Тема 3 Розвиток судової системи України у новітню епоху (стр. 10 )

При цьому одночасно активізувалися два вкрай негативних процеси деградації судової влади. По-перше, її політизація, тобто залежність судів від певних політичних сил, інтереси яких суди мали захищати.

Крім політичної складової у поступовому розкладі судової системи України чималу роль відігравала і економічна складова, вірніше виконання судами забаганок певних підприємницьких структур і вирішення справ на їх користь всупереч закону. Фактично деякі суди і судді стали складовою частиною злочинних корупційних схем. Можливість швидкого нетрудового збагачення відсунула на задній план завдання захисту судом прав і свобод громадян, не кажучи вже про державні інтереси.

У такій обстановці був здеформований головний стрижень судової системи — незалежність суддів, на утвердження якої покладалися такі великі надії невдовзі після здобуття Україною державної незалежності.

У суддівському середовищі почали культивуватися перебільшені уявлення щодо сили судової влади та її можливостей не стільки вершити правосуддя, скільки “вирішувати питання”. Деякі судді, втративши почуття міри і здоровий глузд, насмілювалися на “містечковому” рівні втручатися у вирішення загальнодержавних справ, переглядати рішення вищих органів державної влади. До правової свідомості запроваджувалися ідеї, якими стверджувалися не просто рівність судової влади з іншими владними суб’єктами, а й її верховенство у державній системі.

Реальне існування в Україні гласності й відкритості засобів масової інформації сприяло тому, що про нездорові явища у судовій системі, “замовні” справи, неможливість для пересічних громадян домогтись правди в судах, здирництво з боку частини суддів стала широко інформуватися українська громадськість. Це сприяло формуванню у суспільній свідомості негативного іміджу судової влади навіть з боку людей, які особисто не були учасниками судових процесів і не постраждали в судах від свавілля, тяганини й байдужості.

Усередині першого десятиліття нинішнього століття громадська думка у країні повністю усвідомлювала необхідність у подальшому кроці в реформуванні судової системи. Як відзначено науковцями, “у 2005 рік Україна ввійшла з великими проблемами у сфері судоустрою і судочинства і відсутністю єдиного бачення, як їх вирішувати. Тому мало не найбільшу увагу політиків протягом 2005—2006 років було приділено виробленню стратегії подальшої судової реформи”.

До вироблення відповідних рекомендацій залучалися як вітчизняні, так і міжнародні експерти, зокрема комісія “Блакитної стрічки”, створена з провідних фахівців у галузі права за підтримки Програми розвитку ООН. Звіти про наслідки її роботи надсилалися Президенту і Верховній Раді України.

Конкретні пропозиції щодо прийняття нових нормативних актів, внесення змін до Закону України “Про судоустрій України”, а також до законів “Про статус суддів”, “Про виконавчу службу”, “Про виконавче провадження”, про вдосконалення діяльності кваліфікаційних комісій суддів, поліпшення фінансування і матеріально-технічного забезпечення судів містилися у рішеннях VII з’їзду суддів України, який відбувся у листопаді 2005 року. У цьому ж році створено Національну комісію зі зміцнення демократії та утвердження верховенства права як консультативно-дорадчий орган. Комісія розробила Концепцію удосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів.

У Концепції були досить чітко визначені не вирішені остаточно кінця проблеми судової влади України: відсутність системного й узгодженого бачення подальшого здійснення судової реформи; незавершеність реформи процесуального права; невідповідність системи судів загальної юрисдикції вимогам Конституції України, видам і стадіям судочинства; перевантаження судів; недостатня прозорість їх діяльності; наявність чинників, що загрожували незалежності суддів; неналежний рівень кваліфікації значної частини суддівського співтовариства і низька ефективність професійної підготовки суддів; недостатнє фінансування судової влади; неефективність системи виконання судових рішень.

До цих проблем можна було б додати: відсутність чіткої системи добору, поповнення і використання суддівських кадрів; загрозливе зростання проявів корупції у суддівському середовищі; недосконалість інституту дисциплінарної відповідальності суддів.

Принципово важливим стало трактування авторами Концепції принципу спеціалізації судів. Як зазначалося у пункті 1 розділу III Концепції, “спеціалізованою має бути вся система судів загальної юрисдикції, а не окрема її частина”, що дозволило б підвищити оперативність і якість розгляду судових справ. Пропонувалося здійснити спеціалізацію судів за галузевою ознакою і обумовленими нею видами судочинства, що дало б можливість виділити у межах загальної юрисдикції цивільну, кримінальну, адміністративну і господарську юрисдикції. Такий підхід через чотири роки застосовано у Законі.

Указом Президента України № 000 від 20 березня 2006 року було затверджено План заходів на 2006 рік щодо вдосконалення судового устрою та забезпечення справедливого судочинства в Україні відповідно до європейських стандартів.

У ньому, зокрема, було передбачено вжиття заходів щодо: поліпшення якості кадрового забезпечення судової системи: запровадження конкурсних засад зарахування на суддівські посади, покладання добору кандидатів у судді на загальнодержавний орган — Вищу кваліфікаційну комісію суддів України, її функціонування на постійній основі; віднесення до її компетенції здійснення дисциплінарного провадження щодо суддів місцевих і апеляційних судів; підвищення рівня професійної підготовки кандидатів у судді у юридичних ВНЗ та Академії суддів України; розроблення і запровадження нових навчальних програм на основі верховенства права.

