Волинь громадський рух: 20 років (стр. 7 )

Відповідно до цієї інструкції обласна партійна преса ініціювала вихід у друк публікацій негативного спрямування щодо націоналістичних настроїв у державі. Інформацію про перші мітинги у м. Луцьку публікували тодішні партійні газети «Молодий ленінець», «Волинський вісник», «Голос народу», «Радянська Волинь», але з великими запізненнями. Перша така стаття в газеті «Радянська Волинь» (друкований орган Волинського обласного і Луцького міського комітетів КПУ та обласної Ради депутатів трудящих) журналіста В. Лиса «Пристрасті навколо мітингу» з’явилася з запізненням у півмісяця. Хоча не можна стверджувати, що публікація мала суто негативний зміст, оскільки автор зазначав, що у мітингах НРУ немає «нічого націоналістичного», а лише викриття сталінських злочинів[54]. Іншу позицію займала газета «Молодий ленінець» (друкований орган Волинського обласного і Луцького міського комітетів ЛКСМУ), де йшлося: «Він (мітинг) був ширмою для інших задумок. А саме: викликати відкрито націоналістичні настрої серед народу»[55].

Отже, спостерігався плюралізм думок щодо політичних процесів й усвідомлення журналістами необхідності перегляду характеру подачі інформаційних повідомлень. Нові політичні реалії потребували принципово нових політичних, економічних орієнтирів, вироблення та реалізації нового політичного курсу Української держави, що не могли забезпечити старі інституції, що здійснювали роботу ЗМІ[56].

Процес розкріпачення преси і реформування суспільних відносин загалом в Україні йшов повільніше, ніж у багатьох інших республіках. Однією з причин, на думку А. Колодій, було те, що «тут довше при владі затрималось компартійне керівництво «брежнєвської» генерації. Воно накладало серйозні обмеження на процеси економічної та політичної лібералізації. Державно-партійна монополія на участь у політичному житті, звинувачення на адресу «неформалів», що вони «рвуться до політики» були серйозними перешкодами для розгортання масових рухів»[57]. До цього інформаційний простір держави продовжували контролювати відповідні структури. Станом на 1990 р. в Українській РСР було щонайменше чотири органи, які опікувалися засобами масової інформації. Це були Державний комітет Ради Міністрів УРСР у справах видавництв, поліграфії і книжкової торгівлі (Держкомвидав), Радіотелеграфне агентство України (РАТАУ), Державний комітет УРСР по телебаченню і радіомовленню (Держкомтелерадіо УРСР) і Головне управління з охороні державних таємниць у пресі при Раді Міністрів Української РСР (Головліт УРСР)[58]. Головліт УРСР був створений ще 1922 р. при Наркоматі освіти УСРР як Головне управління у справах преси. Основне його завдання – «забезпечення ефективного цензурного нагляду за публікаціями у пресі, а також творами художньої літератури» [59], що підтверджує наявність тотального контролю за інформаційним простором держави, партійну заідеологізованість публікацій та обмеженість об’єктивного висвітленні суспільно-політичного життя УРСР. Аналогічну функцію посиленого контролю засобів масової інформації в областях здійснювали партійні комітети.

Важливим у плані демократизації стало рішення першої сесії Верховної Ради України ХІІ скликання 15 травня 1990 р. про трансляцію на «УТ-1» повністю у відеозаписі засідань ВРУ. Такий порядок висвітлення сесій парламенту тривав чотири роки, завдяки чому вперше вся Україна почула виступи прихильників різних політичних поглядів. Така практика прямих трансляцій спонукала до висвітлення у прямому ефіру – «наживо» – сесій обласної, міських, міськрайонних рад народних депутатів.

Волинський офіційний інформаційний простір 1989 р. складали: 22 газети, в тому числі дві обласні, дві міськрайонні, одна міська, чотири багатотиражних, 13 районних. Видання мали партійно-державницьку форму власності. Разовий наклад друкованих видань Волині становив 400 тис. примірників, лідером за кількістю читачів (майже 1/3) була газета «Радянська Волинь» (з 1992 р. – «Волинь», пізніше «Волинь-нова»), другою – газета «Молодий ленінець» (з 1990 р. – «Молода Волинь», пізніше «Віче-інформ»)[60].

