Тема 3 Розвиток судової системи України у новітню епоху (стр. 8 )

Як показав подальший розвиток подій, такий підхід призводив до зменшення відповідальності суддів, у разі коли порушення ними закону обумовлювалися не недостатньою кваліфікацією, а умислом або службовою недбалістю.

Водночас було проголошено, що судді звільняються від виконання не властивих їм функцій і не можуть включатися до різного роду комітетів, комісій по боротьбі зі злочинністю тощо. Порівняно з радянськими часами це мало принципове значення.

Запроваджувалася присяга для вперше обраних або призначених суддів.

Демократизація судової системи України, закладена у зміст Концепції, дістала вияв тому, що нею було передбачено створення системи суддівського самоврядування, до якої входили обласні конференції суддів і з'їзд суддів України. Згодом структура самоврядних суддівських органів значно розширилася.

Положення Концепції поступово почали імплементуватися у законодавство. Передусім це стосувалося Закону “Про судоустрій України”, до якого у 1992—1994 роках чотири рази вносилися зміни та доповнення, не рахуючи нових положень, які в цьому Законі з’явилися ще до затвердження Концепції, починаючи з 1989 року. Можна стверджувати, що в результаті від Закону 1981 року залишилась лише “оболонка”. Зокрема, докорінно був переглянутий розділ І “Загальні положення” щодо завдань і принципів судочинства, які були наближені до умов демократичної держави.

У розділі II “Судова система” було передбачено, що остання буде розширена шляхом запровадження окружних судів для розгляду справ про найтяжчі злочини і міжобласного суду, на який було покладено розгляд справ, які стосувалися особливо режимних об’єктів. Було встановлено новий порядок обрання суддів відповідно до положень Концепції, конкретизовані повноваження президій судів. Глава 3 цього розділу визначала організаційний устрій і компетенцію військових судів.

У Законі про судоустрій у тодішній редакції не було норм, які стосувалися діяльності арбітражних судів на чолі з Вищим арбітражним судом України. Система арбітражних судів деякий час існувала відокремлено від системи загальних судів (нині таке становище існує у Російській Федерації) і діяла на основі Закону, який був прийнятий ще до затвердження — Концепції 4 червня 1991 року, зі змінами і доповненнями від 15 травня 1992 року, 14 жовтня 1992 року, 30 червня 1993 року (втратив чинність).

З червня 1992 року прийнято перший Закон України “Про Конституційний Суд України”, склад якого мав формуватися Верховною Радою України. Закон набрав чинності, але так і не запрацював, оскільки Верховна Рада через політичні чвари спромоглася обрати лише голову Суду — і чотирьох суддів. Сам голова у 1995 році помер, а новий варіант Закону було опрацьовано вже після прийняття Конституції України 1996 року.

Принципово важливе значення мало прийняття Закону України “Про статус суддів”. Цей статус у розділі III Закону про судоустрій було визначено у найзагальніших рисах, а детально врегульовано у спеціальному законодавчому акті. 15 грудня — день прийняття зазначеного Закону відтоді на офіційному різні відзначається як День працівників суду.

У вказаному Законі містилася спеціальна глава 3, присвячена гарантіям незалежності суддів, що сприяло забезпеченню дотримання законності у судочинстві, підвищенню авторитету суддів у суспільстві і системі державних органів. З метою забезпечення належного професійного рівня суддів було запроваджено кваліфікаційну атестацію суддів, для чого створювалися кваліфікаційні комісії суддів.

Законом про статус суддів були передбачені види дисциплінарних стягнень, які могли накладатися на суддів за порушення покладених на них обов’язків: догана, пониження кваліфікаційного класу, звільнення з посади; встановлено порядок дисциплінарного провадження щодо них.

Для підвищення рівня матеріального забезпечення суддів були передбачені виплати до посадових окладів, премії, доплати за кваліфікаційні класи, за вислугу років тощо. Щоправда, з огляду на відсутність у бюджеті достатніх коштів чинність відповідних норм Закону періодично зупинялася. Було закріплено і діє дотепер право суддів на відставку з підвищеним рівнем пенсійного забезпечення.

Норми зазначеного Закону стосовно суддівського самоврядування (глава 5) згодом були перенесені і розвинуті у спеціальному Законі “Про органи суддівського самоврядування” від 2 лютого 1994 року, в якому були закріплені завдання і повноваження зборів і конференцій суддів, рад суддів і з’їзду суддів України. Було прийнято також спеціальний Закон України “Про кваліфікаційні комісії, кваліфікаційну атестацію і дисциплінарну відповідальність суддів України” (обидва зазначені закони втратили чинність).

6. Конституційні аспекти удосконалення судоустрою і судочинства в Україні

Незалежна Україна останньою серед інших країн пострадянського простору прийняла нову Конституцію, яка відображала нові соціально-економічні реалії сучасності.

