Волинь громадський рух: 20 років (стр. 4 )

Таблиця 2.1

Регіональна структура протестної політичної активності громадян України в акціях 16 вересня 2002 р.

Область	Кількість громадян, що взяли участь в акціях протесту, осіб
Львівська	50 000
Рівненська	2100
Тернопільська	6500
Дніпропетровська	3500
Донецька	5000
Чернігівська	5000
Харківська	5000
Чернівецька	3000
Житомирська	3000
Кіровоградська	2000
Волинська	2000
Хмельницька	1900
Одеська	1500
Крим (Сімферополь)	150

Джерело: Політична участь громадян України у системних трансформаціях перехідного періоду: моногр. / – Чернівці : Рута. – С. 253–254.

У рамках цієї акції у містах Луцьку, Ковелі, Володимирі-Волинському, Нововолинську, Камені-Каширському, Ківерцях, Горохові та у деяких інших районних центрах відбулися мітинги, організовані обласними та районними осередками КУН, СНПУ, ПРП, ВО «Батьківщина», КПУ й СПУ. Так, в ухвалі мітингу в Луцьку було висунуто низку вимог до існуючої влади:

1. Відсторонити від виконання обов’язків Президента України.

2. Проголосити дострокові вибори Президента України.

3. Зобов’язати Верховну Раду України визначити дату проведення позачергових виборів Президента України, відповідно до Конституції України.

4. Зобов’язати Верховну Раду України створити більшість на базі політичних сил, що отримали довіру українського народу в результаті парламентських виборів 2002 р. та сформувати уряд, спроможний вирішити нагальні соціально-економічні проблеми.

5. Голові Верховної Ради України терміново скликати спеціальне сесійне засідання для обговорення політичної ситуації в Україні та пошуку шляхів для розв’язання політичної кризи.

6. Міністерству внутрішніх справ, Службі безпеки України, Генеральній прокуратурі негайно припинити провокації проти власного народу та забезпечити неухильне дотримання Конституції, законів, прав та свобод людини.

7. Державним телерадіокомпаніям негайно надати лідерам політичних сил, що підтримали акцію «Повстань, Україно!», можливість у прямому ефірі розповісти про мету акції та оприлюднити зміст цієї ухвали.

Менш масштабні мітинги, організовані опозицією відбулися в Луцьку і Нововолинську 20 і 24 вересня.

12 жовтня 2002 р. у Луцьку, Володимирі-Волинському і Ковелі в рамках Всеукраїнської акції «Повстань Україно!» відбулися мітинги, організовані обласними та міськими осередками ВО «Батьківщина», КПУ, СПУ, КУН. У Луцьку на Театральному майдані мітинг відбувся у формі народного трибуналу, де слухалася «Справа народу України проти Президента Леоніда Кучми». У прийнятому учасниками народного трибуналу рішенні вимагалася відставка Л. Кучми з поста президента і порушення проти нього кримінальної справи[31].

16 жовтня гірники усіх чотирьох шахт Нововолинська приєдналися до Всеукраїнського страйку. Припинено видобуток і відвантаження вугілля, але життєдіяльність підприємств підтримувалася. Вимоги гірників відправлено у Верховну Раду України, Кабінет міністрів, ЦК галузевої профспілки. Невдоволення гірників викликано необ’єктивною бюджетною політикою, станом технічного оснащення шахт, боргом по заробітній платі, який сягав понад п’ять млн грн.

2003 р. знаменувався значним ускладненням суспільно-політичної обстановки внаслідок низки об’єктивних та суб’єктивних чинників, пов’язаних з активізацією та консолідацією опозиційних режиму сил. На цей час в Україні третій рік поспіль спостерігалося економічне зростання, закріплювалися тенденції збільшення не лише номінальних, а й реальних доходів населен­ня, були досягнуті певні зрушення у подоланні прогресу­ючої заборгованості із заробітної плати та інших соціальних виплат. Водночас зрушення в економіці не забезпечували реаль­ного покращення стану життя населення; посилювалося майнове розшарування, складною залишалася ситуація в галузі бюджет­ної сфери: освіті, охороні здоров’я, науці, культурі тощо.

