другий? Чи сам Зо Лі, що одержав “необмежені можливості” від Демона? Під час останньої Демон-пригоди ми знову наштовхнулися на двох Зо Лі, й обидва щезли! Від оперативників-професіоналів!

- Погано готували захоплення, ось вони й щезли. Добре, вирішуватиму сам, умовив. Тільки дай мені докладний звіт про всі події, знайомитимуся з Демоном ґрунтовно. Не люблю виносити судження, основані на переляку відповідальних осіб.

Ромашин вивчаюче глянув мені в очі. - Зізнаюся, боюсь Демона. “Сплячий Джин”... А якщо воно так і є? “Джин” з чужого світу, здатний змінювати реальність нашого?!

- Я, здається, також починаю боятися - вашої розгубленості передовсім і неоперативності аварійно-рятувальної служби. До речі, вчора зі зведення я довідався про якісь негаразди в роботі СПАС. Розібралися, в чому річ?

- Ні, - помовчавши, відповів Пилип. - Неполадок жодних немає, просто на аварійних частотах хтось регулярно подає непеленгуючі сигнали. Один такий сигнал ми вхитрилися впіймати сьогодні в районі Торжка під час приходу Демона.

- А ти кажеш - непеленгуючі...

- Точного пеленга взяти не вдалося, хоч спостереження велося з трьох супутників зв’язку. Розкид координат - сто кілометрів.

Я уявив, що може накоїти Демон в енерговузлах Європейської зони.

- Де очікувати Демона наступного разу?

- Не знаю, - просто сказав Пилип. - Якщо вірити прогнозу, то в районі Рибінського озера, але я не вірю в прогноз.

- Погано! - Я підвівся, часу в мене залишилося обмаль, нависали десятки інших невідкладних справ. - У тих місцях безліч пам’яток культури. Не можна допустити їх зруйнування, як Торжка! Не можна допустити загибелі людей. Просіть будь-яку допомогу, робіть, що хочете, але зупиніть Демона, хоч би ким він був!

Я не чекав на відповідь. Як сказав Джордж Герберт триста років тому: “Найкоротша відповідь - відповідь дією”. Я міг би дорікнути службі УАРС за бездіяльність, але її директор повинен знати ціну хвилинам.

ГНАТ РОМАШИН

Магнітоплан висадив нас за кілометр від комплексу будівель Симуширського медцентру. Всю дорогу Деніз мовчала, трималася відчужено, тож я губився в здогадках: чим провинився, за що впав у немилість? Але вже на платформі станції магнітопланів Симушир-2 вона раптом узяла мою руку, на мить притиснулася до неї щокою і відпустила, і я збагнув, що вона просто хвилюється за брата.

Симуширський Центр нервових захворювань являв собою кілька ажурних башт, складених з окремих модульних блоків лікувальних і процедурних палат. Він був споруджений, наскільки мені пам’ятається, близько піввіку тому, але змін зазнав мало - так вдало вписали будівельники комплекс будівель у ландшафт острова. З боку платформи башти здавалися іграшковими, проміння полудневого сонця викрешувало в їх гранях іскри алмазного вогню.

Помилувавшись бухтою Броутона з неправдоподібно голубою водою, ми поспішили до цир-кулера, що виніс нас до підмурівка однієї з башт.

Вітольд Сосновський лежав у сто сьомій палаті на десятому поверсі. Він уже прийшов до тями, але лікарі поки що тримали його в “саркофазі” оксигенної барокамери, звідки він міг розмовляти лише через відео. Обличчя його було, звичайно, блідувате, але, по-моєму, Вітольд і раніше видавався незасмаглим через свою “блондинистість”.

- Привіт, - сказав я стажисту, коли старший лікар після короткого огляду панелі медичного комбайна увімкнув зв’язок з барокамерою, - Як справи?

