Тема 3 Розвиток судової системи України у новітню епоху (стр. 6 )

Більш досконалими стали прийняті на початку 60-х років Кримінальний і Цивільний кодекси, Кримінально-процесуальний і Цивільний процесуальний кодекси України, була лібералізована практика призначення покарань, передусім у справах про ненасильницькі злочини. Водночас залишилося і навіть розширилось застосування смертної кари, в тому числі за особливо тяжкі злочини у сфері економіки, хабарництво, підробку грошей, порушення правил про валютні операції.

Суди виносили досить суворі вироки і у справах про політичні злочини, передусім про наклепи на радянський державний і суспільний лад. Фактично ж деякі представники інтелігенції засуджувались за те, що використовували закріплену у радянський Конституції свободу слова для критики окремих дій і рішень влади у галузях внутрішньої та зовнішньої політики держави або висловлювали протест проти засудження своїх однодумців, робили спроби створювали правозахисні громадські організації.

Тодішній судовій системі було властивим істотне обмеження сфери судової юрисдикції, хоча в повному обсязі почав додержуватися принцип розгляду виключно судом цивільних справ. Можливість розгляду судами трудових спорів, а також оскарження рішень і дій владних структур допускалася у випадках, прямо передбачених законом, а це призводило до того, що переважна більшість таких спорів вирішувалася не в судовому, а в адміністративному порядку. Що ж до існування адміністративної юстиції, то дискусія щодо самої можливості її створення фактично перебувала під забороною як пропаганда буржуазних ідей. З юрисдикції судів було вилучено і розгляд господарських спорів між юридичними особами. Такі спори розглядалися не судами, а державними і відомчими арбітражними, які перебували в підпорядкуванні або під контролем органів державного управління. В умовах командно-адміністративної економічної системи вони не могли реально сприяти додержанню законності у сфері економіки.

В Україні не існувало спеціалізованого суду конституційної юрисдикції, в ролі якого нині виступає Конституційний Суд України, а також єдиного органу, який у загальнодержавному масштабі відповідав би за формування високопрофесійного суддівського корпусу. У Законі про судоустрій 1981 року розділ III було присвячено правовому статусу суддів і народних засідателів.

Відповідно до статті 55 цього Закону суддями і народними засідателями могли обиратися всі громадяни України, які досягли віку 25 років. Інших вимог до кандидатів у судді не пред’являлося, в тому числі щодо вищої юридичної освіти, проте було передбачено, що “громадяни інших союзних республік на території Української РСР можуть бути обрані суддями і народними засідателями нарівні з громадянами Української РСР”. Це положення досить виразно демонструвало справжню ціну громадянства Української РСР, як і її державності.

Судді і народні засідателі могли бути відізвані виборцями чи органами, які їх обрали якщо не виправдали виявленої ним довіри або вчинили дії, негідні високого звання судді або народного засідателя (стаття 59 зазначеного Закону).

Народні судді і народні засідателі відкликалися безпосередньо виборцями, а керівники і судді судів більш високих рівнів, — відповідно, обласними радами, Верховною Радою Української РСР, а в період між її сесіями — Президією Верховної Ради Української РСР.

Позитивною рисою зазначеного Закону було закріплення в ньому імунітету суддів від незаконного притягнення до кримінальної відповідальності як помсти за їх принципову позицію при розгляді справ. Відповідно до статті 52 Закону про судоустрій 1981 року судді, а також народні засідателі при виконанні останніми обов'язків у суді не могли бути притягнуті до кримінальної відповідальності, арештовані або піддані заходам адміністративного стягнення, що накладалися в судовому порядку, а саме:

— народні судді і народні засідателі районних (міських) народних судів, голови, заступники голів і народні засідателі обласних судів, Київського міського суду — без згоди Президії Верховної Ради Української РСР;

— Голова, заступники Голови і члени Верховного Суду Української РСР — без згоди Верховної Ради Української РСР, а в період між її сесіями — Президії Верховної Ради Української РСР.

Практично відмінностей між цим порядком для суддів різного рівня не існувало з огляду на те, що Верховна Рада УРСР працювала у пленарному режимі не більше трьох—чотирьох днів на рік. До того ж питання про звільнення суддів за порушення професійного обов'язку або про застосування щодо них кримінально-правових засобів впливу не могло бути вирішене без урахування думки відповідних комітетів КПУ: Центрального Комітету Компартії України, а на практиці — його Політбюро, бюро обласних, міських і районних комітетів партії. Зокрема, виключення судді з партії однозначно розглядалася як безумовна підстава для звільнення судді з посади, і це водночас усувало перешкоди до притягнення його до кримінальної відповідальності.

Загалом становище судді в тодішньому суспільстві було досить неоднозначним.

