Волинь громадський рух: 20 років (стр. 3 )

19 серпня 1989 р. у приміщення обласного театру ляльок відбулася установча конференція Волинської обласної організації НРУ. Вона проходила офіційно, за участю представників обкому КПУ та місцевих органів влади. На конференцію прибули запрошені від владних структур: І. Лазорко – від Волинського обкому КПУ, А. Малиш – від Волинського облвиконкому, А. Сохацький – від Луцького міськвиконкому. Гостями конференції були Г. Мусієнко – член республіканського оргкомітету з підготовки установчого з’їзду НРУ, В. Червоній, Б. Степанишин – члени Координаційної ради Рівненської регіональної організації НРУ, а також делегації з Бреста та Ленінграду.

Конференція була проведена з дотриманням усіх формальностей та протоколу, із записом на магнітну стрічку. Головували почергово члени президії: І. Лисак, М. Тиский та Б. Самохваленко. Голова мандатної комісії М. Тиский повідомив делегатів, що на установчу конференцію прибули делегати від осередків Руху та Товариства української мови імені , які представляють 1467 членів Руху, зокрема Горохівський район – 16 членів, Володимир-Волинський район – 18, Ковельський район – 180, м. Нововолинськ – 25, м. Луцьк – 1002 члени. Згодом делегати перейшли до обговорення проекту програми Народного руху України за перебудову, під час якого виступило 30 делегатів[15].

Масовий характер цього форуму, а також велика чисельність (42 особи) її керівного органу – координаційної ради, засвідчили про те, що на Волині виникла потужна легітимна, альтернативна Компартії суспільно-політична організація.

17 листопада 1989 р. в приміщенні Луцького педагогічного інституту імені Лесі Українки відбулася установча конференція, яка проголосила утворення Волинського обласного товариства краєзнавців. На зібранні було затверджено статут, обрано керівні органи, делегатів на з’їзд краєзнавців України. 17 грудня 1989 р. установча конференція єврейської громади проголосила утворення обласного товариства єврейської культури при Волинському обласному відділенні Українського фонду культури, схвалила статут, обрала керівні органи цього товариства[16].

6 січня 1990 р. відбулися загальні збори молодіжної організації «Сокіл», на яких було прийнято рішення про перейменування цієї організації та присвоєння їй нової назви – Спілка незалежної української молоді (СНУМ). На цих же зборах вирішено створити редколегію інформаційного вісника під назвою «Сокіл», який мав виходити щомісячно. На той час ця молодіжна організація налічувала 36 членів. Головою новоствореної організації обрано С. Миронюка, його заступником – Р. Тимощука.

31 березня 1990 р. в Луцьку відбулася установча конференція товариства «Справедливість», на яку прибули 97 делегатів. Співголовами координаційної ради стали , ’юк, .

18 листопада 1990 р. в обласному театрі ляльок відбулася установча конференція Волинського громадсько-культурного товариства «Холмщина», яке мало на меті сприяти збереженню і розвитку культурних надбань українців Холмщини і Підляшшя. Засновниками цього громадського об’єднання виступили Волинське обласне відділення Українського фонду культури, Волинська організація Спілки письменників України, Обласна організація Українського товариства охорони пам’яток історії та культури.

В умовах, коли національно-демократична опозиція набирала силу, партійне керівництво області змушене було йти на поступки. Так, лише завдяки пікетуванню приміщення обкому КПУ було виділено приміщення під штаб регіональної організації НРУ в Луцьку.

Наприкінці 1980-х – на початку 90-х років ХХ ст. спостерігалося значне підвищення політичної активності населення СРСР: акції, ініційовані громадськими рухами підтримали мільйоні людей. Новим явищем у суспільно-політичному житті Волині, свідченням пробудження громадянського суспільства, стало проведення як санкціонованих, так і несанкціонованих мітингів і страйків*. Як йшлося у зверненні Верховної Ради СРСР до радянського народу, події останнього часу, страйки, національні конфлікти, які спалахують то в одному, то в іншому регіоні, «показують, що перебудова в нашій країні переживає гострий і важкий період. Створюється ситуація, яка вимагає максимального об’єднання всіх сил, що виступають за дальший розвиток процесу радикальної економічної реформи, демократизації, гласності»[17].