- Голова поки що ціла, - скривив губи в посмішці стажист. - Кажуть, через тиждень буду, як живий. Хто це з тобою? А-а, Деніз... цілую в носик, не дивися так, усе буде гаразд. Неодмінно буде...

Деніз відвела вбік почервонілі очі:

- Тобі не боляче?

- Ну що ти! М’яко, затишно... лоскітно - шкіра нова наростає... Ось хіба що кінчиків пальців не відчуваю. Але лікарі обіцяють - мине.

Правильно, хлопче, їй нічого звати правду. Ех, якби ти ще навчився поважати дисципліну! Навряд чи після цього випадку ти залишишся в Управлінні. Лапарра уже напевне підготував наказ про відчислення.

Я знав, що у Вітольда параліч периферійних нервових шляхів, що привів до м’язевого тремору - постійного тремтіння, і що він відчуває внутрішній біль од спастичних скорочень гладеньких м’язових волокон внутрішніх судин. Усе це наробив Демон, його здатність викачувати енергію з будь-якого енергоносія, в тому числі й з тіла людини. Те ж саме, що і зі стажистом, сталося, очевидно, з людьми Шерстова, коли Демон вирвався на волю, тільки допомога прийшла до них занадто пізно.

- Нічого, кріпися, варяже, - сказав я. - За битого двох небитих дають. Поправляйся, поки ми ловитимемо твого кривдника. Вітольд знову криво посміхнувся.

- Він знову щез?

- Про роботу - щонайменше, - швидко проказав лікар, який стежив за приладами комбайна.

- Віте, згадай, будь ласка. Ти марив про якогось “інспектора” і “Сплячого Джина”...

- Це не марення... - тихо мовив Вітольд. - Не можу згадати, як це було. Пам’ятаю густий кольоровий туман, потім сліпуче світло, паморочення голови, мовби я повис над безоднею... а потім я зразу все збагнув! Якась мить осяяння! Буцімто мене ввімкнули в пам’ять машини. Але зараз, на жаль, багато що забулося, а те, що пам’ятаю, сам не розумію... уривки з пам’яті. Демон - це... можливо, ти сміятимешся... але мені почулося - “Джин”, правдивіше, “Сплячий Джин”. У дитинстві я казки любив... про джинів також.. Ось і спливло - “Джин”. Він може виконати практично будь-яке бажання, з його допомогою можна змінити реальність подій у будь-якому районі Всесвіту, повернути історію назад, створити нову історію, стати володарем доль будь-якої людини і всього людства в цілому... Не смішно?

- Не смішно, - сказав я. Ніколи не думав, що чарівні казки про джинів можуть обернутися жахливою реальністю в нашу далеку від казок добу. Звісна річ, якісь чудеса з арсеналу казкових джинів ми можемо робити і самі, за допомогою думкозв’язку та роботів, але змінити реальність світу!..

- Демон - артефакт не з нашого Всесвіту, його навмисне залишили, сховали в скелях Марса, навіщо - не знаю, тут провал у пам’яті. Пригадую ще, що управляти ним неймовірно складно, наша фізика на нього майже не діє, лиш біополе емоційного вибуху, причому в такій концентрації, яку людям створити не під силу. Потрібен емоціотрансформатор... - Вітольд провинно усміхнувся. - Що таке емоціотрансформатор, я також забув, хоч плач. І ще пам’ятаю, що Демон “спить”, він не увімкнений, просто живиться уві сні...

- Закінчуйте, - сказав лікар. - Він починає хвилюватися.

- Це все? - заквапився я. Сосновський замислився.

- Мабуть, усе, решту пам’ятаю менш виразно. Ах, ще “інспектор”... Хто чи що він таке - не пам’ятаю, але він якимсь чином зв’язаний з Демоном. Здається, він прилетів за ним... якщо можна говорити “прилетів”, і хоче увімкнути, але йому хтось заважає, причому не лише люди.

- Зо Лі?

- Можливо, і він, але крім нього ще хтось, не земляни, це точно. Можливо, мені все це приверзлося? Адже всі знання я одержав миттєво, як удар по голові!