Відповідно до статті 1 Конституції, прийнятої 28 червня 1996 року, Україна проголошувалася суверенною і незалежною, демократичною, соціальною і правовою державою, тобто було чітко проголошено курс на досягнення цих параметрів у процесі державного розвитку.

Демократизм і досконалість Основного Закону України були визнані політиками і юристами інших демократичних країн.

Положення Конституції, які стосуються організації і функціонування судової влади, сформульовані у її розділі VIII.

Як Основний Закон Конституція України містить основоположні норми щодо судоустрою і судочинства, які підлягають конкретизації та деталізації у законах про судоустрій, статус суддів та процесуальних кодексах.

Безпосередньо в окремих статтях цього розділу визначено такі принципи судоустрою: здійснення правосуддя тільки судом; єдність системи загальних судів, територіальність, спеціалізація; забезпечення права на судовий захист; самостійність судів; незалежність суддів; участь представників народу у здійсненні судочинства, тощо.

Основними принципами правосуддя у частині 3 статті 129 Конституції України визначені:

1)  законність;

2)  рівність учасників судового процесу перед законом і судом;

3)  забезпеченість доведеності вини;

4) змагальність сторін та свобода у наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості;

5) підтримання державного обвинувачення в суді прокурором;

6) забезпечення обвинуваченому права на захист;

7) гласність судового процесу і його повне фіксування технічними засобами;

8) забезпечення апеляційного і касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, визначених законом;

9) обов’язковість рішень суду.

Відповідно до частини 4 Конституції законом можуть бути визначені також інші засади судочинства в судах окремих судових юрисдикцій.

Очевидно, у майбутньому у відповідному розділі Конституції треба буде окремо визначити переліки принципів судоустрою і принципів судочинства. При цьому серед принципів судочинства обов’язково має фігурувати принцип верховенства права поряд з принципом законності як і з принципом справедливості.

Безпосередньо в Конституції необхідно закріпити лише такі принципи судочинства, які стосуються всіх судових юрисдикцій, а решту відобразити у процесуальних кодексах. Це передусім стосується принципів доведеності вини, підтримання обвинувачення прокурором і забезпечення обвинуваченому права на захист.

У майбутній Конституції необхідно чіткіше викласти структуру судів загальної юрисдикції, сформулювавши відповідну статтю так:

“Систему судів загальної юрисдикції складають:

·  Верховний Суд України;

·  вищі спеціалізовані суди окремих судових юрисдикцій;

·  апеляційні суди;

·  місцеві суди”.

Це дозволить забезпечити необхідну сталість судової системи і запобігти її необґрунтованим змінам.

Чинною Конституцією встановлено певні гарантії незалежності і недоторканності суддів, їх імунітет проти необґрунтованого притягнення до кримінальної відповідальності, відповідальність за прояви неповаги до суду і суддів.

Дістав закріплення порядок, за яким перше призначення на посаду професійного судді строком на п’ять років здійснюється Президентом України, а всі інші судді обираються Верховною Радою України безстроково в порядку, встановленому законом (частина 1 статті 178 Конституції).

Конституція України містить норму (частина 3 статті 127), відповідно до якої “на посаду судді може бути рекомендований кваліфікаційною комісією суддів громадянин України, не молодший двадцяти п’яти років, який має вищу юридичну освіту і стаж роботи в галузі права не менше як три роки, проживає в Україні не менше як десять років та володіє державною мовою”.

Водночас, відповідно до частини 4 статті 27 Конституції суддями спеціалізованих судів можуть бути особи, які мають фахову підготовку з питань юрисдикції цих судів. Ці судді можуть здійснювати правосуддя лише у складі колегій суддів. Йдеться про осіб, які є не юристами, а спеціалістами іншої спрямованості (економістами, бухгалтерами, аудиторами та ін.), тобто володіють спеціальностями, наявність яких дозволяє їм розбиратися у справах, що належать до юрисдикції певного спеціалізованого суду, зокрема господарського. Фактично після прийняття Конституції жодна така особа в господарських чи адміністративних судах не працювала. Очевидно, потенційних претендентів не приваблювала перспектива бути суддею, який не має права самостійно, без участі колег-суддів з юридичною освітою, розглядати судові справи. Отже, в майбутньому цю норму, яка, очевидно, і надалі не застосовуватиметься, не варто залишати в Конституції. Доцільніше використовувати практику тих європейських країн, де так звані непрофесійні судді залучаються як засідателі при розгляді справ.

7. “Мала судова реформа” 2001-2002 років та її результати

Прийняття Конституції України 1996 року стало поштовхом для продовження пошуків шляхів подальшого удосконалення законодавства про судоустрій і судочинство, що в кінцевому підсумку дістало вияв у комплексі заходів, які деякі науковці і практики стали називати «малою судовою реформою», маючи, очевидно, на увазі дещо обмежені цілі, які були перед нею поставлені.

Безпосереднім приводом для її проведення було забезпечення впровадження в законодавство і практику судоустрою і судочинства норм Конституції України.