Страйки за своєю природою є радикальною формою протистояння між працюючими та роботодавцями. Вони можуть бути ефективною зброєю у боротьбі трудящих за свої економічні та соціальні права. Страйковий рух поряд з елементами стихійності має внутрішню логіку розвитку, організацію та інституційну структуру, де визначальну роль грають вимоги, організація, спрямованість страйкових комітетів, лідерські якості керівників. За певних умов страйки можуть набувати політичного забарвлення й бути використаними політиками для досягнення своїх політичних цілей. Саме так сталося наприкінці 1980-х рр., коли масові шахтарські страйки стали прелюдією кінця перебудови й незворотних процесів розпаду Радянського Союзу. Ці вияви масових форм протесту водночас стали і каталізатором піднесення національно-демократичних рухів.

Початок страйкових акцій шахтарів у 1989 р. був зумовлений дефіцитом і дорожнечею найнеобхідніших товарів, поганою організацією умов праці і високим травматизмом на виробництві. Однак подальша активізація супроводжувалася висуненням уже більш системних економічних та політичних вимог: реорганізація державних шахт, впровадження нових форм власності, деполітизація державних інститутів і нарешті, підтримка суверенітету України. На зауваження вчених, «очевидна специфіка розвитку страйкового руху в СРСР і пострадянських державах дає… достатньо підстав, щоб аналізувати страйки в контексті їхнього впливу на трансформацію суспільної системи загалом»[18].

Ініціаторами масових виступів трудящих в країні влітку 1989 р. стали шахтарі. Суспільно-політична ситуація в Донбасі наприкінці 1980-х – на початку 1990-х рр. вкрай загострилася й наближалася до «вибухового стану». У 1990 р. більше 60 % населення шахтарських міст і селищ Донецької області втратило віру в позитивні результати перебудови, здатність тогочасного керівництва країни і республіки, партійних і радянських органів змінити ситуацію на краще. Становище в регіоні загострювалося через різкий стрибок ринкових цін і дефіцит товарів, а також внаслідок діяльності страйкових комітетів[19]. Першими 15 липня застрайкували гірники шахти «Ясинуватська-Глибока» в Макіївці. Згодом центр страйкового руху перемістився у Донецьк. Свідченням кризи довіри до влади стала резолюція першої конференції шахтарів Донбасу, яка відбулася 28 травня 1993 року. Шахтарі оцінили політику Президента країни Леоніда Кравчука і уряду як антинародну, яка переслідує інте­реси лише вузького кола старої і нової номенклатури. Робота Верховної Ради в документі названа «сумішшю комуністичного популізму і тоталітарного націоналізму»[20].

На Волині гірники почали страйкувати в ніч з 23 на 24 липня на Нововолинській шахті № 1, а потім страйк перекинувся й на інші копальні, вугільні підприємства і шахтобудівельне управління. Очолив страйковий комітет прохідник . Слід зазначити, що на шахті № 5 імені Леніна, де виникла загроза затоплення лав, роботи не припинялися. Гірники вимагали надання економічної самостійності шахтам, підвищення зарплати, вирішення в шахтарському місті застарілих соціально-економічних і побутових проблем.

