Тема 3 Розвиток судової системи України у новітню епоху (стр. 5 )

На базі губернських трибуналів і губернських судів були створені єдині губернські суди, які розглядали справи в порядку касації і здійснювали нагляд за діяльністю народних судів. Народні суди здійснювали судочинство по першій інстанції в окремих округах. Ці суди поділялися на дільниці, в яких судочинство здійснювали народні судді разом з двома народними засідателями.

В Україні функціонували також військові і військово-транспортні трибунали союзного підпорядкування, які не входили до судової системи УСРР. Після створення у 1925 році округів і районів замість губерній і повітів були створені окружні (згодом — обласні), міські та районні суди.

Створений у 1924 році Верховний Суд СРСР був органом конституційного нагляду і хоча виконував деякі судові функції, не здійснював нагляду за діяльністю судів загальної юрисдикції союзних республік, у тому числі і УСРР, але цей нагляд здійснювався ним стосовно військових трибуналів.

Судоустрій у період розширення командно-адміністративних методів керівництва економікою і посилення тоталітарного режиму (початок 30-х — початок 50-х років XX ст.)

На початку 30-х років політичне керівництво СРСР взяло курс на прискорений розвиток економіки з максимальним використаним засобів позаекономічного примусу, а також застосуванням репресій проти справжніх і потенційних противників радянської влади.

У цей період діяльність судів була спрямована на підтримку таких господарських кампаній, як індустріалізація країни і колективізація села, причому остання пов’язана з особливо тяжкими жертвами через голодомор, спричинений тотальним вилученням зерна у селян для експорту. Прийняття нечуваного за жорстокістю Закону про посилення боротьби з крадіжками державного і колгоспного майна від 12 серпня 1932 p., а згодом — і аналогічного за змістом Закону від 4 червня 1947 p., потягло масове ув’язнення селян і робітників навіть не за дрібні, а за найдрібніші крадіжки, що поповнювало контингент в’язнів для використання на будовах та інших господарських об’єктах.

У боротьбі з так званими ворогами народу використовувались не стільки суди, скільки позасудові органи: “двійки”, “трійки”, особливі наради, які складалися не з суддів, а з представників силових структур, а нечисленні відкриті судові процеси були повністю інсценовані.

У повоєнні роки ця практика, хоч і в значно менших масштабах, була відновлена і тривала до смерті Й. Сталіна.

Значний вплив на судовий устрій справило прийняття Конституції СРСР 1936 року і Конституції УРСР 1937 року. Здійснення правосуддя в УРСР покладалося на Найвищий Суд УРСР (пізніше — Верховний Суд), найвищий Суд Молдавської АРСР (нинішня Придністровська Молдавська Республіка), обласні, народні суди, а також на спеціальні суди. Народні судді обиралися по районах громадянами на основі загального, рівного і прямого виборчого права.

Конституцією декларувалися незалежність суддів і підкорення їх тільки закону, відкритість розгляду справ, участь у судовому розгляді народних засідателів, право обвинуваченого на захист, на використання в суді рідної мови учасниками процесу.

В роки Великої Вітчизняної війни значна частина справ про злочини, які прямо чи опосередковано стосувалися оборони країни, була передана на розгляд військових трибуналів, без участі народних засідателів. Скасовувалося оскарження вироків військових трибуналів у місцевостях, де було оголошено воєнний стан, і в районах бойових дій. Суди на залізничному транспорті (лінійні суди) були реорганізовані у військові трибунали.

Судова система Союзу РСР відповідно до вимог Конституції СРСР визначалася Законом СРСР “Про судоустрій СРСР, союзних і автономних республік” від 16 серпня 1938 року і складалася з: Верховного Суду СРСР; верховних судів союзних республік; верховних судів автономних республік, судів країв, областей, автономних областей, національних округів (переважно у складі Російської Федерації); народних судів. Таким чином, судова система Української РСР складалася з трьох, а Союзу РСР — з чотирьох ланок. Рішення судів УРСР могли бути переглянуті Верховним Судом СРСР.

Відповідно до Конституції СРСР після війни місцевими радами були проведені вибори суддів обласних, крайових, обласних судів, а верховними радами — суддів верховних судів союзних і автономних республік, Верховного Суду СРСР і спеціалізованих судів. Протягом 1948—1949 років були проведені вибори народних суддів. Звичайно, останні важко назвати виборами у нинішньому розумінні, оскільки йшлося про голосування за одного кандидата, попередньо затвердженого рішенням відповідного комітету партії з грифом “таємно”. Проте цей захід певною мірою сприяв легітимізації суддів і підтриманню їх авторитету.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 15 липня 1948 р. було затверджено загальносоюзне Положення про дисциплінарну відповідальність суддів.