У зв’язку з неможливістю друкувати свої матеріали в офіційній пресі в медіа-просторі виникає так званий «самвидав». Основу для української незалежної преси заклав лідер Народного руху України В. Чорновіл. Ще 1987 р. він почав видавати альманах «Український вісник» тиражем 20 примірників. В. Кіпіані, що досліджував український інформаційний простір того часу, пише: «Самвидавний журнал зразка 1987 р. – це не гладенькі сторінки сучасного офсетного друку. Це 360 сторінок, друкованих на машинці, точніше на різних машинках. Папір – від цигаркового до напівкартону. Через фіолетову та чорну копірку. З різним інтервалом»[61]. Але навіть при зовнішній непривабливості «самвидав» віднайшов своїх читачів: зміст публікацій кардинально відрізнявся від офіційних повідомлень своєю правдивістю та безкомпромісністю у висвітленні болючих питань суспільного життя.

1989–1991 рр. позначились принциповими змінами медіа-простору: відбувся перехід від монополії в ньому КПРС-КПУ і створення медіа-ринку, з притаманним для нього існуванням незалежних (приватних) видань. На Волині почали виходити багато нових видань, які можна згрупувати таким чином.

Громадські суспільно-політичні видання. 30 серпня 1990 р. вийшов перший номер газети «Народна трибуна», засновником якої стала Луцька міська рада народних депутатів, головним редактором призначено І. Корсака. 13 жовтня цього ж року орган обласного комітету Компартії України «Радянська Волинь» з № 197 отримала статус громадсько-політичної газети, редактором якої призначено П. Шафету. Із листопада газета Волинської обласної організації ЛКСМУ «Молодий ленінець», засновником якої стало Управління у справах молоді та спорту ОДА, з № 131–132 почала виходити під назвою «Молода Волинь», а її головним редактором став В. Простопчук.

Незалежні видання. 7 грудня 1990 р. вийшли перші номери незалежної обласної газети для безпартійних «Репортер» (редактор В. Ребров), 18 грудня – незалежного видання «Вільна думка», редактор П. Соботович, видавець – Л. Сахнюк.

Партійно-політичні видання. Протягом 1989–1990 рр. вийшли інформаційні вісники Волинської регіональної організації НРУ «Народна справа», Горохівської районної організації Народного руху України та Української гельсінської спілки – «Вітер надій», Ковельської районної організації НРУ – «Доля», Волинської філії УГС «Вільна думка». У березні 1991 р. почали виходити газета «Справедливість» – друкований орган правозахисного товариства з аналогічною назвою та додаток до неї «Олицькі вісті», газета Волинського Союзу націоналістичної молоді України – «Сокіл», Волинської організації Української народно-демократичної партії «Голос народу», Волинської організації Української республіканської партії «Волинь. Акценти».

Наприкінці 1990 – першій половині 1991 р. вийшли номери незалежного інформаційно-комерційного тижневика «Волинська реклама» (видавці М. Носков, М. Савчук) та Луцького крайового товариства Апостола Андрія Первозваного Української автокефальної православної церкви «На варті» (редактор М. Панасюк).

Відбулися зміни й у характері подачі інформації: ЗМІ отримали свободу від втручання державних органів, журналісти – можливість висвітлювати заборонені до сих пір теми. Поступово зникли замовні статті, що спотворювали історію національно-визвольних змагань ХХ ст. В Україні, та на Волині зокрема, демократичний рух набував усе більших обертів: радянська влада на місцях не мала можливості створювати перешкоди для виходу друкованих органів політичних партій. Виникнення незалежних, приватних видань свідчило про створення вільного медіа-ринку, що пропонував альтернативний, позацензурний погляд на політичні процеси в області.