Восени 2003 р. суспільно-політична обстановка в регіонах значно пожвавилась у зв’язку з їх відвідуванням лідерами опозиції. Загостренню ситуації сприяли дії влади, що створювали перешкоди не лише таким візитам, а й організовували інформаційну блокаду опозиції. У цей час народжується нова форма інформаційно-пропагандистських заходів – встановлення на центральних майданах міст (насамперед в Західному регіоні) інформаційних пунктів-наметів з символікою «Так! Ющенко», де громадяни могли отримати об’єктивну інформацію про стан суспільно-політичного розвитку в країні, ознайомитися з вимогами опозиції, їх планами на майбутнє.

Після невеликої перерви, восени 2003 р. хвиля акцій протесту, ініційована опозицією, знову пройшла Україною. 16 вересня 2003 р. о 18 годині 30 хвилин по всій країні розпочався мітинг-реквієм пам’яті Георгія Гонгадзе. У Луцьку на Театральному майдані захід зібрав близько тисячі учасників. Прелюдією до візиту на Ющенка, який відбувся 15 листопада, став Форум демократичних сил м. Луцька, ініційований регіональним представництвом «Нашої України», що проходив 9 листопада на Театральному майдані обласного центру. Учасниками мітингу стали близько двох тис. осіб.

27 листопада 2003 р. в рамках Всеукраїнської акції громадянського протесту проти підвищення цін на хліб, продовольчі товари та комунальні послуги, ініційованої консолідованою опозицією у складі партій ВО «Батьківщина», КПУ, «Наша Україна» та СПУ відбулися масові мітинги та пікетування обласних державних адміністрацій. 10 грудня того ж року в рамках всеукраїнської акції «Комуністи проти підвищення цін на хліб!» відбулися мітинги протесту в найбільших містах Волинської області Луцьку та Ковелі.

Початок травня завжди є багатим на мітинги. Але, якщо раніше святкування Першотравня було привілеєм лівих партій, то у 2004 р. в Луцьку відбулося водночас чотири мітинги, організованих різними політичними силами. Всі промовці на них висловлювалися на захист інтересів трудящих. Найбільш чисельним був мітинг, організований партіями, що входять до блоку «Наша Україна» і БЮТ у рамках всеукраїнського марафону-протесту «Так добробуту! Ні – диктатурі!» На мітингу лунали вимоги до уряду про збільшення розмірів мінімальної зарплати, пенсій, стипендій і соціальних виплат тощо. Марафон-протест «Так добробуту! Ні – диктатурі!» із використанням символіки «Так! Ющенко» продовжувався в Луцьку у формі пікетування Волинської ОДА.

Наступний сплеск політичної активності, пов’язаний з підготовкою та проведенням виборів Президента України 2004 р. – консервування внутрішніх протиріч на тлі повільного зростання антидемократичних тенденцій призвело до відкритого протистояння влади та опозиції.

Порівняльний аналіз регіональних особливостей протестних настанов за десять років (1994–2004) засвідчив, що порівняно з 1994 р. у 2004 р. збільшилася частка соціально пасивного населення у Північно-Східному регіоні та АР Крим, тоді як у Західному регіоні – навпаки, помітно зменшилася. Водночас серед жителів Західного, Південно-Західного і Північного регіонів істотно зросла кількість тих, хто висловлював готовність узяти участь у законних мітингах і демонстраціях[32].

Підґрунтя Помаранчевої революції становили зсуви у площині перерозподілу сфер впливу та власності, а відповідно виникнення нових бізнес угрупувань, які прагнули дістатися влади. Симптоматично, що наприкінці 1999 р. утворюється Все­українське об’єднання «Батьківщина» на чолі з Ю. Тимошенко, у квітні 2000-го – Партія промисловців та підприємців, а у листопаді 2000 р. об’єднавчий з’їзд п’яти партій ухвалив створення об’єднаної партії – Партії регіонального відродження «Трудова солідарність України». У березні 2001 р. партію було перейменовано на Партію регіонів. Від квітня 2003 р. голова партії – В. Янукович.

