Тема 3 Розвиток судової системи України у новітню епоху (стр. 4 )

Третій період — існування Директорії Української Народної Республіки, яка діяла з перервами до кінця 1920 року, коли остаточно втратила контроль над територією України і опинилася в еміграції.

Варто відзначити, що протягом цього часу влада зазначених українських урядів на окремих територіях періодично змінювалася встановленням радянської влади, і навпаки, що додатково обмежувало їх можливості сформувати державно-правову, в тому числі судову, систему незалежної України.

Із самого початку свого існування Центральна Рада здійснила спробу на законодавчому рівні закріпити основи судоустрою в Україні.

Зокрема, 10 листопада 1917 року її робочий орган – Мала Рада ухвалила Закон про формулу судочинства, відповідно до якої “Суд твориться іменем Українського народу”.

15 грудня 1917 року Центральною Радою було прийнято Закон “Про утворення Генерального Суду”. Цей найвищий орган судової влади складався з трьох департаментів: цивільного, карного (кримінального) і адміністративного. Як бачимо, створення адміністративного департаменту знаменувало собою, за прикладом Росії після Лютневої революції спробу створити адміністративну юстицію. Члени Генерального Суду мали звання генеральних суддів, а їхні повноваження щодо затвердження Генерального Суду на основі Конституції регулювалися Упорядженням судових установ Російської імперії. При Генеральному Суді утворювалася прокураторія. Передбачалося, що організаційне керівництво судами мало здійснюватися Секретаріатом судових справ (аналог Міністерства юстиції).

Правовий статус Генерального Суду УНР було закріплено Конституцією УHP, прийнятою мало не в останній день функціонування Центральної Ради — 29 квітня 1918 року.

Таким чином, формування судової системи незалежної України розпочалося з найвищого органу — Генерального Суду. У короткий період існування Гетьманату в Україні діяла змішана судова система, яка складалася із судів, утворених у попередні часи, і реорганізованого Гетьманом Генерального Суду. Існування цього Суду було передбачено статтею 42 Закону “Про гетьманську владу”. Генеральний Суд визнавався охоронцем і захисником народу як вищий суд України у справах судових і адміністративних. Судячи з назви тут йшлося не про адміністративні справи, що розглядались у судовому порядку, а про діяльність органів виконавчої влади. Фактично систему судів ані Директорія, ані Гетьманат розгорнути, як і УНР, не змогли.

Паралельно процес національного самовизначення захопив і західноукраїнські землі, які входили до складу Австро-Угорської імперії, передусім — Галичину.

Створена на цих землях після розвалу Австро-Угорської імперії Українська держава 13 листопада 1918 року отримала назву “Західноукраїнська Народна Республіка” (ЗУНР), яку очолила Українська Національна рада. Вона прийняла Тимчасовий Основний Закон про державну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської монархії.

21 листопада 1918 року ця Рада видала Закон “Про тимчасову організацію судівництва”, відповідно до якого судова система новоствореної Республіки складалася з трьох ланок: повітових судів, окружних судів і Вищого суду. Як і на східних землях, у ЗУНР діяло законодавство колишньої метрополії, яка припинила існування, якщо воно не суперечило інтересам Української держави.

Крім загальних судів передбачалося створення органів військової юстиції, якими мали стати: окружний військовий суд, обласний військовий суд і Найвищий військовий трибунал.

Законодавство ЗУНР встановлено підвищені вимоги до осіб, які мали бажання стати суддями. Зокрема, після закінчення вищого навчального закладу вони повинні були пройти дворічне стажування, і лише після цього стати суддями у разі успішного складання спеціального екзамену.

3. Становлення судової системи радянської України та її основні

сутнісні характеристики

25 жовтня (7 листопада за новим обчисленням) у Росії стався державний переворот, у результаті якого до влади прийшов уряд, сформований партією більшовиків. Згодом він переріс у масштабну соціальну революцію, пов’язану із соціалістичними перетвореннями в усіх сферах життя. Її першочерговими цілями був вихід країни з війни, перехід землі в руки селян, націоналізація основних галузей народного господарства, перехід політичної влади до рад робітничих, селянських і солдатських депутатів. Це означало ліквідацію панування таких верств суспільства, як поміщики, промислова і фінансова буржуазія, заможна частини селянства (куркулі), обмеження впливу інтелігенції, заохочення атеїзму, переслідування духовенства.

Ці завдання, передусім економічні, повністю чи частково у порівняно короткому історичному вимірі були виконані, але жахливі випробування, які пережили народи Радянського Союзу у XX столітті, не виправдували цих здобутків. Усвідомлюючи певні досягнення радянської системи у різних сферах, доводиться визнати, що соціальний експеримент, започаткований у 1917 році, попри його важливе значення для розвитку людства, закінчився для радянського народу, за великим рахунком, серйозною невдачею.

