Волинь громадський рух: 20 років (стр. 2 )

ПЕРЕДМОВА

Розвиток інституційної структури громадянського суспільства є вагомим показником демократичного розвитку регіону. Саме громадські організації є індикаторами рівня громадянської зрілості суспільства, активності його членів, розуміння процесів, що відбуваються в суспільстві. Діяльність організацій «третього сектору» впливає на процеси гармонізації суспільно-політичних відносин в регіоні, показує вміння місцевої влади співпрацювати з представниками всіх груп інтересів, знаходити спільну мову та долати внутрішні конфлікти заради загального добробуту жителів області.

Як показує досвід, громадянське суспільство в Україні й, зокрема на Волині, перебуває на стадії розвитку. Йому притаманні слабкість та нерозвиненість структур, відсутність сталих традицій громадянської співпраці й солідарності. Значна частина організацій «третього сектору» задіяна в суспільне життя лише формально. Водночас протягом останніх років на Волині намітилися позитивні зміни у напрямку розширення кола громадської ініціативи, підвищення ефективності в діяльності громадських організацій, зміцнення їх співпраці із владою на місцях.

На сьогодні існують активні організації, що реалізовують інтереси окремих груп населення, які вони представляють, проте їх ще мало й вони функціонують далеко не у всіх сферах. Слід говорити про невелику кількість справді діючих і, тим більше, ефективних громадських об’єднань. Зокрема, можна назвати лише кілька десятків обласних громадських організацій, що формують регіональну громадську політику, здатні доносити до населення та влади різних рівнів свою позицію. Доводиться констатувати певну штучність розгалуженої системи громадянського суспільства у Волинській області, що проявляється у несистемності роботи організацій.

У той же час формально існує величезна кількість зареєстрованих громадських організацій, і ця тенденція до збільшення зберігається.

Загалом, за даними головного управління юстиції у Волинській області на кінець 2011 р. легалізовано 780 громадських організацій. У їх структурі за спрямуванням та видами діяльності найбільш поширеними є оздоровчі та фізкультурно-спортивні (144), професійної спрямованості (125), молодіжні (100), у тому числі студентські (5), об’єднання ветеранів та інвалідів (49), у тому числі ветеранів та інвалідів війни (10), освітні й культурно-виховні (33), жіночі організації (22), об’єднання охорони природи (19) та національних і дружніх зв’язків (18), дитячі організації (13), громадські рухи (10), об’днання по захисту населення від наслідків аварії на ЧАЕС (7), охорони пам’ятників історії та культури (6), науково-технічні товариства, творчі об’єднання (4). Крім того в області зареєстровано 230 інших громадських організацій, а також 178 благодійних, 56 профспілкових організацій та 18 спілок об’єднань громадян.

Наразі у суспільстві посилюється розуміння важливої ролі громадськості та необхідності створення моделі суспільних відносин, за яких громадянське суспільство спільно з органами влади могло б працювати на покращення життя в державі.

Ми сподіваємося, що пропоноване видання сприятиме розвитку громадянського суспільства в регіоні та стане одним із кроків на шляху поглиблення взаємодії місцевих органів влади з громадськістю.

,

начальник відділу зв’язків із суб’єктами політики

та громадськими організаціями головного управління

з питань внутрішньої політики та зв’язків з громадськістю

Волинської обласної державної адміністрації

Частина 1

СТАНОВЛЕННЯ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА НА ВОЛИНІ

Бортніков В. І., доктор політичних наук, професор, завідувач кафедри політології ВНУ ім. Лесі Українки;

, кандидат історичних наук, доцент кафедри політології ВНУ ім. Лесі Українки;

, кандидат політичних наук, старший викладач кафедри міжнародної інформації факультету міжнародних відносин ВНУ ім. Лесі Українки;

, аспірант кафедри політології ВНУ ім. Лесі Українки.

Іванюк М. І., кандидат політичних наук, начальник управління міжнародного співробітництва та туризму Луцької міської ради

Вступ

Із проголошенням незалежності в Україні розпочався активний процес утвердження принципів демократії та політичного плюралізму, забезпечення прав і свобод громадян, формування системи самоврядування, створення дієвих інститутів громадянського суспільства. Про існування громадянського суспільства в Радянському Союзі можна говорити з певною часткою умовності, оскільки суспільне життя у ньому мало однозначне ідеологічне забарвлення, а діяльність добровільних об’єднань громадян хоча й була поширеною, але суворо регламентувалася партійно-державними структурами. Тому і йдеться про становлення громадянського суспільства в Україні після розпаду СРСР.