Про системний характер української політичної кризи, яка досягла апогею в листопаді – грудні 2004 р., свідчать такі обставини:

– несформованість ефективної демократичної політичної системи, адекватної вимогам сучасного соціально-економічного розвитку;

– застарілі технології в промисловості, розвал сільського господарства та маніпуляції з власністю на землю;

– деградація освіти і науки, що призводила до зниження культурного рівня населення, втрати духовних і етнічних цінностей;

– неефективне соціальне забезпечення, суцільна корупція, бюрократичне свавілля, що породжувало соціальну обуреність і політичне розчарування;

– ігнорування владою потреб української спільноти щодо артикуляції своїх інтересів у формі громадянського суспільства;

– брак повноцінної інформації в умовах заангажованості ЗМІ;

– спроба певних фінансово-промислових груп, яким колишній режим надавав необґрунтовані преференції в питаннях приватизації державної власності;

– несформованість середнього класу як основи стабільного і сталого розвитку та функціонування суспільства[33].

На думку українського дослідника Ю. Мацієвського події кінця 2004 р. не можна назвати революцією у традиційному сенсі. В Україні відбулася «ненасильницька зміна правлячої еліти за масової участі населення в період президентської виборчої кампанії. Паралельно зі зміною правлячої еліти відбувається зміна політичного режиму. Політичний режим, що склався в Україні з 1994 по 2004 р. поєднував ознаки патримоніального авторитарного режиму та панування кланової олігархії. Політичний цикл, що тривав в Україні 13 років закінчився. На початку 2005 р. ми повернулися до вихідної точки 1991р., щоправда на якісно іншому рівні»[34].

Помаранчева революція стала своєрідним індикатором росту національної самосвідомості широ­ких народних мас, помітною віхою у прагненні україн­ського народу до свободи і становлення громадянського суспільства. Такий висновок дозволяють робити дані щорічного моніторингу про­цесів демократизації в Україні, який здійснював Інститут соціо­логії НАН України. До 2005 р. за більшістю показників, що характеризували масову свідомість, було зафіксовано низку тен­денцій поступового нарощування «поворотних» (орієнтованих на минуле) орієнтацій і настроїв. Зокрема, фіксувалося зростан­ня антиринкових настроїв і негативного ставлення до процесів приватизації та інституту багатопартійності, виявлялася перма­нентна недовіра до політичних партій і представників владних структур різного рівня. У настроях людей спостерігався високий рівень соціального песимізму і аномічної деморалізованості. Події Помаранчевої революції докорінним чином вплинули на масову свідомість, а це дозволило вченим робити висновки, що «в процесі демократичного розвитку України наступив пере­лом». На початок 2005 р. вперше за всі роки незалежності в Україні число людей, що висловлювали соціальний оптимізм, удвічі перебільшило число песимістів[35].

Іще не закінчилася процедура офіційного підрахунку голосів першого туру виборів Президента України, а опозиція приступила до підготовки до другого. На Театральному майдані Луцька розташувались мобілізаційні пункти представників УНП та коаліції молоді «Наша Україна», які почали проводити запис спостерігачів від В. Ющенка на другий тур виборів Президента України. 12 листопада 2004 р. Волинське відділення Комітету виборців України повідомило про Всеукраїнську акцію «Знайди себе». Ця акція була спрямована на перевірку достовірності виборчих списків і закликала виборців у вихідні 13–14 листопада піти на дільниці й перевірити наявність себе й своїх близьких у списку виборців.

Напередодні другого туру виборів жителі Волині проявили неабияку громадянську зрілість та високу політичну культуру, намагаючись протидіяти фальсифікації виборів. Так, 18 листопада вранці, мешканці м. Ківерці Волинської області заблокували вхідні двері в районну державну адміністрацію, не дозволяючи зайняти своє робоче місце її голові. Таким чином жителі міста висловили протест проти дій влади щодо збору керівництвом відкріпних талонів для голосування. Мешканці райцентру вимагали від голів обласної, районної державних адміністрацій вжити термінових заходів у припиненні фальсифікацій з відкріпними посвідченнями. «Якщо ця брудна фальсифікація буде продовжуватися, то ми, чесні виборці району, пішим ходом направимось до Волинської облдержадміністрації і вимагатимемо Вашої відставки. Всі ми вийдемо на залізничну дорогу і зупинимо рух поїздів в м. Ківерці та транспорту на автомагістралі Луцьк-Київ», йшлося у заяві, адресованої главі райдержадміністрації[36].

