Тема 3 Розвиток судової системи України у новітню епоху (стр. 9 )

При цьому найнагальнішою проблемою, з вирішенням якої не можна було зволікати, стало виконання вимог частин 1 і 2 статті 29 Основного Закону щодо судового порядку прийняття рішень про арешт і тримання під вартою. Така потреба обумовлювалась не лише вимогами Конституції, а й постійними зверненнями європейських структур. До того ж відповідно до пункту 13 Перехідних положень Конституції України порядок, у якому це питання вирішував прокурор, зберігався лише протягом п’яти років після набрання чинності Конституцією, а цей строк уже спливав. Відповідні зміни до статті 165 КПК і включення до нього нових статей, які врегулювали це питання, були внесені мало не в останній момент — 21 червня 2001 року.

Внаслідок “малої судової реформи” 2001 року була також докорінно перебудована система перегляду судових рішень, постановлених судами першої інстанції, за рахунок запровадження апеляції та касації, що загалом відповідало європейській практиці. Це, зокрема, потягло ліквідацію стадії перегляду судових рішень у порядку нагляду з ініціативи заінтересованих осіб, які мали право звертатися до керівників органів прокуратури і судів обласного і загальнодержавного рівня з клопотаннями про опротестування судових рішень. Частина рішень скасовувалась судами вищого рівня у ревізійному порядку навіть за відсутності скарг громадян і юридичних осіб. Серед юридичної спільноти дотепер точаться дискусії, чи принесла ця новація реальну користь громадянам, чи навпаки.

Досить масштабними були зміни у законодавстві про судоустрій, які стосувалися приведення у відповідність до Конституції України структури судової системи України і законодавчих норм щодо статусу суддів.

Ці питання дістали вирішення у Законі України “Про судоустрій України”, прийнятому 7 лютого 2002 року (з наступними змінами і доповненнями).

Відповідно до частини 2 статті 18 цього Закону систему судів загальної юрисдикції складали:

1) місцеві суди;

2) апеляційні суди, Апеляційний суд України;

3) Касаційний суд України;

4) вищі спеціалізовані суди;

5) Верховний Суд України.

Створення апеляційних судів (колишніх обласних і прирівняних до них судів) обумовлювалося запровадженням апеляції як стадії перегляду судових рішень, а Апеляційний суд України призначався для розгляду апеляцій на рішення апеляційних судів, прийнятих ними як судами першої інстанції.

Створення Касаційного суду України пов’язувалося з необхідністю існування касаційної інстанції, оскільки пунктом 8 частини 3 статті 129 Конституції України було запроваджено касаційний порядок перегляду судових рішень замість перегляду в порядку нагляду, який існував раніше.

Проте ані Апеляційний, ані Касаційний суд України так і не були створені.

Існування Апеляційного суду України було визнано недоцільним з огляду на обмеженість його юрисдикції та організаційні труднощі його формування.

Що ж стосується Касаційного Суду України, то правомірність його створення була поставлена під сумнів групою народних депутатів України, за поданням яких Конституційний Суд України визнав таким, що не відповідає Конституції України пункт 3 частини 2 статті 18 Закону “Про судоустрій”. Зазначене рішення Конституційного Суду від 11 грудня 2003 року унеможливило створення зазначеного суду.

Відтак, Верховний Суд України залишився єдиною касаційною інстанцією з розгляду цивільних і кримінальних справ. Вищі спеціалізовані суди стали розглядати в касаційному порядку господарські та адміністративні справи. Крім того, на Верховний Суд України було покладено розгляд справ у зв’язку з винятковими обставинами та інших справ, пов’язаних з виключними обставинами (в порядку так званої повторної касації).

Подальші зміни у структурі системи загальних судів України були здійснені лише у 2010 році.

Також відповідно до норм Конституції Україні у Законі про судоустрій 2002 року були встановлені вимоги до професійних суддів і порядок призначення й обрання їх на посаду (глава 9). Окремо (глава 10) були врегульовані вимоги щодо народних засідателів і присяжних і порядок їх добору для участі у судочинстві. Варто відзначити, що цей порядок стосовно присяжних на практиці не застосовувався через невизначеність у процесуальному законодавстві їх ролі у розгляді передусім кримінальних справ.

Досить детально у Законі про судоустрій (розділ IV) було окреслено систему і врегульовано статус кваліфікаційних комісій суддів.

Завдання кваліфікаційних комісій згідно з цим Законом — забезпечення формування корпусу професійних суддів шляхом добору і рекомендування осіб для заняття посади судді, визначення рівня фахової підготовки професійних суддів, а також розгляд питань про дисциплінарну відповідальність суддів та надання висновків про звільнення їх з посад.

Ці завдання кваліфікаційні комісії виконували у тісному зв’язку з Вищою радою юстиції.

Відповідно до статі 131 Конституції України до відання Вищої ради юстиції належить:

— внесення подання про призначення суддів на посади або про звільнення їх з посад;

— прийняття рішення стосовно порушення суддями (а також прокурорами) вимог щодо несумісності;

— здійснення дисциплінарного провадження стосовно суддів Верховного Суду України і суддів вищих спеціалізованих судів та розгляд скарг на рішення про притягнення до дисциплінарної відповідальності суддів апеляційних і місцевих судів (а також прокурорів).