Хвиля мітингів періоду так званої мітингової демократії, що почалася у Львові, Києві та інших великих містах, докотилася й до Волині. 23 червня 1989 р. на Замковій площі в Луцьку відбувся першій багатолюдний несанкціонований мітинг, присвячений річниці розстрілу органами НКВС 23 червня 1941 р. в’язнів Луцької тюрми. Представники місцевої влади, не готові до такого перебігу подій, намагалися не допустити проведення мітингу, мотивуючи тим, що багато чого у справі розстрілу в’язнів не з’ясовано, чим ще більше розпалювали страсті навколо цієї справи. Напередодні, на засіданні виконкому Луцької міської ради 17 червня організаторам мітингу у складі , , М. І. Морозова, було відмовлено у його проведенні. Цю масову акцію можна вважати «пробним каменем» народжуваної волинської опозиції. За влучним визначенням волинського журналіста В. Лиса, «той перший несанкціонований мітинг був своєрідним луцьким чи й волинським “взяттям Бастілії”, в’язниці нашого страху перед тоталітаризмом, за вікнами якої вже було видно майбутню незалежність України»[21].

20 серпня 1989 р. з метою встановлення діалогу з опозицією, місцева влада погодилася на проведення спільного мітингу в Луцьку під гаслом «Вся влада радам!» Під час його проведення виникла суперечка навколо доцільності використання в подібних заходах синьо-жовтого прапора. Поряд із обговоренням проблем перебудови опозиція виступила за скасування святкування 17 вересня 1989 р. 50-ї річниці возз’єднання Західної України з Радянською Україною, мотивуючи тим, що ця подія відбулася внаслідок змови Сталіна з Гітлером.

Намагаючись перехопити ініціативу, яка поступово переходила до рук опозиції, обласне партійне керівництво скликало 24 вересня 1989 р. «за ініціативи партійних організацій, трудових колективів, широкої громадськості» великий мітинг на стадіоні «Авангард» в Луцьку. Гасло мітингу – «Перебудова. Демократія. Гласність. За інтернаціональну єдність і дружбу народів». Керівництво обласної організації НРУ провело альтернативний мітинг на Замковій площі. Це могло означати лише те, що опозиція стала почувати себе організованою силою і йде на пряму конфронтацію з владою. По суті справи вже тоді вимальовувалася конфронтаційна модель взаємовідносин влади та опозиції, що збереглася й досі. Ніхто не хотів поступатися і бажав перемогти за будь-яку ціну.

Процес трансформаційних змін в Україні, починаючи з 1989 р., збагатив сферу політичної активності населення багатьма оригінальним формами політичної участі, як в конвенційних, так й неконвенційних формах. Так, третя сесія Великої рад Руху, що відбулася 13 січня 1990 р. у Києві, вирішила організувати 21 січня живий ланцюг від Львова до Києва і таким чином відзначити 71-у річницю Злуки Західноукраїнської Народної Республіки й Української Народної Республіки. Об’єднання УНР та ЗУНР, які утворилися після розпаду Російської та Австро-Угорської імперій, увійшло в історію України як День Соборності всіх українських земель. Цю всеукраїнську акцію Народний рух вирішив провести 21 січня 1990 р., щоб привернути увагу української громадськості, що саме 1919 р. відбулося добровільне об’єднання українських земель. Вочевидь, ця акція мала суто політичний підтекст, оскільки ІІ з’їзд народних депутатів СРСР уже дав негативну оцінку «пакту Ріббентропа–Молотова», а народи СРСР врешті дізналися правду про зговір двох диктаторів ХХ ст.

Отож, 21 січня 1990 р. відбулася всеукраїнська акція «Живий ланцюг». Люди утворили його, одночасно взявшись за руки на всьому проміжку шляху від Івано-Франківська й Львова до Києва через Тернопіль, Дубно, Рівне, Корець та Житомир, і так простояли протягом 30 хвилин (з 12.00 до 12.30). Лише у Рівненській області, де опозиційні настрої не були настільки домінуючими як у Галичині, участь у «живому ланцюгу» взяли 8,5 тис. осіб[22].

Перед Волинською регіональною організацією НРУ стояло завдання забезпечити частину живого ланцюга на відстані 50-ти км. по київській трасі від Рівного. Оргкомітет ВРО НРУ у складі М. Тиского, О. Гудими та Г. Кожевникова забезпечив учасників акції необхідною кількістю транспортних засобів, комплектами національної символіки, листівками та транспарантами.