Планом були передбачені також заходи, спрямовані на покращення фінансування і матеріально-технічного забезпечення судів, підвищення рівня соціальних гарантій для суддів, зокрема у частині оплати їхньої праці.

Положення Концепції були значною мірою використані при розробці законопроектів “Про внесення змін до Закону України “Про судоустрій України” і “Про внесення змін до Закону України “Про статус суддів”, внесених до парламенту у 2007 році.

У результаті обговорення цих законопроектів у науковому середовищі і суддівських колективах і з урахуванням висновків Венеціанської комісії було прийнято рішення про об’єднання цих двох законів в один під назвою “Про судоустрій і статус суддів”. Це рішення було абсолютно обґрунтованим і з наукових, і з практичних позицій. Адже суддя є головним і первинним суб’єктом судової системи, яка передусім складається із суддів.

Зазначений законопроект був внесений Президентом України. Організацію його підготовки до розгляду взяв на себе Комітет Верховної

У цьому документі було заплановано зміни і доповнення до великої кількості норм про судоустрій. Йшлося не про прийняття попереднього Закону про судоустрій у новій редакції, а про принципово новий законодавчий акт. Зміни стосувалися багатьох аспектів організації та діяльності судів. Найпринциповіше значення мали:

— конкретизація і деталізація принципів судоустрою і судочинства;

— перебудова структури судової системи на засаді спеціалізації судів;

— удосконалення порядку добору претендентів на суддівські посади, призначення і обрання суддів, а також призначення суддів на адміністративні посади в судах;

— встановлення додаткових правових, організаційних і соціально - економічних гарантій незалежності суддів для безперешкодного виконання ними професійних обов’язків;

— оптимізація фінансового і матеріально-технічного забезпечення суддівської системи;

— перебудова системи кваліфікаційної атестації суддів і підвищення їх фахового рівня;

— удосконалення підстав і порядку притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності з метою більш ефективного викорінення негативних явищ із суддівського середовища;

—  очищення суддівського співтовариства від несумлінних і корумпованих осіб;

—  підвищення ролі суддівського самоврядування та розширення прав його органів у вирішенні внутрішніх питань діяльності судів;

— удосконалення правового статусу Державної судової адміністрації України та її органів;

— внесення першочергових змін до інших законодавчих актів, передусім до судово-процесуальних кодексів, для кращого забезпечення судового захисту прав і свобод, справедливого судочинства та запобігання тяганині.

З прийняттям Закону завершився важливий етап судової реформи. На черзі — оновлення законів, що регулюють діяльність правоохоронних органів, передусім прокуратури. Крім того, судова реформа України має здійснюватися у системному взаємозв’язку з парламентською, адміністративною і муніципальною реформами, що обумовлюється єдністю системи державної влади.

ВИСНОВКИ

Судова система України у складі Російської імперії в результаті судової реформи 1864 року мала наступні здобутки: відбулося упорядкування судів; здійснилося перетворення інквізиційного розгляду справ на відкритий процес; запроваджено до судового процесу принцип змагальності, суд був позбавлений обов’язку доказування при розгляді справи; почав діяти суд присяжних; відбулася переорієнтація прокуратури на підтримання державного обвинувачення в суді з покладанням на прокурорів обов’язку доводити винність підсудних у гласному судовому процесі; створено незалежну адвокатуру; вперше закріплено в законі можливості врегулювання цивільних спорів третейськими судами.

Період існування урядів національно-демократичної орієнтації варто поділяти на три періоди: перший – функціонування Центральної Ради як вищого органу влади Української Народної Республіки (кінець 1917 – березень 1918 року); другий – Гетьманат (Гетьманська держава) (квітень – грудень 1918 р.); третій – існування Директорії Української Народної Республіки, яка діяла з перервами до кінця 1920 року. (1917–1920 роки)

Одним із перших декретів радянської влади в був декрет Раднаркому, яким затверджено Тимчасове положення “Про суд і революційні трибунали в УСРР”. Відповідно до нього судову владу мали здійснювати: 1) народні суди і ради (з’їзди) народних суддів; 2) революційні трибунали, які створювалися один на губернію. Відповідно до першої Конституції УСРР, прийнятої 1 березня 1919 року, було утворено Народний комісаріат юстиції (НКЮ) УСРР, на який поклали функцію з упорядкування судової системи України. На місцях цю діяльність провадили юридичні відділи губернських виконкомів (губвиконкомів) та їх повітові бюро.

У другій половині 80-х і на початку 90-х років XX століття у законодавстві про діяльність судів розпочалися зміни, які можна вважати своєрідним “нульовим етапом” судово-правової реформи до офіційного затвердження її концепції. Політико-правовою основою цих змін стала Декларація про державний суверенітет України, прийнята Верховною Радою Української РСР 16 липня 1990 року.

Завданнями реформування судового процесу відповідно до Концепції судово-правової реформи визначено: диференціювати форми судочинства, зокрема, залежно від ступеня тяжкості злочину; запровадити розгляд окремих категорій судових справ суддями одноособово, а також колегіями професійних суддів та суддями з розширеною колегією судових засідателів; чітко визначити умови допустимості доказів; встановити контроль суду за законністю та обґрунтованістю процесуальних рішень слідчих органів, які обмежують права громадян; запровадити апеляційний і касаційний порядки перегляду судових рішень.