1991 р. Україна задекларувала вибір демократичного шляху розвитку, який передбачає побудову відкритого суспільства, зміцнення демократичних засад політичного життя, свободу слова та незалежність засобів масової інформації. Внутрішньополітичне життя України визначали розбіжності між полярними політичними силами. Дискусії точилися з таких ключових питань, як ринкова чи планова соціалістична економіка, незалежність чи повернення до Союзу тощо. 1991 р. в Україні розпочалися процеси децентралізації, перепідпорядкування, ліквідація старих і створення нових органів державної влади. Ці зміни стосувались і структур, що регулювали діяльність засобів масової інформації. 24 травня 1991 р. була прийнята Постанова Кабміну УРСР «Про порядок реалізації Закону УРСР «Про перелік міністерств та інші центральні органи державного управління Української РСР», якою ліквідовано Держкомтелерадіо УРСР, а його функції передані Державній телерадіокомпанії, Держкомвидав був реорганізований у Державний комітет УРСР по пресі, РАТАУ – в Українське інформаційне агентство при Кабінеті Міністрів УРСР (пізніше – Укрінформ), Головліт УРСР – у Головне управління з охорони державних таємниць у пресі. 10 листопада 1992 р. виходить постанова КМУ «Про зміни в системі органів державної виконавчої влади, підвідомчих Кабінету Міністрів України», якою Головне управління з охорони державних таємниць у пресі та інших засобах масової інформації при Кабінеті Міністрів України перетворилося у Державний комітет України з охорони державних таємниць у пресі та інших засобах масової інформації, хоча саме Головне управління значилося в переліку комітетів при Кабінеті міністрів аж до 2004 р.

1994 р. створюється Національна рада з питань телебачення і радіомовлення, яка проіснувала всього три місяці та виникла пізніше у вигляді Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення. Лише 1994 р. Указом Президента України «Про утворення Міністерства України у справах преси та інформації» ліквідовано Державний комітет України по охороні державних таємниць у пресі та інших засобах масової інформації та Державний комітет України у справах видавництв, поліграфії та книгорозповсюдження, а замість них створено Міністерство України у справах преси та інформації.

Характер реорганізації органів і структур, що мали упорядковувати інформаційний простір незалежної України, показав їхню недієздатність. Звідси відсутність протягом тривалого часу конструктивної практики цивілізованого співробітництва представників медіа-простору й органів влади та відсутність (до 1997 р.) законодавства щодо підтримки засобів масової інформації та соціального захисту журналістів. Основні законодавчі акти, що регулювали відносини між ЗМІ та владою, були Закони України «Про інформацію» (2 жовтня 1992 р.), «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» (16 листопада 1992 р.), «Про телебачення та радіомовлення» (21 грудня 1993 р.) та ін.

Тим часом, як офіційний, так і неофіційний інформаційний простір на Волині, почав поповнюватись новими учасниками, засновуються приватні часописи, комерційні теле - та радіокомпанії. Так, 9 жовтня 1991 р. друком вийшов перший приватний часопис, який презентував себе як газета цікавої інформації «Сенсації» (редактор О. Потурай). 1 січня 1992 р. розпочало свою діяльність Волинське державне телебачення, яке мало близько двох годин загального мовлення на добу. Наприкінці січня 1992 р. розпочав діяльність недержавний телевізійний центр «Ковель», 1 лютого 1995 р. – радіостанція «Луцьк» Волинської держтелерадіокомпанії (головний редактор – Л. Жаловага), першої у системі Держтелерадіо України на частотах FM-діапазону. Своїх прихильників мало недержавне радіо «Світязь» (директор – )[62].

Через невеликі проміжки часу з’являлися нові газети різних форм власності та тематичного спрямування: від партійної преси до розважальних видань. Вийшли друком «Альтернатива» – молодіжне видання, «Волинь-EXPRESS», «Аверс-Прес», інформаційно-аналітичний тижневик «Бізнес-аналіз» (ВАТ «Волиньінформ»), інформаційно-рекламна газета «Вісник» (аудиторська фірма «Бізнес-аудит»), політичний тижневик «Українська перспектива», науково-популярний часопис «Феномен» (ПП «Феномен»). Органи влади і місцевого самоврядування продовжують утворювати свої друковані ЗМІ: Волинська ОДА заснувала – «Вісті», Шацька РДА – «Шацький край», Луцька міська рада – «Луцький замок», Володимир-Волинська РДА – «Слово правди», «Досвітня зоря» (перша аграрна газета, засновники Волинські обласні ради профспілок та колективних сільськогосподарських підприємств, Волинського обласного управління сільського господарства та продовольства) й ін. Засновують свої видання партійні структури: інформаційно-аналітична газета «Відображення» (ВО Народно-демократичної партії), новостворена у 1995 р. «Радянська Волинь» (Волинський обком Компартії України), газета «Вісті тижня» (ВО Української республіканської партії).