Під час проведення живого ланцюга учасники цього дійства проводили бесіди із мешканцями навколишніх сіл, роздавали їм листівки, газети та українську національну символіку. Після приїзду в Луцьк було організовано також живий ланцюг від Київського майдану, де знаходилася будівля Волинського облвиконкому, через усе місто до Замкової площі, де Народний рух Волині проводив свої народні віче, що мало символізувати єднання влади з народом. Свято закінчилося багатотисячним мітингом на Замковій площі та святковим богослужінням.

Слід зауважити, що ідея утворення «ланцюга» стала популярною і використовувалася у подальшому. Так, влітку 1990 р. в Луцьку було створено живий ланцюг людей від стін колишньої в’язниці, до приміщення КДБ у Волинській області, який символізував протест волинян проти розстрілу в’язнів Луцької тюрми працівниками НКВС у 1941 р. та замовчування цього факту існуючою владою.

Багатолюдні мітинги, проведення яких ініціювала Координаційна рада ВРО НРУ, прокотилися в містах та районах області. 11–18 лютого 1990 р. вони пройшли у Ковелі, Нововолинську, Ківерцях, Горохові, Володимирі-Волинському. Так, за домовленістю з міськкомом КПУ Ковеля місцевий осередок Руху ініціював спільний з владою мітинг на стадіоні. Напередодні виборів протистояння влади та опозиції досягло свого апогею. На сторінках обласної комсомольської газети «Молодий ленінець» у редакційному коментарі зазначалося: «Серія несанкціонованих мітингів відбулася цього тижня на центральній площі Луцька. Основні вимоги досить полярні: від задоволення побутових потреб – до відставки першого секретаря обкому партії Л. І. Павленка. Завдяки зваженій позиції більшості членів Координаційної ради Руху вдалося перенести обговорення проблем з площі за ’’круглий стіл’’, який відбувся вчора в Будинку техніки. 22 лютого бюро обкому і Луцького міськкому комсомолу обговорило політичну ситуацію в області і вирішило провести спільний пленум обкому та Луцького міськкому комсомолу 27 лютого о 14 годині у Палаці піонерів. Порядок денний: ’’Про поточний політичний момент’’. З метою політичної стабілізації в області вирішено ввійти з пропозицією до всіх громадсько-політичних формувань створити координаційний комітет»[23].

Безперервне пікетування обкому партії та багатолюдні мітинги в містах області змусили керівництво Волинського обкому партії і облвиконкому сісти за стіл переговорів з опозицією. 23 лютого в приміщенні Будинку техніки відбулася зустріч керівництва області з членами Президії Координаційної ради регіональної організації НРУ, на якій було висунуто низку вимог. Мабуть, найважливішою з них була вимога щодо залучення представників від новостворених громадських організацій до контролю за перебігом виборів. На цій зустрічі прийнято спільну заяву, яку підписало як тогочасне керівництво області: другий секретар обкому партії В. Блаженчук, перший заступник прокурора області П. Думало, голова Луцького міськвиконкому А. Кривицький, перший заступник голови облвиконкому А. Малиш, перший секретар Волинського обкому комсомолу М. Романюк, секретар облпрофради Ю. Сивенко, голова ради трудового колективу заводу синтетичних шкір Г. Туржанський, голова обласної організації Спілки журналістів України П. Шафета, так і «рухівці»: член обласної Координаційної ради НРУ О. Гудима, голова Луцького осередку УГС Г. Кожевников, член Луцького товариства Пенько, член Координаційної ради НРУ М. Панасюк, член Координаційної ради СНУМ Р. Тимощук, голова Координаційної ради обласної організації НРУ М. Тиский, член Координаційної ради Товариства «Зелений світ» О. Юрченко[24].