У перші післявоєнні роки тривала практика використання судів для фальсифікації процесів над “ворогами народу”. Як приклад можна навести відому “ленінградську справу”, за якою у 1951 році засуджено і розстріляно декілька сотень партійних і радянських керівників цього міста і Ленінградської області. Постраждали від репресій і деякі відомі військові діячі — учасники Великої Вітчизняної війни, а також представники єврейської інтелігенції, обвинувачені у зв’язках із США та Ізраїлем. Хоча в цілому інтенсивність політичних процесів у ці роки значно знизилася порівняно з такою у 30-х роках.

Судоустрій у період десталінізації і наростання застійних процесів у житті держави і суспільства (середина 50-х — кінець 80-х років XX століття)

Історія судоустрою і судочинства у цей період є досить суперечливою. З одного боку, після смерті Й. Сталіна були усунуті деякі найграндіозніші прояви тоталітаризму і спостерігалася певна лібералізація суспільного життя. З іншого боку, вже з середини 60-х років робилися кроки щодо реабілітації Й. Сталіна, хоча лише часткові, а демократизація суспільних відносин фактично зупинилася. Цей період (середина 60-х — середина 80-х років) у суспільній і політичній історії отримав назву “доба застою”.

У другій половині 50-х років розпочалася масова реабілітація жертв політичних репресій: в’язні таборів, які залишилися в живих, вийшли на волю, інші були реабілітовані посмертно. Про масштаби репресій свідчить той факт, що реабілітація їх жертв тривала уже в незалежній Україні і триває дотепер.

Були ліквідовані всі позасудові каральні органи, які здійснювали “сурогатне” судочинство, а також табірні суди і трибунали військ МВС, низку категорій справ було передано від військових трибуналів до загальних судів, а самі трибунали стали розглядати лише справи про військові злочини і шпигунство.

Також було поновлено прокурорський нагляд за додержанням законів при розгляді справ у судах, що отримало відображення в Положенні про прокурорській нагляд в СРСР, затвердженому Указом Президії Верховної Ради СРСР від 24 травня 1955 р. Цей крок позитивно вплинув на стан додержання законності в судах, хоч інколи він сприяв протиправному впливу на суди.

11 лютого 1957 року прийнято Закон Союзу РСР “Про віднесення до відання союзних республік законодавства про устрій судів союзних республік, прийняття цивільного, кримінального і процесуальних кодексів”.

Законом Союзу РСР від 12 лютого 1957 року затверджено нове Положення про Верховний Суд СРСР, в якому передбачалося деяке скорочення прав останнього щодо рішень судів союзних республік. Якщо раніше він міг витребувати будь-яку справу з будь-якого суду країни і переглянути його рішення, то відповідно до зазначеного Положення йому було надано право переглядати в порядку нагляду лише рішення верховних судів союзних республік. До складу Верховного Суду СРСР увійшли за посадою голови цих судів.

Ці та деякі інші заходи сприяли певній демократизації судової систем, але вони мали половинчастий і непослідовний характер.

Основою судоустрою Української РСР стали закони про судоустрій, зокрема Закон УРСР “Про судоустрій Української РСР” від 15 лютого 1960 р., який діяв понад 20 років і був замінений однойменним Законом від 5 червня 1981 р.

Закон від 15 лютого 1960 р. закріплював право громадян на судовий захист і деякі демократичні принципи судоустрою: утворення всіх судів на засадах виборності; підзвітність суддів і народних засідателів перед виборцями, колегіальний розгляд цивільних і кримінальних спорів у всіх судах, рівноправність народних засідателів і суддів; незалежність суддів і підкорення їх тільки закону; а також принципи судочинства: рівність громадян перед законом і судом; ведення судочинства українською мовою або мовою більшості жителів даної місцевості; відкритий розгляд справ у всіх судах; забезпечення обвинуваченому права на захист; участь у судочинстві представників громадських організацій і трудових колективів.

Практична реалізація окремих з цих принципів була ускладнена як самим їх змістом, як і недосконалістю механізму їх реалізації.

Так, виборність народних суддів мала формальний характер, а підзвітність суддів і народних засідателів виборцям могла призвести до ущемлення їх незалежності, хоча на практиці теж була формальною. Залучення народних засідателів до розгляду всіх кримінальних і цивільних справ здебільшого не зумовлювалося необхідністю і призводило до тривалого відриву працездатних осіб від виробництва.

На стадії попереднього слідства існували істотні обмеження права обвинувачених на захист, а надання громадянам юридичної допомоги утруднювалося незначним кількісним складом української адвокатури.

Участь у судових процесах представників громадських організацій і трудових колективів стосувалася в основному залучення громадських обвинувачів (з ініціативи прокуратури) і громадських захисників, причому так звані громадські обвинувачі у ході судового розгляду здебільшого перетворювалися на захисників. Державне обвинувачення в суді підтримувалося не більш як у половині кримінальних справ, що порушувало принцип змагальності судового процесу. Масове проведення виїзних судових засідань, як правило, у не пристосованих для цього умовах, негативно впливало на неупередженість судового розгляду, оскільки об’єктивно схиляло суддів на бік обвинувачення для надання судовим справам “показового характеру”, що аж ніяк не сприяло підвищенню виховної ролі судочинства.