У широкому сенсі громадянське суспільство є сукупністю суспільних інститутів, які безпосередньо не включені в державні структури, але дозволяють громадянам та їх об’єднанням реалізувати свої інтереси та ініціативи. Інституціоналізація сфери громадянського суспільства безпосередньо пов’язана з добровільною діяльністю громадян, яка є першоджерелом формування різних інститутів та форм громадянськості. Громадянське суспільство є й продуктом інтеграції об’єднань громадян в автономну систему, засновану на принципах самоорганізації та горизонтальних зв’язків.

Рівень зрілості демократії в кожній країні напряму залежіть від стану розвитку громадянського суспільства. Останнє, будучи основною формою соціального впорядкування суспільних інтересів, формується на принципах солідарності, консолідації, єдності цілей, довіри та діалогу зацікавлених сторін. Наслідком групової взаємодії у формалізованих та неформалізованих об’єднаннях є набуття досвіду співробітництва, до того ж в людей формуються певні громадянські чесноти. До формалізованих громадських об’єднань відносяться як зареєстровані в органах юстиції неурядові організації, так і різноманітні незареєстровані тимчасові колективні ініціативи, в які об’єднуються громадяни для вирішення життєво важливих питань.

Як правило, офіційні статистичні дані не відображають загальної кількості реально працюючих громадських організацій, діяльність яких можна назвати системною та постійною. Зокрема станом на кінець 2010 р. в Україні нараховувалося 63 тис. зареєстрованих неурядових організацій (відповідно до офіційних даних Міністерства юстиції України), але активно діє не більше трьох-чотирьох тисяч[1]. Значна кількість громадських об’єднань створена заради забезпечення приватних інтересів лідерів або нечисленних груп організаційного активу.

Вирішальний вплив на розвиток демократії здійснює характер взаємовідносин між державою й громадянським суспільством. Саме держава з її великим ресурсним потенціалом здатна створити сприятливі умови для самореалізації суспільства, але може і заблокувати всі його потяги до самостійних дій. Громадянське суспільство, у свою чергу, є одним з інститутів, що сприяє ефективному функціонуванню держави. Тобто певною мірою вони потрібні один одному і здатні максимально розкрити свій потенціал лише в умовах демократії. Вільні об’єднання людей, які суцільно не підпорядковані державі, є не лише «становим хребтом» громадянського суспільства, а й вагомим чинником демократизації суспільних відносин за умови, якщо в їх взаємодії з державою переважають дискурсивні, діалогові відносини. Останнє є запорукою досягнення стану консолідованої демократії. На думку Ю. Габермаса, «сучасна модель взаємин держави і громадян має вибудовуватися не за традиційним принципом суб’єкт-об’єктних відносин (керуючі-керовані), а на механізмах «комунікативної поведінки», тобто на суб’єкт-суб’єктних відносинах, на принципах визначення рівноправності як людини суспільної, так і людини «приватної», що передбачає як головну демократичну процедуру «діалогову комунікацію» державної влади і «вільної громадськості»[2].

Процес інституціоналізації «третього сектору» в Україні має свої регіональні особливості, серед яких найважливішими є його здатність впливати на процеси структурних змін в усіх сферах життя через включення громадян у політичний процес, налагодження громадського контролю за діями інститутів влади та низкою змістовно специфічних етапів. Перший етап охоплює кінець 1980-х – 1996 рр. і характеризується створенням перших недержавних організацій, визначенням напрямів та специфіки їх діяльності. У цей період відбувається легітимація інститутів та принципів громадянського суспільства, апробація нових форм та механізмів його взаємодії з органами влади на регіональному та центральному рівнях, паралельно відбувається формування правового поля діяльності громадських організацій України.

Другий етап (1996–1999 рр.) позначений масовим збільшенням кількості громадських організацій, спричиненого сприятливими умови законодавчого забезпечення та посиленням міжнародної допомоги для розгортання діяльності громадських організацій[3]. Наприкінці 1990-х рр. в Україні спостерігалося певне гальмування процесів становлення громадянського суспільства, мінімізація відносин громадських організацій з державою.