На Волині 15 липня 1990 р. відбулася знакова подія – пройшов багатолюдний мітинг з нагоди прийняття другою сесією Луцької міської ради рішення про відновлення національної символіки в місті. Було піднято синьо-жовтий прапор над приміщенням міської ради.

Досить напруженою була суспільно-політична ситуація на Волині у вересні 1990 р. Ареною політичної боротьби став обласний комітет партії. Поряд з відставкою керівництва обласного комітету КПУ, опозиція вимагала передачі приміщення обкому Луцькій міській раді. Будучи впевненою, що їм це вдасться, опоненти існуючої влади навіть заклеїли назву обкому партії листами паперу, які засвідчували, що це будинок Луцької міської ради. Сам факт намагання захопити приміщення обкому партії не з метою його передачі місцевій громаді, а для власних потреб, певною мірою характеризує установку тогочасних лідерів опозиції. Пікетування обкому тривало з 2 по 15 вересня. Майже щодня на площі біля обкому партії відбувалися мітинги. Атмосфера поступово загострювалася. У такій обстановці 14 вересня президія обласної ради народних депутатів приймає рішення «Про загострення громадсько-політичної ситуації в Луцьку». У ньому, зокрема, йшлося про те, що силові прийоми при пікетуванні «створюють небезпеку перерости в протистояння політичних сил», а обстановка в місті «може обернутися непередбаченими наслідками для людей».

Слід нагадати, що напроти обкому стояв тоді пам’ятник Леніну, який обороняли від руйнування ветерани КПРС, що також створювало додаткове вогнище напруження. Вереснева мітингова стихія закінчилася 15 числа двома альтернативними акціями. Біля обкому КПУ зібралися представники лівих сил, щоб відзначити 51 річницю возз’єднання Західної України з Радянською Україною, – опозиція ж влаштувала багатолюдне зібрання біля приміщення обласної ради, де проходила сесія.

Події в Луцьку стали проявом загальноукраїнських тенденцій розвитку політичного процесу. Поляризація і конфронтація політичних сил у республіці на цьому етапі зростали й досягли свого апогею в осінньому протистоянні влади та опозиції. 30 вересня 1990 р. в Києві відбулася грандіозна маніфестація, а з 2 по 17 жовтня тривало голодування студентів. Їх вимоги відбивали тогочасні настрої широких кіл громадськості: відставка Голови Ради Міністрів УРСР В. Масола, відмова Верховної Ради УРСР від підписання союзного договору, передача місцевим органам влади майна КПРС і ВЛКСМ, проходження юнаками України військової служби за межами республіки лише на добровільних засадах, перевибори Верховної Ради УРСР на основі багатопартійності навесні 1991 р.

16 жовтня 1990 р. в Луцькій філії Львівського політехнічного інституту відбувся студентський мітинг на підтримку вимог голодуючих у Києві студентів та депутатів Верховної Ради. Збори студентів та викладачів відбулися також в актовому залі Луцького педінституті імені Лесі Українки. Наступного дня біля приміщення обкому партії були розбиті намети, у яких розмістилося 15 студентів луцьких ВНЗ. На знак солідарності зі своїми київськими товаришами вони заявили про початок голодування. Однак ця акція була не тривалою і носила більше символічний характер. Ніяких репресивних дій збоку влади не спостерігалося. Фотохроніка того часу зафіксувала момент мирного спілкування голів Волинської обласної ради В. І. Блаженчука і Луцької міської ради зі студентами.

Суспільно-політична ситуація в республіці, й на Волині зокрема, продовжувала загострюватися. Уявлення про характер розвитку політичного процесу на той час дає зміст виступу першого секретаря обкому І. Лазорка на пленумі обкому КПУ в лютому 1991 р.: «В области, как и в республике, стране, практически заканчивается поляризация, размежевание политических сил. Происходит объединение оппозиционных к компартии группировок. Свидетельством этому стала, в частности, проведенная в конце января текущего года в Харькове учредительная конференция так называемого “Демократического конгресса”. В нем приняли участие представители 47 партий, организаций и движений из 10 союзных республик. На этой конференции была фактически сформирована всесоюзная оппозиция КПСС, антисоциалистический, антикоммунистический блок»[25].