З одного боку, вони були зобов'язані проводити в життя лінію партії та держави, особливо щодо суворого покарання осіб, винних у крадіжках державного і колгоспного майна, а також виконувати прямі вказівки партійних функціонерів щодо розгляду окремих справ, в яких останні мали особисту заінтересованість (таких випадків було порівняно небагато). З іншого боку, судді, як і прокурори були незалежні від інших структур, а перелік тих, хто чинив на них протиправний вплив, був значно коротшим, ніж зараз.

Маючи певний авторитет у місцевих партійних і державних сферах, входячи до номенклатури відповідного рівня, судді (переважно голови судів), обиралися членами партійних комітетів різного рівня. Відтак, їх широко залучали до проведення різних господарських заходів і кампаній (сівба, збирання врожаю, контроль за ходом доїння молока на фермах тощо), що було явно несумісним із здійсненням судочинства.

Зарплата суддів не перевищувала або ненабагато перевищувала зарплату відповідних за рівнем працівників органів державного управління. Однак, перебуваючи в номенклатурі партійних органів, вони досить оперативно забезпечувалися житлом за рахунок державного житлового фонду. Самого поняття “безквартирний суддя” тоді, на відміну від нинішніх часів, практично не існувало.

Водночас, не існувало і системи суддівського самоврядування, що цілком відповідало реаліям тоталітарного політичного режиму.

Цей короткий історичний огляд свідчить, що із зміною суспільно - економічного і політичного ладу, розвитком демократичних процесів, навіть в умовах збереження Союзу РСР, судова система потребувала якнайґрунтовнішого реформування. Тим більше заслуговувала на це судова система незалежної України.

4. Удосконалення судової системи України до затвердження

Концепції судово-правової реформи 1992 року

Найважливішим результатом перебудовчих процесів, які відбувалися в Союзі РСР, включаючи Українську РСР, у другій половині 80-х і на початку 90-х років XX століття, була демократизація державного і суспільного життя. Паралельно зростав рівень усвідомлення національної самоідентичності народів Радянського Союзу, в тому числі і Українського народу. Це створювало передумови для подальших кроків, спрямованих на зміцнення статусу Української РСР як однієї з республік Союзу РСР, з перспективою здобуття нею повної державної незалежності. Швидкість цих процесів перевершувала найоптимістичніші сподівання.

Чільні представники КПРС/КПУ почали публічно визнавати такі досягнення світової політичної і юридичної думки, як верховенство права, поділ влади, правова держава, пріоритет прав і свобод людини і громадянина перед іншими соціальними цінностями тощо. Зростала політична активність громадян. Почали створюватися нові громадські організації, які стали основою різних політичних партій. Громадяни почали вільніше висловлювати свої думки на масових зібраннях і через засоби масової інформації, які поступово втрачали свою ідеологічну зашореність.

Ці зміни у суспільній свідомості не могли, природно, оминути судову систему Української РСР. Це передусім дістало вияв в усвідомленні суддями своєї незалежності як великої соціальної цінності, чому сприяло поступове послаблення керівної ролі компартії, а відтак — і її тиску на суди. Траплялися випадки виходу суддів з партії, що раніше було нечуваним явищем і прирівнювалося мало не до самогубства. Судді і прокурори почали поступово брати гору у конфліктах з партійними комітетами.

У законодавстві про діяльність судів розпочалися зміни, які можна вважати своєрідним “нульовим етапом” судово-правової реформи до офіційного затвердження її концепції.

Політико-правовою основою цих змін стала Декларація про державний суверенітет України, прийнята Верховною Радою Української РСР 16 липня 1990 року. Формально вона випливала з факту перебування України у складі Союзу РСР, але її зміст відверто свідчив, що таке становище є тимчасовим.

У Декларації не було положень, які безпосередньо стосувалися судової системи України; принципове значення мав абзац 3 розділу III, відповідно до якого “державна влада в Республіці здійснюються за принципом її поділу на законодавчу, виконавчу і судову“, тобто суди визнавалися не просто частиною державного апарату, а самостійною гілкою єдиної державної влади. У цьому ж розділі проголошено верховенство Конституції та законів Республіки на всій її території, що не могло не викликати змін у практиці розгляду справ судами, коли по суті було проголошено пріоритет республіканського законодавства над союзним. Найрадикальніший характер у цьому плані мало положення Акта проголошення незалежності України, відповідно до якого відтоді на території України мали чинність виключно Конституція і закони України. Проте буквальне тлумачення цієї норми та її застосування судами при розгляді справ могло паралізувати судову (і не лише судову) систему України, оскільки створення правової бази незалежної України потребувало тривалого часу. Тому в Законі України від 12 вересня 1991 р. “Про правонаступництво України“ (стаття 3) було передбачено, що закони Української РСР та інші акти, ухвалені Верховною Радою Української РСР, діють на території України, оскільки вони не суперечать законам України, ухваленим після проголошення незалежності України.