Безпосереднім приводом для масових виступів стала фальсифікація результатів виборів Президента України. Вже 21 листопада вночі, як тільки надійшли перші відомості про масштаби порушень під час голосування і підрахунку голосів, кияни з помаранчевими прапорами, стрічками, хустинками, шарфами заполонили столичний майдан Незалежності. Наступного дня до них приєдналися студенти київських вищих навчальних закладів, сотні тисяч мешканців інших регіонів нашої країни. Багатолюдні стихійні мітинги відбулися і у багатьох областях України. О 14 годині 22 листопада 2004 р. понад три тисячі волинян вийшли на Театральний майдан Луцька, аби висловити свій протест проти результатів виборів, які були оголошені ЦВК, підтримуючи в такий спосіб загальнонаціональну акцію непокори. Водночас на Театральному майдані розбивається наметове містечко, у якому почався запис волонтерів, бажаючих їхати на мітинг до Києва. Увечері вулицями міста рушила під звуки клаксонів колона таксомоторів, прикрашена оранжевими стрічками, власники і водії яких у такий спосіб висловили свою позицію. Обґрунтованість думки щодо фальсифікації виборів далі результати національного екзит-полу, проведеного у день перед голосуванням у другому турі президентських виборів фондом «Демократичні ініціативи», Київським міжнародним інститутом соціології, соціологічною службою УЦЕПД ім. Разумкова, які прогнозували перемогу В. Ющенка.

Дещо несподівано для багатьох західних і навіть деяких українських оглядачів громадяни настільки масштабно і майже одночасно виступили з протестами проти фальсифікації. Як зазначив знаний американський політолог З. Бжезинський, ніхто в світі не очікував такого стрімкого і масштабного розвитку подій в Україні. На його думку, відбувся вибух самосвідомості, який охопив значну частину українського суспільства[37].

Слід зауважити, що опозиція ретельно готувалася до виборів з використанням різних форм громадянської непокори із застосуванням масових акцій протесту тощо.

Для прикладу, наприкінці березня 2003 р. у Луцьку відбувся семінар-тренінг для активістів місцевих молодіжних політичних організацій «PR технології для громадських організацій». Організаторами вказаного заходу названі Громадський комітет національної безпеки України та громадська організація «Майдан» за підтримки Вестмінстерського фонду за демократію (Великобританія). У ролі тренерів виступили представники сербської політичної партії «Отпор» та білоруської організації «Зубр». Його мета – ознайомлення активістів вітчизняних громадсько-політичних організацій з досвідом проведення масових акцій протесту членами «Отпору» та «Зубру» в Сербії та Білорусі[38].

Характерною особливістю виборчої кампанії 2004 р. у площині участі в ній молодіжних організацій стало масове створення та активність позапартійних структур і проведення широкомасштабних кампаній і акції молодими людьми. Це, насамперед, громадська ініціатива «Знаю», кампанія «Пора», «Чиста Україна», «Студентська хвиля» та ін. Особливістю цих кампаній було їх демонстративне не бажання політично позиціонуватися. У своїй роботі вони робили акцент на захист права вільного вибору і політично-правової освіти. Втім, в їх діяльності відверто простежувалася симпатія до опозиції.

Як показали дані соціологічних досліджень, акції протесту під час революції були масовими: особисто у мітингах і демонстраціях протесту взяло участь 18,4 % опитаних, тобто майже кожний п’ятий дорослий житель України, що у кількісному вимірі становить понад п’ять з половиною мільйонів. Серед тих, хто підтримував на виборах В. Ющенка особисто в акціях протесту брали 34 % опитаних, серед прибічників В. Януковича – 9 %. Отже абсолютна більшість учасників протесту (15 %) були прихильниками В. Ющенка і лише 3 % (втім, це майже мільйон осіб) – прибічниками В. Януковича. Серед областей найбільш активними були ті, де більшість проголосувала за В. Ющенка – Івано-Франківська, де в акціях протесту взяло участь 69 % дорослого населення, Львівська (46 %), Тернопільська (35 %), м. Київ (35 %), Житомирська (30 %). Серед областей, де переміг В. Янукович, підвищеною протестною активністю вирізнялася лише Донецька область (22 %)[39].