Із липня 1992 р. в області було започатковане розповсюдження друкованих видань Республіки Польща, газет «Kronika tygodnia» («Хроніка тижня») та «Kronika zamoyska» («Хроніка замойська»). 1995 р. комітет у справах преси та інформації Волинського облвиконкому зареєстрував нове друковане видання – англомовний додаток до обласної газети «Віче» – «UNI-PRESS», головна мета якого полягала у сприянні вивчення англійської мови у навчальних закладах області й ознайомлення іноземців із досягненнями України і Волині.

Із середини 1991 р. відбувалося масове перейменування видань: газети стають громадсько-політичними тижневиками без ознак приналежності до партійних комітетів і рад народних депутатів, при цьому залишивши їх у засновниках[63]. Так, «Слава праці» стала «Колосом» (смт. Іваничі), «Червона зірка» – «Новим життям» (смт. Любешів), «Зоря комунізму» – «Вільною працею» (смт. Маневичі), «Червоний прапор» – «Ратнівщиною» (смт. Ратно) та ін.

Велика кількість нових друкованих видань, відкриття телерадіокомпаній різних форм власності свідчили про позитивні процеси у розвитку свободи слова, проте говорити про незалежність мас-медіа не доводилося. Аналіз повідомлень у ЗМК показав, що державна цензура перейшла в цензуру приватних осіб і місцевих владних структур.

Для організації ефективної роботи і захисту прав журналістів 1991 р. засновано Волинській осередок Національної спілки журналістів України, який у першій половині 1990-х рр. очолював тодішній редактор «Радянської Волині», заслужений журналіст України П. Шафета. Кількість членів цієї організації відзначалася стабільністю протягом багатьох років: так, 1991 р. кількість спілчан становила 215 осіб, 2001 р. – 214 журналістів[64]. 15 березня 1995 р. створено Волинську обласну організацію власкорів Спілки журналістів України, членами якої стали власні кореспонденти всеукраїнських газет, радіо, телебачення, акредитованих на Волині інформаційних агентств. Секретарем обрано власкора ДІНАУ З. Жижару.

1997 р. став певним рубежем, за якого центральна влада здійснила кроки, спрямовані на згортання свободи слова: розпочинається одержавлення та контроль за інформаційним простором з боку органів влади. За ініціативою Президента України Л. Кучми приймається законодавство щодо державної підтримки засобів масової інформації та соціального захисту журналістів. Із цього часу починається новий етап історії інформаційного простору України. Оскільки основні демократичні положення цих нормативних документів залишилися на папері. Дослідники політичної журналістики визначають цей період, як час «кланізації» українських ЗМІ – «початок утрати відвойованої свободи»[65]. Пресу змушують прийняти правила, за яких провідні телеканали та загальнонаціональні видання почали переходити у власність олігархів і політико-економічних груп. Прояви монополізації окремих сфер інформаційного простору стали нормою суспільно-політичного життя.

Особливого масштабу використання засобів масової комунікації набуло під час парламентських (1998, 2002 рр.) і президентських (1999, 2004 рр.) виборів, що засвідчило остаточне перетворення українських засобів масової комунікації на засоби масової пропаганди. Причому йдеться як про владні, та к й опозиційні ЗМК. Опоненти використовували інформаційно-пропагандистські методи: влада не зупинялася перед використанням навіть прийомів «чорного» піару, опозиція, в межах дозволеного, намагалася вплинути на суспільну думку, переконати електорат у своїй правоті. Провідними спеціалістами ЗМІ зазначалось, що жорстока цензура стосувалась буквально кожного слова та кадру, чого не було навіть за радянських часів[66]. Із боку влади такі твердження заперечувались. Саме в цей час з’явилися «темники» – інструкції для ЗМІ від Адміністрації Президента України. У них вказувалось, які події та як саме висвітлювати, а які – взагалі оминати. Таким чином, український медіа-простір цього періоду втратив свободу та незалежність в об’єктивному висвітленні суспільно-політичного життя суспільства.