- Удар, - пробурмотів я; все-таки чудо, що стажист зостався живий після “обійм” Демона. - Хто тобі дозволив знову встрявати в бійку? Хто тобі дозволив узагалі виходити з модуля? Вичуняєш, ще дістанеш на горіхи за своє геройство! Ну, бувай, ми тебе ще провідаємо.

- Приходьте частіше, а то втечу.

Віом погас. Лікар провів нас із палати. Деніз так більше і не зронила слова. Лиш, прощаючись біля таймфагу Південно-Сахалінська, знову мовчки притиснулася щокою до моєї долоні. Миле моя дитя, знала б ти, як оглушливо діє на мене твоя крихітна ласка!..

З Південно-Сахалінська я вирушив у Торжок, де ще працювали бригади експертів техцентру, істориків і реставраторів, будівельників і ремонтників. Я вже знав, що Демон і на новому місці залишив слід - “зону Лілова”, причому сформувалася вона тільки через три години після його “візиту”. Басилашвілі й Сурова я ще вранці послав у Торжок, і тепер вони мали поділитися своїми міркуваннями щодо останньої Демон-події. Але, роздумуючи про Демона, я не міг навіть уявити, який сюрприз чекає на мене в Торжку, на місці зруйнованих пам’яток старовини.

Мене зустрів Аристарх, наглухо застебнутий у кольчугу самоконтролю.

Замість відповіді він посадовив мене в один з швидкольотів, що заполонили собою весь центр міста, - ми піднялися над Торжком на півторакілометрову висоту.

Я не повірив очам: зруйновані корпуси музеїв І старовинних будівель... стояли на місці, сяючи позолоченими куполами, металом дахів і скляними вітражами вікон!

Я зажмурився, помотав головою і сказав кволим голосом:

- Це сон! Я сплю, Аристарху!

- Не спиш, - стримано відповів він, - Усе це сталося півгодини тому, я ще нікому не встиг сповістити, крім Первицького. Я працював у групі Лілова, і раптом усередині, в голові, почувся голос! Не пам’ятаю точно, що він сказав, але зміст був такий: “Ідіть далеко... мошкара... не заважайте!” Спершу всі подумали: чийсь жарт, а потім стало страшно, знаєш, такий чужий страх, темний, навіяний... Усі відбігли від руїн. Не встигли отямитися - будівлі раптом немов з-під землі виросли! Спалах зеленого світла - і вони вже стоять! Ми зразу до них не пішли, хлопці в Лілова досвідчені, заміряли параметри середовища - нічого, тільки радіаційний фон злегка підвищений, але безпечно...

Я схопив з руки Видова біноктар і взявся жадібно розглядати місто під швидкольотом. Музей Пушкіна, Музей льону... Борисоглібський монастир... церква Вознесіння.. Спасо-Преображенський собор... Усі на місці! Цілі, неушкоджені! О, великий космосе, невже таке можливе?!

- Але головне там, усередині, - бубонів Видов за спиною. - Будівлі цілі тільки зовні, всередині усе чуже!

У мене в душі все обірвалося.

- Як чуже?!

- Ось так, зараз упевнишся.

Швидколіт шугнув донизу, і за кілька хвилин ми вийшли на майдані перед Спасо-Преображенським собором.

Собор був оточений співробітниками лінійного відділу охорони правопорядку області, машинами спецслужб та наукових інститутів. Новина вже облетіла Торжок, і цікавих вистачало, до того ж прибували люди з сусідніх міст і селищ.

Ми пройшли крізь оточення, скориставшись посвідченнями спецсектора, і біля величезних, оббитих залізними смугами дубових дверей собору зустріли Лілова.

- Бажаєте подивитися? - похмуро спитав він на ходу. - Ну, дивіться, дивіться.

За ним два хлопці у синіх комбінезонах пронесли відеорейдери, третій змотував енергокабель.