Свідчать учасники подій.

В. І. Блаженчук, голова Волинської обласної ради у 1990–1992 рр.: «Складний був час. Але ми не допустили внутрішніх катаклізмів, протистоянь, які могли закінчитись жертвами. В Луцьку знаходився великий військовий гарнізон, 20 тисяч людей стояло під зброєю. До речі, армійські підрозділи були в прямому підпорядкуванні Москви. Дивізійні генерали Александров, Радецький, більшість командирів військових частин займали виважену позицію. Із розумінням сприйняли ідею державності керівники правоохоронних органів. Пригадую, як генерал міліції Володимир Павлов відмовився виконувати наказ Павленка позривати синьо-жовті прапори. Не допустили ніяких спроб протистояння і управління СБУ, яке очолював Анатолій Деменков»[26].

Серед найбільш активних на той час діячів національно-демократичного табору слід назвати В. Войцеховського, С. Гаврилюка, О. Гудиму, Г. Кожевникова, М. Коця, А. Криштальського (м. Горохів), І. Лисака, О. Мазепу, М. Морозова, В. Осіюка (м. Ковель), М. Панасюка, О. Покальчука, Б. Самохваленка, Д. Себія (Володимир-Волинський р-н), І. Семенюка (м. Нововолинськ), М. Семенюка (м. Горохів), В. Стрілку, М. Тиского, О. Харченка, К. Шаварову, Є. Шимоновича, О. Юрченка тощо. Саме на їх плечі ліг тягар першопрохідців, які не злякалися відкрито кинути виклик радянській системі; вони також доклали багато зусиль до руйнування сталих стереотипів та упереджень щодо існуючої системи цінностей і, навпаки, поважного ставлення до духовних надбань українського народу. На початку відкритого протистояння проти влади волинська опозиція виступала консолідовано, а тому являла собою потужну силу, яка користувалася симпатіями значної частини населення. У подальшому, коли всередині опозиції розпочалася боротьба за лідерство, – її революційний потенціал почав згасати.

Розділ 2

Форми політичного протесту громадян на початку 2000-х рр.

Період від виборів Президента України 1999 р. до парламентських виборів 2002 р. відрізнявся відносною стабільністю. Однак в суспільстві назрівало незадоволення режимом Л. Кучми, посилювалася його політизація.

Показником цього є стан суспільної свідомості населення, ставлення населення до політики, а також динаміка протестних настроїв. За висновками вчених, етап трансформації, коли зароджувалася нова інституційна криза (1999–2004), розпочався з того, що «сформована у попередні роки інституціональна система вступила в суперечність із потребами найактивніших верств населення, і з інтересами впливових опозиційних політичних еліт, які не знайшли (або втратили) своє місце в усталеній владній ієрархії». Причинами цього, на їхню думку, було те, що «відчувши певну свободу від повсякденної і виснажливої боротьби за фізичне виживання, чимало громадян України виявили підвищений інтерес до політичних колізій, пов’язаних із завершенням “епохи Кучми” і необхідністю вибору його наступника»[27].

Особливий інтерес у цьому плані викликає динаміка уявлень про політику «флагмана демократії», Львівщини у 1998 і 2000 рр. З’ясувати ставлення жителів цього регіону до політичного життя та їх безпосередню участь у ньому дозволяють дані соціологічного опитування і зокрема запитання «Громадяни по різному ставляться до політики. Яке з наведених тверджень найбільше відповідає Вашій думці?»: 1. «Політикою зовсім не цікавлюся». У 1998 р. таких було 35,0 %, у 2000 р. – 23,5 %. 2. «Політикою цікавлюся й стежу за перебігом подій у країні і світі», відповідно 57,0 % і 70,3 %. 3. «Я є прихильником певної політичної партії, голосую за її кандидатів», відповідно 5,5 % і 5,8 %. 4. «Політика мене цікавить, беру участь у мітингах та стихійних зборах», відповідно 2,1 % і 5,3 %. 5. «Я є членом політичної партії чи об’єднання», відповідно 0,7 % і 0,7 %. 6. «Я є активістом політичної партії чи об’єднання», відповідно 0,4 % і 0,3 %. 7. «Я особисто беру участь у політичних заходах своєї партії», відповідно 0,2 % і 0,4 %[28] .