Продовжувались зміни й у структурі органів, що регулювали діяльність інформаційного простору. Державний комітет телебачення і радіомовлення та Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення стали конституційними органами. Це означало, що керівника Держкомтелерадіо та членів Національної ради мали призначати за визначеною у Конституції України процедурою. Міністерство України у справах преси та інформації було реорганізовано в Міністерство Інформації України, а згодом йому підпорядковується Державний комітет телебачення і радіомовлення та Державне інформаційне агентство України (ДІНАУ). Таке становище тривало до 1998 р., коли їх було перепідпорядковано Кабінетові Міністрів України. 1999 р. Міністерство Інформації ліквідується, а замість нього створюється Державний комітет інформаційної політики, який забезпечував проведення державної політики в інформаційній та видавничій сферах. Рік потому Держкомтелерадіо та Держкомінфополітики зливають в один орган – Державний комітет інформаційної політики, телебачення і радіомовлення України, який виконує функції своїх попередників, за винятком тієї самої «організації виконання актів законодавства у сфері телебачення і радіомовлення та відповідних рішень Національної ради з питань телебачення і радіомовлення та несення відповідальності за розвиток державного телебаченням і радіомовлення». 2001 р. ДІНАУ перетворюється в Українське національне інформаційне агентство «Укрінформ»[67]. Таким чином, впродовж 1997–2001 рр. відбувався пошук оптимальної форми контролю та методів цензури ЗМК.

Після прийняття 9 грудня 2000 р. Указу  Кучми «Про додаткові заходи щодо безперешкодної діяльності засобів масової інформації, дальшого утвердження свободи слова в Україні» і відповідного розпорядження голів обласних державних адміністрацій, районних державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування у Волинській області затверджено програми економічної підтримки районних, міських, міськрайонних газет, телерадіомовлення. Органами публічної влади було складено план заходів щодо зміцнення зв’язків обласної та районних державних адміністрацій із засобами масової інформації, надання їм повної, об’єктивної, неупередженої інформації про діяльність цих органів, реагування у встановленому порядку на критичні виступи журналістів[68].

На Волині з’являються публікації й інтерв’ю з відомими журналістами на тему «Свобода слова: реальність чи міф?», де можна було прочитати таке: «Свобода слова – абсолютний міф. Якщо раніше служили ідеї, нехай навіть потворній, то тепер умовам, керівництву, владі, тобто, різним найрізноманітнішим структурам. Скасування пільг, ведення ПДВ, розповсюдження, постачання газет свідчить про те, що пресу хочуть приручити, прив’язати на короткий поводок» (Є. Хотимчук – голова ВОО Спілки журналістів, редактор газети «Вісник»); «Держава не повинна мати своїх засобів масової інформації. ЗМІ мають бути незалежними від держави, щоб зберегти сповна свою об’єктивність, а три відомих гілки влади мусять забезпечити саме такі умови. І ще: журналіст має заробляти стільки, щоб не потребувати побічних заробітків, а значить – подолати корупцію» (С. Пирожко – генеральний директор ВОДТРК)[69].

Попри всі негаразди, за перші десять років незалежності України кількість друкованих видань в області зросла з 43 газет 1995 р. до 63 – 2000 р., кількість примірників збільшилась майже вдвічі – разовий тираж 1995 р. становив 216,6 тис. примірників, а 2000 р. – 415,4 тис. На 2001 р. друкований ринок Волині був представлений вже 110 періодичними виданнями, у тому числі 88 газетами та 16 журналами, із зазначених регулярно виходило майже 60 газет і 12 журналів, решта – епізодично. Засновниками 89 видань є юридичні, 21– фізичні особи, 23 видання заснували органи виконавчої влади та місцевого самоврядування. Найбільш представницьку групу складами друковані видання зі статусом комунальних, їх передплачували 126 тис. читачів[70].