Третій етап розпочався на початку 2000-х рр. На цьому етапі громадські організації помітно зміцнили свою організаційну спроможність, вплив на вирішення важливих проблем для своїх цільових груп, підвищили ефективність роботи та міжсекторне й міжнародне партнерство.

У більшості регіонів України організації громадянського суспільства активно співпрацюють із політичними партіями. За цього традиційно частина громадських організацій у кожній із областей є «сателітами» різних політичних сил. Завдяки наявності прошарку громадських організацій такі партії отримують додаткові можливості для діяльності й популяризації своїх ідей, чим успішно користуються. Особливо це стосується молодіжних організацій, оскільки більшість партій намагаються створити в своєму регіоні дружні для себе структури, і, насамперед, молодіжне крило. Одним із суттєвих недоліків такої співпраці є фінансова і кадрова залежність громадських організацій від політичних партій. Останнє не дозволяє використовувати закладені в громадських організаціях потенційні можливості щодо залучення громадян до ефективної участі в управлінні.

За визначенням фахівців, протягом останніх років «третій сектор» на Волині став менш масовим, але водночас більш професійним. На кінець 2011 року на Волині діяло 780 обласних неурядових громадських об’єднань. Спектр напрямків, за якими вони здійснюють свою діяльність досить широкий: від правової допомоги та створення умов для функціонування НДО – до соціального захисту окремих громадян. Найбільш відомі з них тією чи іншою мірою взаємодіють із органами влади, намагаючись впливати на рішення останніх з метою захисту своїх членів або цільової аудиторії[4].

Розділ 1

Формування інституційної структури громадянського суспільства

Становлення громадянського суспільства в Україні відбувалося на сприятливому ґрунті дисидентського і правозахисного руху 60–80-х рр. ХХ ст. Політика гласності завойовувала щораз більше схвалення в людей. Поступово руйнувалися старі ідеологічні догми та стереотипи, були зроблені перші реальні кроки в напрямі демократизації суспільства. Ознакою тогочасного суспільно-політичного життя стала активізація громадсько-політичного життя, формування різноманітних екологічних об’єднань, політичних та культурологічних клубів тощо.

Першим масовим народним рухом в СРСР часів перебудови став рух за возз’єднання Нагірного Карабаху з Вірменією, зародження та діяльність якого стало важливим фактором політизації суспільного життя в країні. Однак потужна енергія всенародного руху призвела до загострення відносин із сусіднім Азербайджаном, а згодом і до введення воєнного стану в самій Вірменії. Поряд з тим у республіках Прибалтики виникають народні фронти Латвії, Естонії та масове об’єднання «Саюдіс» в Литві. Політичні процеси, що відбувалися в республіках Закавказзя та Прибалтики, значною мірою впливали й на Україну. Уже на початковому етапі після проголошення курсу на перебудову в Україні з’явилися перші неформальні групи, об’єднання та громадські організації. За декілька років кількість таких неформальних груп та громадських організацій в Україні зросла в десятки разів, і на початку 1989 р. їх уже було близько 47 тис. Найбільшу кількість самодіяльних неформальних груп, організацій та об’єднань становили: художньо-розважальні – 10859, суспільно-політичні – 6957, фізкультурно-оздоровчі – 6124, спортивно-технічні – 4239, екологічні – 1946, культурно-історичні – 1460 та інші[5].

У другій половині 1987 р. сформовано перші просвітницькі українознавчі організації, що займалися проблемами культури, екології та історії. Так, у Львові цього року виникло Товариство Лева (ТЛ), у Києві – Український культурологічний клуб (УКК). 11 вересня 1987 р. в Луцьку відбулася установча конференція Волинського обласного відділення Українського фонду культури, у роботі якого взяли участь 96 делегатів. Головою правління обрано на громадських засадах директора театру ляльок Д. Поштарука, його першим заступником (штатним) – М. Онуфрійчука, заступником на громадських засадах – Н. Гурську, народну артистку України, актрису обласного музично-драматичного театру імені [6].

На початку 1988 р. при Будинку вчених АН УРСР створюється українознавчий клуб «Спадщина», а в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка – студентське об’єднання «Громада»[7]. В Одесі та області наприкінці 1988 р. розпочали свою діяльність «Народний союз сприяння перебудові», осередок Української Гельсінської спілки «Філософське товариство» та екологічні громадські об’єднання. Під час святкування 100-ліття від дня народження Нестора Махна в м. Запоріжжі розпочало свою діяльність громадське об’єднання анархо-синдикалістів.