У сфері державного будівництва основним методом впливу на суспільні процеси був метод позаекономічного примусу, часто у найжорстокіших формах, а панування комуністичної ідеології мало абсолютний характер, виключало будь-яку критику дій влади під загрозою репресій. У цих умовах задекларована більшовиками “диктатура пролетаріату” перетворилася фактично на диктатуру засліпленого ідеологічними догмами партійного апарату і так само заідеологізованих силових структур, на які не поширювався будь-який суспільний контроль. Щоправда, за 74 роки існування радянської влади у країні відбувалися певні еволюційні процеси, які, проте, не змінили докорінно її характеру.

Жовтнева революція 1917 року справила вплив і на Україну, враховуючи тривалий період перебування України разом з Росією у складі Російської імперії. Як у Росії, так і в Україні частина населення підтримувала програму більшовиків, інша — їх супротивників, що призвело до кривавої громадянської війни. В Україні більшовикам довелося вести боротьбу як з політичними силами, які обстоювали її повну незалежність, так і з білогвардійцями, які прагнули до відновлення імперії. До того ж протягом громадянської війни на території України періодично виникали регіональні державні утворення, які не визнавали центральної влади (Директорія Криму, Донецько-Криворізька Республіка, анархістська республіка Н. Махна, отамани різного штибу тощо), що створювало додаткові труднощі на шляху державного будівництва.

Стосовно судової системи, то треба насамперед відзначити, що комуністична ідеологія не визнавала принципу поділу влади. Суди із самого початку розглядалися як звичайна частина державного апарату.

Як і інші державні органи, суди були підконтрольні партійним комітетам різного рівня і зобов’язані беззаперечно виконувати настанови Комуністичної партії, а закони — тією мірою, якою вони не суперечили цим настановам, У своїй діяльності суди застосовували “класовий” підхід до розгляду справ виходячи не з доведеності і характеру правопорушень, а із соціального походження обвинуваченого, спрямовуючи всю силу кримінальної репресії передусім на представників повалених експлуататорських класів. Хоча репресіям піддавалися і трудящі верстви населення, які чинили пасивний чи активний опір заходам радянської влади, а також цілком благонадійні громадяни, навіть свідомі партійці. Основним видом покарання за вироками судів було позбавлення волі, а в період громадянської війни і в 30-х роках XX століття значне поширення отримала смертна кара, причому за неіснуючі злочини. Періоди відносної лібералізації кримінальної репресії періодично змінювалися її посиленням, і навпаки.

Загалом же розвиток судової системи радянської України можна умовно поділити на окремі періоди.

Поява зародків нового (пролетарського) суду в радянській Україні (1917—1921 роки)

Одним із перших декретів радянської влади в Росії був декрет “Про суд” від 24 листопада 1917 року, яким було ліквідовано всі судові органи, що діяли в дореволюційний період. Відповідний декрет Раднаркому (Ради Народних Комісарів Української Соціалістичної Радянської Республіки — УРСР) було видано 14 лютого 1919 року. Зазначеним декретом затверджено Тимчасове положення “Про суд і революційні трибунали в УРСР”. Відповідно до нього судову владу мали здійснювати: 1) народні суди і ради (з’їзди) народних суддів; 2) революційні трибунали, які створювалися один на губернію.

Проте в умовах постійних змін політичної ситуації періоду громадянської війни зміни в судовій системі відбувалися здебільшого хаотично. Вирішальну роль відігравали не суди, а органи Надзвичайної комісії, призначеної для боротьби з контрреволюцією шляхом політичних чинно і чинили розправу, не будучи пов’язаними будь-якими законодавчими актами, а також військові трибунали.

Для організаційного керівництва судами було створено Народне Секретарство юстиції УСРР, яке було частиною першого українського радянського Уряду — Народного Секретаріату.

Відповідно до першої Конституції УСРР, прийнятої 1 березня 1919 року, було утворено Народний комісаріат юстиції (НКЮ) УСРР, на який поклали функцію з упорядкування судової системи України. На місцях цю діяльність провадили юридичні відділи губернських виконкомів (губвиконкомів) та їх повітові бюро.

З ініціативи НКЮ декретом від 15 квітня 1919 року було утворено Верховний революційний трибунал, склад якого обирався ВУЦВК (Всеукраїнським Центральним Виконавчим Комітетом) за поданням НКЮ для розгляду справ особливої важливості.

У травні 1921 року відділу судового контролю НКЮ було надано право переглядати вироки всіх судів Республіки.

Фактично у цей початковий період існування радянської влади в Україні єдиної системи судів не було.

Судоустрій у період нової економічної політики (НЕПу) (1922 — початок 30-х років)

Задекларований компартією, за ініціативи В. І. Леніна, розвиток приватного підприємництва для подолання наслідків економічної розрухи в країні потребував запровадження елементарних умов для підприємницької діяльності, що було можливим лише за дотримання законності. Це одержало відображення у законодавчих актах про судоустрій і судочинство.

15 грудня 1922 р. ВУЦВК затвердив Положення про судоустрій УСРР, яке набрало чинності з 1 лютого 1923 року. Відповідно до нього були ліквідовані Верховний судовий контроль і Верховний трибунал УССР і натомість створено Верховний Суд УСРР. У його складі були утворенні колегії з розгляду кримінальних і цивільних справ, а також президія, яка вирішувала окремі питання організаційної діяльності Суду.