Щодо телевізійного та радіопростору Волині, то сумарна кількість середньодобового телевізійного державного мовлення залишалась протягом десяти років (1995–2005 рр.) майже без змін і становила десять годин; радіомовлення також не значно збільшилась: з 13,7 годин до 15,6 годин на добу. Кількість годин добового мовлення Волинської обласної державної телерадіокомпанії почала збільшуватись, розпочали трансляцію корпорація «Аверс», студія «Полісся-ТБ», не довгий час функціонувала компанія «Тоніс». Сумарна тривалість передач волинських телерадіокомпаній 2001 р. становила 47 годин на добу. До того ж 80,7 % ефірного часу належало засновникам приватних форм власності, що свідчило про недостатнє фінансування ЗМК державою. ВОДТРК половину ефірного мовлення заповнювало передачами власного виробництва. Понад 40 фільмів, сюжетів телерадіокомпанії стали лауреатами чи дипломантами міжнародних конкурсів і фестивалів[71]. Отже, період 1997–2004 рр. характеризувався наявністю двох тенденцій: збільшення (майже вдвічі) друкованих мас-медіа, що супроводжувалося обмеженнями в питаннях розвитку свободи слова.

Прогресивною рисою медіа-простору наприкінці 2004 р. стало використання високотехнологічних засобів виготовлення та поширення політичної інформації: нового обладнання, технологічних процесів, новітніх досягнень в електроніці, ротаційній техніці тощо. Все це надавало можливість швидко збирати, опрацьовувати, випускати й розповсюджувати майже одночасно інформацію в масовому масштабі й на великій території. Усе більшого значення набувала Всесвітня мережа Інтернет, яка характеризується, насамперед, своєю децентралізованою системою. На початок 1997 р. розвиток комп’ютерних мереж у Волинській області був незначний, не існувало і контролю над ними з боку державних структур. Саме відсутність цензури, доступність, можливість вільно висловити свою думку обумовили особливу популярність Всесвітньої мережі. На 2004 р. значення Інтернету для розвитку інформаційного простору зростає, але регіональних Інтеренет-видань на Волині в цей час не було. Популярним на той час був львівський сайт «ZIK», де окремим блогом розміщувались волинські новини. Новим явищем того часу стала поява електронних аналогів друкованих видань, свої сайти заснували газети «Волинь-нова», «Волинська газета», «Вісник», «Сім’я і дім», «Віче».

2005 р. розпочався етап поступового відновлення втраченої у другій половині 1990-х рр. свободи слова, заснування нових і реорганізація існуючих учасників медіа-ринку. Початок цього етапу позв’язуємо з подіями Помаранчевої революції, після яких принципово змінилося відношення органів державної влади до ЗМІ.

Наприкінці 2004 р. в Україні склалась ситуація, в якій питання самостійної публічної політики, як сфери суспільної життєдіяльності, було поставлено під сумнів. Останнє гальмувало подальший розвиток набутих за перше десятиліття незалежності України демократичні перетворення. Із наближенням виборів Президента України політична боротьба розгорталась не лише навколо політичних, економічних, соціальних і культурних проблем країни, але й за доступність кандидатів до висвітлення передвиборчих програм у мас-медіа. Головним джерелом отримання інформації залишалось телебачення, що на той час фактично було поділено між фінансово-політичними угрупуваннями, наближеними до владних структур. У зв’язку з цим найпопулярніші канали «1+1», «Інтер», «УТ-1» замовчували чи дискредитували діяльність опозиції та її лідера В. Ющенка, ізолювали та позбавляли можливості виступів на широку аудиторію через ЗМІ та водночас створювали сприятливий імідж для кандидата від влади. 90 % мас-медіа висловлювали консолідовану провладну позицію, щодо політичних подій. Водночас розпочався процес тиску і, навіть, закриття непідконтрольних владі опозиційних друкованих та інтернет-видань, створення перешкод для лояльних до опозиції радіостанцій, використання так званих «темників».