Слід зазначити, що партійне керівництво республіки та й сам перший секретар ЦК КПУ В. Щербицький сприймали появу перших неформальних груп та об’єднань досить схвально. Утім діяльність частини неформальних громадських організацій у другій половині 1988 р. виходить вже за рамки просвітницької діяльності і набуває суто політичного характеру. Значно політизується стає діяльність Української Гельсінської групи (УГГ) після повернення з ув’язнення відомих в Україні політв’язнів М. Руденка, Л. Лук’яненка, В. Чорновола, М. Гориня, І. Калинця, О. Шевченка.

Процес формування самодіяльних неформальних громадських організацій почав набирати якісно нового змісту наприкінці 1988 р., коли постали питання докорінного реформування політичної системи СРСР і рішень ХІХ партійної конференції. Суспільство поступово пробуджувалося: передова частина української інтелігенції почала робити перші публічні виступи. Навесні 1988 р. в Києві та Львові відбулися перші масові мітинги і демонстрації. Уже наприкінці 1988 р. в Україні з усього різнобарв’я неформальних самодіяльних об’єднань виокремилися три суспільно значимі течії громадських формувань: суспільно-політичні, культурно-історичні та екологічні. Їх представники у своїй діяльності прагнули вирішувати важливі проблеми життя України. Передусім це питання ліквідації «білих плям» історії, відновлення прав української мови та екологічної безпеки. Проте лідери нечисленних, розрізнених самодіяльних неформальних груп, що з’явилися в Україні на початку перебудови, швидко усвідомили, що їхня діяльність щодо вирішення складних питань є малоефективною, а тому постало питання об’єднання зусиль цих неформальних груп у великі впливові організації республіканського масштабу[8].

12 лютого 1989 р. в Києві пройшла установча конференція Товариства української мови імені (ТУМ). 4 березня 1989 р. у Києві відбулася установча конференція Українського добровільного історико-просвітницького товариства «Меморіал». 25–26 квітня 1989 р. у Києві була скликана перша екологічна конференція асоціації «Зелений світ», яка завершила своє організаційне оформлення 29 жовтня цього ж року.

Услід за Києвом та Львовом процес зростання суспільно-політичної активності поширився на інші регіони України. Самодіяльні неформальні групи, об’єднання та клуби за інтересами почали з’являтися й на Волині. Найбільшу їх кількість створювала студентська молодь, політично активна частина інтелігенції, яка ініціювала обговорення болючих питань історії, культури та екології. Так, неформальна група «зелених», яку очолив журналіст і еколог В. Мельник, провела в Луцьку конференцію, на якій було прийнято звернення до громадськості з категоричною вимогою припинення будівництва нових ядерних блоків на Рівненській та Хмельницькій АЕС[9].

У другій половині 1988 р. в обласному центрі розпочав діяльність молодіжний політичний клуб «Арго». Його очолив викладач Луцької філії Львівського політехнічного інституту (тепер Луцький національний технічний університет) Л. Бутолін. Політклуб як самодіяльне об’єднання молодих інтелектуалів, ставив собі за мету займатися «формуванням нового мислення, прагматичної реалізації цього мислення в традиційних і нетрадиційних структурах суспільства»[10].

30 жовтня 1988 р. в с. Верба Володимир-Волинського району засновано перший в області осередок Української Гельсінської спілки, який очолив мешканець цього села Д. Себій. Згодом до цього осередку прилучилися колишні політв’язні М. Коц та М. Семенюк[11].

У роки перебудови КПРС та КПУ намагалися тримати ситуацію під контролем і не допустити створення опозиційних компартії громадських об’єднань. І це закономірно, оскільки незалежні організації «третього сектору» не вписувалися в однопартійну модель політичної системи. Навесні 1989 р. приймаються спеціальні постанови ЦК КПУ «Про заходи щодо протидії спробам антисоціалістичних елементів створити опозиційні КПРС політичні структури» та «Про подолання негативних тенденцій в діяльності деяких самодіяльних формувань». На виконання постанов ЦК бюро обкому партії підготувало інформацію, з якої можна дізнатися про кількісні характеристики громадських об’єднань у Волинській області та перебіг у них нових тенденцій і процесів. На той час в області діяло більше двох тисяч різних любительських колективів і клубів за інтересами, самодіяльних громадських об’єднань. За спостереженням партійних функціонерів, «робилися спроби окремих екстремістські настроєних осіб, спекулюючи на гласності і демократії, спрямувати роботу деяких об’єднань в розріз з громадськими організаціями, надати їй націоналістичного відтінку. Це, зокрема, мало місце в діяльності об’єднання шанувальників рідної мови… Певна робота проводиться по викриттю суті проекту програми так званого Народного руху України за перебудову, а також антирадянської націоналістичної спрямованості Української Хельсінкської Спілки»[12].