Оригінальною формою політичної участі, що стала ефективним засобом організації мас й тиску на владу став Майдан. За свідченням організаторів, Майдан мав виконувати декілька функцій. Безумовно, його головним завданням був тиск на владу самим фактом присутності на ньому кількох сотень тисяч людей. Крім цього, він виконував роль інформаційно-пропагандистського центру, а також блокування будівлі Адміні­страції Президента на Банковій вулиці[40].

Центр політичних досліджень провів опитування серед учасників акцій протесту на майдані Незалежності у Києві перед повторним голосуванням 20–21 грудня 2004 р. Більшість опитаних за місцем проживання представляли Західну Україну (31,18 %), як окрема категорія були зафіксовані представники Львова (20,59 %), тобто разом представники Львівської, Івано-Франківської та Тернопільської областей становили трохи більше половини серед тих, хто був опитаний. Ми не можемо констатувати, наскільки дана пропорція може бути екстрапольована на весь формат учасників акцій протесту, які знаходились в момент опитування у Києві. За інформацією заступника голови Львівського міського виборчого штабу «Нашої України» І. Рудницького, самостійно і цілеспрямовано з допомогою регіонального штабу до Києва між другим туром 21 листопада і повторним голосуванням 26 грудня лише зі Львова виїхало від 50 до 70 тис. Другу за чисельністю групу серед опитаних склали кияни (29, 41 %). Найменше всього було зафіксовано представників із Південної та Східної частин України[41].

У багатьох областях, і у першу чергу в Західній Україні, тисячі людей вирушали до обласних адміністрацій та органів місцевого самоврядування, вимагаючи від депутатів ухвалення рішень адекватних ситуації, що склалася. За народною ініціати­вою обласні та міські представницькі органи приймали рішення вимагати від Верховної Ради України наступного: захистити конституційні права громадян України щодо їх права на вільне та справедливе волевиявлення; визнати результати виборів недійсними; висловити недовіру ЦВК; ініціювати розслідування фактів фальсифікації виборів в Україні та притягнути винних до відповідальності, а також запропонували визнати В. Ющенка всенародно обраним Президентом України.

В умовах певного вакууму влади в Україні опозицією був утворений Комітет національного порятунку. Із метою координації зусиль та забезпечення порядку на місцях, в тому числі і на Волині, почали діяти місцеві відділення цього комітету. 26 листопада відбулися установчі збори Волинського обласного відділення Комітету національного порятунку. Його головою в області було обрано В. Бондара, заступниками – Б. Шибу та В. Банаду. До комітету також увійшли ще 17 осіб.

За офіційними результатами виборів, які 10 січня 2005 р. оголосила Центральна виборча комісія, перемогу здобув В. Ющенко, який набрав 51,99 % голосів виборців, що становиловиборців. Його опонент, колишній Прем’єр-міністр і кандидат у Президенти України В. Янукович, набрав 44,20 % голосів, що становило 528 виборців. За інформацією ЦВК, кількість виборців, включених до списків виборців на виборчих дільницях, становила; кількість виборців, які отримали виборчі бюлетені, становила, тобто 77,2 % від загальної кількості виборців; кількість виборців, які взяли участь у голосуванні – 29 68 971 виборець, що становило 77,19 % від загальної кількості виборців; кількість виборчих бюлетенів визнаних недійсними – , тобто 1,45 % від загальної кількості; кількість виборців, які не підтримали жодного кандидата, становила , або 2,34 % від загальної кількості виборців. У Волинській області за В. Ющенка відали свої голоси 90,71 %, за В. Януковича – 7,01%[42].

Отже, події Помаранчевої революції стали своєрідним випробуванням на громадянську зрілість та згуртованість українського суспільства. Водночас останні стали свідченням існування певних регіональних розбіжностей у суспільно-політичному житті України.

Розділ 3

Специфіка громадянської активності жителів Волинської області