Таким чином, динаміка показників 1998 і 2000 рр. не залишає сумнівів щодо зростання інтересу людей до політики на Львівщині. Водночас відповіді на питання свідчать про пасивний характер зацікавлення нею як у 1998, так і 2000 рр. Навіть більшість тих мешканців, що декларують активну зацікавленість політикою, відносяться до цієї сфери діяльності як споглядачі. Дані відповідей наводять і на роздуми щодо ролі партій у суспільно-політичному житті регіону. Прихильність до певного напряму у політиці зовсім не означає симпатій до політичних партій, що декларують себе його представники. Воно підтверджується слабкою прихильністю до конкретної партії. Це число не має тенденції до зростання і постійно залишається на рівні 5 % від загальної кількості населення. Чисельність політичних партій також не має тенденції до зростання і зберігається на рівні 1 % від всього населення Львівщини. Тому декларації регіональних партійних лідерів про значне членство у їх організаціях – це або звичайний обман, або партії формуються штучно: людей туди записують, користуючись адміністративними чи іншими впливами. Реально ріст кількості партій відбувається завдяки міграції членства однієї партійної структури в іншу. Загальна кількість партійних активістів та учасників партійних заходів є дуже малою[29]. Наведені дані зайвий раз підтверджують думку, що масові виступи населення восени 2004 р., що увійшли в історію як «помаранчева революція», не є заслугою партій, вони значною мірою стали наслідком стихійного протесту, потенціал якого накопичувався у попередні роки.

Каталізаторами політичної кризи початку 2000-х рр. виявилися вбивство журналіста інтернет-видання «Українська правда» Георгія Гонгадзе і наступний касетний скандал, що спровокували достатньо масові антипрезидентські виступи населення, які тривали від осені 2000-го до весни 2001 р. Акції громадянської непокори під назвою «Україна без Кучми», стали провісниками достатньо широкого руху опору існуючому режиму.

Початок 2002-го р. знаменувався активізацією політичних сил у зв’язку із парламентськими виборами, що мали відбутися у березні. У ході передвиборних візитів на Волинь завітали лідери всіх політичних сил. Особливою популярністю у населення користувалися лідери опозиції В. Ющенко, Ю. Тимошенко, В. Мороз, П. Симоненко, зустрічі з якими перетворювалися на масові мітинги, де останні могли висловити своє бачення політичної ситуації в країні, накреслити плани на майбутнє.

Осінь 2002 р. ознаменувалася підвищенням «градусу» протестної активності населення. За даними соціологічного опитування Фонду «Демократичні ініціативи», ситуацію в країні у серпні 2002 р. вважали напруженою 51 % опитаних, а кризовою – 25 %; 42 % виступали за мирне вирішення і стільки ж за активні дії (мітинги, демонстрації); особисту участь в акціях протесту планували по Україні 18 %, а в Києві – 8 % опитаних[30].

16 вересня 2002 р., у день, коли виповнилося два роки зникнення журналіста Георгія Гонгадзе, майже у всій Україні відбулися масові заходи, організовані опозицією в рамках Всеукраїнської акції протесту «Повстань, Україно!» Найбільш масові заходи відбулися у столиці. За різними підрахунками в них взяло участь понад 100 тис., а в цілому по Україні – до одного мільйона. Аналіз кількісних показників учасників акцій протесту 16 вересня 2002 р. у регіонах країни дає таку картину (табл. 2.1).