1989 року нові суспільно-політичні об’єднання громадян Україні вголос заявили про своє існування. Потужний «старт» цьому процесові задали підготовка та створення НРУ. На початку вересня 1989 р. в Києві проходив установчий з’їзд Народного Руху України за перебудову. У його роботі взяло участь 1109 делегатів і понад 300 запрошених, в тому числі 25 активістів від Волинської області. У зв’язку з цим бюро обкому КПУ прийняло постанову «Про першочергові заходи партійних комітетів області в зв’язку з проведенням установчого з’їзду Народного Руху України за перебудову», в якому дало політичну оцінку цієї події та намітило низку заходів політичного та організаційного характеру. У документі, зокрема, зазначалося, що в матеріалах з’їзду знайшли відображення багато реальних проблем у політичній, економічній, соціальній, екологічній, економічній, національно-культурній, релігійній сферах. Проте вони, нібито, тлумачилися в основному тенденційно, «з вузько сепаратистських позицій». Атмосферу з’їзду «визначали неприкритий націоналізм, шалений екстремізм, нападки на соціалізм, Комуністичну партію, марксистсько-ленінську ідеологію. Мали місце випади на адресу В. І. Леніна. Висувалися вимоги про вихід України з СРСР, її повної незалежності». Враховуючи можливі «негативні зміни» в громадсько-політичній обстановці в республіці й області, партійний орган намітив заходи, які передбачали створення інформаційно-пропагандистських колективів та груп аналізу морально-політичної обстановки, проведення мітингів під гаслом «За інтернаціональне братерство, дружбу народів СРСР. За прискорення перебудови», організація роботи по формуванню робітничих загонів охорони громадського порядку, відродження комсомольських оперативних загонів сприяння органам внутрішніх справ, «перекриття каналів незаконного використання розмножувальної техніки» [13]. Як бачимо, обласні керманичі, що приймали цю постанову, залишалися ментальними носіями сталінсько-брежнєвської епохи, віддаючи превагу охоронним та силовим методам.

Із метою перехоплення ініціативи, яка перейшла у руки «неформалів», після проведення у Києві установчих конференцій Товариства української мови імені та Українського історико-просвітницького товариства «Меморіал», Волинський обком Компартії України приступив до організації цих товариств у краї. На Волині процес утворення суспільних об’єднань проходив у гострій боротьбі за лідерство між новоявленими громадськими активістами та партійними функціонерами. Місцева влада намагалася не допустити радикально налаштованих діячів до керівництва цими організаціями. Попри всі намагання опозиційно налаштованої інтелігенції, всі ключові посади в керівництві новоутворених обласних організацій зайняли висуванці Волинського обкому КПУ.

Йдеться, насамперед, про відділення Товариства української мови імені й «Меморіалу». Напередодні святкування 175-ї річниці Великого Кобзаря 1 березня 1989 р. в Луцьку відбулася установча конференція Луцької міської організації Товариства української мови імені . Головою організації обрано літератора І. Чернецького. 6 березня на установчій конференції Волинської обласної організації Товариства української мови імені його головою було обрано П. Маха. 28 березня в обласному центрі відбулася установча конференція Волинського обласного історико-просвітницького товариства «Меморіал», метою якого був пошук історичної правди у справах безвинно репресованих у період існування тоталітарного режиму. Головою цього товариства обрано В. Наконечного.

На початку квітня 1989 р. в обласному центрі розпочала роботу ініціативна група зі створення нової незалежної самодіяльної організації Товариство Лева. На установчих зборах, які відбулися в Луцьку 3 травня 1989 р., було прийнято статут Волинського товариства Лева, обрано керівні органи й затверджено назву громадської організації. Згодом Волинське товариство Лева стало асоційованим членом Львівського товариства Лева[14]. Ця організація активно діяла у Львові й вирізнялася своїм опозиційним ставленням до владних структур. Волинську філію очолив О. Покальчук, брат відомого українського письменника Ю. Покальчука.