Вища рада юстиції складалася (і досі продовжує складатися) з двадцяти членів, призначених до її складу Верховною Радою України, Президентом України, з’їздами: суддів України, адвокатів України, представників вищих юридичних навчальних закладів і наукових установ — по три члени, а всеукраїнською конференцією працівників прокуратури — два члени.

До складу Вищої Ради юстиції входять за посадою Голова Верховного Суду України, Міністр юстиції України, Генеральний прокурор України,

Організаційно-правові аспекти функціонування зазначеного органу отримали відображення в Законі України “Про Вищу раду юстиції” від 15 січня 1998 року.

У системі судоустрою України були створені:

— міжрегіональні кваліфікаційні комісії суддів загальних судів, кваліфікаційна комісія суддів військових судів; кваліфікаційні комісії суддів відповідних спеціалізованих судів;

— Вища кваліфікаційна комісія суддів України.

Поряд із суддями, які складали більшість у кваліфікаційних комісіях, до їх складу входили представники деяких інших органів.

Кваліфікаційні комісії перевіряли відповідність кандидатів у судді встановленим вимогам, давали висновки щодо їх підготовленості до судової діяльності, а також про звільнення суддів з посад; проводили поточну кваліфікаційну атестацію суддів і присвоювали їм кваліфікаційні класи не вище другого; здійснювали дисциплінарне провадження щодо суддів.

Вища кваліфікаційна комісія суддів України давала висновки щодо можливості обрання на посаду судді Верховного Суду України та суддів вищих спеціалізованих судів, а також про звільнення суддів з посад у зазначених судах; проводила атестацію суддів цих судів і присвоювала їм кваліфікаційні класи; розглядала скарги на рішення кваліфікаційних комісій; здійснювала інші повноваження, передбачені законом.

На розвиток положень частини 2 статті 130 Конституції України у Законі про судоустрій були досить детально визначені завдання, структура і повноваження органів суддівського самоврядування. Частиною 2 статті 104 цього Закону було передбачено здійснення суддівського самоврядування через:

1) збори суддів місцевих, апеляційних, вищих спеціалізованих судів і Верховного Суду України;

2) конференції суддів загальних судів, крім військових та апеляційних судів;

3) конференцію суддів військових судів;

4) конференції суддів спеціалізованих судів;

5) з'їзд суддів України.

Органи суддівського самоврядування вирішували широке коло питань внутрішньої діяльності судів. Крім того вони мали можливість звертатися до інших органів і посадових осіб державної влади з пропозиціями про вирішення питань, які стосувалися діяльності судів.

У розділі VI даного Закону було вирішено питання фінансування судів — виключно за рахунок державного бюджету. Видатки на утримання судів визначалися у Державному бюджеті України окремими рядками по загальних і спеціалізованих судах, а також окремими рядками по місцевих судах, апеляційних судах, військових судах і по вищих спеціалізованих судах.

Необхідно зауважити, що протягом існування незалежної України фінансування і матеріально-технічне забезпечення судів, як і рівень грошового утримання суддів, ніколи не перебували на належному рівні, не відповідали фактичним потребам судової системи. Таке становище не змінилося і на сьогодні.

Для вирішення питань організаційного забезпечення судів загальної юрисдикції вказаним Законом було передбачено створення Державної судової адміністрації як центрального органу виконавчої влади та її регіональних органів (стаття 125). На Раду суддів України покладався контроль за діяльністю державної судової адміністрації (пункт 3 частини 5 статті 116).

У результаті прийняття Закону про судоустрій 2002 року поступово почала створюватися підсистема судів адміністративної юрисдикції на чолі з Вищим адміністративним судом України.

У складі Верховної Ради України було створено у 2006 році Комітет з питань правосуддя.

8. Закон України “Про судоустрій і статус суддів” від 7 липня 2010 р. та його роль у здійсненні судової реформи

Вжиті у 2001—2002 роках заходи з удосконалення судоустрою і судочинства в Україні, хоч у цілому і мали прогресивний характер, але не вирішили всіх проблем, що існували у цих сферах, неповною мірою відповідали потребам суспільного розвитку.

Застосування цих законів не призвело до істотного підвищення авторитету суду серед громадськості України, що, як свідчили результати соціологічних спостережень, постійно і стрімко знижувався. У переважної більшості громадян наростало переконання, що суд в його тодішньому вигляді не міг бути ефективним захисником прав і свобод людини. Це обумовлювалося загальним погіршенням соціально-економічної та політичної обстановки в країні — особливо після деструктивних зимових подій 2004—2005 років. Адже, як підкреслив видатний судовий діяч, колишній Голова Верховного Суду України В. Маляренко, “...важко уявити бездоганне судочинство у державі із занедбаною економічною і соціальною сферами, з низькою мораллю населення і еліти”.