Я з мимовільним трепетом переступив поріг і через п’ять кроків зупинився: далі ходу не було. Замість трансепта - залу з мармуровою підлогою, стінами, розписаними ликами святих і увішаними іконами, склепінчастою стелею і вітражами, хорами й органом з аналоєм, за кілька метрів од входу стелилася гладенька чорна поверхня, з якої виростали ледь освітлені колони, надзвичайно схожі на худі людські руки, які починалися біля підлоги від ліктя і були стиснуті вгорі в кулаки. Стеля цього залу була куполоподібною, чорною, з мереживом із світляних звивистих ліній, схожих на кореневу систему дерева; узор поступово змінювався, жив. Якщо судити за кількістю і висотою колон, то всередині собор повинен був мати значно більший об’єм, ніж зовні.

У лункому просторі цього неймовірного залу чулися голоси, кроки, подзенькування, тихе гудіння - люди, оговтавшись од потрясіння, почали методично обстежувати феномен, і ці звичайні звуки повернули мене до дійсності.

В Аристарха було мертвотно-бліде у фосфорному світлі колон обличчя:

- Майже те ж саме і в інших приміщеннях, можеш подивитися.

Я вірив і так. І не вірив одночасно! Вийшовши із “собору”, окинув поглядом його стіни - російська готика, красиво і велично, доцільно... Великий космос! Невже Демон “проснувся” від мільярдорічного сну, ввімкнув програму творення і повернувся, щоб хоч якось компенсувати скоєне?! Неймовірно! Чому ж він не відтворив первозданний вигляд споруд повністю? “Забув”, які вони були? Малоймовірно... Але якщо не він, то хто?..

- Залишайся тут, - наказав я Аристарху, - тримай мене в курсі подій. Утім, це недоцільно, залиш когось із наших, ти мені будеш потрібен. До речі, побачиш Сурова чи Басилашвілі, передай, що я чекаю на них в Управлінні.

Я сів у швидколіт і з кілометрової висоти ще раз помилувався на відтворене невідомим “благодійником” обличчя Торжка. В порожній голові ворушилася громіздка і важка думка: хто?

В Управління я прибув о восьмій ранку. Лапарру знову запроторили в клініку центру, і відділом керував Первицький.

- Де ти пропадаєш? - зустрів мене запитанням, коли я ввалився до кабінету Лапарри. - Тебе шукає завідуюча великим ТФ-телескопом у Двінгелоо. - Первицький вивчав мене голубими очима провидця. Телепат рудий. Втім, психолог він хороший, інакше який би був з нього заступник начальника відділу?

- Навіщо я їй знадобився?

- Учора ввечері після подій у Торжку Лапарра просив астрономічний центр дати на якийсь час один з великих ТФ-телескопів для просвічування атмосфери над Землею та пеленгації незвичайних ТФ-сигналів, що заважають роботі СПАС-центру. Замовлення було на твоє ім’я, ось завідуюча і дзвонила, щоб одержати завдання.

- Сподіваюся, ти з нею справився сам?

- Не міг же я змусити таку жінку чекати. Твою думку щодо енерговитоку ми перевірили, займався сам Стево. Взагалі ти маєш рацію, у всіх відвіданих районах Землі на енерговузлах спостерігався витік енергії у повітряних лініях. Тож я дав розпорядження по всіх енергосистемах повідомляти про найменший витік на лініях передач негайно.

- Ти знаєш, звідки я зараз прибув?

- Здогадуюся, - Первицький залишався незворушний. - З Торжка. Не дивуйся, я не телепат, дзвонив Аристарх. Звичайно, цікаво було б поглянути на всі ці церкви та монастирі зсередини, але у нас своє дуже приватне і дуже важливе завдання - впіймати Демона, зупинити його руйнівний шлях. Чи не так?

Слова Анатолія дещо пригасили мої емоції, він мав рацію: слідами Демона займуться ті люди, для яких це робота, для нас же найголовніше - спіймати і знешкодити Демона. А потім уже всі здивуються: ах, як незвичайно! ах, як цікаво!.. Щоправда, зовсім не дивуватися було б просто не в моїх силах.

- Батьку твоєму я новину вже передав, - провадив далі Первицький. - І знаєш, що він сказав? Глянув на мене і невдоволено буркнув: “Це все можна було передбачити”.

Я стенув плечима.

- На те він і директор Управління. Мабуть, батько знав про Демона щось іще, а може, не знав, а здогадувався. Я особисто останніми подіями в Торжку просто збентежений.

Помовчали. Я згадав дивне внутрішнє оздоблення собору, і одна думка не давала спокою: відтворив пам’ятки архітектури хтось зовсім чужий усьому земному. Чужий! Але не Демон. Усі факти - проти його раптової “доброти”. Не міг він сам “проснутися” і почати діяти. Нехай він не кібер у нашому розумінні, а щось складніше, живе, справді-таки джин, здатний творити чудеса, - чому б не сприйняти повідомлення стажиста як істину? - але у нього має бути господар, той, хто може ним керувати. Зо Лі? Не схоже, не вірю. Але тоді залишається той самий третій, двійник Зо Лі, “інспектор” - за термінологією стажиста. І хто ще?.. Хто?

- Тебе ждуть фізики, - нагадав Первицький. - Вони повернулися перед тобою з якимись новинами теоретичного плану.

- Коли ж вони встигли? - Я поглянув на годинник. - Швидко працюють. Тобі доведеться почергувати в опер-центрі, допомогу я проситиму через тебе, та й пошукова робота йтиме через твою голову. Спробую сам зайнятися пошуком Зо Лі, є деякі міркування щодо цього. До речі, що з Лапаррою? Звідки в нього головні болі? Я запитував - мовчить чи віджартовується.

- Найзвичайнісіньке нервове виснаження, яке почалося в нього ще під час орилоуської експедиції. Не першої, а другої.

Про орилоуські експедиції розвідки-контакту я знав мало, тому продовжувати тему не став, досить і констатації факту: головні болі Яна мають під собою реальну основу. Хоч, звичайно, цікаво було б дізнатися, що трапилося там, на Орилоусі. Нервове виснаження люди дістають не за здорово живеш.

У кабінеті я щонайперш подзвонив Яну, одначе вдома він так і не з’являвся, мабуть, лікарі взялися за нього серйозно. Потім я надягнув компенсаційний костюм рятувальника, інтуїтивно відчуваючи, що скоро він мені знадобиться з усією вмонтованою в нього мікро-технікою. І зрештою прилаштував на скронях та побіля губ “мен-вумен” - приймач-передавач багатодіапазонної станції зв’язку. При його вмиканні канали зв’язку всіх служб УАРС ставали моїми інформаторами та виконавцями, а я перетворювався на наймогутнішу людину на Землі.

Перш ніж включитися в координаційну мережу УАРС, я вирішив спочатку порозмовляти з Басилашвілі та батьком. Цікаво, що хотіли сповістити мені фізики після відвідання Торжка?

Експерт техцентру сидів разом із Суровим у своїй лабораторії і був похмурий, небалакучий.

- Можете забирати ще десять Д-індикаторів, - сказав він. - Чи вони вже не потрібні?

- Ще й як потрібні! - заспокоїв я його. - Як вам події в Торжку?

- Ще не вирішили - як, ми такі ж смертні, як і всі.

- Чи може це бути слідом Демона?

- Наскільки я знаю, раніше Демон залишав руйнування. Моя думка - в Торжку попрацював хтось інший.

- Якщо вірити стажисту, в Демона всього дві програми - руйнування і творення.

Басилашвілі підібгав губи.

- Всього... У кожного з нас також тільки дві програми... Якщо вірити стажисту, то Демон-Джин “спить”.